Geum.ru

1. Предмет психології : структура, завдання, методи

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Доросла людина вступає у складну систему суспільних відносин — економічних, політичних, соціальних. Головне в період зрілості — максимально реалізувати себе. Ця психологічна установка наявна для кожної людини. Відмінність — лише в ступені Й усвідомлення. Реалізація (нереалізація) життєвих планів безпосередньо впливає на психіку людини. Основне завдання сучасної психології (з даної проблеми) максимально звільнити людину від такої безпосередньої залежності, навчити її ефективним методам самореалізації психіки. Найбільш ефективним рахується метод активної нервово-м'язової релаксації (зменшення напруги) та аутогенного тренування (метод самонавіювання).

Геронтопсихологія (психологія старості) вивчає особливості поступового зниження функціонувальних можливостей людського організму. Неправомірно розглядати старість тільки як процес об'єктивної поступової регресії. Важливо зрозуміти, що у людини є фізіологічні і духовні потреби. Саме в максимальній реалізації духовних потреб вчені вбачають «сенс життя» цього періоду.

Література

1. Вікова психологія / За ред. Г.Костюка. — Київ, 1976.

2. Немов Р.С. П ихология. — Москва: Просвещение, 1990.

3. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы. — Москва, 1995.

4. Основи практичної психології / В.Панок, Т.Титаренко, Н.Чепелєва та ін. — К.: Либідь, 1999. — 536 с.

5. Фридман Л.М., Кулашни И.Ю. Психологогический справочник учителя. — Москва: Просвещение, 1991. — 228 с.


Тема 8. Вчинково-діяльнісна природа людини

Сучасна психологія розглядає людину через призму її діяльнісної природи. Такий підхід зумовлений пошуком нових методологічних підходів, оскільки минулі методи застаріли і не дають змоги з'ясувати цілий ряд психологічних явищ. Наприклад, релігієзнавча психологічна наука, яка в основу своєї методології кладе віру людини в Бога, відкидає її діяльнісно-перетворюючу природу як не суттєву. Марксистська психологія, абсолютизуючи суспільно-класову природу суспільного життя, вважає індивідуально-психологічне життєпереживання індивіда як таке, яке повинно бути підпорядковане потребам «свого класу» і т. д., що деформує сам зміст специфіки психології окремої особистості. Вчинковий підхід до з'ясування психічних явищ виявився науково і методологічно найбільш продуктивним. Цей метод передбачає з'ясування психологічни характеристик людини на основі її конкретних вчинків і дій. На місце розмірковувань, мрій або відшукувань класових основ ставиться дія, вчинок людини, бо у вчинку вона дійсно виявляє справжній зміст свого психічного «Я».

Психічне загалом має вчинкову природу, бо всякий жив ий організм , крім тілесної сторони, має ідеальну сторону життєдіяльності, тільки рівень цієї ідеальності різний. Психологія якраз і цікавиться насамперед цією суб'єктивною, ідеальною стороною життєдіяльності організму. Разом з тим, зрозуміло, що суб'єктивне не можливе без об'єктивного, духовне без тілесного, бо вони тісно взаємопов'язані та взаємозалежні. Психологія вивчає ці зв'язки, взаємозалежності духовного і тілесного у людині.

Діяльнісн е взаємовідношення ідеального і матеріального, духовного і тілесного у живому організмі є його поведінкою. Ця поведінка живого організму, у т.ч. людини, є вираженням живого життєвого відношення людини до середовища, у якому вона живе. Первісне людина здійснює певні операції з реальними предметами, а вже потім здійснює ці операції у думках. Тобто ідеальне можна розуміти як задум, а тілесну дію — як здійснення цього задуму.

Відношення «людина — світ» виявляють себе у контексті вчинків людини як головного змісту її активності. Вчинок в цьому розумінні показує суб'єктивну визначеність мотивації дій людини. Вчинкова дія людини є результатом самоактивності людини. Саме цим пояснюється, прагнення сучасної психології розглядати найважливіші психічні процеси через призму вчинкової активності людини, складниками якої є ситуативний, мотиваційний та дійовий фактори. Наші видатні психологи академіки О.В.Киричук та В.А.Роменець зазначають, що вчинкова природа психічного існує до будь-якого пізнання її. Проте відкриття і широка інтерпритація цього факту стали предметом психолог ії тільки у наш час, Вони пишуть: «Вчинок об'єднує в одну діючу систему і середовище, і спадков і дані , потяги, і самі поведінкові акти, надаючи їм відповідного смислу ситуації, мотивації та вчинкового акту. В такому випадку вони виступають як компоненти, що взаємно визначають один одного. Тому все, що існує, виникає в психіці, має вчинкову природу. Багатоманітність психічних виявів лише свідчить про нескінченні можливості, вчинку виступаючи в різких «обличчях», аж до «персони», й одночасно при цьому бути відомими майже для кожної психологічної системи утвореннями — відчуттями, сприйманнями, пам'яттю, темпераментом, характером, волею, мисленням, фантазією, почуттями, обдарованістю, здатностями і власне самим собою».

Сучасна психологічна думка все активніше звертається до теоретично-філософських джерел, які дають змогу розкрити людський феномен життєдіяльності. З цієї точки зору ваш феноменологічна традиція, закладена Е.Гусерлем, К.Ясі Ж-П. Сартром і ін. феноменологія — це філософське вчення, яке і психологію на вивчення рефлексів, переживань, вчинків лю дини як феноменів вияву її справжньої людської сутності. В працях вище на званих мислителів обґрунтовується концепція творчої суб'єктивної з людини довільно конструювати своє власне буття. Тому віднаходити в тому чи іншому вчинкові людини вплив зовнішніх факторів є безпідставною. За своєю природою людина — істота вільна, її вчинки — це її власний вибір. З цього й повинна виходити психологія. Феноменологічна традиція.таким чином, долає крайнощі іде алізму і матеріалізму і виводить психологію на шлях пошуку внутрішніх; а зовнішніх детермінацій вчинку людини .

Література

1. Роменец В.А. Жизнь и смерть в научном и рилигиозном истолковании. — К., 1989.

2. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. — Київ: Либідь, 1998. — 988 с.

3. Основи психології. Підручник / За дог. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — К.: Либідь, 1999. — 632 с.

4. Юнг К. Проблем ы души нашего времени. — Москва, 1991.


Тема 9. Людина у сучасному середовищі

Людина живе у складній і динамічній системі собі поді людському суспільстві. Тисячами зв'язків, граней її життя пов'язане з життям інших людей, цілих груп, націй і т. д. З'ясувати психологію людин лише у контексті суспільного середовища, яке моделює суспільні стереотипи.

Суспільна роль людської особи визначає її становище у колективі. Учень, вибраний старостою класу, чи студент, обраний старостою групи, інакше себе ведуть ніж решта учнів чи студе нтів, бо змінився статус їх суспільного становища. У них з'являється більша відповідальність за стан справ у колективі, бо вони відповідают ь за цей стан справ. Суспільне становище людини є джерелом її авторитету, (якщо мова йде про людину, наділену якоюсь харизмою. Харизматична особистість, виконуючи свою роль, іноді здатна змінити як сво становище, так і становище не тільки групи чи окремого колективу, але ц ілого народу. Тоді вона підноситься до рангу духовного, політичного чи релігійного вождя . Ї ї моральний авторитет досягає найвищог о рівня. Суспільний вимір життя людини визначається не лише характер ом дій її самої, але й тим оточенням, у якому вона живе (клас, група, курс, т рудовий колектив і т. п.). Нерідко оточення формує певний стереотип людини .

Що таке стереотип? Стереотип — це спрощене уявлення про ту чи іншу особу. Стереотип дуже швидко приживається в колективі, ним користуються у ставленні до людини. Однак, слід запам'ятати, що стереотип як правило формалізує дану людину. Спроба дати психологіч ну оцінку лю дині на основі її стереотипу, як правило, є ненауковою, неправильною, а іноді й загалом хибною. Стереотипи є не лише особистісні, а й стереотипи груп, класів, колективів і навіть політичних подій, партій, держав тощо. Всі вони мають приблизний, уявний характер, хоч залюбки використовуються як психологічна оцінка тих чи інших явищ чи спільнот людей.

Помітний вплив на психологічний стан людини виявляє характер суспільства, у якому вона живе. Стабільне суспільство складає певний стандарт поведінки, до якого звикає людина. У революції відбувається радикальна зміна суспільних цінностей, що веде до великої, нестримної боротьби, як правило, кривавої у суспільстві. Великі маси людей потрапляють у вир цих подій, несуть величезні матеріальні та моральні втрати. Окрему категорію суспільних змін становлять перехідні періоди, коли суспільна нестабільність викликає у людей багато нарікань, фантастичних уявлень, мрій і т. д. Саме у такі періоди швидко відбувається структуралізація суспільства і соціалізація особи. Людина так чи інакше змушена визначитися у своїх су сп ільно - політичних орієнтирах.

Людина завжди включена у певні суспільні об'єднання. З точки зору психології цікавим є таке суспільне явище, як натовп. За своїм суспільним ти п ом це тимчасове об'єднання людей. Характерними ознаками натовпу є: спонтанне реагування на однакові збудники подій, фактів тощо; виникнення поч уття могутності кожного учасника натовпу під впливом однакового реагування; поява проводиря чи лідера, який веде натовп та скеровує його енергію у те чи інше русло. Особливістю поведінки людини у натовпі є її розкріпачення. У натовпі людина почуває себе захищеною і може висловлювати такі почуття, які у звичайній ситуації ніколи б не виявила. Однак, натовп має скоромину щ ий характер. Політик або лідер, який знає психологію поведінки людини у натовпі, порівняно легко може розробити сценарій ліквідації або організації натовпу.

Важливим осередком життя людини є сім'я. Сім'я є безпосереднім суспільним осередком, який формує людську особистість. Основні функції сім'ї такі: проективна, соціалізативна, рекреаційна і релігійна.

Проективна функція сім'ї— це її спрямованість на відтворення та збереження сім'ї шляхом забезпечення біологічної неперервності. З цією Функцією пов'язаний догляд за дітьми, піклування про них, як прр спадкоємців сім'ї. Між батьками та дітьми тут складаються особливі сімейні стосунки та обов'язки.

Соціалізативна функція сім'ї — функція формування людини-громадянина. Родина виховує стати не тільки людьми як такими, але й громадян держави, прищеплює у них людбов та пошану до своєї землі, народу та держави. Сім'я вводить людину у контекст духовних, політичних та моральних цінностей, які сповідуються у даному суспільстві.

Рекреаційна функція сім'ї — це функція відновлення моральних та фізичних сил. У колі доброї сім'ї людина відпочиває, психологічно заспокоюється. Добра сімейна атмосфера виконує психотерапевтичну роль, що особливо є актуальним у йаш час, коли темп суспільно-політичних процесів значно прискорився. Особливо важливу роль тут відіграє організація відпочинку сім'ї у спільних забавах, заняттях, розмовах, іграх, яких іноді бракує у зв'язку з телевізором чи магнітофоном.

Релігійна функція сім'ї зводиться до формування у членів сім'ї тих чи інших релігійних переконань або у вихованні вільнодумства.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що лише у суспільному середовищі людина стає людиною, лише під впливом оточення формуються та загартовуються її характер, переконання, моральні цінності.

Література

1. Бердяев Н.А. О назначении человека. — Москва, 1993.

2. Камю А. Вибрані твори. — Київ, 1991.

3. Темплтон Д. Вамирн ые законы жизни. — Москва: АСТ, 1999. — 624 с.

4. Франкл В. Человек в поисках смысла. — Москва, 1990.


Тема 10. Педагогіка: історія і сучасність

Основою кожної науки є визначення поняття, яке характеризує її предмет, тобто те, що вона вивчає. Педагогіка — це наука про виховання і навчання. Вперше виділив педагогіку як окрему науку Ф.Бекон у свойму трактаті «Про достоїнство і примноження наук» (1623). Остаточно статус педагогіки як самостійної науки закріплений працями видатного слов'янського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670). Термін «педагогіка» походить від двох давньогрецьких слів: пайс — дитина, аго —веду.

Педагогіка існує як мистецтво (вважає докт. педаг. наук А.Алексюк) і передбачає з одного боку, загальнотеоретичний (категорії, закони, закономірності педагогіки) і прикладний (методика навчання і виховання, способи педагогічного впливу ) .

Оскільки, педагогіка передусім, наука, вона має свої провідні, найширші поняття, які називаються категоріями. У сучасній педагогічиій науці виділяють такі найфундаментальніші категорії: виховання, самовиховання, освіта, навчання, навчально-виховний або педагогічний процес.

Історія педагогіки — це наука про історично зумовлені педагогічні системи минулого, про вклад видатних діячів педагогічної думки в скарбницю світового педагогічного досвіду .

Як свідчать наскельні малюнки, задовго до будь-якої цивілізації історії людства виховання дітей здійснювалося шляхом поступового включення людини в життя роду або сім'ї — залучення її до праці, полювання,, спорудження жител. Пізніше, з розвитко м родоплемінних стосунків , виник святковий обряд ініціаці ї — посвяти юнаків у чоловіки. Він полягав у складних випробуваннях: ночівля, в лісі, полювання на хижака, розпалювання та гасіння вогнища. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де старі люди готували підлітків до дорослого життя.

На початку розвитку системи освіти і виховання складались, як традиційні, вимоги суспільства до юні. В Давній Греції існували 2 протилежні системи виховання — афінська і спартанська. Афінська система поширювалася і на Причорномор'я — Херсонес, Ольвію, Пантикапей і залишила слід як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.

Спартанців виховували в жорстоких умовах, прагнули виростити з. хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — вої т ельниць-амазонок, які б мало в, чому поступалися чоловікам. У 7-річному віці хлопчиків віддавали до шкіл (відриваючи від сімей), де покарання було запроваджено за кожне слово — воїн мав зростати стриманим, на запитання старших відповідати односкладн о («лаконічно»), зносити терпляче різні фізичні знущання. В 14 років хлопець мав принести до школи голову вбитого ним раба-ілота, якого слід було вистежити під час роботи в полі чи лісі. В 16 років як своєрідний випускний екзамен здійснювався агон — нещадне публ і ч н е; пороття, під час якого багато юнаків гинуло, а батьки не лише співчували їм, а навпаки вмовляли триматися до кінця, щоб не зганьбити честі сім'ї.

Після того, як Рим завоював Афіни, багато грецьких філософів, музикантів, математиків потрапили в полон і стали рабами знатних римлян. Такі греки супроводжували дітей до школи, прислуговуючи їм, і вперше були названі педагогами.

Перший «штатний» педагог Марк Фабій Квін т іліан (близько 35 - 96 рр.), який одержав платню з імперської казни, навчав юнаків-патриціїв ораторського мистецтва, був автором 12-т. книги «Дванадцять книг риторичних настанов»—по су ті , першої педагогічної книги.

У Є вропі (імперія Карла Великого) в ІХ-Х ст. формувалися дві системи виховання: лицарська (для воїнів) і монастирська (для монахів або чиновників). У монастирських шкодах (2 в зовнішній і внутрішній) предмети поєднувалися в 2 цикли: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квардіус — ариф метика , геометр ія , астрономія і музика.

У епоху Відродження ( XV — XVI ст.) почала докорінно змінюватися система освіти. Першим творцем самостійної педагогіки вважають Яна Амоса Коменського (1592—І670). У XVIII ст. особливу значущість набула плеяда фр. просвітителів — Франсуа Вольтер (1694—1778), Дені Дадро (1713—1784), Жан - Жак Руссо (1712—1778).

Подальша історія педагогіки диференціюється за окремими напрямками. Так, швейцарський педагог Й.Г . Песталоцці (1746—1827) — засновник теорії і практики початкового і трудового виховання для бідних дітей з Фрідріх Фребель (1782—1852) — нім. основоположник теоріїі практики дошкільного виховання.

В історії України відбулися ті самі процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. Великий вклад у розвиток української, педагогіки внесли народні традиції, свята, звичаї, які мали багатотисячну традицію. У часи Русі педагогічна система стала християнізованою. Джерелами цієї педагогіки є збірник «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання» Володимира Мономаха і ін.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відіграли б ратські школи XVI — XVII ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Центром розвитку системи освіти того часу стала Киево-Могилянська академія, яка була відкрита в 1632 р. на Подолі. Визначну роль у її створенні та побудові відіграв Петро Могила (1596 -1 674) — лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель.

У другій пол. XIX — на поч. XX ст. в Україні не було діяча культури і мистецтва, літератури і науки, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т.Шевченко (1814 - 1861), зробив вагомий внесок—підготував і видав «Букварь южнорусскій» (1861), П.Грабовський (1864 - 1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. О.В.Духнович (1803 - 1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий укр аїнський педагог X .Алче в ська (1841 - 1920) працювала над питаннями навчання дорослих, здебільшого жінок, у вечірніх та недільних школах Слободянщини, займалася просвітительською діяльністю (праці «Що читати народові?», «Книга дорослих»).

Подальша доля української педагогічної думки пов'язана з такими іменами як Софія Русова, І.Огієнко, Б.Грінченко, які створили національну систему виховання в Україні.

Сучасна педагогіка має дуже багато розгалужень, напрямків, теч ій . Виділилися окремі загальнопедагогічні науки: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, соціальна педагогіка, превентивна (прикладна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка — про навчання і виховання глухоні м их, глухих, туговухих дітей; тифлопедагогіка — про навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей; олігофренопедагогіка — про навчання і виховання розумово - відсталих дітей; порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах.

Функціональні педагогічні науки: педагогіка в ищо ї школи, педагогіка професійно-технічної освіти.

Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня, педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації спеціалістів і ін.

Отже, сучасна педагогічна теорія та історія має чітко виражене національне спрямування і забезпечує всебічний розвиток особистості в незалежній українській державі.

Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка. — Київ: Вища школа, 1985.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів студентів вищих навчальних закладів. — Київ: Академія, 2001. — 576 с.

3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. Навч. посібник. — Київ, 1995.

4. Кравець В.П. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.

5. Т еорети чні основи педагогіки / За ред. О.Вишневського. — Дрогобич: Відродження, 2001. — 268 с.

6. Фіцула М. Педагогіка. — К.: Академія, 2001. — 528 с.


Тема 11. Дидактика як наука

Розділ педагогіки, що містить теорію навчання і освіти, називається дидактикою (від гр. дидактикос — повчальний).

Дидактика — це галузь педагогіки, що досліджує закономірності процесу навчання, освіти і самоосвіти дітей, молоді, дорослих з метою всебічного розвитку особистості, а також досягнення навчально-виховних цілей.

Об'єктом дидактики виступає навчально-виховний процес у' школі і вузі, його цілі, зміст, методи і форми організації, технології та результати.

Предметом дидакти ки й є загальна теорія навчання усіх предметів.

Основні категорії дидактики: навчання, освіта, викладання, учіння, принципи, форми, методи і засоби навчання.

Навчання, як один з видів людської діяльності, має двохсторонній характер, тобто складається з двох взаємозв'язаних процесів — викладання і учіння. У процесі навчання проходить взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента. Викладач може безпосередньо навчати або опосередковано через систему знань. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування між викладачем і студентом та впливу оточуючого середовища.

Щоб здійснювати процес викладання, вчителю або викладачу необхідно знати мету школи чи вузу і місце «свого» предмета в її реалізації; знати предмет, який викладає; володіти методикою викладання; знати учнів чи студентів; вміти управляти процесом учіння.

Учіння — це система пізнавальних дій учня чи студента, спрямованих на вирішення навчально-виховних завдань.

Принципом навчання називають вихідну вимогу до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основними принципами навчання є :

1. Принцип спрямованості навчального процесу полягає у визначенні для кожного заняття трьох цілей — освітню, виховну і розвиваючу у структурі заняття, формах і методах викладу.

2. Принцип науковості полягає у такому доборі матеріалу, який відповідав би структурі побудови і досягненням сучасної науки і навчального предмета.

3. Принцип системності і послідовності (похідний від принципу науковості) — це дотримання вимоги викладу і вивчення матеріалу за висхідною: від простого — до складного, від нижчого — до вищого, від попереднього—до наступного.

4. Принцип доступності, дохідливості викладання . Суть його полягає в тому, що чим складнішим є матеріал, тим простіше, дохідливіше він має бути викладений — це запорука педагогічної майстерності викладача.

5. Принцип активності і свідомості навчання — це формування свідомої мотивації у ставленні до навчання, що в цілому сприяє розвиткові свідомого ставлення до життєвих проблем, до навчання.