2007 Розвиток громадянського суспільства та захист громадянських прав в Україні: позиції політичних партій та виборчих блоків
| Вид материала | Документы |
- Українська Гельсінська спілка з прав людини (угспл) Діяльність політичних партій, 602.39kb.
- Програми співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,, 479.52kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1445.21kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни "український прорив: для людей,, 1304.78kb.
- Програма діяльності кабінету міністрів україни «український прорив: для людей,, 1375.43kb.
- Програма співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,, 657.53kb.
- Програма співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,, 272.29kb.
- 1. Чи вважаєте Ви достатньою свою обізнаність про Європейський Союз, 198.34kb.
- План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи, 587.14kb.
- Першочергові завдання для Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства, 133.43kb.
Здоровий глузд підказує, що виборчі списки політичних сил мають формуватися з числа відомих і авторитетних громадських діячів, спроможних забезпечувати баланс інтересів окремих суспільних груп. Натомість нині всі політичні партії та блоки чомусь вважають, що найкращими законодавцями і захисниками прав громадян є бізнесмени. Щоправда, певна частина нинішніх кандидатів у депутати ідентифікує себе як представників організацій громадянського суспільства.
Найбільшу прихильність до громадських організацій виявив Блок "Наша Україна — Народна самооборона": в першій сотні прохідних місць його виборчого списку 9 віддано лідерам ОГС. Серед них є 8 представників громадських організацій: Ксенія Ляпіна та Юрій Єхануров (Інститут конкурентного суспільства), Олесь Доній (Центр досліджень політичних цінностей), Володимир Лановий (Центр ринкових реформ), Володимир Шандра (Інститут соціально-економічного розвитку), Олександр Омельченко (Клуб голів громад України), Анатолій Матвієнко (Інститут відкритої політики), Владислав Каськів (Інститут політичного розвитку), а також один представник благодійної організації: Наталія Лук'янова (Фонд профілактики хімічних залежностей та СНІДу).
Своєю чергою, Блок Юлії Тимошенко з приблизно 120 прохідних місць свого виборчого списку 8 виділив лідерам ОГС. П’ятеро з них — представники громадських організацій: Андрій Шевченко ("Інтерньюз—Україна"), Андрій Шкіль (Фонд україно-європейських ініціатив), Володимир Яворівський (Національна спілка письменників України), Костянтин Бондарів ("Право народу"), Михайло Поливанов (Фонд муніципальних реформ "Магдебурзьке право"), двоє — благодійних організацій: Богдан Губський (Фонд інтелектуальної співпраці "Україна—ХХІ ст."), Дмитро Вітвицький (Фонд громадських ініціатив "Еволюція"), один – профспілок: Михайло Волинець (Незалежна профспілка гірників України).
У виборчому списку Партії регіонів з приблизно 200 прохідних місць тільки один кандидат ідентифікував себе як представник громадської організації. Це Ірина Акімова (Бюро економічних та соціальних технологій).
У виборчому списку Комуністичної партії на перших 30 прохідних місцях немає жодного кандидата, який би представляв громадську організацію.
Так само й у виборчому списку Соціалістичної партії жодне з перших 30 місць не віддане представникові громадської організації.
Можливо, серед кандидатів у депутати більше осіб, які є керівниками організацій громадянського суспільства, але вони чомусь не вказують цього в офіційній інформації про себе. Мабуть, свою громадську діяльність вони не вважають важливою або ж очолювані ними структури і не проводять її взагалі.
Законодавчі ініціативи
Нерозуміння політичними партіями та виборчими блоками необхідності розвитку громадянського суспільства підтверджується не тільки відсутністю згадок про це у виборчих програмах, але й діями тих із них, хто отримує високі посади в уряді.
Яскравим прикладом цього невтішного висновку може слугувати дворазова відмова Міністерства юстиції, очолюваного в 2005 році Романом Зваричем ("Наша Україна"), виконувати розпорядження уряду щодо розробки Концепції сприяння розвитку громадянського суспільства. Така концепція має стати головним документом урядової політики щодо забезпечення основних прав і свобод та сприяння розвитку організацій громадянського суспільства. За активної участі громадськості такий документ було розроблено, але його і досі не прийнято через протидію заступника міністра фінансів Вадима Копилова (Партія регіонів).
Визнання організацій громадянського суспільства повноправним партнером уряду в подоланні суспільних проблем матеріалізується насамперед у державному замовленні громадським організаціям на надання соціальних послуг населенню. Кабінет В. Януковича зробив важливий крок у цьому напрямку, затвердивши в квітні 2007 року розпорядженням № 178—р Концепцію реформування системи соціальних послуг. Однак поки що не зроблено наступного кроку — безпосереднього замовлення та оплати цих послуг.
До активів уряду В. Януковича належить віднести прийняття нового регламенту Кабінету Міністрів України, яким: 1) визначено засади інформування КМУ громадськості, проведення консультацій, розгляду пропозицій та задоволення інформаційних запитів, зокрема й від ОГС; 2) встановлено процедури залучення представників ОГС до розробки проектів актів КМУ й обов’язкового обговорення проектів таких актів, що стосуються прав і обов’язків громадян відповідно до постанови КМУ № 1374 від 15 листопада 2004 року; 3) обумовлено обов’язкове проведення експертизи проектів актів КМУ та надання довідок про відповідність їх законодавству Європейського Союзу і Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод; 4) передбачено створення Громадської ради для забезпечення співпраці з громадськістю в порядку, визначеному постановою КМУ № 1378 від 15 листопада 2004 року.
Висновки
- На жаль, у виборчих програмах основних політичних сил до виборів 2007 року не зазначено чітко сформульованої мети — розвиток громадянського суспільства в Україні. Згадки про розвиток громадянського суспільства можна знайти тільки в програмі уряду Ю. Тимошенко та Угоді про створення Антикризової коаліції.
- Найбільш прихильними до представлення лідерів громадських організацій у своїх виборчих списках є наразі блок НУ—НС (9 представників ОГС у першій сотні номерів) та БЮТ (8 представників на 120 перших місцях). У списках СПУ і КПУ жоден із кандидатів, що перебувають на перших 50 місцях, не вказав своєї належності до ОГС. У прохідній частині виборчого списку Партії регіонів (200 перших місць) є лише один представник громадськості.
- Провідні політичні партії та блоки так і не спромоглись організувати співпрацю з громадськістю. Не вдалося їм відкрити і мережу дієвих громадських приймалень. Не запроваджено механізмів консультування фракцій з експертними громадськими організаціями, що обумовлює низьку якість подаваних представниками партій та блоків законопроектів.
- Парламентські фракції всіх партій та блоків не виступали із законодавчими ініціативами щодо створення сприятливих правових умов для розвитку громадянського суспільства.
2. Свобода вираження поглядів
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянинові свободу вираження своїх поглядів та право вільно поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Аналогічні норми містить стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Саме це право дає можливість громадянам України вільно висловлювати свої думки, виступати на зборах, писати і розповсюджувати книжки. Саме на цьому праві грунтується свобода слова й можливість вільно створювати засоби масової інформації та провадити журналістську діяльність.
У чому проблема?
За останні кілька років право на свободу вираження поглядів зазнало значного розвитку в законодавстві та в суспільній практиці України. Та все ж і тут іще залишається чимало проблем.
Так, і досі громадяни не знають (зрозуміло, з офіційних джерел), хто є реальними власниками засобів масової інформації, і досі держава не встановила навіть контролю за процесом концентрації ЗМІ в руках однієї особи чи родини, що може призвести до маніпулювання інформацією та запровадження цензури.
І досі не стало обов’язковою практикою підписання угод про редакційну політику між власником медіа і журналістським колективом, щоб забезпечити невтручання власника в діяльність журналістів, а отже, захистити право громадян на отримання чесної й об’єктивної інформації.
Журналісти в Україні так і не отримали належного правового захисту та можливості безперешкодно здійснювати журналістську діяльність. За інформацією правозахисних організацій2, у 2006 році було зафіксовано факт зникнення одного українського журналіста та побиття і залякування 14-х. Так і не завершено судового процесу у справі про вбивство журналіста Г. Гонгадзе.
І досі на рівні закону існує дискримінація недержавних мас-медіа. Адже державним ЗМІ надаються спеціальні пільги, що унеможливлює конкуренцію між періодичними виданнями різної форми власності.
Власне, держава (тобто ми з вами) підгодовує цілу армію комунальних і державних засобів масової інформації, які за гроші платників податків фактично забезпечують рекламу керівника того чи іншого органу.
В Україні й досі не створено суспільного телебачення і радіомовлення, що б дало можливість обмежити тиск чиновників і політиків на інформаційну сферу.
Для розв’язання цих проблем найперше належить зробити два елементарних кроки: 1) заснувати суспільне телерадіомовлення; 2) офіційно оприлюднити прізвища власників мас-медіа та запровадити антимонопольний контроль, спрямований проти концентрації ЗМІ в одних руках. Також необхідно ратифікувати Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, прийняти закони "Про роздержавлення державних та комунальних ЗМІ" та "Про захист професійної журналістської діяльності". Крім того, слід відмінити процедуру дозвільної реєстрації друкованих ЗМІ, скасувати закон "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення.
Позиції основних політичних гравців
Найбільше уваги питанням забезпечення свободи слова приділяє у своїх виборчих програмах Блок Юлії Тимошенко. Так, у програмі 2006 року сказано: "Ми створимо для журналістів всі умови незалежності від влади та політизованого капіталу. Засади редакційної політики, які роблять журналістів незалежними, мусять набути статусу Закону. Ми створимо якісне суспільне телебачення та радіомовлення". В програмі уряду Ю.Тимошенко "Назустріч людям" зазначено: "Ми створимо умови для реалізації права на свободу слова і свободу думки".
У своїй програмі до виборів 2007 року БЮТ розвиває ці тези: "Створимо для журналістів умови незалежності від влади та політизованого капіталу. Засади редакційної політики, які роблять журналістів незалежними, отримають статус Закону. Створімо якісне суспільне телебачення та радіомовлення. Забезпечимо можливість використання Інтернету кожною людиною".
Партія регіонів у 2006 році не вважала свободу слова актуальною проблемою, але в цьогорічній програмі 2007 року вона визначена її пріоритетом: "Ми захищаємо свободу слова і поширення інформації, завдяки чому є можливість самовираження та відстоювання думок, а в суспільстві існують механізми прозорості й суспільного контролю".
Інші парламентські сили, тобто Блок "Наша Україна" та його наступник НУ—НС, СПУ і КПУ, як не бачили, так і не бачать, мабуть, жодних проблем зі свободою слова, а відтак і не пробують визначати свою позицію. Про це немає і слова в їхніх програмах і 2006, і 2007 років.
Громадські організації "Інститут масової інформації" та "Незалежна медіа-профспілка" спільно склали рейтинг "Ворог преси—2006". Якщо взяти партійну належність "ворогів" журналістів, то найбільше їх перебувають у лавах Партії регіонів. Друге місце в цьому, сказати б, "антирейтингу" посів Олег Калашников, народний депутат із фракції Партії регіонів, який у липні 2006 року був причетний до побиття знімальної групи телеканалу СТБ; він публічно погрожував журналістам, не бажаючи визнати свою вину. Варто віддати належне Партії регіонів, яка засудила вчинок свого однопартійця і не включила його до своїх виборчих списків 2007 року.
На четвертій сходинці цього рейтингу — Дмитро Шенцев, народний депутат від тих само "регіоналів", який у червні 2006 року побив фотокореспондента Андрія Авдошина за зйомку під час засідання сесії Харківської міської ради. П’яте місце — в голови Верховної Ради АР Крим, члена Партії регіонів Анатолія Гриценка, який у грудні 2006 року ввів незаконні кількісні обмеження на акредитацію журналістів. Шосте місце посів міський голова Донецька, члена Партії регіонів Олександр Лук'янченко, який у вересні 2006 року без попередження обмежив доступ журналістів на сесію міськради. На сьомому місці опинився Василь Кисельов, народний депутат із фракції Партії регіонів, який запропонував ввести кримінальну відповідальність за наклеп і намагався закрити Чорноморську телерадіокомпанію (АРК).
Восьме місце було присуджено "нашоукраїнцеві" Михайлу Сендаку, голові Львівської обласної ради, який публічно тиснув на журналістів обласної телекомпанії "Львів—ТБ", вимагаючи доступу до ефіру.
А десяте місце виборов голова Верховної Ради України, лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз — за подання численних позовів на друковані та інтернет-видання за критичні публікації про себе і свою діяльність.
Законодавчі ініціативи
На жаль, у 2006—2007 роках основні політичні сили не виступали з ініціативами щодо законодавчого розв’язання двох головних проблем: заснування суспільного мовлення та запровадження принципу прозорості щодо власників ЗМІ. Більшість ініціатив у цій сфері мали частковий, не першочерговий і несистемний характер.
Уряд В. Януковича подав до парламенту в 2007 році законопроект "Про забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації". За підтримки всіх фракцій проект цього закону було прийнято в першому читанні. Щоправда, цей документ не знімає вказаних проблем, але принаймні запроваджує механізм контролю над мас-медіа, вводячи додаткові обмеження для телерадіоорганізацій (щодо граничного обсягу іноземних інвестицій у 35% та унеможливлення участі засновників-нерезидентів, зареєстрованих в офшорних зонах). За цього обов’язковим визнається оприлюднення інформації про власників часток, не менших за 25% статутного фонду (замість 5% за чинним законом), що все ще обмежує доступ громадян до інформації про власників ЗМІ.
Законом № 23 від 21 червня 2006 року ратифіковано Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізованих дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи. Ініціатором цього закону виступив Президент В. Ющенко, законопроект підтримали всі парламентські фракції, крім БЮТ.
Уряд В. Януковича в липні 2007 році направив до Верховної Ради України законопроект № 4003 "Про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації". Чудово, що в ньому йдеться про роздержавлення друкованих ЗМІ, однак роздержавлення потребують також теле- і радіокомпанії.
Народні депутати від фракцій БЮТ та СПУ (А. Шевченко, С. Курпіль, В. Мордовець) ініціювали розгляд позитивного законопроекту № 2739 "Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна". Його прийнято в першому читанні за підтримки всіх фракцій.
Депутати від фракцій Партії регіонів і СПУ (Є. Філіндаш, О.Бондаренко) ініціювали, хоча згодом і відкликали доволі прогресивний законопроект № 2656 "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".
Висновки
- Основним суб’єктам виборчого процесу питання про свободу вираження поглядів і свободу слова видається доволі актуальним. Найбільше уваги до захисту свободи слова приділяє в своїй програмі Блок Юлії Тимошенко. Плани БЮТ найбільшою мірою відповідають вимогам щодо реформування інформаційної галузі.
- Певну увагу приділяють забезпеченню свободи слова Партія регіонів у своїй програмі та уряд В. Януковича. Саме очолюваний ним Кабмін направив до парламенту кілька загалом позитивних законопроектів щодо роздержавлення ЗМІ та відкриття інформації про їх власників, однак від розв’язання більшості нагальних проблем "регіонали" ухиляються.
- За оцінками журналістів, найбільше "ворогів преси—2006" виховала Партія регіонів — 5 із 10 "номінантів". Це відомі партійні керівники, які своїми рішеннями та діями грубо перешкоджали здійсненню журналістської діяльності.
- На жаль, парламентські політичні сили впродовж 2006—2007 років не спромоглися запропонувати законодавчих шляхів розв’язання двох головних проблем: започаткування суспільного мовлення та оприлюднення інформації про власників ЗМІ. Більшість ініціатив у цій царині мали частковий, не першочерговий і несистемний характер.
3. Право на свободу мирних зібрань
Стаття 39 Конституції України гарантує право всіх громадян збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації. Якісь обмеження в цій сфері можуть установлюватися виключно судами в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Аналогічні норми містить і стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У чому проблема?
На жаль, українці не завжди і не скрізь можуть вільно проводити мітинги чи пікети. Нерідко органи державної влади не реєструють заяв про проведення мітингу, аргументуючи це тим, що таку заяву треба приносити за 10 днів до дати проведення заходу, або й прямо забороняють проводити мітинг біля міської ради, бо це, мовляв, заважатиме жителям і гостям міста (а в першу чергу — самим чиновникам).
Основний Закон України зобов’язує заздалегідь сповіщати органи місцевого самоврядування про мирні зібрання та заходи. За цього ні в Конституції, ні в інших законах України не встановлено строків подання повідомлення. Однак це конституційне право обмежується, наприклад, рішеннями міських рад щодо порядку проведення масових заходів (зафіксовано безліч прикладів таких довільних обмежень, як-от, наприклад, щодо подання повідомлення не пізніше ніж за 10 днів до проведення масового заходу). Закони також не визначають конкретних підстав для припинення будь-якого масового заходу — а відтак для влади достатньо порушення будь-ким з учасників правил дорожнього руху чи норм санітарії. І навіть судову заборону на проведення мирного пікету оскаржити неможливо, бо вона підлягає негайному виконанню (стаття 182 Кодексу адміністративного судочинства).
Всім цим проблемам має покласти край закон про свободу мирних зібрань, якого сьогодні в Україні немає.
Для розв’язання цієї проблеми слід прийняти такий закон, у якому би враховувалися практика Європейського суду з прав людини та багатий позитивний досвід демократичних країн. Своєю чергою, органам місцевого самоврядування та органам державної влади належить скасувати свої рішення про затвердження положень про порядок проведення мирних зібрань та використання "малих архітектурних форм", привести інші свої рішення у відповідність із вимогами Конституції України та статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Позиції основних політичних гравців
Жодна з п’яти парламентських політичних сил не говорить у своїх виборчих програмах 2007 року про необхідність законодавчого зняття проблем, які постають на заваді вільному проведенню мітингів і зібрань.
Законодавчі ініціативи
Жодних законопроектів, прямо чи опосередковано пов'язаних із забезпеченням права на свободу мирних зібрань, у період від березня 2006 до серпня 2007 років не подавали народні депутати від Партії регіонів та Комуністичної партії.
Законопроект, опосередковано спрямований на регулювання права на свободу мирних зібрань, представив депутат від Соціалістичної партії (станом на 1 вересня 2007 року законопроект № 3375 прийнято в першому читанні попри подання профільного комітету про його відкликання). За таке рішення проголосували представники всіх фракцій, окрім "Нашої України". Цей проект забороняє залучати до забезпечення громадського порядку під час мирних зібрань будь-які військові формування чи правоохоронні органи, крім підрозділів міліції громадської безпеки. Воднораз обмежуються й права громадян та їх об’єднань на підтримання громадського порядку під час мирних зібрань.
Спеціальні законопроекти, спрямовані на забезпечення права на свободу мирних зібрань, подавали депутати від "Нашої України" (законопроект № 2646, ініційований Г. Удовенком, вручено для ознайомлення) та Блоку Юлії Тимошенко (законопроект № 2646—1, автором якого є О. Фельдман, відкликано 15 червня 2007 року). Показово, що обидва ці документи містять обмеження права свободи мирних зібрань, які не відповідають положенням української Конституції. Жоден із законопроектів не одержав позитивної оцінки експертів і не оприлюднювався з метою проведення громадського обговорення та внесення зауважень і пропозицій.
До активу БЮТ можна віднести надане в 2005 році урядом Юлії Тимошенко на виконання своєї програми "Назустріч людям" доручення Міністерству юстиції розробити проект закону "Про свободу мирних зібрань". Такий законопроект (під назвою "Про порядок організації і проведення мирних заходів") Міністерство юстиції розробило, але його також не оприлюднювали й не обговорювали.
Голосування щодо інших законопроектів не проводилося, тому визначити ставлення до них політичних партій та блоків неможливо.
Висновки
- Політичні партії та виборчі блоки не включили у свої програмні документи положень щодо захисту свободи мирних зборів, хоча це право є ключовим для представницької демократії, оскільки дозволяє громадянам виражати свої погляди щодо діяльності політичних сил та органів державної влади.
- Партії та виборчі блоки не виявили зацікавленості до впровадження чітких процедур і гарантій, що дозволять громадянам вільно проводити мітинги, походи, пікети тощо, тобто застосовувати загальноприйняті інструменти громадського контролю за сформованими суб’єктами виборчого процесу органами державної влади. Декларації про наміри не було підкріплено розробкою спеціального закону, як того вимагало рішення Конституційного суду від 19 квітня 2001 року.
- Один із трьох поданих законопроектів у цій сфері було прийнято за основу, однак без його належної експертної та громадської оцінки. Найбільшу активність у цьому плані виявили Соціалістична партія та "Наша Україна", які подали по одному законопроекту. Приділяв увагу цьому питанню і Блок Юлії Тимошенко, який, утім, відкликав поданий законопроект.
4. Свобода об'єднання (асоціацій)
Стаття 37 Конституції України гарантує право на свободу об'єднання громадян у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод або прав та свобод інших осіб. Отже, українці мають право вільно об’єднуватись і створювати громадські організації, політичні партії, профспілки, кооперативи, благодійні фонди та інші товариства. Аналогічні норми містить стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У чому проблема?
Однак під час практичної реалізації свого права на об'єднання українці стикаються з безліччю законодавчих перепон. Діло дійшло навіть до Європейського суду з прав людини, який нині розглядає справу "Корецький та інші проти України". Українські громадяни, що звернулися до європейців із позовом проти своєї держави, з 2000 року так і не змогли зареєструвати свою громадську організацію "Громадський комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків". Річ у тім, що закон "Про об'єднання громадян" містить багато обмежень, а зокрема забороняє громадським організаціям захищати інтереси інших, окрім своїх членів, осіб. Ця норма фактично забороняє правозахисну діяльність та діяльність із захисту природного середовища.
Також українське законодавство не дозволяє об’єднуватися юридичним особам для захисту своїх некомерційних інтересів. Ця норма унеможливлює створення і діяльність бізнес-асоціацій.
Процес реєстрації об'єднань громадян дуже тривалий і дорогий. На реєстрацію комерційної компанії необхідно витратити 5 днів і 170 гривень, міжнародної громадської організації — 85 грн. + 170 грн. + 250 дол. США (разом — 1505 грн.), а для реєстрації всеукраїнського благодійного фонду потрібні аж 2 місяці. Такі умови є вочевидь дискримінаційними.
Існують перепони й у реєстрації політичних партій. Закон "Про політичні партії" вимагає для цього наявності 10 тисяч підписів громадян на підтримку політичної партії. Це, безумовно, обмежувальна норма, бо в країні заборонена діяльність незареєстрованих об’єднань, а відтак незрозуміло, як можна назбирати 10 тисяч підписів на свою підтримку без проведення будь-якої діяльності.
Законодавство також містить лакуни щодо створення профспілкових організацій. Адже в ньому не визначено, коли саме вони стають правосуб'єктними — з моменту створення на установчих зборах чи з моменту реєстрації юридичної особи.
Належить прийняти й новий закон "Про громадські організації", в якому слід спростити й здешевити процедуру реєстрації громадських організацій, дозволити створювати організації юридичним особам, скасувати чинні територіальні обмеження на діяльність організацій, дозволити захищати права всіх осіб, які цього потребують.
Потрібно також внести поправку до законів "Про політичні партії" (а саме замінити завищену норму щодо кількості підписів громадян, потрібних для реєстрації партії) та "Про профспілки і профспілкову діяльність" (слід визнати, що профспілка отримує право захисту своїх членів із моменту її створення на установчих зборах, тобто незалежно від дати її реєстрації як юридичної особи).
Позиції основних політичних гравців
На жаль, жодна з п’яти парламентських політичних сил у своїх програмах 2007 і 2006 років не згадала про проблеми, з якими стикаються громадяни, прагнучи створити громадські організації, благодійні фонди, політичні партії та інші непідприємницькі об’єднання та забезпечуючи їхню діяльність.
Опосередковано лише Комуністична партія у своїй виборчій програмі 2006 року визначала роль, яку б мали відігравати профспілки: "Відновимо роль трудових колективів і профспілкових організацій в управлінні виробництвом і розподілом прибутку".
Партія регіонів як представник у першу чергу інтересів капіталу у своїй виборчій програмі 2006 року більш зважено формулювала роль профспілок, долучивши до переговорного процесу й організації роботодавців: "Спільно з профспілками й організаціями роботодавців створити ефективну систему захисту працівників на підприємствах усіх форм власності".
Однак у своїх програмах зразка 2007 року Партія регіонів та КПУ вже й словом не згадують ані про соціальний діалог, ані про профспілки, ні про роботодавців.
Уряд Юлії Тимошенко в розділі "Сімейні цінності" своєї програми 2005 року "Назустріч людям" так визначав свій підхід до співпраці з певним спектром організацій громадянського суспільства: "Уряд забезпечуватиме: 1) підтримку діяльності громадських та релігійних організацій, спрямовану на піднесення національного патріотизму та зміцнення духовності молодих громадян; 2) розвиток відкритої співпраці з громадськими інституціями, які виражають інтереси молоді, дітей та жінок, органами шкільного та студентського самоврядування, молодіжними громадськими і жіночими організаціями".
Законодавчі ініціативи
Протягом 2005—2006 років політичні партії та виборчі блоки не ініціювали і не приймали важливих законів щодо свободи об’єднання ("Про непідприємницькі організації" та "Про громадські організації"). Оприлюднені ж ініціативи можуть забезпечити або почасти позитивний, або ж і загалом негативний вплив.
Поданий Президентом України В. Ющенко проект закону "Про соціальний діалог" (№ 2748) було прийнято Верховною Радою (його підтримали фракції Антикризової коаліції, представники ж опозиційних фракцій були відсутні). Закон передбачає створення тристоронньої Національної соціально-економічної ради, окреслює процедуру проведення консультацій між профспілками, роботодавцями і державними органами, а також порядок укладання територіальних угод.
До активів уряду Ю. Тимошенко ("Наша Україна", БЮТ, СПУ) можна віднести доручення Міністерству юстиції на розробку нового закону "Про громадські організації". Хоча під час роботи над законопроектом виникали значні розходження між громадськими експертами і Міністерством юстиції, було підготовлено вельми вдалий варіант документа, який направили на розгляд Кабінету Міністрів. Варто відмітити увагу та сприяння в підготовці цього законопроекту з боку міністра юстиції Олександра Лавриновича (Партія регіонів).
В активі уряду Ю. Єханурова ("Наша Україна") — прийняття постанови КМУ № 768 від 31 травня 2006 року, згідно з якою ставки оплати за реєстрацію громадських організацій були знижені вдвічі. Щоправда, постанова так і залишила два види реєстраційного збору для громадських організацій (окрему сплату за реєстрацію статуту і за реєстрацію юридичної особи), хоча бізнес платить тільки за реєстрацію юридичної особи. Варто зауважити принагідно, що підтримати таке зниження вартості процедури реєстрації категорично відмовився тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник (лідер партії "Реформи і порядок", нині — член БЮТ).
Своєю чергою, уряд В. Януковича подав законопроект № 4011 "Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР", який містить численні порушення конституційних норм. Адже проект "зворотним порядком" визнає таке майно державною власністю, фактично позбавляючи права власності нинішніх його власників та користувачів, а також дозволяє оскаржувати в суді будь-які правочини із цим майном.
Депутати від фракцій "Нашої України" і Партії регіонів (Ю. Павленко та В. Хомутиннік) ініціювали внесення змін до закону "Про молодіжні та дитячі громадські організації" (законопроект № 0919), спрямованих на врегулювання питання колективного членства в таких організаціях та підвищення вікового цензу для членів молодіжних організацій до 35 років.
Можна позитивно оцінити й внесення змін до статей 166—11 та 166—12 Кодексу про адміністративні правопорушення, які передбачають накладення на посадових осіб штрафів за порушення строків реєстрації юридичних осіб або видачі їм ліцензій (закон №577 від 11.01.2007 р.).
Відкликано ініційований соціалістами (С. Бульбою, І. Садовим, М. Бондарчуком) законопроект № 2161 "Про садівничо-городні та дачні неприбуткові об’єднання громадян", який за умови його грунтовного доопрацювання міг запровадити позитивні зрушення в цій сфері.
Висновки
- Жодна з 5 парламентських політичних сил у своїх виборчих програмах 2007 і 2006 років не гарантувала унеможливити перешкоджання громадянам у створенні та провадженні діяльності заснованих ними громадських організацій, благодійних фондів, політичних партій та інших непідприємницьких організацій.
- Протягом 2005—2006 років політичні сили, представлені в парламенті, не прий-няли важливих законів, які би покращували можливості здійснення права на свободу об'єднання. Оприлюднені ж ініціативи справлятимуть або почасти позитивний, або ж і взагалі негативний вплив.
- Головними провідниками позитивних змін були уряди Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова. Уряд В. Януковича ініціював радше негативні зміни, які стосуються насамперед майна громадських організацій.
5. Право на доступ до інформації
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на власний розсуд. Окрім того, стаття 50 гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Своєю чергою, стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підтверджує всі ці права, конкретизуючи, що йдеться також і про свободу отримання інформації. Здійснення цих прав може бути обмежене тільки законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку та інших причин.
Право на доступ до інформації гарантує громадянам можливість отримувати відомості про діяльність органів державної влади, прийняті рішення та про фактичний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя.
В чому проблема?
На жаль, сьогодні українці не можуть безперешкодно ознайомлюватися з інформацією про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування. Майже неможливо отримати рішення місцевих рад (особливо тих, що стосуються відведення землі та передачі майна громади). Дуже складно знайти накази і розпорядження керівників органів виконавчої влади та рішення прокуратури. Й досі сотні документів залишаються засекреченими незаконними грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Опублікуванню не підлягає", а уряд та інші органи влади продовжують приховувати в такий спосіб усе нові й нові документи.
Занадто багато суспільно важливої інформації засекречується як державна таємниця (грифом "Таємно"), хоча жодних ризиків для національної безпеки вона не містить. Громадяни позбавлені можливості стежити за діяльністю Генеральної прокуратури, оскільки її рішення не реєструються Мін'юстом і не є публічними. Забагато важливої інформації приховується й штампом "Таємниця слідства".
Значною проблемою є невиконання чиновниками норм законодавства. Так, за даними моніторингу Харківської правозахисної групи, тільки 73% інформаційних запитів від громадських організацій до органів державної влади було задоволено в 2006 році3. За даними моніторингу Українського незалежного центру політичних досліджень, станом на травень 2007 року на сайтах центральних органів виконавчої влади було розміщено тільки 58% необхідної інформації4.
Розв’язання цих проблем вимагає значного реформування інформаційного законодавства, прийняття нового закону "Про доступ до інформації", скасування нелегітимних грифів "Не для друку" та ін. й опублікування незаконно засекречених документів, запровадження технологій електронного врядування та введення кримінальної відповідальності за порушення права на доступ до інформації.
Позиції основних політичних гравців
На жаль, з-поміж п’яти парламентських політичних сил згадує про проблему доступу громадян до інформації у своїх виборчих програмах 2006 і 2007 років тільки Блок Юлії Тимошенко. В останній виборчій програмі БЮТ обіцяє: "Відкриємо громадянам вільний доступ до інформації".
В розділі "Інформаційна політика" програми уряду Ю. Тимошенко "Назустріч людям" зразка 2005 року було також зазначено: "Неухильне забезпечення принципів свободи слова, висловлення поглядів, безперешкодного доступу громадян до інформації, політичного плюралізму, недопущення будь-яких рецидивів політичної цензури та перешкоджання професійній діяльності журналістів — пріоритетні напрями інформаційної політики нового Уряду". Однак у цьому документі не вказувалося, які саме заходи будуть уживатися для забезпечення громадянам безперешкодного доступу до інформації.
У розділі "Адміністративна реформа" цієї програми вказано на такий "крок уряду": "...забезпечити прозорість у діяльності всіх органів державної влади. Усі рішення, зміст яких не стосується безпеки держави, нормативно-правові акти та суспільно значимі судові рішення, а також інформація про витрачання державних коштів повинні бути доступні всім громадянам, у тому числі через Інтернет".
Уряд В. Януковича не розробляв і не приймав урядової програми, тому офіційну позицію трьох політичних партій (Партії регіонів, СПУ та КПУ) щодо їхньої політики в цій сфері можна збагнути тільки з тексту Угоди про створення Антикризової коаліції. На жаль, про спрощення доступу до інформації там не йдеться.
Законодавчі ініціативи
Від березня 2006-го до серпня 2007 року провідні політичні сили не бралися за виконання головного завдання в цій царині — прийняття нового закону "Про доступ до інформації" (або внесення змін до закону "Про інформацію"), але самостійно або через уряд В. Януковича подавали законопроекти, що стосуються регулювання доступу громадян до інформації про діяльність владних органів.
Уряд Ю. Єханурова в лютому 2006 року дав доручення розробити зміни до закону "Про інформацію". Співробітники Мін’юсту проводили певну роботу, однак її так і не було завершено. Ймовірно, причина криється в тому, що керівники міністерства не приділяли належної уваги цьому питанню з огляду на не надто тривале перебування на цій посаді. Адже з 2005 року очолювали Міністерство юстиції Роман Зварич ("Наша Україна"), Сергій Головатий ("Наша Україна"), Олександр Лавринович (Партія регіонів).
На жаль, уряди Тимошенко, Єханурова і Януковича продовжують практику незаконного закриття своїх рішень грифами "для службового користування", "не для друку". Уряд Тимошенко прийняв 16 постанов і розпоряджень з грифом "не для друку" і 6 — з грифом для службового користування (ДСК), уряд Єханурова – 2 акта з грифом "не для друку" і 14 актів з грифом ДСК. Уряд Януковича — прийняв 17 постанов і розпоряджень з грифом "для службового користування".
Депутат від фракції БЮТ В. Скубенко вніс на розгляд ВРУ законопроект № 3144 "Про оприлюднення інформації стосовно зон радіоактивного забруднення", який було прийнято в першому читанні за підтримки всіх фракцій. За цим документом, перелік населених пунктів, що належать до таких зон, підлягає офіційній публікації один раз на три роки на підставі дозиметричної паспортизації.
Депутати з фракцій "НУ" та КПУ А. Мартинюк, І. Юхновський, М. Родіонов ініціювали законопроект № 537 "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки". Відповідний закон, прийнятий за підтримки всіх фракцій, окрім "НУ", визначив стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства, зокрема й захист прав громадян на доступ до інформації, захист інформації про особу та подолання ризиків "інформаційної нерівності", а також встановив основні механізми участі ОГС у досягненні цих цілей.
Воднораз голосами партій урядової коаліції (ПР, СПУ, КПУ) було відхилено пози-тивний законопроект № 2726 "Про внесення змін до закону "Про вибори народних депутатів" (щодо ведення передвиборчої агітації та оприлюднення ЗМІ компрометуючої ін-формації)", запропонований членом фракції "Наша Україна" Олександром Третьяковим.
Ініціювали та відкликали позитивні законопроекти і депутати від Партії регіонів, зокрема щодо організації прозорого реєстру виборців і свободи слова під час виборів. Це законопроекти № 3026 "Про концепцію єдиної державної інформаційно-аналітичної системи "Вибори" та № 3027 "Про єдину державну інформаційно-аналітичну систему "Вибори" (В. Бондик) і № 3002 "Про забезпечення неупередженого ставлення засобів масової інформації до свободи політичних дебатів" (Г. Герман).
Так само й депутати від фракції БЮТ В. Камчатний та І. Сідельник відкликали свій позитивний законопроект № 3244 "Про внесення змін до закону про звернення громадян", який стосувався покращення строків і порядку розгляду звернень громадян.
Окрім того, й досі триває "позиційна війна" між Президентом і ВР навколо прийняття законопроекту "Про захист персональних даних", котрий відповідно до конвенцій ЄС установлює спеціальний захист "вразливих даних про особу". Інтересам громадян відповідає позиція Президента, який виступає за спеціальний захист даних про походження та особисте життя і здоров'я осіб.
Висновки
- Єдиною парламентською політичною силою, яка обіцяє забезпечити громадянам вільний доступ до інформації, є Блок Юлії Тимошенко. Понад те, це прагнення отримало відображення в програмі діяльності очолюваного нею уряду.
- За винятком норми про оприлюднення переліку населених пунктів у зонах радіоактивного забруднення (відповідні зміни були запропоновані БЮТ), жодна законодавча ініціатива партій та блоків не поліпшила механізмів захисту права громадян на доступ до інформації. Жоден з урядів (Ю. Тимошенко, Ю. Єханурова, В. Януковича) не оприлюднив зміст рішень попередніх урядів закритих для громадськості незаконними грифами "Не для друку", "ДСК" та інше.
- Соціальна реклама і суспільне телебачення не стали об’єктами лобіювання для законодавців, що справляє негативний вплив на доступ до інформації про ОГС.
6. Право брати участь в управлінні державними справами
Стаття 38 Конституції України надає громадянам України право брати участь в управлінні державними справами. Цим правом вони можуть скористатися шляхом вільного обирання виборних посадових осіб або власного обрання депутатом чи очільником територіальної громади або шляхом надання всім рівного доступу до державної служби. Також громадяни можуть впливати на владні рішення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, громадських слуханнях, зборах громадян, роботі громадських рад тощо.
В чому проблема?
Українське законодавство не створило громадянам сприятливих умов для реалізації свого права на власний розсуд обирати посадових осіб. Понад те, українці не мають гарантії, що на день голосування їхнє прізвище буде внесене до списків виборців або що в них не виявиться "мертвих душ". Закон не дає можливості голосувати тим громадянам, які в день виборів перебувають не на місці реєстрації, оскільки до виборчих списків усіх виборців включають за місцем їх реєстрації, а відкріпних посвідчень закон не передбачає. Неможливо проголосувати й у разі відсутності реєстрації чи прописки.
Не встановлено чітких вимог до інформації про кандидатів, яку має отримувати виборець в обов’язковому порядку. Натомість запровадження пропорційної виборчої системи із закритими виборчими списками значно обмежило право громадян обирати. Доводиться голосувати за весь список загалом, а не за конкретного кандидата в депутати.
Недолуге законодавство фактично позбавило українців можливості реалізувати своє право на проведення всеукраїнських та місцевих референдумів. Так і не було втілено в життя ідею про проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу до НАТО, як це пропонувала Соціал-демократична партія (об'єднана) в 2005 році, хоча на її підтримку було зібрано близько 5 млн. підписів громадян. Так і не були імплементовані результати референдуму 2000 року щодо політичної реформи, проведеного громадянами за підтримки Президента Кучми.
Територіальні громади таких міст та містечок, як Київ, Сімферополь, Ірпінь, намагалися ініціювати місцеві референдуми, але прогалини в законі дали міським головам підстави навіть не реєструвати ініціативні групи зі збору підписів.
Головними механізмами участі громадян в управлінні містами, селищами і селами, крім виборів, є громадські слухання, місцеві ініціативи та загальні збори громадян за місцем проживання. Процедури їх проведення мають бути закріплені в статутах територіальних громад. Однак на сьогоднішній день тільки 11% громад спромоглися затвердити свої статути.
Для розв’язання цих проблем необхідно запровадити відкриті виборчі списки та розглянути можливість повернення в містах до мажоритарної системи. Варто внести зміни у виборче законодавство для гарантування права виборця на отримання повної інформації про кандидатів, забезпечення функціонування актуального реєстру виборців, оптимізувати процедури нестандартного голосування (на дому, за відсутності за місцем реєстрації, в разі виїзду за кордон).
Необхідно прийняти новий закон "Про всеукраїнський референдум", у якому слід передбачити чіткі процедури імплементації волі громадян у вигляді рішень. Необхідно прийняти новий закон "Про місцеві референдуми", яким функції реєстратора й організатора референдуму слід передати міським та окружним виборчим комісіям, а також установити чіткі терміни для збирання підписів.
Варто прийняти в усіх територіальних громадах статути, якими було б запроваджено чіткі й прості процедури проведення громадських слухань, загальних зборів громадян, реалізації місцевої ініціативи та забезпечення відкритості органів місцевого самоврядування.
Варто прийняти новий закон "Про державну службу", де необхідно передбачити чіткі правові гарантії для убезпечення службовців від політичних переслідувань політиків-міністрів.
Позиції основних політичних гравців