Geum.ru

Ольга Володимирівна Дудар

Вид материалаДокументы

Содержание


У Програмі підготовки до ЗНО-2012 твори Бориса Дмитровича Грінченка взагалі не згадуються.
Подобный материал:

Ольга Володимирівна Дудар,

викладач кафедри методики

суспільно-гуманітарної освіти і виховання

ІППО КУ імені Бориса Грінченка,

кандидат історичних наук


Постать Бориса Грінченка у шкільній програмі: реалії та перспективи


Не мине без пуття наша мука страшна,

Наша праця під гнітом неволі.

Борис Грінченко,

"Наша доля", 1881


Спостерігаючи у своїй практичній діяльності за учнями і студентами Києва, можна дійти висновку, що молоде покоління знає про Бориса Дмитровича Грінченка лише як про письменника та автора словника. Чому людина, чия титанічна праця в ім’я України сприяла зростанню рівня національної свдомості, розвиткові науки, освіти та культури, для молодшого покоління залишається мало не terra incognito?

Друга половина ХІХ – початок ХХ століття для українських земель були дуже важкі. У час, коли вся Європа переживала процес модернізації, становлення національних держав і боротьбу народів за власні природні права, українці знаходились у складі двох найбільших і найконсервативніших імперій.

Ярослав Грицак у своїх нарисах стверджує, що в Західній Європі модерний націоналізм був справою державних політиків, тоді як у Центральній і Східній Європі боролась культурницько-наукова еліта: поети, філологи та історики створювали національності. Це твердження вдало відображає особливість національних “недержавних народів”, які в Центральній і Східній Європі становили абсолютну більшість. Втративши свою національну незалежність і стару еліту, вони були позбавлені доступу до політичних важелів влади і, завдяки цілеспрямованим зусиллям національно свідомої інтелігенції, відбудувались «знизу». Чеські, словацькі, українські та ін. будителі вважали: їх просвітницька діяльність має активізувати «насильно приспані» імперськими урядами національні процеси.

Еліта державних народів висміювала такі спроби, як неприродні й безперспективні. Однак при цьому вона забувала, що її історія, культура і мова теж були “штучно створеними”. Насправді нації видрізнялися не за тим, чиї історія, мова і культура “натуральні”, а чиї – “вигадані”. Члени кожної великої суспільної спільноти не можуть знати один одного особисто, свою спільність вони можуть лише уявити. Але щоб грандіозна маса народу відчула оту до часу примарну спільність, необхідна важка праця еліти не лише політичної, а й культурно-наукової.

Національні будителі працювали в надважких умовах. Ярослав Грицак слушно зауважує: вони були позбавлені власних національних шкіл, національних організацій, видань і т. п. Тому національні будителі творили свою культуру, користаючи з можливостей, які вони знаходили серед панівної нації. Образно кажучи, розвиток ідеології неісторичних націй на перших порах нагадував життя личинки в чужорідному тілі, поки ця личинка могла набрати тіла власного.

На думку львівського дослідника, унікальність українського випадку полягала в тому, що українські національні будителі, будуючи свою модерну націю, розхитували устої зразу декількох «старих націй». Наприклад, хоча польський визвольний рух захоплював українських патріотів безпосередньо, оскільки значною мірою відбувався на колишніх “східних кресах” Речі Посполитої та впливав на Шевченка, Шашкевича й інших українських патріотів, часом польські революціонери самі шукали шляхів до українського серця. Незважаючи на всю привабливість польської моделі, розчинитися в польському революційному середовищі українські патріоти не могли. Подвійність польських національно-політичних стандартів – одних по відношенню до себе, других стосовно інших – охолодило бажання українських діячів і зробило їх глухими до закликів боротися “за вашу і нашу свободу”. Модель польського націоналізму вони сприйняли, але справедливо вирішили краще пристосувати її для побудови модерної України, аніж добиватися відновлення “історичної Польщі”.

Російська царська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі. Тому вона вважала всі землі, що колись належали їй (у т.ч. українські), частиною своєї історичної спадщини. “Збирання руських земель” було однією із нав’язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в тіло російської імперії з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Через релігійну спільність, перемогу російської сторони в боротьбі з поляками та кримськими татарами українські (“малоросійські”) інтелектуали і чиновники досить часто вважали Російську імперію “своєю” батьківщиною, оскільки її зростання було в їхніх інтересах і оскільки своєю відданою службою вони мостили шлях цій імперії до світового тріумфу. Багато з них оплакували долю своєї козацької України, але повернення до минулого вважали за неможливе.

Це тривало довго, але і в Російську імперію проникали ідеї західних політичних ідеологій, з’являлися думки про необхідність модернізації всього суспільно-політичного й господарського ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом із поширенням ідеології романтизму змінили триб мислення українських інтелектуалів. Українські діячі вирішили творити нову українську ідеологію не на тих розв’язках, які пропонувала стара еліта, а на народній основі.

Таке рішення мало драматичні наслідки. По суті, молоде покоління українських інтелектуалів добровільно відтинало від себе стару спадщину й починало будувати національну культуру заново. Найбільш показовим із цієї точки зору видається питання витворення нової літературної мови. На зламі XVIII і XIX ст. такою мовою для старої української еліти була церковнослов’янська. На відміну від російського варіанту цієї мови, у її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського суспільства, у т.ч. народно-селянські елементи. Як засвідчила творчість українського філософа Григорія Сковороди, нова українська літературна мова мала всі підстави розвинутися як природній синтез цих двох струменів. Однак українські інтелектуали перших десятиліть XIX ст. перевагу над сковородинською формулою надали більш радикальній мовній “котляревщині”. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і специфічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами. У результаті такого розриву традиції сучасний український читач має набагато більше труднощів у читанні й розумінні пам’яток староукраїнської літератури, аніж сучасний англійський читач у читанні й розумінні творів Шекспіра.

Втрата “руськості” стала набуттям “українськості”. Опертя на народну основу було єдиною можливістю втримати національну ідентичність в умовах, коли стара еліта швидко асимілювалася. Цей вибір мав іншу, дуже вигідну сторону: мова, народна творчість та історична традиція українського народу відрізнялися від аналогічних як російських, так і польських національних ідентичностей.. Таким чином, українські діячі одержали ефективний засіб ідентичності, що відмежовував їхню націю одночасно від двох найближчих сусідів. Нову формулу української нації висловили діячі покоління Кирило-Мефодіївського товариства, які протиставляли демократичність українського народу російському деспотизму й польському аристократизму. Таке формулювання символізувало кінець “личинкового періоду” в розвитку українського національного відродження. Воно більше не могло розвиватися як у чужих тілах польської і російської націй, так і в перестарілій формулі “руськості”.

Протягом перших п’яти десятиліть XIX ст. у підросійській й підавстрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної ідентичності. Поки що вона мала тільки силу інтелектуальної формули. Нічого не передвіщувало, що вона набуде якогось більшого політичного значення. Швидше навпаки – серед усіх існуючих на той час рецептів політичної перебудови Східної Європи вона, здавалося, мала найменше шансів. І лише під впливом поступового, але неупинного занепаду старого режиму вона виплила на поверхню як реальна можливість.

Діяльність Бориса Грінченка є яскравою ілюстрацією особливостей цих складних процесів. Та чи дає шкільна програма уявлення про масштаби і результати його титанічної праці на ниві тодішньої освіти, літератури чи лексикографії?

Творчість Грінченка мала б розглядатися на уроках української літератури. Протягом навчання у 5 – 11 класах учні знайомляться лише з оповіданням “Каторжна” (оглядово). Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, науки, молоді та спорту усього за 1 годину вчитель має познайомити учнів з біографією, акцентуючи увагу на різножанровості творчісті письменника, багатогранністі його діяльності. Слід нагадати, що Грінченко - укладач 4-томного словника української мови, організатор і голова товариства “Просвіта”. Розглянути тематику поетичних творів, згадати про перекладацьку діяльність. Витлумачити слова І.Франка про Б.Грінченка як “робітника без одпочину” на культурно-освітній ниві. Висвітлити тему «Б.Грінченко - майстер малої прози», проілюструвавши цю думку аналізом оповідання “Каторжна”.

Своєрідним орієнтиром для старшокласників є Програма підготовки до ЗНО. Відповідно до вимог 2011 року майбутній абітурієнт мав знати про:
  • життя і творчий шлях письменника; його багатогранну діяльність як митця, вченого, педагога, просвітителя; значення видавничої діяльності Б.Грінченка, активну участь у громадському та культурному житті України;
  • поезію Б.Грінченка («Смутні картини», «До праці»);
  • малу прозу Б.Грінченка (оповідання «Каторжна», «Сестриця Галя», «Без хліба», «Батько та дочка», «Украла», «Дзвоник», «Екзамен», «Олеся»); простота і глибока народність оповідань
  • дилогію про українське село ІІ половини ХІХ ст. «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами» (огляд);
  • утвердження прагнення людини до любові, добра. Психологізм твору. Дилогія про життя пореформеного села («Серед темної ночі», «Під тихими вербами»).
  • переклади Б.Грінченка, значення його творчості.

У Програмі підготовки до ЗНО-2012 твори Бориса Дмитровича Грінченка взагалі не згадуються.

У методичних рекомендаціях учителям практично немає порад залучати твори Б.Грінченка до позакласного читання. Тому на уроках української мови і літератури учні можуть дізнатися про життя Бориса Грінченка, тоді як про його твори та громадську діяльність - лише за ініціативи вчителя

Дослідники високо оцінюють перекладацьку діяльність родини Грінченків. Грінченківські переклади здійснювалися з найпоширеніших європейських мов (німецької, французької, італійської, англійської та російської) та з мов, менш поширених (данської, норвезької, шведської), робилися такі з проміжних текстів — російських або німецьких. Проте відшукати ці переклади досить проблематично.

Що ж до уроків історії, то про діяльність Бориса Дмитровича згадують (відповідно до програми 9 класу), вивчаючи такі розділи:
  • “Суспільно-політичний рух в Україні у другій половині ХІХ ст.”,
  • “Культурне життя України другої половині ХІХ століття ”;

Відповідно ж до програми 10 класу - в розділі ”Україна на початку XX століття ”

На запит «Братство тарасівців» в інтернеті можна знайти коротку інформацію: «На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські та харківські студенти Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський, які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю”

У шкільному підручнику про це сказано так: “Безпосереднім наслідком радикалізації української різночинної молоді була поява на початку 90-х років ХІХ століття таємної організації Братство тарасівців. До матеріалу додається фото з підписом «Борис Грінченко – один із фундаторів Братства тарасівців, відомий письменник і просвітній діяч” (Історія України: підручник для 10 кл./ Ф.Г.Турченко, В.М. Мороко. – К., Генеза, 2009.)

Зважаючи на реалії шкільної програми, перспективи ознайомлення з багатогранною діяльністю Бориса Грінченка слід віднаходити у виховному процесі. Використовуючи елементи театральної чи музейної педагогіки, готуючи проектні роботи, учитель може ближче ознайомити вихованців з життєвим і творчим шляхом Видатного Українця. Значну роботу в цьому напрямку проводить Київський університет імені Бориса Грінченка, популяризуючи творчість та вшановуючи пам’ять Бориса Грінченка.


У дослідженні використано матеріали публікації Ярослава Грицака «Від старої до нової України» (з книги ’’Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століть’’) ссылка скрыта