Гуренкова Ольга Володимирівна Екологічна компетентність майбутніх фахівців навчально-методичний посібник
| Вид материала | Навчально-методичний посібник |
- Навчально-методичний посібник (друге видання), 1764.23kb.
- Навчально-методичний посібник Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 3103.88kb.
- Навчально-методичний посібник Донецьк 2010, 664.64kb.
- М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
- Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
- Л. А. Родіонова економічна історія навчально-методичний посібник, 1216.83kb.
- Г. М. Лавренчук задачі з географії навчально-методичний посібник, 726.53kb.
- Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. Вид друге, перероб., 4077.25kb.
- Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення модуля дисципліни, 3343.26kb.
- Красота О. В. Політична економія. Економічна теорія: Навчально-методичний посібник, 13.57kb.
ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ АПН УКРАЇНИ
КИІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ ІМЕНІ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО
Лук’янова Лариса Борисівна
Гуренкова Ольга Володимирівна
Екологічна компетентність майбутніх фахівців
Навчально-методичний посібник
КИЇВ - 2008
Рекомендовано до друку вченою радою
Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих
АПН України від 24 квітня 2008, протокол №.4
УДК 504(075.8)
Л 84
Рецензенти: Гончаренко С.У., доктор пед. наук, професор, дійсний член АПН України, головний науковий співробітник Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих;
Герганов Л..Д., кандидат пед. наук, доцент, заступник директора Навчального центру ВАТ «Українське Дунайське пароплавство».
Лук’янова Л. Б., Гуренкова О. В.
Л 84 Екологічна компетентність майбутніх фахівців. Навчально-методичний посібник. – Київ- Ніжин: ПП Лисенко, 2008. – 243 с.
ISBN 978 – 966 – 96962 – 7 - 4
У навчально-методичному посібнику висвітлено історичні аспекти розвитку екології та ролі екологічної освіти у формуванні екологічної компетентності фахівців. Розкрито місце і функції екологічної компетентності в структурі професійної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту. Окремий розділ становлять хрестоматійно-довідникові матеріали, які можуть використовуватися як викладачами на лекційних і практичних заняттях, так і студентами для розв’язання окремих задач і виконання вправ, при написанні рефератів і підготовці повідомлень.
Посібник є складовою навчально-методичного комплексу з екології для підготовки фахівців водного транспорту.
УДК 504(075.8)
ISBN ISBN 978 – 966 – 96962 – 7 - 4
Ó Лук’янова Л.Б., Гуренкова О.В.,
Ó Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України,
Ó Київська державна академія водного
транспорту імені Петра Конашевича-Сагайдачного
Зміст
| Вступ ……………………………………………………………………………… | 2 |
| РОЗДІЛ І. Формування екологічної компетентності майбутніх фахівців в умовах кредитно-модульної системи навчання ………………………………… | 3 |
| 1.1. Історичний шлях становлення й розвитку екології ………………………... | 3 |
| 1.2. Тенденції розвитку екологічної освіти майбутніх фахівців у контексті угод Болонського процесу ……………………………………………………….. | 8 |
| 1.3. Екологічна компетентність майбутніх фахівців водного транспорту як складова професійної компетентності ………………………………………..... | 16 |
| 1.4. Наступність змісту екологічної освіти студентів вищих навчальних закладів водного транспорту ……………………………………………………. | 27 |
| Рекомендована література …………………………………………...................... | 38 |
| Тести .......................................................................................................................... | 41 |
| Теми для дискусій .................................................................................................... | 45 |
| РОЗДІЛ ІІ Хрестоматійно-довідникові матеріали ………………....................... | 47 |
| 2.1. Загальна екологія ………………………………………………...................... | 47 |
| Джерела інформації……………………………………………….......................... | 58 |
| Теми рефератів і повідомлень ................................................................................. | 58 |
| 2.2. Водні ресурси та їх раціональне використання ………………..................... | 60 |
| Джерела інформації …………………………………………………..................... | 115 |
| Теми рефератів і повідомлень ……………………………………....................… | 117 |
| 2.3. Безпека життєдіяльності ………………………………………...................... | 118 |
| Джерела інформації ……………………………………………..................…….. | 143 |
| Теми рефератів і повідомлень ………………………………….....................…... | 144 |
| 2.4. Екологічне законодавство …………………………………..................……. | 145 |
| Джерела інформації ……………………………………………..................……... | 165 |
| Теми рефератів і повідомлень …………………………………...................……. | 165 |
| Таблиці, схеми …………………………………………………….................….... | 166 |
| Термінологічний словник ....................................................................................... | 195 |
Вступ
Кожне суспільство висуває до підготовки фахівців вимоги адекватні напрямам його розвиту, адже саме від них залежать перспективи прогресу усіх сфер духовного і матеріального добробуту країни. Наразі процес професійної підготовки майбутніх фахівців змінює свої пріоритети з технократичних на гуманістичні. Впровадження такого підходу вимагає і суттєвих змін до рівня їх екологічної компетентності, зокрема і у навчальних закладах, які готують спеціалістів для водного транспорту. Однією із складових професійної компетентності фахівців є екологічна. Вона забезпечує місток між природничими та гуманітарними науками, а її результатом є не тільки сформовані знання і уміння, а й набуті навички адаптувати організм до впливу несприятливих фізичних факторів праці.
Водночас сучасна система управління природокористуванням, відчуває гострий дефіцит кваліфікованих фахівців, підготовлених до нових вимог еколого-економічної політики держави і здатних, хоча б частково, нейтралізувати неуцтво окремих керівників. Саме зазначені позиції дають підстави погодитися з тим, що наявність загрози системної кризи, для сучасної цивілізації, посилює інтерес до проблеми безпеки за усіма її аспектами, адже попри поширену думку, за якою технічні досягнення надають захищеності сучасній спільноті, людство залишається наодинці як зі стихійними лихами, так і потерпає від наслідків власного нераціонального впливу на навколишнє середовище.
За таких умов важливого значення набуває питання розвитку екологічної свідомості у майбутніх фахівців водного транспорту. Адже тільки на підставі аналізу своєї професійної діяльності, людина отримує можливість вносити необхідні корективи у поведінку, прагнути подолати ті чи інші негативні якості і сформувати позитивні. Наявність таких якостей дозволить їй зайняти активну позицію по відношенню до самої себе, усвідомлювати значення прийнятих рішень в процесі професійної діяльності й побуті.
Аналіз сучасного стану екологічної підготовки майбутніх фахівців водного транспорту виявив наявність суперечностей, що негативно позначаються на формуванні екологічної компетентності. Зокрема: між усвідомленням суспільством і державою необхідності вирішення проблем пов’язаних зі складною екологічною ситуацією, яка дедалі продовжує погіршуватися, й відсутністю дієвої системи екологічної освіти майбутніх фахівців; між сучасними вимогами до рівня екологічної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту і недостатньою теоретичною та методичною розробленістю цієї проблеми; між традиційними підходами до формування екологічної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту і потребою впровадження інноваційних технологій підготовки.
Подолання зазначених суперечностей потребує використання кращих надбань вітчизняного та зарубіжного досвіду екологічної освіти; застосування інноваційних технологій навчання, впровадження комплексу відповідного навчально-методичного супроводу, який забезпечує урахування вимог галузі до рівня екологічної освіченості фахівців, сприяє реалізації принципу наступності екологічної освіти, містить інформаційні, дидактичні та методичні матеріали з екології тощо.
Автори сподіваються, що пропонований навчально-методичний посібник, який представляє одну із складових такого супроводу, сприятиме розв’язанню окремих питань, що безпосередньо стосуються формування екологічної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту.
Зауваження і побажання просимо надсилати на електронну адресу:
lukyanova_larisa@list.ru
Розділ І
Формування екологічної компетентності майбутніх фахівців в умовах кредитно-модульної системи навчання
^ 1.1. Історичний шлях становлення й розвитку екології
Екологія сьогодні є певною інтегральною категорією, що поєднує вітальні та духовні інтереси людини. Водночас слід визнати масштабну профанацію екологічного профілю (М. Кисельов), завдяки чому екологія трансформується із „слова-терміна” в „слово-ідол” (Ф. Гіренок), а сама дефініція фактично виступає своєрідним „маркером” нашої доби, завдяки чому всесвітню історію інколи розділяють на два періоди: доекологічний та післяекологічний (М. Кисельов, Ф. Канак).
Вітчизняні філософи, аналізуючи проблему глобального впливу суспільства на природу, наголошують на необхідності подолання усталеного людського егоїзму, невігластва, неусвідомленості та непрофесіоналізму, адже «кожна з цих фундаментальних проблем має більш ніж очевидний екологічний аспект»1. Саме тому, підкреслюють учені, так гостро постала проблема органічного запровадження екологічних компонентів у загальноосвітній процес та істотного збільшення його дидактичного навантаження. Розв’язати ці проблеми можливо лише за умови створення системи екологічної освіти й виховання. Аналогічні підходи існують і в багатьох інших дослідженнях. Так, російські науковці вважають, що екологія як галузь знань набуває інтенсивного поширення, істотно впливає на всю систему освіти, передусім на переорієнтацію цілей загальної середньої освіти, а також на якість підготовки і перепідготовки фахівців і покликана формувати широкий погляд на навколишній світ, людство та природу2.
Наявність екологічних досліджень, публікацій, рекомендацій та тверджень, поєднання буденних проблем і наукових колізій з екологічною проблемою безперечно свідчать про глибину питання й спонукають брати участь в його розв’язанні широкі кола дослідників з різних галузей науки, політиків, науковців і навіть пересічних громадян, що призводить до певної плутанини й невизначеності ряду досліджуваних аспектів, і відповідно до певної неузгодженості у використанні екологічної термінології. Останнім часом пропонуються різні терміни і назви для визначення сучасної екології: «ноогеніка» (М. Камшилов), «глобальна екологія» (М. Будико), «натур соціологія» (І. Забєлін), «неологія» (Ю. Плєтньов), «екологія людини» (С. Шварц).
Дедалі голосніше лунає думка про те, що уявити сучасну екологію як єдину науку так само важко, як і «пов’язати в єдине ціле воістину неосяжний матеріал, що є необхідним для вирішення екологічних проблем» 3. Проте з іншого боку своєрідна мода на екологію викликає у фахівців підозру щодо претендування екології на новий варіант «науки наук» і прагнення асимілювати всі проблеми природознавчого й соціогуманітарного профілю4 .
Вивчення історичного шляху становлення й розвитку екології свідчить, що починалася вона з праць Геракліта, який наголошував на існуванні загального зв’язку у живій природі, підкреслюючи її рухомість і мінливість. Питання екологічної спрямованості мали місце у працях Демокрита, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Свій внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Ж.-Б. Ламарк (вважав, що вплив зовнішніх обставин – одна з найважливіших причин пристосувальних змін організмів, еволюції тварин і рослин), К. Лінней (висловив думку щодо існування „економії природи”, яка взаємозв’язує усі природні тіла), К. Рульє (радив біологам замість подорожувань у далекі країни вивчати живі істоти, які існують поруч і перебувають у постійному розвитку і взаємозв’язку) та ін.
Одним із важливих узагальнень щодо піднесення біологічного знання на новий щабель й становлення ідей класичної екології відбулося після оприлюднення праці Ч. Дарвіна «Походження видів» (1859 р.), де вивчення форм існування життя розглядалося з урахуванням їх взаємодії та навколишнього середовища. Таким чином, теорія еволюції Ч. Дарвіна стала науковим чинником, що сприяв виокремленню екології у самостійний напрям біологічної науки.
Перше визначення екології Е. Геккеля мало такий зміст: «Під екологією ми розуміємо науки про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує загальне ставлення тварин до їхнього неорганічного і органічного середовища; дружні й ворожі стосунки з іншими тваринами і рослинами засобами прямих та опосередкованих контактів»1.
З часом зміни змістового компоненту поняття виникали навіть у підходах одного автора. Так, відомий американський вчений-еколог Ю. Одум у 1963 р. називає екологію наукою про будову й функції природи в цілому. У виданні 1975 р. вчений подає розгорнутий виклад фундаментальних позицій екології як відгук на вибух суспільного інтересу до «екології та навколишнього середовища», а основні її риси тлумачить з біологічної точки зору. Згодом в його науковій праці 1986 р. екологія вже розглядається як міждисциплінарна галузь знань, наука про будову багаторівневих систем у природі та суспільстві з урахуванням їхніх взаємозв’язків.
Значний внесок у становлення та розвиток класичної екології, що розвивалася на підґрунті біологічних досліджень, зробили Е. Геккель, В.Докучаєв, В. Сукачов, В. Вернадський, Д.Кашкаров, А. Тенслі, Ч. Елтон, Ю. Одум, М. Реймерс та ін. Проте, за цих умов її провідним методом залишався опис, що істотно обмежувало власні пізнавальні можливості. Об’єктивні умови упровадження експерименту в екологію сформувалися на певній стадії її розвитку, коли вимоги практики вже не можна було реалізувати без нього.
У 20-х роках ХХ ст. спостерігається процес поглиблення наукових екологічних досліджень, що сприяло становленню плеяди вчених-екологів та заснуванню ряду наукових екологічних шкіл в Європі та Північній Америці.
Засади міжпредметних інтегративних рис екологічної науки було закладено ще на етапі класичної екології. У цей період її вже не можна було називати суто біологічною дисципліною, оскільки поняття «екосистема», запроваджене А. Тенслі, охоплювало не лише біологічні явища, а ще й географічні, кліматичні та геологічні характеристики навколишнього середовища. Поєднання складної біотичної компоненти середовища з фізичними, географічними чинниками, перетворило екологію на науку, що охоплює надзвичайно широке коло питань.
Важливою ознакою класичного етапу розвитку екології є відсутність загальнолюдського світоглядного значення. Її участь у вирішенні життєвих проблем була мізерною, а рівень оволодіння суспільством екологічними знаннями не впливав на соціокультурний прогрес.
Ідеї В.Вернадського щодо біосфери як глобальної екосистеми, значно збагатили зміст екології. Його вчення започаткувало сучасні ноосферні традиції у філософії, зорієнтувало науковців на необхідність співробітництва у галузі екології та розробку міжнародних наукових програм, метою яких є збереження життя на Землі, а також визначило нові парадигмальні виміри та орієнтири екології та природознавства в цілому.
На початку ХХ ст. у наукових колах набув поширення системний підхід, який згодом почав стверджуватися і в екології, що сприяло переходу до системного мислення в екології. Особливу роль у цьому процесі відіграли праці В. Сукачова, А. Тенслі.
У процесі історичного розвитку та під впливом парадигм наукового пізнання змінювався зміст екології як науки, що призвело до розширення її компетенції. Екологічні дослідження, що упроваджувалися з метою забезпечення господарсько-економічних вимог, дозволили за відносно короткий термін узагальнити об’ємний фактичний матеріал й вирішити низку глибоких теоретичних питань щодо структури і властивостей природних угруповань, біогеоценозів, біосфери, колообігу речовин у природі.
Екологія народилася як суто біологічна наука про взаємовідносини „організм – середовище”. Проте з посиленням антропогенного й техногенного тиску на навколишнє середовище стала очевидною недостатність такого підходу. Вийшовши з лона біології, вона перетворилася на розгалужену галузь знань, яка охоплює широкий спектр проблем від фізіологоморфологічної та топографічної характеристик видів до особливостей взаємодії людини з природним середовищем 1 .
Історичний шлях розвитку екології було відзначено залученням наукових напрацювань з різних галузей наук, що надавало їй можливості поглиблювати власні здобутки та поширювати практичне використання отриманих знань.
Фундаментальні узагальнення у галузі природничих та соціальних наук, підґрунтям яких є необхідність усвідомлення гармонізації в системі «людина-природа», потреба у раціональному природокористуванні, переосмислення людського буття були здійснені у працях українських дослідників, серед яких М. Воскресенський, М. Голубець, Д. Гродзинський, М. Дробноход, Ю. Злобін, М. Кисельов, В. Крисаченко, М. Левітт, В. Межжерін, К. Ситник, М. Холодний, Ю. Шеляг-Сосонко та ін., а також відомих зарубіжних учених: В. Бганба-Церера, М. Моісеєва, А. Печчеї, Тейяр де Шардена, А. Швейцера, А. Урсула.
Розширення предметного поля традиційної екології викликало кількісне збільшення її теоретичних і прикладних аспектів. Адже усі проблеми, з якими стикається суспільство у процесі взаємодії з природою, по суті є екологічними.
Таким чином, середина ХХ ст. стала важливим етапом розвитку екології з точки зору накопичення й узагальнення екологічних знань, розроблення провідних теоретичних понять. Це дало змогу визначити її як самостійну прогресивну наукову галузь, яка мала характерні ознаки точної науки за рахунок широкого використання математичних методів і моделювання.
Друга половина ХХ ст. розпочала новий етап у розвиткові екології, що характеризувався зростанням зацікавленості екологічними проблемами та активізацією наукових досліджень в усіх країнах світу. Так, у 1972 р. відомий еколог Б. Коммонер сформулював чотири групи законів екології, які, стали зразком надзвичайно влучного «перекладу» науково-екологічних узагальнень на повсякденно-світоглядну мову. Саме у цей час відбулася переорієнтація екології із часткового розділу науки, яким переймалося певне коло дослідників, на широкий комплекс фундаментальних і прикладних дисциплін, котрий М.Реймерс назвав мегаекологією.
Подальші зміни у структурі екології відбувалися у напрямі диференціації та інтеграції наукового знання, а практичні потреби щодо доцільності застосування екологічних засад у житті людини сприяли виникненню напрямів прикладної екології.
Таким чином, можна спостерігати сучасне розмежування екології як науки на загальну (або теоретичну) і прикладну. З урахуванням першопочаткового визначення екології як науки про „економіку природи”, єдність суспільних інтересів в екології та економіці, присутність економічних аспектів у багатьох екологічних заходах, здійснення господарської діяльності людини за рахунок природи значно посилили наголос на економічній компоненті сучасної екології.
Безперечно, кожна виробнича діяльність обов’язково пов’язана із впливом на навколишнє середовище. Проте, питання у тому, що такий вплив може бути більшим або меншим. Іншою є проблема неузгодженості інтересів економіки та екології, котра випливає з економічного ефекту й визначається виключно сферою ринку. Водночас природні «товари» – повітря, вода, океани не мають вартості через їхню неналежність до ринкових цінностей. Таке «суто споживацьке ставлення людини до Природи зумовлює конфліктну перманентну ситуацію, характерну для історії всіх цивілізацій і майже трагічну в нашу добу»1. Отже, проблема збереження й відновлення довкілля набула статусу провідної економічної проблеми. У такий спосіб економічний аспект стає посилюючим чинником у пошуку компромісу спільних рішень у взаємодії суспільства і природи.
Саме аналіз традиційних парадигм розвитку взаємовідносин людини і природи, підкреслює Е. Гор, відкриває низку економічних орієнтирів, які мають бути враховані на державному і міждержавному рівнях, і також свідчать про суттєву взаємозалежність екологічних та економічних аспектів сьогодення2. До економічних орієнтирів, не врахованих вченим, необхідно віднести й витрати на організацію й розвиток екологічної освіти (фінансування педагогічних досліджень в сфері екологічної освіти, витрати на розробку навчальних посібників, методичного супроводу відповідно до вимог певної галузі господарства, підготовку викладачів до відповідної навчальної діяльності).
Таким чином, інтегративний характер та безпрецедентна складність екологічних проблем перетворили сучасну екологію на надзвичайно широку галузь досліджень, яка охоплює прикладні та інтегральні дисципліни, органічно пов’язані між собою. Зміна у ставленні до екології та перетворення її з підпорядкованої галузі знань на провідний самостійний науковий напрям пояснюється вимогами самого життя, яке актуалізувало завдання стати теоретичною базою різнобічної практичної діяльності людей.
Особливого значення набуває той факт, що серед природничих наук екологія вперше увібрала в свій зміст такі поняття як рушійні сили змін у довкіллі, розширення виробництва у поєднанні із специфікою традиційних норм споживання, посилення тиску на екосистеми, моральна відповідальність кожної людини за використання природних ресурсів, екологічна освіта, забезпечення стратегії сталого розвитку, спрямованої на досягнення гармонії у відношеннях між людиною, суспільством і природою. Таким чином, є підстави стверджувати, що сучасна екологія відрізняється від науки класичного типу тим, що вона сама вже стає «нормативним природознавством», через те, що несе відповідальність не тільки за правдивість результатів, але й за їх застосування.
Отже, за сучасних умов екологію доцільно розглядати як: 1) розвинену галузь науки і практики, що вивчає кризові явища у навколишньому середовищі, аналізує причини їх виникнення і розробляє можливі шляхи їх усунення; 2) чинник, що залучається до аналізу та упровадження ціннісних орієнтацій до структури наукового знання. У результаті чого, як вказує М. Кисельов, таке піднесення статусу екології повинно відображати й особливості стилю мислення сучасного наукового пізнання, що й висуває необхідність «екологізації» сучасної науки1.
Сучасні позиції екології значно зміцнюються наголосом на естетичному ставленні до природи за умов сполучення з екологічним світоглядом через систему моральних норм, адже «моральність обумовлює повноцінний розвиток як естетичного, так і екологічного світогляду»2.
У сучасних умовах усе більшої актуальності набуває необхідність екологічної переорієнтації свідомості людини, що спонукало посилення етичного компоненту у змісті екології (за Г.Тарасенко). Естетичне та екологічне у світогляді не просто співіснують, але й взаємодіють, впливають одне на одне.
Отже, сучасна екологія є не тільки наукою, але й певним ментальним середовищем, в якому поєднуються ідеологічні, філософсько-світоглядні, морально-етичні, дослідницькі та конкретно-організаційні засади управління природним середовищем, моніторинг стану довкілля, підтримка належного рівня екологічної безпеки тощо.
Після Всесвітнього конгресу соціологів у Варні в 1970 р., значного поширення набув термін «соціальна екологія» де й відбулося надання їй статусу самостійної наукової галузі.
Аналіз точок зору вчених на предметне коло проблем сучасної екології, дають підстави для узагальнення за якими її можна умовно поділити на три специфічні сфери: екологію як фундаментальний і різноплановий напрям досліджень, екологію як громадський рух, екологію як навчальну дисципліну3. Існує й дещо інше триєдине узагальнення, в якому напрям «громадський рух» змінено на „певний світогляд нової цивілізації”4 .
Більш конкретизованим є таке тлумачення: 1) екологія – одна з біологічних наук, що вивчає живі системи в їх взаємодії з середовищем існування; 2) екологія – комплексна наука, яка синтезує дані природничих і суспільних наук про природу і взаємодію її та суспільства; 3) екологія – особливий, загальнонауковий підхід щодо дослідження проблем взаємодії організмів, біосистем і середовища; 4) екологія – сукупність наукових і практичних проблем взаємовідносин людини і природи5.
Найбільш характерні ознаки, що окреслюють сучасний період розвитку екології та віддзеркалюють якісні зміни впливу цієї науки на екологічну освіту, можна представити так:
1. Сучасний стан екології як науки характеризується значним розширенням її предметного поля, що відбувається на підставі диференціації та інтеграції з іншими природничими та гуманітарними науками. У сучасній науковій літературі відбулося поширення таких термінів як «екологія культури» (Д. Ліхачов), «інтелектуальна екологія» (Ст. Тулмін), «політична екологія» (П. Дракер). З одного боку усвідомлюється необхідність інтегрування знань, отриманих з різних галузей прикладної екології, що дає можливість розглядати екологію як загальнобіологічну науку, з іншого – сучасні дослідження спрямовані на поглиблення та деталізацію, що забезпечує її диференціацію у напряму вузької спеціалізації. З одного боку, здійснюється виокремлення нових трактувань предмету екології, з іншого – має місце процес узагальнення поглядів, уніфікування термінології екологічних понять і визначень.
2. З другої половини ХХ ст. екологія зазнала нової практики екологічних досліджень, серед них значного поширення набули моніторинг, моделювання, прогнозування, експрес-контроль тощо. Такий підхід визначив екологію як наукову засаду охорони природи та її раціонального використання. Екологія усе більше з науки про життя природи трансформується у науку про структуру природи. Попереднє констатування фактів з життя організмів поступово змінюється визначенням шляхів раціонального управління біологічними ресурсами. Результатом таких досліджень стали рекомендації щодо покращення умов життя природного й суспільного середовища; посилилася прогностична роль екології. Вивчення екологічних проблем увійшло у контекст суспільних відносин, що й сприяло виокремленню спеціальної галузі в екології – соціальної екології.
3. Сучасний етап розвитку екології можна визначити як постнекласичний. Трансформаційні процеси, під впливом яких знаходиться екологія, дають підстави визначати, що межі сучасної екології розширені від відносин „організм-середовище” до відносин „людина-природа”, на підставі чого й відбувається стикування філософської, екологічної та етичної проблематики. Новими методологічними ознаками екології є включення в її предмет взаємин людини і природи, єдність гуманітарного і природничонаукового знання. Таким чином, екологія поглибила свій інтегративний характер і набула статусу як природничонаукової дисципліни, так і гуманітарної науки, яка формує усвідомлене морально-етичне ставлення людини до навколишнього природного середовища; особливий тип мислення, який сприяє подоланню споживацького ставлення до природи та врахування проблем сучасної цивілізації за умов екологічно компетентної поведінки людини.
4. Однією з провідних функцій сучасної екології визнано освітньо-виховну, адже шляхи удосконалення взаємовідносин між людиною та природою відбуваються насамперед через передачу необхідного досвіду, знань засобами культури і освіти. Це означає, що нові вимоги, які висуває сучасна цивілізація, можуть бути реалізовані через зміни у змісті й формах освіти. У такий спосіб екологія стає важливим чинником сучасного наукового дослідження і необхідним компонентом оновленої системи неперервної екологічної освіти і виховання взагалі та зокрема її професійно-технічної ланки.