Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

Вид материала

Документы

Содержание Зародження і розвиток української політичної думки 3.1 Політичні погляди у київській русі 3.2 Українська політична думка литовсько-польської і польсько-козацької доби (xvi-xviii ст.)

Подобный материал:

• План Вступ 3 Розділ І. Виникнення конституційних ідей в україні та їх розвиток до 1917, 441.82kb.
• Зміст вступ Розділ І, 1790.74kb.
• Історичні джерела й аспекті розвитку методики навчання природознавству зміст, 2247.31kb.
• Зміст, 455.42kb.
• Зміст Вступ Розділ Теоретичні основи криміналістичного вчення про сліди, 350.96kb.
• План: Об'єкт та предмет політології. Політологія І суміжні науки. Загально наукові, 56.9kb.
• План. Вступ Глава Сутність автотранспортного страхування та його значення Економічна, 1389.48kb.
• Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових, 2991.52kb.
• Екологічна оцінка проектів видобутку корисних копалин, 3924.28kb.
• Обсяг: 30ст (Times New Roman 12, інтервал – 1,5) Ціна: 60грн. Зміст, 191.74kb.

ГЛАВА З

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ


Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них постійно перебувала проблема державності, яка по-різному вирішувалась політичними мислителями. З'ясування ідейно-світоглядних і соціально-політичних передумов, основних ідей і концепцій політичної думки України та їхньої ролі у становленні національної державності є важливою умовою розуміння сучасної української політичної дійсності, тих дер­жавотворчих процесів, які складають її основний зміст.

У розгляді проблем розвитку політичної думки України важливим є питання про її початок. Одні дослідники пов'язують його з існуванням окремішньої української дер­жавності (козацько-гетьманською добою), інші — з періодом Київської Русі, ще інші відносять витоки української політичної думки до ще раніших часів. Для вирішення цього питання доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли до наших часів у писаній формі. Такими джерелами є створені в період Київської Русі літописи, «слова», «повчання», «житія», різні збірники законів та ін.

3.1 ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

У ІХ—X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю­вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, пробле­ми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

3.1.1 «Слово про закон і благодать»

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київ­ським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими мето­дами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство зміню­ється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіцій­ною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко вислов­лює свої симпатії до монархії як форми державного правлін­ня. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою тери­торіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відпо­відальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милос­тивим до підданих.

3.1.2 «Повість врем'яних літ»

Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літо­писами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.

У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань полі­тичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обґрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен.

Особлива увага в «Повісті...» приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави.

У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною кня­жих міжусобиць у «Повісті...» вважається «спокушування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.

3.1.3 «Руська правда»

Значна увага у Київській Русі приді­лялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним словянською мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019—1054). Вона складалася з трьох частин: «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» (1073— 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни — штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею зако­ни тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.


3.1.4 «Повчання»

Визначною пам'яткою політичної дум­ки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125) — великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати сво'їм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальни­ком, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.

3.1.5 «Слово о полку Ігоревім»

В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писем­на пам'ятка Київської Русі — поема «Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшла своє відобра­ження низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібненості. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів — поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники — половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про локальне явище — похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, невідомий автор «Слова...» у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор «Слова...» наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпоряд­кувати йому особистий.

Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке призве­ло до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміні­стрування, базовану на принципах колективної відповідаль­ності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях — у Галицько-Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з татаро-монгольським впливом.


3.2 УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ І ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI-XVIII СТ.)


Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличен­ню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія(1569) політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королів­ства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

3.2.1 Станіслав Оріховський-Роксолан

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566). Народився він у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував її в кращих університетах Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському. 1543 р. повернувся на батьків- щину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напу­чення польському королю Сигизмунду Августу» та ін.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово пере­видавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європей­ських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпе­чують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

Докладніше проблеми організації державної влади С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє про­блемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості.

У другій книзі «Навучення...» автор дає Сигизмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порад­ників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні держа­вою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його зна­йомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспіль­но-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуаль­ної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською — королівською.

Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

3.2.2 Христофор Філалет

Однією з перших у полемічній літе­ратурі була книга «Апокрисис» (бл. 1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це дрібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від ста­новища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти того­часних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей сус­пільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом. Він обстоював вимогу створення справед­ливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина — це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимо­гах «права и Божого и прирожонного».

Основою справедливих відносин між монархом і підда­ними має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотри­мання королем закону, поважання ним прав і свобод підда­них є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спри­чинюють її занепад.

Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захи­щати свої права від зазіхань влади. Ігнорування інтересів підданих, потурання несправедливості та утискам, беззакон­ня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «вну­трішню війну», вся провина за яку ляже на них.

Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи, його намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження її ліберального напряму.