Тут, у Переяславі І на Переяславщині, розпочав свою педагогічну І літературну діяльність 28-річний вихованець Києво-Могилянської акадедемії: у 1750 51 рр
| Вид материала | Документы |
- Московська патріархія святкує руйнування києво-могилянської академії?, 3191.98kb.
- Комплекс споруд Києво-Могилянської XVII-XX квартал між Академії (ансамбль Братського, 621.56kb.
- Шарий Андрій Михайлович. Народився 18 січня 1977 року. Педагогічну діяльність як спеціаліст, 192.77kb.
- 1. Банк міжнародних розрахунків, 1283.44kb.
- Національний Університет "Києво-Могилянська Академія", 219.51kb.
- Тема : поняття аграрного права, 539.1kb.
- Звіт попова володимира Васильовича про педагогічну діяльність на посаді старшого викладача, 102.86kb.
- Реферат на тему: Сидір Твердохліб, 106.62kb.
- Методичні рекомендації щодо проведення у навчальних закладах області єдиного уроку, 59.77kb.
- Товариство з обмеженою, 628.75kb.
7.1. Переяславський колегіум (кінець 1750 – середина 1751 рр.)
Восени 1750 року Сковорода повернувся зі своєї закордонної мандрівки, а невдовзі по тому був запрошений єпископом Переяславським і Бориспільським Никодимом Срібницьким на посаду викладача поетики в Переяславський колегіум (утвореного в 1738 році). Сковорода сам називав цей заклад «Perejasloviae seminario». За свідченням Михайла Ковалинського, Сковорода написав спеціальний курс «Разсужденіе о поезіи и руководство к искуству оной» і розпочав був свої виклади. Одначе його розуміння поетичного мистецтва посутньо відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики, тож єпископ Никодим Срібницький, під наглядом якого перебував колегіум, зажадав від учителя викладати так, як заведено, а коли той відмовився, сказавши: « Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одне діло – пастирський жезл, а друге – пастуша сопілка»), – на початку літа 1751 року через консисторський суд звільнив його з роботи. [Никодим Срібницький помер у червні 1751 року. – Г.В.]. Михайло Ковалинський про це пише так: «Епископ, приобретя незнаніе свое в непослушаніе его и самомнєніе о учености в гордость и високоуміе его, дал своеручное повелєніе на докладє консисторіи слєдующее: « Не живяше посреди дому моего творяй гордіыню» [Пс. 101 (102) :7. – Г.В.]. По сему Сковорода выгнан был из училища переяславскаго не с честью. Сей был первый опыт твердости его духа» [Т. 2, С. 441].
З Переяслава Сковорода повернувся до Києва і 1751 року, маючи двадцять дев’ять років, відновив заняття в класі богослов’я у префекта академії Георгія Кониського. Богослов’я викладалося чотири роки, проте не входило до обов’язкового курсу, але все ж певні знання в цій галузі були обов’язковими. Повний курс закінчували лише поодинокі студенти. Навіть однокурсник Сковороди Семен Миславський, майбутній митрополит Київський, класу богослов’я так і не закінчив. Не завершив його і Сковорода.
7.2. Перебування Сковороди в селі Коврай
Восени 1753 року за рекомендацією митрополита Київського Тимофія Щербацького Сковорода став вихователем Василя Томари (1746 – 1814), старшого сина поміщика Степана Томари села Каврай (по сучасному Коврай), розташованому за 36 верст від Переяслава, одразу за Гельм’язовом. Село це стоїть на річці Кавраєць, що впадає в Супій. Місця тут тихі і прекрасні, як і навколо рідних Сковороді Чорнух. Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, здібного і допитливого, але вкрай розбалуваного матір’ю, гоноровитою донькою полтавського полковника Василя Кочубея. Як зазначає М. Ковалинський, «Сковорода начал больше воздєлывать сердце молодого воспитанника своего и, рассматривая природныя склонности его, помогать только природє в ращеніи направленіем легким, нєжным, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками, – и воспитанник привязался к нему внутренней любовью» [Т. 2, С. 442]. Господар дому Степан Томара був від природи людиною великого розуму, але паном суворим і тримався зверхньо. Підписавши, як водиться, угоду із Сковородою на рік, Томара перестав помічати його. Цілий рік тривало спілкування Сковороди з його сином, але він ніколи не удостоював учителя жодним словом, хоч кожен день з вихованцем той у нього бував за столом. Сковорода терпів це, незважаючи на приниження, проте виконував свої обов’язки сумлінно. Між учителем і учнем склалися люб’язні стосунки. Проте одного разу, розмовляючи з своїм вихованцем, запитав його , як він думає про те, що говорили, на що той відповів непристойно. Учитель заперечив йому, що він мислить, як свиняча голова. Слуги негайно ж донесли пані, що вчитель назвав шляхетського сина свинячою головою. Спалахнув скандал. Мати розсердилась, поскаржилась чоловікові, вимагаючи помсти за таку зухвалість. Старий Томара, знаючи внутрішню ціну вчителеві та поступаючись настирливості жінки, відмовив йому від дому і посади і, відпускаючи його, вперше з ним заговоривши, сказав йому: «Прости, государь мой, мне жаль тебя» [ Т. 2, С. 442]. Григорію Сковороді було 32 роки. Він знову залишився без грошей, житла і постійнгих занять. Певний час він жив у Переяславі в якогось знайомого сотника, а в січні 1755 року йому трапилася нагода поїхати до Москви разом з приятелем по Київській академії Володимиром Каліграфом, якого було відправлено до Словяно-греко-латинської академії проповідником. Сковорода відвідав Троїце-Сергіївську лавру, де швидко подружився з її намісником, багатовченим о. Кирилом (Ляшевецьким), теж киянином, відкликаним Синодом 1742 року з Київської академії до підмосковної Лаври. Кирило, побачивши Сковороду, котрого знав уже з чуток, і знайшовши в ньому людину надзвичайного обдарування й вченості, намагався вмовити його залишитися в Лаврі на користь училища, та любов його до отчого краю кликала на Батьківщину (в Малоросію). Він повернувся в Переяслав (там у нього були друзі).
Тим часом Степан Васильович Томара передумав. Він доручив своїм знайомим вмовити Сковороду, щоб він знову найнявся до його сина вчителем. Сковорода не погоджувався, знаючи його примхи, а особливо його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його сплячого в село Коврай. (Це так розповідає М. Ковалинський). Томара привітно зустрів його, просив бути другом його сина й спрямувати його в науках. Любов і привітність більш за все впливали на Сковороду. Він залишився у Томари з сердечним бажанням бути корисним, без договору, без умов.
Томара все життя любив свого вчителя. Навесні 1788 року він писав Сковороді: „Чи ти ще пам'ятаєш, милий мій друже, свого Василя, на позір може й щасливого, але на ділі ще більше спраглого поради, аніж тоді, як ото був із тобою. О, коли б Господь надоумив тебе пожити зі мною. Якби ти мене хоч раз вислухав та зрозумів, то навряд чи був би втішений своїм вихованцем. Чи ж марно я на тебе сподіваюся? Якщо ні, то, будь ласкавий, напиши мені, яким робом я можу тебе побачити, мій палко любимий Сковорода. Бувай здоров і не пошкодуй іще раз часточки часу та спокою заради свого старого учня...". Саме в каврайський період Сковорода починає писати свої „божественні пісні"; тут-таки йому наснився і той дивний сон про людське „різнопуття", який змінив усе його життя.
9 . Сковорода в Харківському колегіумі
У 1759 році доля привела Сковороду на Слобожанщину: білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запросив його на посаду викладача Харківського колегіуму. Цілих десять літ (до 1769 року) – щопрапвда, з чималими перервами – Сковорода навчав слобожанське юнацтво поетики, греки, синтаксими й катехізису. У Харкові філософ приверта до себе пильну увагу не лише своїми незвичними думками. Саме його життя було незвичним: він одягався зі смаком, але дуже просто, їв лише плоди та молочні страви, та й то після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав «набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів». Під цю пору ним були написані «Харківські байки», ціла низка українських та латинських поезій, катехитичний курс «Початкові двері до християнської добронровності», філософські діалоги «Нарцис», «Асхань» та деякі інші твори [Л.У. – С. 71 – 75].
10. Дружба з Михайлом Ковалинським
Здрастуй, найхообріший новобранцю
Христового воїнства! Найулюбленіший Михайле!
[Т.2, С.285].
Сковорода познайомився з Михайлом Ковалинським у 1762 році, коли був викладачем Харківського колегіуму. Відтоді слобідський шляхтич Михайло Ковалинський (1745 – 1807) став улюбленим учнем та найближчим другом філософа. Перегодом (1766 – 1769 ) Ковалинський сам викладатиме в Харківському колегіумі, потім стане виховатедлем дітей останнього гетьмана України графа Кирила Розумовського, іще пізніше дослужитьсчя до генерал-майора, буде управителем Рязанського намісництва, куратором Московського університету. Ковалинський відомий як перекладач, а також як автор першої біографії Сковороди («Життя Григорія Сковороди»), написаної в 1794 – 1795 рр. на підставі власного досвіду спілкування з філософом. Дружбу між Сковородою та Ковалинським, яка відзеркалена передовсім у їхньому листуванні, заведено інтерпретувати в різних стратегіях: від педагогічної до психоаналітичної.
11. Життя й творчість Сковороди на суспільному та культурному тлі
Перебіг життя та творчості Сковороди належно увиразннюється передовсім на тлі української дійсності XVIII ст., тогочасних соціальних, національних, релігійних, культурнпих та інших перипетій. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Івана Розумовського, російських імператорів та імператриць (Петро І, Єлизавета, Катерина ІІ), поступова інкорпорація Гетьманщини та Слобожанщини до Російської імперії, зруйнування Запорожжя та кріпаччина, підневільне становище українського православ’я, розквіт і занепад культури українського бароко, репресивні заходи царату супроти української мови, просвітницька ідеологія й масонська містика та пієтизм, заснування в Україні нових навчальних закладів, міграція українських інтелектуалістів до Москви та Санкт-Петербурга, а також їхні мандри Європою – ці та інші події на значну міру зумовлювали і спосіб життя Сковороди, і чільні ідеї та образи його творів, і теми та стиль його філософування, і його мову.
12. Спосіб життя (modus vivendi) Сковороди
«Я все лишаю і залишив, щоб протягом всього свого життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що щзначає його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спочатку не помре з ним».
Із листа Сковороди до Кирила [Ляшовецького] 19 липня 1761 р.
Сам Сковорода тлумачив своє життя як екзистенційну мандрівку. У діалозі «Боротьба архистратига Михайла із сатаною» філософ змальовує самого себе таким: „Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і мирно наспівує: "Чуюся прибульцем на землі, не сховай же від мене своїх заповітів". Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочиває як не на узвишші, так побіля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, неначе добрий співак простій пісні. Він солодко спить та насолоджується Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надіями... День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміняє його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а по-Божому – найбільший багатій... Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його... перебуває на небесах і насолоджується”. Перегодом спосіб життя Сковороди трактували по-різному: філософ поставав то як „навчитель мудрості” на взір стародавніх кініків або стоїків, то як звичайний мандрований дяк, то як „старчик” – такий собі чернець у миру. Так чи так, екзистенційні мандри Сковороди розгортаються в річищі українського мандрівництва ХУІ – ХІХ століть, адже нашу культуру, від козацької доби аж до Тараса Шевченка, годі уявити без постаті самотнього мандрівного поета-філософа [Л.У. – С. 76-82].
Помер Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року в с. Іванівні (нині с. Сковородинівка, Золочевського району). На своїй могилі він заповідав написати: «Мір ловил меня, но не поймал».
12. Сковорода – мандрівний мудрець (Старець Григорій Варсава Сковорода)
Старчество відоме в Україні з давнього часу і на Сході зародилося власне особливо сильно в Україні. З давнього часу існує багато таких релігійних людей, які кидали власні маєтки і все життя своє присвячували на службу Богові та на молитву, на вивчення чеснотного життя, їх часто можна було стріти в Україні на відпустах та на святах по великих церквах та по монастирях. Ці люди звалися старчиками або старцями.
Ця назва с т а р е ц ь (зовсім не те, що російське «нищий») – це назва не фізіологічна за віком і не економічна за маєтковим станом. Це назва релігійна: так зветься мудра людина, що зрікається всіх мирських благ та мирської слави. Це мудрець-філософ. Старцем часто був і молодий монах чи людина світська. Коли вона живе в миру, то її звуть «старчик», наприклад, так звали Гр. Сковороду, «Старчик Сковорода», «Старець Сковорода», – так читаємо власноручний підпис його листів.
«Старцювання»– це подорожі. А в них «жити Христовим хлібом» – це було дуже часте в Україні. Це притаманна українська звичка. Піше ходіння старчиків – це українська буденна звичка, вивчення життя.
Життя старця Паїсія Величковського (народився 1722 р., помер 1794 р.), було яскравим відображенням важливої риси українського народу, а саме – прагнення до християнських ідеалів, до життєвого благочестя. За часу Паїсія Величковського яскравим виразником цієї риси української духовності був ровесник Паїсія – мандрівний український християнський філософ Григорій Сковорода. Спільна специфічна риса їх обидвох була те, що життя їх обох являє спробу “втечі” від існуючого серед освіченої верстви стану речей: Паїсій – у чернецтво, Сковорода – у широкі маси невипаченого цивілізацією народу (І. Огієнко).
Література
Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. – Харків: Державне в-тво Україна, 1926. – 397 с.
Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – Москва: Художественная литература, 1989. – 335 с.
Верба Г.М. Сковорода і музика // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / Відп. ред. проф.. І.П. Стогній. – Київ, 2003. – С.
Верба Г.М. Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди / Монографія. – Тернопіль, видавництво Астон. – 656 с.
[Ковалинский М.И.] Жизнь Григория Сковороды / Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – Київ: Наукова думка, 1973.
Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. – Київ: Наукова думка, 1972. – 255 с.
Мишанич О. Григорій Сковорода (1722 – 1794 ) // Сковорода Г. Твори:
У 2 т. / Передмова О. Мишанича. – Київ: Обереги, 2005. – Т. 1. – С. 9 – 35.
Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи . – Київ: Майстерня
Білецького, 2007. – 256 с.
Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: Майдан, 2004. –
876 с.
Ушкалов Л.В. Про стан та перспективи студій над Сковородою
//Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: Майдан, 2004. –
С. 12 – 23.
Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя
[Документальна повість-подорож]. – Київ : Криниця, 2002. 176 с.
Ніженець А.М., Стогній І.П. Григорій Сковорода. Пам’ятні місця на Україні.-
Київ:Наукова думка, 1984. 94 с.
Шупта Д.Р. Де народився Г. Сковорода? // Літературна Україна. – 1997. – 4
грудня. – С. 3.
РОЗДІЛ II.
ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ СКОВОРОДИ
1. Загальна характеристика літературної творчості Сковороди
2. Барокові традиції в творчості Сковороди
3. Біблія як джерело літературної творчості Сковороди
4. Поезія Сковороди: загальна характеристика
5. Провідні мотиви поезії Сковороди
6. «Сад божественных песней» Сковороди: загальна характеристика збірки
7. 30-а пісня «Саду...» («Осень нам проходит, а весна прошла»)
8. Поезія Сковороди «Dе lіbегtаtе»
9. Латиномовна поезія Сковороди
10. Байки Сковороди
11. Візії Сковороди: «Сон»
12. Діалоги Сковороди: загальний огляд
13. Притчі Сковороди
14. Солілоквії Сковороди: «Брань архистратига Михаила со Сатаною»
15. Солілоквії Сковороди: «Пря бєсу со Варсавою»
16. Трактати Сковороди: зміст, образи, композиція
17. «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» як катехізис
18. «Silenus alkibiadis» та «Жена Лотова»: “священна філологія”Сковороди
19. Творчість Сковороди й антична література
19.1. Сковорода й Верґілій
19.2. Сковорода й Горацій
19.3. Сковорода й Езоп
19.4. Сковорода й Овідій
19.5. Сковорода й Плутарх
1. Загальна характеристика літературної творчості Сковороди
Літературна спадщина Сковороди порівняно невелика за обсягом: збірка «Харківські байки», півтора десятка філософських трактатів та діалогів («Початкові двері до християнського доброго життя», «Нарцис», «Розмова, що зветься двоє», «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, або Буквар миру» тощо), притчі «Вдячний Еродій» та «Убогий Жайворонок», переклади з Горація, Плутарха, Ціцерона, Марка-Антуана де Мюре й інших популярних у XVIII столітті авторів, близько ста тридцяти листів, а ще – низка поезій, зокрема тих, що входять до складу збірки «Сад божественних пісень». З погляду змісту, твори Сковороди мають передовсім філософсько-богословський характер. Їхня переважна більшість інспірована Біблією. Свої твори філософ писав книжною українською мовою та латиною. Творчість Сковороди є найяскравішим явищем пізнього українського літературного бароко [Л.У. – С. 196-201].
2. Барокові традиції в творчості Сковороди
Сковорода, як слушно стверджував Дмитро Чижевський, – „останній великий український письменник епохи бароко". Під оглядом мотивів, жанрів, образів, його творчість глибоко закорінена в українській культурі XVII – XVIII століть. Так, Сковорода плекає свої „божественні пісні", спираючись на досвід попередньої української барокової поезії. Це засвідчує бодай цитування Сковородою поетичних творів Теофана Прокоповича, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського, а також загальна висока оцінка філософом доробку поетів „київської школи". Те саме слід сказати й про основні сковородинські універсалії. Або взяти коло найулюбленіших образів Сковороди: море, берег, дзеркало, світ-театр тощо. Усі вони мають за власне джерело передовсім скарбницю сталих виражальних засобів українського літературного бароко. Навіть дивовижний образ тридцятої пісні «Саду божественних пісень»: „Епикур – Христос" – був уможливлений звичкою українських барокових письменників розглядати сюжети стародавньої поганської мітології та історії немовбито „другий Старий Заповіт”, тобто як іще одне „прообразне” засвідчення правдивості євангельської історії [Л.У. – С. 208-217].
3. Біблія як джерело літературної творчості Сковороди
Сія книга есть книга вєчная, книга Божія, книга небесная…
[Т.1, С. 137; Т2, С. 164].
Григорій Сковорода належав до числа найкращих коментаторів Біблії.
[Із передмови до Святого Письма в перекладі українською мовою о. І.Хоменка]
Перше, що одразу привертає до себе увагу в творах Сковороди, – повсякчасна апеляція філософа до авторитету Святого Письма, його напружені роздуми над сенсом старозаповітних і новозаповітних сюжетів та образів. Відтак, назви багатьох сковородинських творів («Асхань», «Лотова дружина», «Потоп зміїний» тощо) пов'язані з Біблією, а чи не кожна їхня сторінка рясніє біблійними цитатами (філософ цитує передовсім Єлизаветинську Біблію, яка виходила друком 1751 року в Москві та 1758 року в Києві) й ремінісценціями. Не тільки поезії «Саду божественних пісень», але й чимала частина інших творів Сковороди, кажучи його власними словами, „прозябає із зерняток Святого Письма”. Та й себе самого Сковорода часто називав не інакше, як „любителем священної Біблії”. Його метафізичний Ерос набуває форми любові до Біблії: філософ охрестив її „коханкою", до якої він прийшов у тридцятилітньому віці і яка заволоділа ним цілковито, змушивши зректися всіх інших захоплень. Недаром літературна творчість Сковороди набуває форми своєрідних „схолій” до книг Святого Письма Старого та Нового Заповіту [Л.У. – С. 218-226].
4. Поезія Сковороди: загальна характеристика
До корпусу поетичних творів Сковороди належить збірка «Сад божественних пісень», ціла низка окремих поезій, а також поезії, що входять до складу діалогів (найрясніше поетичних вкраплень у візії «Боротьба архистратига Михайла із сатаною») та листів. Мабуть, збереглися не всі поетичні твори Сковороди. Принаймні, колись подейкували, нібито він був автором складеної силабічними віршами трагедокомедії. Поезію Сковорода став писати десь на початку 1750-х років: одна з його найраніших поетичних спроб (двадцять шоста пісня «Саду божественних пісень») датована 1753 роком. Останні ж за часом поезії Сковороди подибуємо в його листі до Михайла Ковалинського від 26 вересня 1790 року («Молитва до Бога за місто Харків») та в діалозі «Потоп зміїний» (1791). «Сад божественних пісень» — це збірка оригінальних набожних поезій, що складається з трьох десятків творів, частина з яких покладена на музику. Окрім «Саду пісень», перу Сковороди належить, приміром, енкомій вольності під назвою «Dе lіbегtаtе», емблематичні вірші на образ непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, який прикрашав колись богословський клас Харківського колегіуму, пройняті неоплатонівським пафосом розважання над таїнством святої євхаристії «Про святу вечерю, або Про вічність» («Dе sасга саепа, sеu аеtегnіtаtе»), граційні „георгіки" «Ессее juventa аnnі! fасіеs nоvа rіdеt ubiguе...» («От вона, молодість року! Природи лице оновилось...») тощо. Сковорода є також автором цілої низки перекладних поезій (він перекладав та переспівував Вергілія, Горація, Овідія, Сидронія Гошія, Марка-Антуана де Мюре). У своїх творах філософ використовував також поетичні тексти інших авторів (наприклад, „переможну пісню" з трагедокомедії київського письменника й богослова Варлаама Лащевського «Гнана Церква») та народну поезію (приміром, наприкінці притчі «Вдячний Еродій» подано українську народну пісню «Соловеєчку, сватку, сватку», котру хор хлопчиків співав якось „святому блаженному єпископу Йоасафові Горленку”) [Л.У. – С. 234-239].
5. Провідні мотиви поезії Сковороди
У своїй поетичній творчості Сковорода звертався здебільшого до тих мотивів, які були характерні для українського літературного бароко: життя як дорога, життя як театр, море світу, свобода, людське різнопуття. Неперевершеною за глибиною втілення останнього мотиву на грунті української метафізичної лірики доби бароко є десята пісня «Саду божественних пісень» («Всякому городу нрав и права»). Досить часто в Сковороди зринає також мотив плинності (vагіеtas) світу та марності (vаnіtаs) дочасного людського життя, тобто мотив смерті, який можна вважати за справжню „царську дорогу” поезії українського бароко. З-поміж христологічних мотивів сковородинської поезії на передньому краї перебувають різдвяний (мотив Різдва просякнутий у Сковороди містичним патосом благодатного „обоження") та великодний, щільно пов'язаний тут із мотивом співрозп'яття (варто пригадати бодай 7-у пісню «Саду божественних пісень»). Окрім цього, у поезії Сковороди звучать мотиви спокою, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю й дияволом, щастя, Христової бідності тощо [Л.У. – С. 251-255].
6. «Сад божественных песней» Сковороди: загальна характеристика збірки
Збірка «Сад божественних пісень» – справа майже всього творчого життя Сковороди. Найраніша поезія з-поміж тих, що перегодом увійшли до «Саду...» (пісня 26-а «Поспішай, гостю, поспішай»), датована 1753 роком, а остання – 29-а «Човник мій хитає вихром бурі» – створена аж у 1785 році. Автограф «Саду божественних пісень» не зберігся. Щоправда, автографи окремих поезій збірки подибуємо в листах Сковороди, писаних наприкінці 1750-х та впродовж 1760-х років. На сьогодні відомо чотири списки «Саду...», найповніший з-поміж яких міститься в другому томі рукописного корпусу творів Сковороди, зібраного Михайлом Ковалинським (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України). Основу цієї збірки складає набожна лірика, зокрема вірші на Різдво («Янголи знижайтеся, до землі зближайтеся», «Тайна дивна і преславна») та на Великдень («Хто ж відбере мою любов до Тебе», «Обійняли мене кругом рани смертоносні»). Пісня «Слухай, небо, слухай, земле, та вжахнітеся» вчинена на Водохрещу, а «Всяка голова свій розум має» – на пошану Святого Духа. Поруч із цими духовними піснями перебуває роздум про людські „різнопуття” «Всякому городу нрав і права», просякнутий райським спокоєм буколічний образок «Ой ти, пташко жовтобоко», вільний переклад шістнадцятої оди другої книги од „римського пророкА” Горація – «О покою наш небесний! Де ж ти зник з-перед очей?» тощо. Поезії «Саду божественних пісень» пройняті ревним релігійним почуттям і „прозябають” із богодухновенного тексту Біблії. А ще – сковородинські пісні здавна було заведено тлумачити як „поетичну автобіографію” автора, зокрема як відлуння його напружених духовних змагань із „богопротивною трійцею”: світом, плоттю й дияволом [Л.У. – С. 266-267].
7. 30-а пісня «Саду...» («Осєнь нам проходит, а весна прошла»)
30-а пісня «Саду божественних пісень» («Осінь нам проходить, а весна пройшла») має за епіграф старовинну грецьку епіграму невідомого автора з «Палатинської антології» (XI, 51). Цю епіграму Сковорода переклав по-латинському й вивчив напам'ять, коли перебував у Троїцее-Сергіевій лаврі. Вона присвячена темі швидкоплинності життя („Наслаждайся дней твоих, все бо вмалє старєет: / В одно лєто из козленка стал косматым цап”). Сковорода розгортає цей мотив в скзистенційній стратегії й говорить про те, що робить дочасне життя солодким: про сподівання на Бога, про безпристрасність, зрозумілу найперше як відсутність страху смерті. Ось тут і зринає образ Христа-Епікура, інспірований, либонь, відповідним пасусом «Соllоquiа fаmіlіагіа» Еразма Роттердамського (примірник цієї книги був у бібліотеці Харківського колегіуму, і наш поет мав би її читати, з огляду на те, що він шанував Роттердамця як взірцевого латиномовного письменника). За допомогою цього образу Сковорода допасовує до Божого Об'явлення Епікурову сентенцію: «Спасибі Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним» [Л.У. – С. 266-267].
8. Поезія Сковороди «Dе lіbегtаtе»
Час написання цієї поезії невідомий. Очевидно, «Dе libertate» є уривком якогось більшого твору. Сковорода розробляє тут мотив „золотої вольності" (аuгеа lіЬегtаs), який набув популярності в нашій бароковій літературі ще в 1620-х роках («Вірші на жалісний потреб славного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича, «Юстифікації невинності» Мелетія Смотрицького тощо). Уславлюючи борню України за свободу, Сковорода змальовує гетьмана Богдана Хмельницького як „батька вольності”, Божого обранця, що, неначе той старозаповітний Мойсей, оружно виводить свій народ із чужинецької неволі [Л.У. – С. 249-250].
9. Латиномовна поезія Сковороди
Сковороді належить досить багато латиномовних поезій. Серед них - «Саrmen» («Мелодія») зі збірки «Сад божественних пісень», «Іn паtalem Jеsи» («На Різдво Христове»), «Еst qиаеdаm mаегепtі flеге vоluрtаs» («У горі втіху приносять сльози»), «Quіd еst vігtus?» («Що таке чеснота?»), «Еріgrаmmа» («Епіграма»), «Іп nаtаlеm Ваsіlіі Тоmагaе, риегі 12 аnnоrum» («На день народження Василя Томари, хлопчини 12 років»), «Іn nаtаlеm bі1оgгоdеnsis еріsсорі» («На день народження білгородського єпископа»), «Dе sасга саеа, sеu аеtеrnіtаtе» («Про святу вечерю, або Про вічність»), «De umbratica voluptate» («Про примарну розраду»), «Dе jеjuпіо» («Про піст»), 25 віршів у листах до Михайла Ковалинського, 2-у листах до Якова Правицького, а також численні двовірші та невеличкі уривки, розсипані по різних творах філософа. Латинські вірші Сковороди можна розподілити на ліричні, привітальні та набожні. Вони написані елегійним дистихом, ямбічним триметром, аск-лепіадовою строфою, ямбом і амфібрахієм. У своїй латинській поезії Сковорода рясно користався мітологічними образами й сюжетами, вживав різноманітні риторичні прийоми: анафори, антитези тощо. Перу Сковороди належить також латиномовна езопівська байка про Вовка та Ягня [Л.У. – С. 239-240].
10. Байки Сковороди
Перу Сковороди належить перша в історії української літератури збірка байок – «Харківські байки». Байка була, добре знана в нашій літературі задовго до Сковороди: теорію байки докладно розглядали в шкільних курсах поетичного мистецтва, а особливо полюбляли байки українські барокові проповідники – у казаннях одного тільки Антонія Радивиловського можна знайти біля двох десятків байкових сюжетів. Утім, саме Сковороду слід уважати за „батька” української байки. У 1769 році, облишивши свої виклади в Харківському колегіумі, він заходився коло літературної праці, написавши зокрема півтора десятка прозових езопівських байок. А навесні 1774 року, перебуваючи в Бабаях, філософ написав іще п'ятнадцять байок та й скомпонував збірку, яку назвав «Харківські байки». Байку Сковорода розглядав як філософський жанр. Говорячи про її єство, він покликається на „стародавніх любомудрців”, перш за все, на Сократа, котрий, за переказами, під кінець життя завершував декілька езопівських сюжетів. Для Сковороди це є розумна забавка, така собі картинка, „зверху смішна, але всередині чудова”. Про філософічність байок Сковороди свідчить і те, що їхній епімітій, або „сила”, годен часом набагато перевершувати обсягом саму фабулу. Зрештою, основна тема, якою переймається Сковорода-байкар, так само філософська – „сродність”. Половина всіх «Харківських байок» присвячена саме їй: «Старий і молодий жайворонок», «Коліщата дзиґарські», «Орел і Сорока», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Собака і Коняка», «Бджола і Шершень» та інші. Прикметною рисою байок Сковороди є те, що майже всі їхні фабули побудовано у формі яскравих діалогічних сценок. Персонажами «Харківських байок» виступають передовсім тварини й птахи, але також люди, стихії, приладдя, коштовне каміння тощо. Почасти вони взяті Сковородою з традиційних езопівських сюжетів, як-от, приміром, Орел та Черепаха, Гній; почасти – з популярних емблематичних енциклопедій (Змія, яка скидає із себе линовище, Верблюд та Олень), а почасти є цілком оригінальними, як-от дзиґарські коліщата, Вітер чи Брусок [Л.У. – С. 201-209].