Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Рівне 2009
| Вид материала | Документы |
- Інтерактивний комплекс навчально методичного забезпечення дисципліни, 1905.86kb.
- Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Кредитно-модульна система, 2830.58kb.
- Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни Склад навчально-методичного, 286.92kb.
- Методичні рекомендації щодо створення навчально-методичного комплексу (нмк) навчальної, 49.48kb.
- Методична підготовка майбутніх інженерів-педагогів в галузі проектування навчально-методичного, 179.33kb.
- Затверджую директор навчально-методичного центру, 69.91kb.
- Національний університет державної податкової служби україни, 65.88kb.
- Навчально-методичний комплекс для студентів 3-го курсу юридичного факультету та факультету, 901.41kb.
- Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
- Навчально-методичний комплекс з дисципліни банківське право для студентів навчально-наукового, 1287.48kb.
Формування козацтва та Запорозької Січі
- Галицько–Волинське князівство.
- Під владою Литви і Польщі. Люблінська унія та її наслід-
ки.
- Формування козацтва та Запорозької Січі.
Джерела і література: 1, 5, 21, 32, 40
1. Галицько-Волинське князівство
У 1199 р. у Галичині припинила своє існування династія Ростиславовичів. Цим відразу скористався волинський князь Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який у 1199 р. зумів об’єднати дві сусідні землі в одне Галицько-Волинське князівство із столицею у Галичі. Передумовою такого об’єднання послужили давні консолідуючі тенденції. Між цими землями завжди існували політичні і культурні взаємозв’язки. Спільними в них були і зовнішньополітичні завдання - оборона від Польщі та Угорщини.
Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на шляху Буг - Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Роман посилав свої полки проти половців, постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. Князь проявив себе визначним військово-політичним діячем. Очевидно, влада цього князя була сильною, бо, заявивши, що «не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш», він рішуче підпорядкував собі непокірних галицьких бояр, а згодом поставив у залежність і золотоверхий Київ. У Галицько-Волинському літописі сказано, що князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму, додержуючи заповідей Божих”. Князь Роман Мстиславович був, безумовно, однією із найяскравіших політичних постатей Русі.
Однак, після його загибелі у 1205 р. розпочався період багатолітньої жорстокої боротьби і міжусобиць, у яких активну участь брали чернігово–сіверські і новгородські князі, а також угорські і польські королі.
При підтримці угорського короля, вдова Романа Анна з малолітніми синами Данилом і Васильком розпочала збирання Романової спадщини. Незабаром державні справи перейняв князь Данило. Здобувши Володимир (1214 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше Белз, він утвердив свою владу у Волинській землі і повів війну за Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. У 1237-1238 рр. Данило остаточно осів у Галичині, а Волинь віддав братові. У 1239 р. Данило заволодів також Києвом.
У 1238 р. Данило розгромив тевтонських хрестоносців під Дорогочином над Бугом. Маґістр тевтонського ордену Бруно потрапив у полон.
Проте у 1237-1241 рр. поступовий економічний, політичний і культурний розвиток руських земель перервала страшна навала монгольських орд на чолі з ханом Батиєм. Перша зустріч наших предків із небезпечним супротивником відбулася ще у 1223 р. на р. Калка у Приазов’ї. Тоді руські війська зазнали страшної поразки через князівські чвари і міжусобиці та неузгодженість у бойових діях.
У 1236-1238 рр. відбувся новий похід монгольських полчищ під керівництвом хана Батия у Волжську Булгарію та Володимиро-Суздальське князівство. Не зумівши пробитися до Новгорода, татари повернули на південь.
У 1239 р. монголо-татари завоювали Переяславщину й Чернігівщину; у 1240 р. Батий з’явився під Києвом. Під час штурму нападники розбили стінобійними машинами міські мури і зламали відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий воєвода Дмитро, якого залишив тут своїм намісником галицький князь Данило. Хан за хоробрість дарував життя Дмитру.
Оволодівши Києвом, татари пішли у 1241 р. на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там міста Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Деякі міста, наприклад, Крем’янець і Данилів, вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти далі у Європу. Хан повернув на схід, пройшов ще раз руські землі, згодом осів на Волзі, заснувавши Золотоординську державу із столицею у м. Сарай.
Подібно до інших руських земель, Галицько-Волинське князівство у 40-х рр. ХІІІ ст. потрапило у залежність від Золотої Орди. Однак, воно постраждало порівняно менше, ніж інші східні князівства. Тому князь Данило хоч і змушений був визнати зверхність хана, все ж зумів налагодити державно-політичне і господарське життя краю. Більше того, влада його зміцніла після того, як у 1245 р. поблизу міста Ярослав на р. Сян Данило на голову розгромив угорські війська. Пізніше між Данилом і угорським королем налагодилися дружні стосунки, закріплені шлюбом їхніх дітей - Лева і Констанції.
Сам Данило Галицький у 1253 р. у Дорогочині, де колись розгромив тевтонських лицарів, був офіційно вінчаний короною римського папи Інокентія ІV. Але і раніше, ще до коронації Данила, західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське кня-зівство королівством. Саме на нього покладалися неабиякі споді-вання західноєвропейських правителів на організацію боротьби проти Золотої Орди, про що мріяв також і князь Данило. Проте, як відомо, сподівання сторін не здійснилися.
Протягом 1254-1255 рр. війська Данила і Василька здобули Болохівські міста в басейні річок Случ і Тетерів і витіснили загін хана Куремси. Прискореними темпами споруджувалися міста-замки, але у 1257 р. хан Бурундай звелів розібрати укріплення найбільших фортець.
У проведенні внутрішньої і зовнішньої політики Данило і Василько спиралися на широкі верстви населення, насамперед на міщан. Протягом тривалого періоду вдавалося успішно протидіяти боярській опозиції; державне управління відзначалося ефективністю. Брати-князі вславилися будівництвом нових міст. Столицею держави став у 40-х роках Холм, пізніше головним містом Галичини було визначено Львів, що його Данило Галицький у 50-х роках збудував на честь свого сина Лева.
По смерті Данила (1264 р.) князівством володіли його сини і внуки: Шварно (до 1269 р.), Лев і Мстислав (до 1300 р.). На Волині правив Василько (до 1269 р.), пізніше його син Володимир (до 1288 р.). За Лева Даниловича до Галичини були приєднані Люблінська земля, а також Закарпаття.
Внук Данила, Юрій І Львович (1301-1315 рр.), на початку ХІV ст., теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі і князем Володимерії. Йому вдалося добитися встановлення самостійної Галицької митрополії (1303 р.). Саме тоді виник термін “Мала Русь” (“Мала Росія”), що згодом із церковної переписки перейшов на всю Галицько–Волинську державу та суміжні землі, включаючи Київ.
Державницьку політику продовжували сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315–1323 рр.). Ці князі брали активну участь в угорських справах. Але у боротьбі з татарами брати загинули.
Останнім правителем об’єднаної Галицько–Волинської держави був Болеслав–Юрій ІІ, син мазовецького князя. Він прийняв православну віру, зблизився з Литвою, але не зумів налагодити добросусідські стосунки з Польщею та Угорщиною. Ймовірно, був отруєний боярами у 1340 р.
Скориставшись цією обставиною, на Галичину напав польський король Казимир. Однак галицькі бояри відстояли свою незалежність ще до 1349 р. В останні роки керував Галичиною боярин Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й управителя Руської землі".
На Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович.
2. Під владою Литви і Польщі. Люблінська унія та її наслідки
Після занепаду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства українські землі надовго втратили свій державницький статус. Цим максимально повно скористалися сусідні держави ─ Польща, Угорщина, Литва, Московія, Молдавія, Туреччина і Крим.
До Великого Князівства Литовського у ХІV ст. увійшли Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Східна Волинь, Поділля; до Польщі – Галичина, частина західної Волині та західне Поділля; до Угорщини – Закарпаття; до Молдавії – Буковина та Покуття (згодом ці землі перейшли під владу Османської імперії). Москва на початку ХVІ ст. захопила Чернігово-Сіверщину.
Отже, переважна більшість теперішніх українських земель у ХІV ст. потрапила під владу Литви і Польщі, але становище цих земель значно відрізнялося.
У Литві було збережено стару систему управління (“старовизни не чіпаємо, новизни не вводимо”); руське законодавство, мова, православна релігія і культура не переслідувалися, а навпаки – набули офіційного статусу; руська народність переважала у чисельному і територіальному відношеннях; православні становили близько 90% усіх жителів цієї держави. Руське боярство брало участь в управлінні державними справами, а литовська знать поступово асимілювалася, хрестилася за православним обрядом, зростала кількість змішаних шлюбів тощо.
У Литві широко використовувалася політична і культурно-релігійна спадщина Київської Русі, що проявлялося в усіх сферах соціально-політичного, господарського і духовного життя. Продовжували діяти місцеві юридично-правові норми, звичаєве право і судова практика. На них у значній мірі ґрунтувалися прийняті у 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські Статути.
У литовський період була створена визначна пам’ятка староукраїнської мови - знамените Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.), що на ньому тепер приймають присягу Президенти України.
Тому цілком закономірно учені вважають Литовську державу спадкоємцем і продовжувачем традицій Києворуської держави. Велике князівство Литовське, яке у ХІV – середині ХVІ ст. складалося в основному із слов’янських земель, було, по суті, державою Литовсько-Руською. Після занепаду Галицько-Волинського князівства, Литва, подібно до північно-східної Московської держави, виступала об'єднуючим центром південно-західних руських земель.
Натомість під владою Польщі було швидко скасувано давньоукраїнське право і судочинство, запроваджено польський адміністративно-правовий устрій (Руське, Подільське і Белзьке воєводства), а місцевих бояр та князів зрівняно в правах з польською шляхтою. Розпочалося насильницьке окатоличення православного люду та закріпачення селян. Урядові посади могли займати тільки католики, офіційно визнаними були лише польська і латинська мови, руська (староукраїнська) мова переслідувалася. Значного розмаху набули польська і німецька колонізація, запровадження Магдебурзького права, утиски православних, зростання панщини.
Литовсько-Руська держава. Велике князівство Литовське (ВКЛ) утворилося у XIII ст. внаслідок консолідації окремих литовських племен (литвини, жмудь, пруси, ятвяги та ін.) в умовах загрози з боку німецьких рицарів-хрестоносців. Першим правителем об'єднаного литовського князівства став Міндовг (Мендовг). Князь Гедимін (1316-1361 рр.) захопив Берестейську землю, Дорогочин, Турово-Пинське князівство, а на Волині у 1320-х рр. поставив князем свого сина Любарта. Гедимін першим почав титулувати себе "королем литовців і руських" та заснував нову столицю - Вільно (Вільнюс). Найбільших успіхів у "збиранні" українських земель добився син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.), який приєднав до Литви Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля.
Завдяки литовській експансії українські землі звільнялися від монголо-татарського панування. У 1362 (1363) р. відбулася битва литовсько-руських військ з монгольськими ордами на річці Сині Води (ліва притока Південного Бугу). Разом з тим, формувалися передумови литовсько-польського зближення.
За підписаною у 1385 р. Кревською унією, великий князь литовський Ягайло одружився з королевою Польщі Ядвігою та отримав титул короля; натомість він зобов’язувався навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польської корони.
Такі наміри викликали протидію литовсько−руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.), двоюрідним братом Ягайла. Вітовт був одним із наймогутніших литовських князів. Він поширив владу Литви до Причорномор’я і Криму, але зазнав поразки від татар на р. Ворсклі у 1399 р.
У 1410 р. спільно з польським королем розбив німецьких лицарів у Грюнвальдській битві (теп. територія Польщі). У цій битві поряд з поляками, литовцями і чехами, брали участь українці.
Будучи рішучим противником польсько-литовського державного об'єднання, Вітовт уклав із Ягайлом Городельську унію (1413 р.), яка підтверджувала існування ВКЛ як окремої незалежної держави.
Спираючись на литовське боярство, Вітовт проводив всередині країни сильну централізаторську політику. Він усунув від влади, у тому числі на українських землях, місцевих удільних князів, замінивши їх намісниками. Активно сприяв розвитку господарства, міст, ремесел і торгівлі, заохочував до переїзду на його землі кращих майстрів. При ньому Луцьк став другою столицею ВКЛ; саме тут у 1429 р. скликав з’їзд європейських монархів з метою своєї коронації. Однак, внаслідок протидії з боку Польщі, він так і не був коронований.
Після смерті Вітовта короткотривало Великим князем Литовським став бунтівний брат Ягайла Свидригайло (1430-1432 рр.). Він вславився тим, що будучи католиком, обстоював інтереси руської православної знаті та литовської опозиції. Православні вбачали у ньому свого лідера; однак, маючи занадто пристрасну і запальну вдачу, Свидригайло виявився невдалим політиком і полководцем. У 1435 р. військо Свидригайла зазнало нищівної поразки. Загинуло багато людей, а 42 руських православних князів потрапили у полон. Свидригайло змушений був рятуватися втечею. У 1452 р. по смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну литовську провінцію.
У 1471 р. така ж доля спіткала Київське удільне князівство. Із скасуванням Київського князівства Литва остаточно відійшла від проголошеного раніше принципу: новизни не вводити, а старовизни не чіпати. У 1481 р. православні князі організували змову проти Литви, але зазнали поразки. Також у 1508 р. відбувся збройний виступ під керівництвом Михайла Глинського.
На противагу зростаючим у Литві впливам католиків, православні князі почали все більше схилятися до союзу і покровительства Московської держави. Союзником останньої виступило Кримське ханство, що сформувалося у середині ХV ст. У 1475 р. кримський хан потрапив у васальну залежність від Туреччини, приблизно тоді ж вони розпочали спустошуючі напади на Україну, які фактично не припинялися впродовж трьох століть.
Особливістю кримського державного утворення була його постійна спрямованість на захоплення ясиру (бранців). Чотирма основними шляхами "битими ординськими", - Чорним, Кучманським, Муравським та Золотим (Покутським) − на прудконогих і витривалих конях спеціально вирощеної породи, татари проникали далеко вглиб Поділля, Київщини, Волині і навіть Галичини, Польщі, Молдавії, інших сусідніх земель. Вони буквально знекровлювали український народ, забираючи його найкращі сили, інших безжалісно винищували. За приблизними підрахунками, Русь−Україна внаслідок кримсько-татарських нападів втратила щонайменше 2−2,5 млн. чол.
У 1482 р. кримський хан Менглі−Гірей жорстоко пограбував і спалив Київ, багатьох його жителів і воїнів було вбито, решту забрано у Крим. Деякі золоті речі із Софії Київської кримський хан відправив у подарунок цареві Івану III.
Москва вдало скористалася релігійним фактором, поширюючи чутки про насильницьке покатоличення руських земель у ВКЛ та виступаючи у ролі захисника православних. На початку ХVІ ст. до Московської держави відійшла більша частина Чернігово-Сіверщини, Брянщина, Смоленщина і деякі білоруські землі. І саме у цей період обґрунтовується бачення Москви як III Риму, тобто вселенського православного царства, що прийшло на зміну Римській і Візантійській імперіям.
За таких обставин дійшло до литовсько-польського державного об’єднання. У 1569 р. на сеймі у Любліні було досягнуто угоди про створення Речі Посполитої. Об’єднання було вигідне насамперед Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями.
За цією угодою до Польщі відійшли Волинь, Брацлавщина, Поділля й Київщина. В адміністративному відношенні територія України була поділена на Київське, Волинське, Брацлавське, Белзьке, Руське і Подільське воєводства. З початку ХVІІ ст. до складу Речі Посполитої увійшла ще й Чернігівщина.
Укладання Люблінської унії призвело до значного посилення економічного та національно-релігійного гніту в Україні. Посилилась експансія католицизму та денаціоналізація української знаті. Зростання фільваркового господарства і панщини призвело до обезземелювання та закріпачення селян, які становили близько 80% населення.
Протидія польській експансії проявилася насамперед у національно-культурній сфері. Найвідоміший і найбагатший представник православної знаті, якого називали “стовпом православ’я”, князь В.-К.Острозький (1527-1608 рр.), у 70-х рр. XVI ст. своїм коштом заснував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському та знамениту Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки на східнослов'янських землях. Під патронатом князя в Академії працювали видатні педагоги та вчені: Г.Смотрицький, Д.Наливайко, В.Суразький, Д.Палеолог, К.Лукаріс та ін. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький та ін.
В острозькій друкарні, в якій деякий час працював Іван Федоров, було видано чимало книг, найвідомішою серед яких стала “Острозька біблія”(1581 р.). Князю В.-К.Острозькому належить особлива роль у полемічній боротьбі, що розгорнулася наприкінці ХVІ ст. між православними, уніатами і католиками. Майже уся родина Острозьких окатоличилася, що наглядно засвідчує усю трагічну ситуацію в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.
- Формування козацтва та Запорозької Січі
Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.
Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів, землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-оборонна діяльність.
Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших національних завдань.
Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників все частіше зустрічаються згадки про українських козаків. Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р. Напевне, вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно формується лише у ХVІ ст.
Головними причинами виникнення козацтва були соціально-економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та військово-політичні (ліквідація автономії українських земель, розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність захисту від кримських татар і т. п.).
Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи.
У перший період свого існування козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами) на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод. Звідси назва об’єднання – Запорозька Січ, що сформувалася як козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами (Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід), Вовнизький, Будило, Вільний та ін.).
Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман Литовський; який успішно воював проти татар і Московського царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби та ін.
Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським старостою та побудував у 1550-х рр. на острові Мала Хортиця замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали на Січ і зруйнували фортецю.
Вишневецький певний час перебував на службі у московського царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля Сигізмунда-Августа.
У 1563 р. він вирушив із військом у Молдову, де відбувалися династичні усобиці. Тут пораненого князя захопили у полон і відправили у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій пісні про Байду.
Устрій і військова організація Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. декілька разів змінювала своє місцеперебування (Томаківка, Базавлук, Чортомлик та ін.). Не всі дослідники визнають збудовану князем Д.Вишневецьким фортецю на о. Мала Хортиця за першу Січ; деякі історики першою Січчю вважають Томаківську, ще інші стверджують, що Січ виникла значно раніше – у першій половині ХVІ ст.
На Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Козацька Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію, до якої входили: кошовий отаман, суддя, писар (відав канцелярією), осавул (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозний (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.
Військо Запорозьке ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені.
У першій половині XVII ст. запорозьку піхоту вважали однією з кращих у Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки.
Кіннота у козаків була нечисленною, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”.
Реєстрове козацтво. Крім січового (низового) козацтва, у 70-х рр. ХVІ ст. з’явилося ще реєстрове козацтво, яке отримало свою назву від реєстру – списку, куди вносилися козаки, що перебували на державній службі у Речі Посполитій. Така служба офіційно розпочалася у 1572 р. за правління Сигізмунда ІІ Августа, коли на службу було прийнято 300 козаків. За короля Стефана Баторія у 1578 р. на службу було прийнято 500 козаків з центром у Трахтемирові на Київщині, де розміщувалися канцелярія, шпиталь та арсенал. Реєстрові козаки користувалися окремими правами (“вольностями”), підлягали присудові своїх старшин, були звільнені від податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном. Згодом чисельність реєстрового козацтва зросла до 1000 і більше чоловік, але неодноразово польський уряд реєстри скасовував.