Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Рівне 2009
| Вид материала | Документы |
- Інтерактивний комплекс навчально методичного забезпечення дисципліни, 1905.86kb.
- Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Кредитно-модульна система, 2830.58kb.
- Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни Склад навчально-методичного, 286.92kb.
- Методичні рекомендації щодо створення навчально-методичного комплексу (нмк) навчальної, 49.48kb.
- Методична підготовка майбутніх інженерів-педагогів в галузі проектування навчально-методичного, 179.33kb.
- Затверджую директор навчально-методичного центру, 69.91kb.
- Національний університет державної податкової служби україни, 65.88kb.
- Навчально-методичний комплекс для студентів 3-го курсу юридичного факультету та факультету, 901.41kb.
- Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
- Навчально-методичний комплекс з дисципліни банківське право для студентів навчально-наукового, 1287.48kb.
Тема 1. Україна давня. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.
- Доба первісного суспільства. Трипільська культура.
- Кочові народи і античні міста-держави у Північному
Причорномор’ї та у Криму.
- Походження і розселення слов’ян.
- Київська Русь у IX ─ XІI ст. Поява етноніма "Україна".
Джерела і література: 3, 5, 7, 13, 22, 27, 36, 40
- Доба первісного суспільства. Трипільська культура
Пам’ятки найдавніших людських поселень в Україні сягають 800-150 тис. років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку - палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин), Дніпрі (Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території Рівненщини датуються періодом 40-35 тис. років тому.
У добу пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) сформувався сучасний тип людини - Homo Saрiens (людина розумна). З того періоду в Україні відомо близько 500 стоянок. Поступово формувється сучасний клімат і ландшафт; збільшується кількість населення та зростають людські можливості, особливо з прирученням собак, із винайденням лука й стріл.
Ще глибших змін людство зазнало в період нового кам’яного віку - неоліту (VІ-ІІІ тис. до н.е.), коли відбувся перехід від збиральництва й полювання до відтворюючих форм господарства: землеробства та скотарства. Удосконалюється техніка обробки каменю, освоєно його свердління та шліфування. Винайдено ткацтво та гончарство. Цей надзвичайно важливий період в історії людства називають "неолітичною революцією".
Відому землеробську цивілізацію створили племена Трипільської культури, які проживали на території від Карпат до Дніпра. У період найвищого розвитку (ІV-ІІІ тис. до н. е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Найбільші протоміста трипільців (зокрема, на Черкащині) налічували до 30-40 тис. мешканців.
Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору. Використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу. Користувалися ралом. Поклонялися культу Матері та жінки-берегині.
До сих пір остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен. Першовідкривач цієї культури Вікентій Хвойка вважав трипільців предками українського народу, натомість сучасні археологи стверджують, що ці племена прийшли на наші землі із Передньої Азії через Балкани.
- Давні кочові народи та античні міста-держави
Поява та поширення заліза у ІІ-І тис. до н. е. започаткувала нову еру в історії людства - залізну, що призвело до нових якісних змін у господарському та суспільно-політичному житті. У цей період на наших землях панівне становище займали кочові народи - кіммерійці, скіфи, сармати.
Приблизно до VІІІ-VІІ ст. до н. е. кіммерійці заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці - перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.).
Скіфи заселяли у VІІ–ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V - на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. За царя Атея ( IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету. У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина скіфських племен відійшла у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е.
Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н.е. “батько історії” - Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль” та про вірування і міфи цього народу відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила знайдена найвидатніша пам’ятка скіфської доби - золота пектораль.
Сармати ("оперезані мечем") - збірна назва кочових племен, які прийшли з Поволжя у ІІІ ст. до н.е. та панували у Причорноморських степах до ІІ-III ст. н.е. Сармати частково асимілювали скіфів. Вони не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи. Ударів сарматської важкоозброєної кінноти не могло витримати жодне військо.
У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій у гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Кіммерік та ін. на сході Кримського півострова тощо. У 107 р. до н. е. на Боспорі спалахнуло повстання рабів і залежних виробників на чолі зі скіфом Савмаком.
Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, ткацтво, гончарство та ін. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію охопила криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, нападами кочівників. На Північне Причорномор’я почала претендувати Македонія, Понтійське царство, згодом ця територія потрапила під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. античні міста-держави фактично перестали існувати. Навала готів у середині ІІІ ст. н.е. послабила, а навала гунів у 70-х роках IV ст. - остаточно зруйнувала Боспорське царство.
- Походження і розселення слов’ян
Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.
У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.
У ХІХ–ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася між Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні - Карпатських гір і Дунаю.
У писемних джерелах слов’яни згадуються у І–ІІ ст. н.е. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.) як венеди. Вони проживали від
р. Вісли до Балтійського узбережжя. Венеди вміли будувати будинки, знали військовий порядок, були добре озброєні і хоробро воювали.
Готський історик Йордан та візантійські автори VІ ст. н. е. писали про слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів та антів. Останні заселяли землі поміж Дніпром і Дністром. Частина дослідників вважають антів предками українського народу. Так, зокрема, стверджував М.Грушевський.
Візантійські автори зображували антів високими, світловолоси-ми, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. Йордана доніс до нас розповідь про поразку антського правителя Божа у війні з готами приблизно у 375 р. У VІ ст. анти постійно загрожували Візантії, вдираючись у межі імперії. Остання писемна згадка про антів датується 602 р.
У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ -VІ ст. н. е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін., слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатично-го моря.
У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На зламі ІV-V ст. під ударами гунів, та згодом під натиском аварів та ін. кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що привело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. Таким чином, утворилося три основні групи слов’ян: східні, західні і південні.
Східнослов’янські союзи племен у VII-ІХ ст. заселяли значну частину сучасної території України. Про це дізнаємося із “Повісті минулих літ” Нестора-літописця. Так, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра - в басейні Десни - сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів - тиверці. У Закарпатті - хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили бужани і волиняни. Попередньо у літописі згадуються дуліби, яких підкорили авари.
Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Численні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.
4. Київська Русь у IX – XIІ ст.
Поява етноніма "Україна"
У VІІІ-Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва та поступово сформувалася ранньофеодальна держава - Русь. Становлення держави східних слов'ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства.
Основними теоріями походження Русі є норманська і антинорманська. Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер і А.Шлецер, які у XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із Скандинавії. Антинорманська теорія теж оформилася у ХVІІІ ст. (М.Ломоносов).
Крім того, існують ще інші теорії, наприклад, хозарська (О.Пріцак); візантійська (церковні історики) тощо. Очевидно, Руська держава формувалася століттями місцевим (автохтонним) населенням. На цей процес впливали і нормани, і візантійці, і хозари, і болгари та інші народи.
Дискусійним є також питання про походження назви “Русь”. Термін “Русь” може мати різне походження: етнічне (від назви народу), географічне (від назви території, річки, місцевості тощо), соціальне (від певної групи населення) тощо. У вузькому розумінні слова цей термін означав землю полян, тобто Середнє Подніпров’я, а у широкому розумінні – територію всієї держави, куди поширювалася влада київських князів.
Розвиток Русі. Київська Русь у своєму розвитку пройшла кілька етапів і залишила помітний слід у світовій історії. Її можна вважати праукраїнською державою. Як правило, історію Русі розпочинають від князювання Олега, але у хронологічній послідовності необхідно насамперед згадувати його попередників, можливо, князів із династії Києвичів, а також правління Аскольда і Дира у ІХ ст. Візан-тійські джерела зафіксували перші походи Русі на Царгород у 860-х рр. Відомо також, що князь Аскольд став першим київським князем, який прийняв християнство разом із підписанням мирної угоди із Візантією.
Олег (бл. 882-912 рр.). За Нестором–літописцем, у 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, а Київ став “матір’ю городів руських”. Олег підкорив слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців та ін. Як писав М.Карамзін, Олег був справжнім засновником держави слов'ян. Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. У 907 і 911 рр. були підписані вигідні договори із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.
Ігор (бл. 912-945 рр.). Після смерті Олега син Рюрика приєднав до Русі непокірних древлян та уличів. Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944 р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945 р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.
Ольга (945-964 рр.). Вдова київського князя Ігоря княжила від імені свого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини. У 946 р. (за ін. даними – у 957 р.) Ольга здійснила візит до Константинополя, під час якого уклала вигідний договір та прийняла хрещення. Княгиня також налагоджувала зв’язки із Заходом. Канонізована православною церквою.
Святослав (964-972 рр.). - син Ігоря та Ольги. Усе своє життя провів у походах, підкорив в’ятичів і фінські племена. У 964-966 рр. розгромив Хозарський каганат, розширив кордони Русі до Кавказьких гір. У 968–972 рр. здійснив ряд походів проти Візантії й Болгарії, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської. За Святослава завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу.
Володимир Великий (978-1015 рр.) остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.). Вів успішну боротьбу проти печенігів та Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські землі. Здійснив низку реформ (адміністративну, судову, релігійну, військову, грошову та ін.), що відіграли важливу роль у консолідації руських земель. У сфері управління місцеві племінні вожді і князі були замінені князівськими посадниками - синами та боярами. Князь опрацював новий кодекс правових норм - “Закон земляний” (усний). Сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм. Зміцнював державні кордони, будував міста та фортеці, зводив храми, відкривав школи, почав карбувати із срібла та золота монети, на яких було зображено тризуб, що набув значення державного герба. Розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.
Найголовніша реформа цього періоду - запровадження християнства (988–990 рр.), завдяки чому Русь стала в один ряд з цивілізованими країнами Європи; зростав її авторитет і розширялися міжнародні зв'язки; зміцнювалася влада князя, поступово запроваджувалися норми християнської моралі, відкривалися широкі можливості використання давньої візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя (право, освіта, будівництво, мистецтво і т.д.).
Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни, у яких переміг Ярослав. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння до Чудського озера, остаточно розгромив печенігів. За його князювання на Русі утвердилося християнство, було засновано Київську православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. у т. ч. - собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. За Ярослава укладено збірник законів “Руська правда”.
Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Історики називають його “тестем Європи”. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; доньки Єлизавета, Анна, Анастасія вийшли заміж за королів Норвегії, Франції, Угорщини; син Всеволод одружився з дочкою візантійсь-кого імператора Марією.
Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі. За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання.
За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, який був володарем усієї землі Руської. Територія держави складала 800 тис. кв. км (майже половина її - у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя.
Основною категорією населення Русі були феодально залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності. Велику групу становили закупи і рядовичі - селяни, які потрапляли у залежність через позику та невиконання договору. У дворі феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Русі не простежується.
Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою”. Цей кодекс законів забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня.
Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна, багатонаціональна держава. Разом із слов’янами, що становили більшість, тут проживали понад 20 неслов’янських народів (балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.).
Після смерті Ярослава Мудрого землі Русі були поділені між п’ятьма його синами. Старші сини Ізяслав, Святослав та Всеволод майже двадцять років спільно правили країною (т. зв. "тріумвірат Ярославичів", 1054–1073 рр.). У цей період новими статтями була доповнена "Руська Правда" ("Правда Ярославичів", 1072 р.). У 1068 р. брати зазнали поразки від половців на р. Альті.
Перед загрозою зовнішніх ворогів, особливо кочівників-полов-ців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають “снеми” (з’їзди), перший з яких літопис зафіксував у 1072 р. у Вишгороді.
На з’їзді 1097 р. у Любечі (Чернігівщина) було запроваджено вотчинну форму землеволодіння, тобто фактично закріплено приватну власність на землю і відмінено принцип сеньйорату (старшинства) успадкування земель. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя. Однак князі порушили встановлені домовленості, внаслідок чого підступно був осліплений теребовлянський князь Василько.
Найпопулярнішим і наймогутнішим великим князем наприкінці ХІ - у першій чверті XII ст. був Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Він відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, успішно воював з половцями, поновив “Руську правду”, написав філософський твір “Повчання” (бл. 1117 р.), де виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.
Князь підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.
За Мстислава Володимировича (1125–1132 рр.) ще зберігалася могутність Русі. Але поступово Русь втрачала єдність і згодом розкололася на десятки князівств та земель. Київська Русь вступила у завершальний період своєї історії – період політичної (феодальної) роздробленості та монголо-татарського нашестя.
Роздробленість Русі. Політична роздробленість була закономірним етапом у розвитку середньовічних держав, подібно як і розпад великих імперій. Роздробленості Русі сприяли: юридичне закріплення вотчинної форми феодального землеволодіння; слабкість адміністративно–державного апарату; величезні простори держави, етнічна неоднорідність населення; князівські міжусобиці, занепад шляху “із варяг у греки”, постійні напади кочівників та ін.
Раніше за всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк). Слідом за ними Київ втратив владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, що знаходилися на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель. Утворилося приблизно півтора десятка самостійних князівств (земель), згодом чисельність їх зросла майже до 50. Одночасно послабилася їх обороноздатність, чим скористалися у ХІІІ ст. монголо-татари.
Відокремившись від Києва, кожне князівство хотіло бути цілком суверенним і самостійно визначати “лад земельний”, тобто внутрішній порядок, право війни й миру, зовнішньополітичний курс. Але Київ, як і раніше, продовжував залишатися заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому та розповсюдити свій вплив на інші руські землі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської землі, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської, Романовичі з галицької та ін.
Чернігівсько-сіверські князі вславилися боротьбою із половцями, але не завжди їх походи проти кочівників були успішними. Так, у знаменитому "Слові о полку Ігоревім" розповідається про один із таких невдалих походів у степ, що був організований у 1185 р.
На відміну від інших князівств, Київська земля не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь однієї князівської династії, а вважалася найпрестижнішою спадщиною усіх Рюриковичів. Протягом століття (1146-1246 рр.) у Києві 47 разів змінювалися князівські династії, причому 35 князювань тривали менше одного року.
Найстрашніший погром Києва у домонгольські часи відбувся у 1169 р., коли суздальський князь Андрій Боголюбський організував похід 12 князів на місто. Однак, як стверджують сучасні дослідники, ні після погрому 1169 р., ні навіть після монгольської навали 1240 р. роль і значення Києва як “матері міст руських” остаточно не занепало.
У Галичині найвідомішими правителями у період роздробленості були князі Володимирко (1124-1153 рр.) та Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.). Останній, зокрема, брав активну участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені. Його слава сягала на Заході Угорщини і Польщі, на півдні - аж до гирла Дунаю.
Володимиро-волинське князівство включало в себе землі в басейні річок Прип’яті і Західного Бугу. Волинська земля мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів, бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і ніколи не поривала тісних зв’язків із Києвом.
На західних рубежах у Х ст. князь Володимир Великий заснував місто Володимир (вперше згадується у 988 р.). Іншими важливими містами у цьому і сусідніх регіонах були Дорогобуж (1084 р.), Луцьк (1085 р.), Острог (1100 р.), Пересопниця (1149 р.) а також Берестя (Брест), Белз та ін.
На Волині окрему князівську династію започаткував внук В.Мономаха Ізяслав. У середині ХІІ ст. при князюванні Мстислава Ізяславича Волинь відокремилась від Києва. Авторитетним і впливовим князем тут став Роман Мстиславович (1170-205 рр.), який згодом об’єднав Волинь і Галичину в одне князівство.
Перші літописні згадки етноніма “Україна” (1187 р.). У період роздробленості уперше з’явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше він зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р. Літописець записав “О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець назвав Україною пониззя Галицької землі.
Існують різні тлумачення походження терміну “Україна”: від слова край, країна (у значенні - край, країна, земля); від слова окраїна (погранична, прикордонна місцевість); від слова украяти, відрізати та ін.
Історики вважають, що спочатку слово "Україна" означало прикордонну територію, окраїну, і лише згодом воно почало означати етнічну територію українського народу.
Стосовно назви Русь, то вона залишалася загальновживаною у Подніпров’ї до пізнього середньовіччя, а для західноукраїнських земель ─ аж по ХХ століття.