Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Рівне 2009
| Вид материала | Документы |
- Інтерактивний комплекс навчально методичного забезпечення дисципліни, 1905.86kb.
- Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення Кредитно-модульна система, 2830.58kb.
- Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни Склад навчально-методичного, 286.92kb.
- Методичні рекомендації щодо створення навчально-методичного комплексу (нмк) навчальної, 49.48kb.
- Методична підготовка майбутніх інженерів-педагогів в галузі проектування навчально-методичного, 179.33kb.
- Затверджую директор навчально-методичного центру, 69.91kb.
- Національний університет державної податкової служби україни, 65.88kb.
- Навчально-методичний комплекс для студентів 3-го курсу юридичного факультету та факультету, 901.41kb.
- Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
- Навчально-методичний комплекс з дисципліни банківське право для студентів навчально-наукового, 1287.48kb.
1. Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні.
Трагедія голодомору і розстріляного відродження.
2. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії та
Чехословаччини.
3. Україна у ІІ Світовій війні (1939–1945 рр.).
Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 20, 24, 28, 38
- Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні. Трагедія голодомору і розстріляного відродження
Захоплена більшовиками, Україна перебувала у надзвичайно важкому соціально-економічному становищі, спричиненому наслідками багаторічних війн і розорень. Характерними ознаками суспільного життя було згортання промислового виробництва, безробіття, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одягу, взуття тощо. Влітку 1921 р. південь України охопила засуха. Від голоду 1921–1923 рр. померли близько 1,5 млн. селян.
Загроза політичного та економічного краху змусила більшовиків перейти у 1921 р. до “нової економічної політики” (НЕП) з частковою денаціоналізацією та поверненням до капіталістичної ринкової системи і товарно-грошових відносин, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави. Набули розвитку кооперація, госпрозрахунок, матеріальна зацікавленість, заміна продрозверстки продподатком і т. п.; у 1922–1924 рр. була проведена фінансова реформа, у рамках якої запроваджено тверду валюту – червонець.
НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927 р. українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, підвищився рівень життя людей.
Утворення СРСР. Українізація. Курс більшовиків на об’єднання з Російською Федерацією проявився, насамперед, у військовій сфері: у 1919 р. було розформовано Український фронт та сформовано воєнно-політичний союз двох радянських республік. До 1920 р. були об'єднані наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищі Ради народного господарства обох республік.
Протягом 1921–1922 рр. на території республіки набули чинності чимало законодавчих актів Росії, хоч УСРР все ще залишалася суб’єктом міжнародної політики. У лютому 1921 р. її повноважні представники підписали перший мирний договір з Литвою, згодом було встановлено дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. У 1922 р. було підписано договір про дружбу й братерство з Туреччиною.
30 грудня 1922 р. більшовики проголосили створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як федеративної держави, яка згодом переросла фактично в унітарну імперію. Будучи наркомом у справах національностей, Сталін ініціював т. зв. “план автономізації” – входження республік на правах автономії до складу Російської Федерації. Українські керівники (Х.Раковсь-кий та ін.) відстоювали ідею федерації або конфедерації.
З утвердженням жорсткого централізму і сталінської одноосібної влади, Україна перетворилася в звичайну провінцію, підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і дріб'язковою опікою. Українці змушені були заплатити страхітливу ціну за комуністичні експерименти, які в кінцевому підсумку відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.
У 1923 р. РКП(б) ухвалила програму коренізації, що ставила своєю метою зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом. Більшовики змушені були шукати опори у національних республіках та формувати вірнопіддані місцеві кадри.
Крім підготовки, виховання та висування кадрів корінної нації та врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату, політика коренізації передбачала створення закладів освіти і культури та видання газет, журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо. В Україні ця політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного керівництва республіки активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.
Внаслідок “українізації”, по-перше, значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, а у 1927 р. ─ 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% ВНЗ проводили навчання українською мовою. Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %).
По-друге, зросла частка українців в урядових, партійних та ін. установах, серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. ─ 54%. У 1923 р. у Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.
По-третє, бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква і т. п. Виникло багато письменницьких організацій: “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ, що її у 1925 р. створив і очолив М.Хвильовий) та ін.; проводилися літературні дискусії тощо. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921–1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква. В УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина Крушельницьких та ін.).
По-четверте, значно зріс рівень писемності. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%. Діяли 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та ін. шкіл.
Успіхи у проведенні політики “українізації” дають підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).
Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями. Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. З 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації.
У 1929–1930 рр. відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією вигаданої “ Спілки визволення України”; із 45 заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти та ін.
Розпочалося згортання політики “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських наукових програм, установ, кафедр, театрів тощо, набрали обертів репресії та переслідування за український “буржуазний націоналізм” і т. п.). Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.
Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва у всіх республіках. У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах.
Індустріалізація та її особливості в Україні. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відійшло від НЕП і розпочало наступ соціалізму по всьому фронту, керуючись гаслами індустріалізації, колективізації та культурної революції.
В економічній сфері партія взяла курс на відмову від ринкових відносин та запровадження командно-адміністративних методів господарювання, за яких встановлювалося централізоване бюрократичне управління зверху донизу, а ефективність економіки визначалася ідеологічними установками та партійними директивами.
Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на індустріалізацію було проголошено ще у 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. у роки перших п'ятирічок
Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.); нерівномірність розміщення промислових об'єктів у регіонах республіки (Донбас та Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя); створення нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості; відставання модернізації легкої та харчової промисловості; витіснення приватника з виробництва йшло швидшими темпами, ніж в цілому по СРСР; порушення екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища та ін.
Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в індустріально-аграрну державу із значною кількістю робітників та науково-технічної інтелігенції. Протягом першої (1928–1933 рр.) та другої (1932–1937 рр.) п’ятирічок в Україні до ладу стало 1500 об’єктів (в СРСР – 6000). Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913 р. Україна вийшла на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобутком вугілля.
Але треба відзначити, що понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, екологічну та інші проблеми.
Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. Для сталінського керівництва колгоспи були необхідні як зручна форма експлуатації та викачування коштів з села, фактично пограбування селян.
Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як класу” проголосив листопадовий ( 1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Наприкінці 1932 р. в УСРР налічувалось 70% колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було розкуркулено понад 200 тис. селянських сімей.
У 1932–1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5–5 млн. чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в українській історії.
Крім страшного голокосту, колективізація призвела до знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я худоби тощо. Було остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки селянство становило основу українського національного руху, то колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою “українського націоналізму”.
Протягом довготривалого періоду Радянська влада заперечувала сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам’яті та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього питання й виступи багатьох представників західноєвропейської культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Масові репресії. Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну монополію на владу та істину в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя, встановлення безмежного контролю над армією та іншими силовими структурами, над профспілками і громадськими організаціями, над засобами масової інформації, освітою, церквою тощо.
За масштабами діяльності і за розмахом знищення населення власної країни сталінський тоталітарний режим не має рівних у світовій історії, а Україна зазнала чи не найбільших втрат з усіх радянських республік.
Розпочинаючи із вигаданої “справи СВУ” 1929–1930 рр. та арештів початку 1930-х рр., тобто ще задовго до вбивства у Ленінграді С.Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР відбувалося справжнє гоніння на інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали С.Єфре-мов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильо-вий, Л.Курбас та сотні інших. В Україні протягом 1930-х років було розкрито до 100 “ворожих” організацій, “центрів”, “блоків”. Масштаби політичних репресій не можуть не вражати.
Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгромлено Спілку письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушені були емігрувати. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя.
Руйнівний смерч пронісся у збройних силах, органах держбезпеки і навіть у правлячій партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р., було репресовано 100. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Під репресії потрапили Ю.Коцюбинський, С.Косіор, П.Постишев, Й.Якір, І.Дубовий, П.Любченко та багато інших.
Із прийняттям 5 грудня 1936 р. сталінської Конституції – конституції “переможного соціалізму” (в УРСР – 30 січня 1937 р.) в країні утвердилися єдина комуністична ідеологія (у Конституції було закріплено положення про керівну роль ВКП(б). Надмірно зміцнився адміністративний апарат: кількість службовців в СРСР з 1928 по 1940 р. зросла майже у 4 рази.
Сформульована Сталіним теорія загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”. В свою чергу, масові репресії забезпечували насадження у суспільстві почуття страху, як основного стимулу до праці і послуху, а також дармову робочу силу для великих будов через табірну систему.
- Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини
Територія західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн. українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.
У складі Польщі українські землі утворювали чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське, що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і 2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення “східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною Малопольщею. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися.
Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею – Б”. Протягом 1920–1938 рр. були надані землі бл. 200 тис. польським “осадникам”, котрі мали сприяти асиміляції українців та проводили на місцях офіційну політику польського уряду.
Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою, набула поширення ідея державної асиміляції національних меншин. Українці отримали представництво у польському Сеймі й Сенаті.
Серед українських політичних партій та організацій найбільшим і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), засноване у 1925 р. у Львові. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалків польського сейму.
Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), лідери якої виступали за об’єднання Західної України із УСРР. Але у 1930-х рр. усі її члени були репресовані як “фашистські агенти” за звинуваченням радянських керівників.
Ідею незалежної соборної України відстоювали націоналістичні організації, найвідомішими серед яких були Українська військова організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН).
УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є.Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак у 1921 р.).
ОУН розпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на з’їзді у Відні. Протягом 1929–1938 рр. ОУН очолював Є.Конова-лець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби за українську державу.
Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об’єднань. На Волині відомим було Волинське українське об’єднання (ВУО), одним із керівників якого був Степан Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав).
У духовній сфері панівне становище займала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. У Галичині і Закарпатті налічувалося понад 4 млн. віруючих цієї церкви, діяло понад 3 тис. парафій з понад 4 тис. церквами. Існувала широка мережа церковно-громадських об’єднань та видань. Сильним був кооперативний рух.
Головним центром національної культури стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об’єднувало понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип’якевич, Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівський та багато ін.). У Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний (“катакомбний”) Український університет з 3 факультетами (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедрами.
У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з них 160 супроводжувалися сутичками із владою і поліцією. Польський уряд вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення, придушення українців за допомогою військ та поліції. Тоді було зруйновано й частково спалено близько 800 українських сіл, закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано. Найстрашніша в’язниця – концтабір Береза-Картузька (суч. Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед, членами підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.
У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та вбивств, сотні актів саботажу і експропріацій державних фондів. Терористичні акції почастішали, коли у 1933 р. Степан Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Найвідомішими акціями стали вбивство у 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. – польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.
У складі Румунії проживало бл. 800 тис. етнічних українців Північної Буковини та Бессарабії, що становило бл. 5% усього населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а у 1938 р. була встановлена військова диктатура.
У 1919 та у 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання – Хотинське і Татарбунарське. У ході придушення “ Хотинської директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано “процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.
Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у Чернівецькому університеті.
У 1929–1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.
Національний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін. очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський. Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937 р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.
У складі Чехословаччини до 1939 р. перебувало Закарпаття. У “Підкарпатській Русі” (з 1928 р. – Підкарпатський край) проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії). Це був найвідсталіший в усій Європі регіон, що зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.
Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини, а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента Т.Масарика до українського визвольного руху.
Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” та ін.
У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.
Переломним моментом у розвитку національно-визвольного руху українців Закарпаття стала Мюнхенська угода 30 вересня 1938 р., за якою значна частина території Чехословаччини відійшла до гітлерівської Німеччини. 11 жовтня 1938 р. було затверджено перший уряд Карпатської України у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду спочатку став А.Бродій, згодом – Августин Волошин. Однак 2 листопада 1938 р на Віденському арбітражі було ухвалено рішення передати значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве Угорщині. Відтепер столиця Карпатської України була перенесена до Хуста.
Протягом декількох місяців (до березня 1939 р.) тривала державотворча діяльність автономного уряду. Зокрема, створювалися загони національної оборони “Карпатська Січ” на чолі з членами ОУН М.Колодзінським, Р.Шухевичем, З.Коссаком.
У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. розпочалась угорська агресія. 15 березня 1939 р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначались назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська), герб, прапор і гімн (“Ще не вмерла Україна”).
Президентом Карпатської України було обрано А.Волошина, який звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати.
Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16 березня 1939 р. захопили Хуст, а згодом і решту територію Карпатської України. У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939 р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі. У травні 1945 р. був заарештований радянськими спецслужбами, загинув у московській тюрмі.
За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волинян, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.
- Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.)
Підписаний 23 серпня 1939 р. пакт Молотова–Ріббентропа з таємним протоколом був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.
1 вересня 1939 року нацисти напали на Польщу, що визначило початок ІІ Світової війни. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон, вдаривши у спину полякам, які вели оборонні бої з німцями. До речі, у складі польської армії воювало чимало західних українців.
Після перемоги над Польщею, СРСР та Німеччина підписали 28 вересня 1939 р. Договір про дружбу й кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по т. зв. “лінії Керзона”, що була визнана ще у 1919–1920 рр., як східний кордон Польської держави Відповідно Східна Галичина і Західна Волинь увійшли до складу СРСР. Згодом тут були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська і Тернопільська області.
У червні 1940 р. Червона армія вийшла на узгоджені рубежі вздовж Пруту і Дунаю у Бессарабії та у Північній Буковині. Відповідно у складі УРСР з’явилися Акерманська (Ізмаїльська) і Чернівецька області. Тоді ж було створено Молдавську союзну республіку.
Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1 млн. чол. На середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис. чол, а територія – 565 тис. кв. км.
На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати звичну політику “радянізації”: на місцях було встановлено радянські органи влади, включаючи карально-репресивні; націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації та індустріалізації; закрито і ліквідовано усі ідеологічно “ворожі” і “шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні, культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.
Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три етапи масових депортацій західноукраїнського населення, охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було депортовано під час четвертого етапу у 1941 р. За іншими даними, із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис. сімей).
Головний удар спрямовувався проти еліти краю та створеної нею у попередній період політичної, економічної і культурної інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної України і Західної Білорусії у 1939–1941 рр. зазнали також поляки (“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними підрахунками західних дослідників, кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою у 1939–1941 рр. громадян колишньої Речі Посполитої у 3–4 рази перевищувала кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.
Щоб забезпечити собі масову підтримку особливо соціальних низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких господарських і соціальних нововведень, як передача селянам поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого рівня, безплатні освіта і медицина тощо.
Напад нацистської Німеччини на СРСР. За підписаним 18 грудня 1940 р. планом “Барбаросса”, німці залучили для його виконання 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.
22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “ Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського військових округів. Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за багатьма якісними показниками.
За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом - оборона Києва і Одеси (липень – вересень 1941 р.) та ін., допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими.
Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки до німецького полону до кінця 1941 р. потрапило 3,8 млн. радянських солдатів та офіцерів. Перед відступом радянські спецслужби знищили у в’язницях Західної та Центральної України десятки тисяч в’язнів.
Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами. Понад 8 місяців тривала оборона Севастополя, під час якої нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і до нападу на СРСР.
Німецький окупаційний режим. Протягом літа─осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території Генерального губернаторства; на Правобережжі було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових.
Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, а українці мусили “працювати, працювати і ще раз працювати”. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Частими були масові розстріли заручників чи в’язнів; вивезення молоді, навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Всього за роки війни із України нацисти вивезли 2,4 млн. чол.
Було створено потужний адміністративно-каральний апарат влади, який опирався на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Запроваджувалася сувора регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб, встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Окупанти зберегли колгоспи як зручний засіб викачування хліба з країни. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.
Український самостійницький рух. За згоди німецького командування бандерівці сформували батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" як ядро майбутньої армії, а після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. проголосили Акт створення Української держави і сформували уряд на чолі з Ярославом Стецьком. У відповідь нацисти заарештували Я.Стецька та С.Бандеру і відправили їх у Берлін, згодом у концтабір Заксенхаузен. Багато членів ОУН(б) було вбито і замордовано у нацистських катівнях, подібно як чимало з них загинули від рук радянських і польських спецслужб та у братовбивчому протистоянні різних політичних угруповань.
Обидві фракції ОУН – бандерівці і мельниківці – формували і засилали в Україну т. зв. "похідні групи" (їх чисельність становила бл. 2000 чол.). ОУН(м) створила у Києві Українську Національну Раду на чолі з М.Величківським (діяла до грудня 1941 р.) та організувала видання газети “Українське слово” за редакцією Івана Рогача і часопису “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені і розстріляні нацистами у Бабиному Яру, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху. Всього нацисти знищили понад 40 найактивніших членів Національної Ради, зокрема, у 1944 р. ними був закатований Олег Ольжич – Голова Проводу ОУН(м) на українських землях.
У 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ”.
Поступово формуються загони Української Повстанської армії, перший штаб якої знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Одними з перших командирів УПА були Василь Івахів, Дмитро Клячківський (Клим Савур) та ін. Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.
У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі у 1944 р. загони УПА-Північ. УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проводили військові дії проти всіх ворожих сил, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п.
Українські повстанці змушені були протистояти як німецькій окупаційній владі, так і більшовицьким і польським збройним формуванням. Зокрема, польська Армія Крайова намагалася контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема на території Холмщини та Волині.
Радянський підпільний і партизанський рух. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонів і груп радянського спрямування налічувалося до 200 тис. бійців.
Червоні партизани здійснили близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали майже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п. Відомими є рейди великих загонів і з’єднань С.Ковпака у Карпати, О.Сабурова – на Житомирщину, О.Федорова – на Волинь. У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П.Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.
Дивізія СС “Галичина”. У 1943 р. українські діячі у Галичині і фракція ОУН(м) створили українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Дивізія брала участь в боях із Червоною Армією і була розбита у липні 1944 р. під Бродами.
Як відомо, німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися.
Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Але не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги.
Завершення і підсумки війни. 18 грудня 1942 р. у ході Сталінградської битви радянські війська вибили німців із першого населеного пункту Луганської області (с. Півнівка). Після Курської битви влітку 1943 р. розпочався форсований наступ на добре укріплену нацистами оборонну лінію на Дніпрі. Ціною надзвичайно великих жертв вдалося увійти до Києва до річниці “Великого Жовтня” – 6 листопада 1943 р. До речі, 20% усіх Героїв Радянського Союзу (багато посмертно) були удостоєні цього звання саме за битву за Дніпро.
Протягом 1943–1944 рр. радянське командування провело декілька великих військових операцій на території України. Однією з найбільших була Корсунь-Шевченківська на початку 1944 р., у результаті якої понад 10 фашистських дивізій потрапили в оточення. Остаточне звільнення від нацистів військами Радянської армії відбулося 28 жовтня 1944 р. (с. Лавочне Львівської області). У наступальних операціях на обширній території від Полісся і до Чорного моря брали участь війська 4-х Українських фронтів. 1-й Український фронт також брав участь у штурмі Берліна, українські бійці першими встановили прапор над Рейхстагом. Нацистська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р. В СРСР День перемоги у “Великій Вітчизняній війні” встановлено 9 травня (з 1965 р. – вихідний).
Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії. Натомість у західних областях УРСР і далі продовжувалася збройна боротьба, що її проводили бійці ОУН-УПА проти радянської окупації.
У ході війни Україна втратила понад 8 млн. чоловік (загальні втрати понад 14 млн.), що є одним із найбільших показників втрат серед інших народів. УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.