Geum.ru

Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича о дарка Пенішкевич

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Етапи розвитку українського шкільництва на Буковині
Перша з них
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
Соціально-економічні передумови.

Економіка краю мала цілком виражений аграрний характер. Довгий час Буковина вважалася “глухим закутком” Європи, в основному через свої специфічні кліматичні умови, велику кількість лісів, гірські масиви, несудноплавні гірські річки, відсутність мостів і надійних доріг. Усе це певним чином зумовило збереження наприкінці XVІIІ століття напівфеодального, вотчинного характеру господарства. Торгівля з іншими країнами (Росією, країнами Західної Європи, Азії) головним чином полягала у вивозі лісоматеріалів (лісу-кругляка та дерев'яних виробів) і ввезенні деяких промислових товарів, машин, будівельних матеріалів, тканин. Пізніше австрійський уряд для розширення вивозу сировини, а також у стратегічних цілях спонукав до будівництва залізниць [367, с.58].

Сільське господарство Буковини за своїм характером теж мало певну специфіку на відміну від панщинно-кріпосницького господарства, властивого більшості країн Заходу і Сходу Європи. Мова йде про відсутність стійкої податкової системи, поділ селян на вільних, поземельно залежних та кріпосних, широкі повноваження сільської громади, переважання державних форм експлуатації над місцевими.

С.Смаль-Стоцький, опираючись на тогочасні джерела, показує, що становище буковинських селян було незрівнянно легшим, ніж у Галичині (де вони відробляли 52 - 156 днів панщини, як і в інших краях Австрії). Буковинці ж відбували панщину 12 днів на рік, давали десятину від усякого жнива, щороку одну курку, клубок пряжі, возили один день з лісу дрова і були помічниками при спорудженні будівель. Але “самоволя дїдичів і посесорів чинила, що мужик проживав в нуждї без надії на лїпшу долю”, а “утиски, обходженє як з невільниками і необмежена власть дїдичів над підданими мали такі наслїдки, що підданим і на думку не приходило брати ся до якогось промислу; вони не оставали довго на однім місци, а при леда якій нагодї ішли там, де нїбито гадали полїпшити свою долю” [523, с.16].

Економіка краю після його приєднання до Австрії і перших економічних реформ почала розвиватися прискореними темпами. На початку ХІХ ст. зростає кількість лісових підприємств, винокурень, дрібних ремісництв, збільшується обсяг внутрішньої та зовнішньої торгівлі, зростає кількість населення. Сільськогосподарське виробництво поступово реформується на базі нових систем землеробства. У другій половині ХІХ століття збудовано нові підприємства, які переробляли в основному продукцію сільського господарства: винокурні, мукомельні, лісопильні, пивоварні. Внаслідок цих процесів традиційний соціально-економічний уклад Буковини зазнав змін: посилилося використання природних ресурсів, освоєння нових земель, що прискорило економічний розвиток краю.

Закономірно, що внаслідок цього активізувалося проникнення елементів інших культур і виникла більша потреба у власних професійно підготовлених кадрах, майстрах своєї справи.
Культурно-освітні передумови.

Аналіз культурно-освітніх передумов у період входження Буковини до складу Австро-Угорщини свідчить про складні процеси взаємопроникнення культур і спрямовуючу роль церкви в етнокультурному розвитку краю.

Понад три століття Буковина входила до складу держави Молдови. Проте через деякі обставини українська культура здійснювала значний вплив на зміст молдавської освіти і культури. Це пояснюється певною кількісною перевагою українського населення, особливо в північній частині Буковини, а також і тим, що вона довгий час входила до складу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, що посприяло високому розвиткові культури та освітньо-виховних і духовних традицій населення.

Зв'язки між Буковиною, Галичиною і Великою Україною фактично не припинялися, спричиняючи залучення народів Буковини (не тільки українців, а і волохів) до духовних здобутків Українського Відродження XVI-XVII століть. За свідченням відомого історика Буковини А.Жуковського та інших дослідників, поширення української культури на Буковині не змогли пізніше припинити ні офіційні молдавські установи, ні прокатолицькі кола церкви. Великий вплив на культурно-освітній розвиток мали братства та братські школи Галичини і Великої України. З України у Молдавську державу приїздили ченці і кваліфіковані учителі, які засновували духовні і світські школи [283, с.82].

Варто відзначити розвиток письменства на Буковині за часів Молдавської держави. За свідченням В.Сімовича, на Буковину проникали також книги кириличного друку, які “з великою пошаною переховують старі дяковські, а той попівські роди…, повидирані або пропалі листки доповнюють переписами з інших видань, щоб тільки зберегти давню пам'ятку”[522, с.6].

Таких книг на Буковині на час її приєднання до Австрії було знайдено 115, вони були видрукувані у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, Стрятині, Чернігові, Відні, Москві [397, с.80-81]. Про високий рівень культури свідчить рукописна пам'ятка “Путнянське Євангеліє” - перший твір з виразними ознаками тодішньої української літературної мови. Монастирі сприяли переписуванню книг не тільки церковного характеру, але й оригінальних світських творів XVI століття.

Винятково релігійний характер освіти, неподільний вплив церкви на виховання й навчання сприяли відкриттю шкіл при численних церквах і монастирях, які готували кандидатів для духовного стану. Однак церква обмежувала зміст освіти у навчальних закладах, гальмуючи проникнення природничих дисциплін, замикаючи його на релігійних підходах. Навчальні плани тогочасних шкіл охоплювали лише навчання читанню старослов'янською мовою церковних книг, основам грамоти, молитвам, виконанню церковних обрядів. Вступ до них був станово обмеженим, тому поза духовенством і частиною бояр населення залишалося переважно неписьменним.

Проте на час приєднання Буковини до Австрії спостерігався певний занепад української культури в краї. Це відбулося внаслідок збігу несприятливих історичних обставин (занепад козацької держави, посилення румунської колонізації та впливу Туреччини і т.п.). Як свідчить дослідник К.Баладиженко, боярство, задовольнившись матеріальним добробутом, “питалось соками наносной культуры”, духовенство, яке повинно було зберігати старі традиції, “не умело передать их ни панам, ни народу” [3, с.13]. Своє національне обличчя українцям на довгий час вдається зберегти в північній частині краю.

Щоб глибше зрозуміти культурно-освітню політику Австрії щодо населення краю (тоді нараховувалося 268367 русинів і 208301 волохів) в перші роки її панування на Буковині, треба мати на увазі одну обставину, яку глибоко проаналізував С.Смаль-Стоцький. Він писав: “Коли ми говоримо про Русинів і про Волохів як про народности, то тим нїяк не хочемо твердити, що у них в часї прилучення Буковини до Австриї були вже розвинені сьвідомість і почутє народности, а значить се лиш тілько, що найбільші маси мешканцїв Буковини уживали в бесїдї мови рускої або волоскої. Релїґія становила тодї головну ріжницю між людьми, а що так Русини як і Волохи були православні, а для православних у нас витворила ся з давна назва “Волохи”, то і Русини і Волохи не почуваючи релїґійної ріжницї між собою, уважали себе за одну громаду, оден нарід, ба навіть називали себе одним імям Волохів, котре слово має тодї (а почасти ще і тепер) очевидно релїґійне а зовсїм не етноґрафічне значінє. Але власне тота назва Волохів, котру Русини прикладали также до себе, щоб тим означити, що вони є православні, мала серед нових обставин в Австриї важкі наслїдки, бо Австрия розуміла се слово в етноґрафічнім а не в релїґійнім змислї, воно стало ся полїтичним чинником на Буковинї. Відси то походить, що обі тоті народности на Буковинї не однаково і нерівномірно розвивали ся. Волохами правительство більше займало ся і опікувало ся нїж Русинами” [523, с.21].

Оцінка більшості дослідників та офіційних австрійських джерел стану освіти на Буковині в роки її прилучення до Австрії здебільшого негативна. У працях окремих учених подані деякі відомості про початкові школи при монастирях, метою яких була підготовка дітей до виконання духовних функцій. Дяківських шкіл для українських дітей було небагато, деяку освіту давали по селах мандрівні вчителі.

І хоч панівною державою щодо Буковини була Молдова, яка сама перебувала під владою Туреччини, молдавські верхи теж не відзначалися особливим рівнем грамотності. За висновком С.Смаль-Стоцького, “всї верстви населення Буковини стояли в часї прилученя нашого краю до Австриї на дуже низкім щебли осьвіти і культури” [523, с.22].

Представники кожної з соціальних груп Буковини (як вищих, так і нижчих верств) мало відрізнялися своєю освіченістю. Опираючись на архівні та історичні джерела, С.Смаль-Стоцький пише про загальний низький освітній і культурний рівень більшості населення Буковини. “Низкий степень осьвіти висших слоїв суспільности, недостаток всякого змаганя в тім напрямі впливали лихо на низші верстви, і загальна темнота залягала цїлий край” [523, с.27].

Мало відрізнялися від селян бояри та поміщики, “…панів буковиньских або молдавских що до осьвіти зовсїм не можна порівнувати з панами в Польщі (в Галичинї), де були висші школи, академії, і де наука подавала ся цїлком на європейський лад. Также і духовеньство руске в Галичинї, хоть як було підупало, все-ж таки стояло висше своєю осьвітою, нїж духовеньство буковиньске і молдавске, котре ледви уміло читати церковні книги: писати не всї сьвященники знали…”, - писав С.Смаль-Стоцький [523, с.26].

Певну освіту боярські діти одержували шляхом домашнього навчання під керівництвом запрошених учителів, якими були переважно монахи. Вони навчали дітей слов'янській, волоській та грецькій мовам, а також арифметиці. Після закінчення домашнього навчання, не маючи можливості продовжувати освіту на Буковині, молоді люди їхали до шкіл Києва і Львова чи до Західної Європи - у Париж або Відень.

Щодо представників духовенства, то, незважаючи на соціальне становище і специфіку діяльності, їх освітній рівень був теж низьким. Як вищі прошарки духовенства - єпископи, управителі монастирів, так і нижчі - священики, ченці далеко не завжди відповідали своєму сану і проповідницьким обов'язкам. Були серед них і люди, що піднялися над рівнем своєї соціальної групи, як священик Ігнатій з Кіцманя, що переписав Євангеліє, або монах Спиридон, що створив “Путнянське Євангеліє”. Але до більшості духовенства має пряме відношення характеристика генерала Габріеля фон Сплені: “Весь клір не має освіти і своє незнання розповсюджує на питання віри” [641, с.9].

Варто відзначити, що австрійський генерал занадто критично оцінював майже всі верстви населення краю, що не зовсім відповідає історичній правді. На жаль, така характеристика вплинула на подальших дослідників. Наприклад, С.Смаль-Стоцький писав про священництво, що “для рабів воно було паном, а для панів рабом” [504, с.10], а І.Карбулицький нищівно заявляв: “…якось не хочеться нам вірити, що ті монахи… могли бути просвітителями народу, та щоби по їх монастирях могли були існувати і процвітати добрі школи” [335, с.9].

Такий стан М.Семчишин пояснював тим, що в краї “…не було ні шляхти, ні свідомого міщанства чи інтелігенції; простий люд коротав свою долю в панщині і безпросвітній темряві, а горстка малоосвіченого духовенства не могла нічого вдіяти” [514, с.172].

Цілком зрозуміло, що в цих умовах так звані “дяківки” були неспроможними дати освіту, яка б сприяла підвищенню культурного, інтелектуального рівня населення. Ефективність навчання в цих школах залежала від багатьох факторів, зокрема від рівня підготовки священика, сільськогосподарських робіт, а також від постійно діючої школи, бо в багатьох селах учителі були тимчасово, мандрували із села в село, шукаючи кращих учнів і заробітків [372,с.1].

У “дяківках” не було сталого навчального плану: дітей навчали читати за часословом і Псалтирем, давали елементарні навички письма, лічби і церковного співу. Більшість цих шкіл діяли тільки взимку, в той час, коли закінчувалася робота, пов'язана із збиранням урожаю. Таке становище “дяківок” дало підставу С.Смаль-Стоцькому висловити думку, що ці “школи ледве чи заслуговують на ім'я шкіл” [523, с.25].

Значно ширшим був зміст освіти у монастирських школах, де здобували освіту бояри та інші верстви населення, які готувалися до вступу до вищих навчальних закладів України та Західної Європи. У краї діяли три монастирських школи: митрополича в Сучаві, владича в Радівцях та монастирська в Путні, якими керував радовецький владика. Кошти на утримання цих шкіл брали зі спеціального фонду, заснованого воєводою Григорієм Гікою ще у ХVIII ст., для якого збирали з кожного священика і дяка по 1 дукату в рік.

“Найбільша з них, - зазначає С.Смаль-Стоцький – була…монастирська школа в Путні, а яка там була наука, про се довідуємся випадково з свідоцтва, виставленого 10-го квітня 1788 ігуменом цього монастиря Георгієви Балушескулови (пізніше владиці буковиньскому)”, що він “від свого 5-го до 12-го року учив ся там часослова, псалтиря, октіоха, молдавского і руского (!) катехизму, писати листи по волоски, сьпівати грецького напіву, граматики, землеписи після книжки Буфіє, переложеної владикою Амфілохієм, реторики, про схізму церковну із книги “Камень преткновенія”, листу архиєп.Євгенія, істориї церковної від початків християньства аж до 9-го віку і до синоду флорентийского після Евсевія і иньших істориків, наконець скороченої Плятоньскої теольоґії” [523, с.26-27].

Найвищого розквіту ця школа досягла тоді, коли ігуменом монастиря стає архімандрит Варфоломей Мазарянул, високоосвічений і дуже обдарований учитель. У цей час вона отримала назву вищої школи [335, с.6].

Незважаючи на наявність монастирських і дяківських шкіл, освіта в краї на час приєднання його до Австрії була на досить низькому рівні. Цю ситуацію спричинила ціла низка факторів, зокрема: бідність громад, вплив волоського елементу та розрив тих культурно-освітніх традицій, які були пов'язані з Галичиною і Великою Україною. Проте в край усе ж потрапляли ідеї Українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., а діяльність братств і братських шкіл та їх діячів наклала значний відбиток на освітній рівень населення Буковини.

Відомо, що Петро Могила заснував у Яссах у 1640 р. академію і неодноразово направляв монахів і учителів у Молдавську державу для заснування шкіл. Молдавські ж господарі і бояри були членами Львівського Ставропігійського братства, надаючи йому значну матеріальну допомогу, а Чернівецький староста був обраний сенатором братства [310, с.25-26]. Боярські діти навчалися у Львівській братській школі, а вищу освіту отримували у Києві та в західноєвропейських університетах [514, с.116]. На жаль, приналежність Буковини до Молдавської держави послабила, а потім і розірвала взаємозв'язок Буковиною та Галичиною. Чисельність шкіл у цей період у порівнянні з кількістю церков була досить низькою. Станом на 20 липня 1785 року на території Чернівецького протопресвітеріату було 39 церков і всього одна школа; в Черемоському, Дністровському й Берегометському протопресвітеріатах відповідно 45, 13 і 35 церков і жодної школи [397, с.71]. Відповідно незадовільною була і матеріальна забезпеченість цих шкіл, особливо підручниками.

Щоб зрушити з місця буковинське шкільництво, австрійському уряду довелося надіслати у 1785-1786 роках за рахунок православного релігійного фонду 1000 примірників букварів, 1000 - рахункових книжок, 1000 - румунсько-молдавських катехизмів і 2275 - українсько-німецьких катехизмів. Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить про те, що в перші роки прилучення Буковини до Австрії тут діяло 6 волоських шкіл: у Чернівцях, Путні, Радівцях, Сереті, Сучаві та Кимполунгу, які стояли в освітньому плані вище від шкіл-“дяківок”.

Отже, становище буковинського шкільництва на момент входження Буковини до Австрії характеризується такими проблемами:

1. Українське шкільництво на Буковині багато втратило через розрив тих споконвічних зв'язків із Галичиною і Східною Україною, які підтримувалися протягом багатьох століть.

2. Низький рівень економічного розвитку, а також національний і соціальний гніт гальмували розвиток освіти на Буковині.

3. Саме це призвело до того, що систематичного українського шкільництва в краї не було, окрім двох типів шкіл – монастирських та шкіл-“дяківок” і окремого приватного шкільництва. Незважаючи на етнографічну українську більшість населення, такий стан справ гальмував розвиток свідомої української інтелігенції.

4. Найвищий рівень освіченості мали представники духовенства, тоді як основна маса населення була малоосвіченою.

Отож передумови розвитку безпосередньо українського шкільництва неоднозначні. З одного боку, ми спостерігаємо прагнення найбільш прогресивної частини буковинців до національної освіти, перші кроки зародження шкільництва, а з другого – несприятливі історичні фактори, які гальмували цей процес.

Проте, незважаючи на економічну і культурну відсталість краю, в ньому існували передумови, які дещо полегшували культурно-освітню місію, яку взяла на себе Австрія в ті часи. Її позитивна культурно-освітня політика, фінансова підтримка шкільництва були об'єктивно необхідними в умовах розвитку капіталізму, бо вкрай зростала потреба в освічених робітниках. Ліберально-конституційний лад Австрійської імперії був зацікавлений в економічному і національно-культурному розвитку всіх регіонів, вбачаючи в цьому шлях зміцнення імперії, посилення духовної, культурної, релігійної злагоди народів.

Тому приєднання Буковини до високорозвиненої держави – Австрії деякою мірою сприяло культурно-освітньому розвитку краю.


1.2. Етапи розвитку українського шкільництва на Буковині

Перебування Буковини у складі Австрії збіглося з процесом змін соціально-економічного, політичного і культурного характеру, які відбувалися в краї наприкінці ХVІІІ ст., особливо в першій половині ХІХ ст. Так звана “весна народів” у Європі не обминула й буковинських українців. Селянський рух на Буковині спалахнув у 1848-1849 рр. під проводом Лук'яна Кобилиці і був стихійним та неорганізованим. Основною його ідеєю стала боротьба за соціально-економічне визволення та деякі громадянські права. Як зазначає відомий дослідник національного руху українців Буковини О.Добржанський, це повстання поклало початок “пробудження в українських масах у 1848-1849 рр. національного почуття. Чи можна вважати ці прояви початком національного руху? Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українців [274, с.118]. Минуло не одне десятиліття, поки з'явилися свідомі українські діячі, які підготували грунт для подальшого національно-культурного відродження на Буковині.

Проте пробудження національної свідомості і прагнення до знань українців Буковини гальмувалося цілою низкою складних об'єктивних і суб'єктивних причин [436, с.87].

Перша з них: злиденні умови життя більшості населення, в основному селян, бо Буковина була на той час аграрним краєм.

Але, починаючи з середини ХІХ ст., на Буковині поступово розвивається промисловість. З 1866 року були прокладені залізничні дороги, які з'єднали край з Австрією, Румунією, Україною, Бессарабією, що допомогло розширити промислові, торговельні та економічні зв'язки і збувати вироблену продукцію. У краї інтенсивно почали розвиватися лісова, пивоварна, машинобудівна, залізорудна, хімічна, спиртово-горілчана та інші галузі.

О.Добржанський зазначає, що за родом діяльності австрійська статистика поділяла населення Буковини на чотири групи. У сільському господарстві було зайнято 489 522 (75,71%), у промисловості – 71 754 (11,11%), у торгівлі і транспорті – 46 906 (7,25%), сюди входили також і безробітні [274, с.77].

Основну верству населення складали бідні селяни, бо серед українців Буковини майже не було великих землевласників, а давні дворянські роди, які залишилися, повністю зрумунізувалися. У газеті “Діло” з цього приводу було зазначено: “…шляхти, дідичів руських на Буковині нема. Вправді, якби зажадати розговорний язик, то і дідичів, проживаючих в руських частях Буковини, належало би зачислити по більшій часті до русинів, але самі вони держать себе за румунів – а се для нас рішаюче” [289].

Селяни, хоч і були звільнені від панщини, жили в жахливих умовах, особливо після придушення бунту Лук’яна Кобилиці. Про це так пише С.Смаль-Стоцький: “Енергічно взяли ся власти до подавлення бунту, бо небавом він міг був розширити ся на цїлу північну Буковину. Бо і положенє селян в околицях межи Прутом а Днїстром, як пише Bukovina дня 13-го квітня 1849 в ч. 8-ім є просто страшне. Біда і нужда дійшли там до нечуваних границь. З одного боку тамтогорічний неврожай, часткове знищенє збіжа саранчею, холєра, з другого боку збаламученє і виссанє визволених (в тій части краю понайбільше руских) мужиків через нїкчемність шахраїв, писарів покутних, а особливо через їх мужицких депутатів до ради державної. Є села, де люди вже від кількох недїль їдять сїчку або мелене жолудє змішані з кукурудзяною мукою, або варять голі качани в воді і таким напитком старають ся своє житє ратувати і т.д.” [523, с.165-166].

Друга: незначна кількість української інтелігенції, яка навіть напередодні Першої світової війни не перевищувала 1100 осіб (0,36 % від усього населення краю), що було головною причиною відставання розвитку національної самосвідомості українських буковинців. Свідчення про це ми знаходимо в працях Ю.Федьковича, С.Воробкевича, С.Смаль-Стоцького, О.Поповича, І.Герасимовича, В.Сімовича, І.Карбулицького.

На жаль, буковинська інтелігенція впродовж довгих років не жила національними інтересами, не відстоювала рівноправність свого народу. Отримавши освіту в німецькомовних закладах, вона відмовлялася від своєї нації, свого коріння. Як зазначав С.Смаль-Стоцький, “…загал же буковинської Руси був на стілько несьвідомий почутя рускости, що запізнавав навіть своїх таки рідних дїячів на народній ниві. Рускість на устах Русинів в ті часи було зовсїм порожне слово без найменьшої ваги; се почутє було більше вивчене нїж дїсно почуте, більше шкільне нїж битове, історичне, більше обстрактне нїж конкретне; се було перше пізнанє в загальних зарисах але без змісту. Щоб загал буковинської рускої інтеллігенциї бодай трохи оживити, щоб слово “руськість” якимсь змістом наповнити, на те треба було більше могучого товчка, нїж простого накликуваня із заграниць Буковини до єдности, до працї на народній ниві…” [523, с.234].

Третя: прагнення австрійського уряду до онімечення Буковини, або через відсутність її реальної автономії. Різні держави, які окуповували буковинський край, насаджували тут свою систему управління, культуру, освіту, мову.

Незважаючи на те, що в 60-тих роках ХІХ століття австрійський уряд надав народам, які населяли Австро-Угорську імперію, певні демократичні права, українці на Буковині ще довгий час перебували у безправному становищі. Уряд своїм неупорядкованим законодавством усіма силами онімечував населення краю, а з другого боку, сприяв його румунізації. Газета “Діло” з цього приводу писала: “Німецька культура, яка здавна панує на Буковині, і політичне верховодство волохів від кільканайцяти літ, надовго здержали розвій рускої інтелігенції на Буковині. Рускі родини інтелігентні понімечилися або зволощилися, а через те й духовне, питоме руске житє не проявлялося довго таким рухом, якого треба би сподіватися по частині руского народу, чисельно найбільшого на Буковині” [491, с.3].

Четверта: складність національних стосунків між румунами (волохами), які вважали Буковину своїм краєм, і українцями (русинами). Ці відносини негативно впливали на всі аспекти життя краю: політичні, релігійні, соціальні, культурні, бо румуни в усіх сферах витісняли українців і свої інтереси ставили вище від їхніх. С.Воробкевич з цього приводу писав, що “румунській елемент наміряє всі слов'янські чувствія своїмъ наваломъ і презелітами задушити – сопротивленіє слабе… Слов’яни ся румунізують, і так дримота душевна руску душу, руске серце якби нитками обвиває і обмотуєть…” [374, с.2].

Упродовж тривалого часу австрійський уряд та його офіційна статистика не брали до уваги етнічний склад населення краю, бо на перше місце ставилася приналежність кожного члена суспільства до віросповідання. Через низький рівень національної самосвідомості дуже багато українців записувалися волохами, оскільки й українці і румуни були православними. Тому ця неузгодженість в опитуванні породила багато неточностей і плутанину, що призвело до великих труднощів у з'ясуванні етнічного складу населення Буковини наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

У 1846 році за ініціативою К.Чорніга було проведене статистичне опитування, в якому вже враховувалися дані етнічного складу Австрійської імперії. Результати його були видрукувані в книзі Й.Гайна “Статистичний довідник Австрійської імперії”, де наводилися дані про національний склад краю. На цей час на Буковині проживали 371 131 особа, із них 180 417 (48,61%) тих, які розмовляли українською мовою і 140 626 (37,89 %), які розмовляли румунською мовою, тобто українців зафіксовано на 39 791 (10,72%) більше, ніж румунів [274, с.61].

Але наступні опитування та опубліковані статистичні збірники носять суперечливий характер, в них друкуються зовсім протилежні дані, оскільки в процесі цих опитувань великий вплив на кінцевий результат мали румунські бояри та науково необґрунтовані критерії визначення національного складу населення Буковини. Про ці сумнівні висновки австрійської статистики писали Р.Кайндль і австрійський учений Л.Вабер, який у 1915 році в журналі “Статистичний місячник” опублікував статтю “Порівняльний розвиток народів Австрії 1846-1910”, де підкреслює, що достовірними даними про етнічний склад населення краю необхідно вважати цифрові показники 1846 року , які дав Й.Гайн.

О.Добржанський науково обґрунтував всі цифрові показники етнічного складу населення Буковини того часу і за місцем проживання, і за професійною приналежністю, і за мовою спілкування. Він прийшов до висновку, що “належність українців і румунів до однієї конфесії стала джерелом багатьох фальсифікацій у національній статистиці Буковини” [274, с.76]. Саме це дало підставу румунським політикам і в наш час стверджувати, що румуни є єдиним автохтонним народом краю, ігноруючи статистичні дані і реалії життя, які доводять, що як і українці, так і румуни були і залишаються корінними жителями краю. Але в усі періоди на Буковині українців було завжди більше, ніж румунів, що науково обґрунтовано довів О.Добржанський.

Незважаючи на несприятливі обставини, потяг українців Буковини, її національної еліти до політичного, культурного та освітнього прогресу був сильніший за них. Особливо інтенсивним виявився цей процес на початку другої половини ХІХ століття внаслідок впливу таких факторів:

- визвольні рухи в Європі, які увійшли в історію під назвою “весна народів”, повстання буковинських селян під проводом Лук'яна Кобилиці;

- успіхи боротьби за автономію краю, які призвели до проголошення Буковини коронним краєм – герцогством Австрії з власним сеймом (1849-1861 рр.), перші вибори до якого відбулися у 1861 році;

- посилення боротьби православної церкви за свої права в краї, де корінне населення було здебільшого православним;

- консолідація в 60-70-х роках групи національно свідомих діячів української інтелігенції, які бачили свою мету у піднесенні загальноосвітнього і культурного рівня народу;

- лібералізація політики Австрії щодо українського національного руху [436, с.93].

Починаючи з 50-60-х років під впливом кращих представників буковинської інтелігенції з’являються позитивні зрушення у самосвідомості буковинських українців – у пресі звучить народна мова, представлена високопоетичними творами Т.Шевченка, Ю.Федьковича, С.Воробкевича, у школах вводиться фонетичний правопис, до Буковинського сейму обирається патріотично налаштована українська інтелігенція. Як зазначає С.Смаль-Стоцький, русини почали існувати і жити як нація, бо “коли –ж тоту громаду людий, яких 30 мілїонів, що розсїла ся на одні великій териториї і говорить одною рускою мовою, звяже одна ідея національна так тїсно до купи, щоб нарештї і вона могла сьміло називати ся нациєю – могла загадувати чимсь бути?!” [523, с.219].

Як свідчать дослідження Б.Ступарика [491, с.9], цей процес у Галичині розпочався набагато раніше, ніж на Буковині, починаючи з 1816 року, галицька інтелігенція разом із священиками греко-католицької церкви активно виступили проти онімечування та полонізації українців Галичини.

На жаль, на відміну від Галичини, на Буковині між православними священиками не було єдності, бо українське духовенство виступало за проведення церковних обрядів українською мовою, водночас волохи намагалися румунізувати всю православну церкву. Варто відзначити, що церква на той час була важелем денаціоналізації. Все це розумів Є.Гакман, відомий буковинський православний діяч, який очолив національну боротьбу української православної церкви і всіма силами сприяв заснуванню першого українського товариства “Руська Бесіда”.

Це був початок організованого національного руху на Буковині, оскільки в цьому товаристві була виплекана свідома українська інтелігенція, представлена відомими на той час громадськими та освітніми діячами, такими, як С.Смаль-Стоцький, О.Попович, Є.Пігуляк, В.Сімович, І.Карбулицький, І.Герасимович та інші.

Своєю життєдіяльністю, подвижницькою працею на освітній і культурній ниві вони пробуджували національну свідомість широких верств буковинських українців, залучаючи їх до активної громадської та суспільно-політичної діяльності у новостворених культурно-освітніх та учительських товариствах (“Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Народний дім”, “Руська школа”, “Взаємна поміч буковинських та галицьких учителів та учительок”, “Вільна організація українських вчителів Буковини” тощо). Піднесенню рівня національної свідомості учителів краю сприяв інтенсивний розвиток політичної та педагогічної преси Буковини.

Національно-культурне відродження стало причиною і наслідком широкого поступу українського шкільництва краю. Ключовою проблемою для його аналізу є періодизація цього процесу, засадами якої є врахування соціально-історичних, змістовно-структурних змін у динаміці шкільних установ та управління ними, але найголовніше – зростання українського компоненту в навчально-виховному процесі шкіл. Виділяючи етапи розвитку освіти в краї, ми враховували як історичну реальність, так і їх характеристику видатними дослідниками цієї проблеми - С.Смаль-Стоцьким, О.Поповичем, В.Сімовичем, А.Жуковським, Б.Ступариком.

На цій основі ми вважаємо за необхідне простежити і виділити головні етапи розвитку шкільництва на Буковині [436, с.87-95].

І етап (1774-1786) можна охарактеризувати як започаткування австрійської системи освіти з переважанням німецької і румунської мов викладання з поодинокими елементами використання української мови у народних школах під повною егідою церкви, де основною метою було виховання громадянина Австрійської імперії.

Як відомо, в перші роки окупації Буковини було встановлено владу військової адміністрації, яка керувала також і освітою на Буковині. Оцінюючи дії військової адміністрації щодо розвитку шкільництва в краї, можна виділити дві головні риси: послідовність у зростанні кількості шкіл та грубе порушення мовної політики щодо цих шкіл. Керівники краю розуміли, що ні зміст освіти, ні мова навчання (здебільшого - німецька, латинська або “волосько”-румунська), ні навчально-матеріальна база цих шкіл не витримували критики.

У 1783 році військовим управлінням краю було відновлено роботу буковинського православного релігійного фонду, який заснував воєвода Г.Гіка як “шкільний гріш”.

Позитивним було і те, що з 1784 року в краї вводиться новий тип шкіл – “нормальні” школи. Одна була відкрита в Чернівцях з учителем Антоном де Маркі, а друга в Сучаві з учителем Ф.Таллінгером. Ці школи були двокласними і в перший рік існування вже нараховували 68 (у Чернівцях) і 60 (у Сучаві) учнів, через рік їх число збільшилося до 100 [605, с.512].

За оцінкою І.Карбулицького, вони мали ознаки “школи висшої” [335, с.12], бо зміст освіти в них планувався набагато ширшим і глибшим, ніж у будь-якому іншому типі шкіл того часу. Учні повинні були вивчити три групи предметів: а) читання, письмо, рахунки; б) німецьку, латинську та грецьку мови; в) початки природописної історії, землепису, науки господарської та стилістики.

Однак за браком не лише вчителів, але й підручників, а особливо через німецьку мову викладання, яка була незрозумілою для українських дітей, ці школи перетворилися на тривіальні. Тут викладали тільки письмо, рахунки та читання, а з 1785 року вони були реорганізовані в учительські препаранди для забезпечення підготовки учителів краю.

Поступово збільшується кількість тривіальних шкіл (у Сереті, Путилі, Кимполунзі, Раранчі, Радівцях, Вашківцях та ін.), а на 1787 рік їх уже нараховувалося 10. Проте ці заклади не користувалися великою популярністю в українського населення через вказані вище причини. Катехизми і букварі, прислані з Відня, були невдалим перекладом із сербської і, за визначенням М.Гараса, "це було якесь чудернацьке українсько-церковнослов'янське “язичіє”, далеке для розуміння учнями. Читанки були видрукувані румунсько-німецькою мовами, що свідчить про очевидну румунізацію, котру уряд провадив через школу! В такім незавиднім положеню находили ся Русини вже з самого початку на Буковинї; щастє, що ще брали взгляд на те, аби учителї уміли бодай говорити по руски, і могли порозуміти ся з рускими учениками!” [47, с.34.].

Австрійська влада, принципово не визнаючи української більшості на Буковині, вважаючи автохтонами краю румунів, гальмувала процеси розвитку української національної школи та національної свідомості буковинців, бо за мету ставилося “румуньщити мужиків і німчити інтелігенцію” [47, с.6], хоча уряд використовував всі заходи для нормального функціонування нововідкритих шкіл, адже їх кількість за часи військового управління збільшилася у 4 рази. Для заохочення відвідування шкіл бідними, але старанними учнями, незважаючи на національність, було навіть введено винагороду шкільним приладдям [159, арк.2].

Щодо складних і нерозв’язаних проблем цього періоду варто відзначити ще недостатню кількість початкових шкіл, гостру нестачу кваліфікованих педагогічних кадрів і консервативну роль духовенства у визначенні змісту навчання, а також навчання німецькою мовою. І все ж таки, зазначає С.Смаль-Стоцький, важливою заслугою Австрії в ті часи було прагнення “заводити школи, тим чином класти підвалини до здвигнення культури” [523, с.32].

Серед позитивних моментів діяльності австрійської адміністрації у галузі освіти варто відзначити заснування шкільного православного фонду для фінансування підтримки освіти, включення буковинського шкільництва в загальну систему австрійської освіти, зростання тривіальних шкіл, що створило умови залучення до навчання дітей шкільного віку, започаткування шкіл нового типу (т.зв. нормальних), заснування двох учительських препаранд як основи підготовки педагогічних кадрів для народних шкіл.

ІІ етап (1786-1849) - боротьба за розвиток українського шкільництва в умовах об'єднання Буковини з Галичиною і штучного гальмування цього процесу