Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й чому

Вид материала

Документы

Содержание Шокуючі фотофакти Чорнобильської трагедії Куди веде “золотий” коридор? Сучасне полісся

Подобный материал:

• Програма з краєзнавства для середніх загальноосвітніх навчальних закладів, 502.09kb.
• Реферат на тему: Життя І діяльність академіка, 139.31kb.
• Поль Марат" ", 52.55kb.
• План Вступ Теологічні теорії походження релігії а Традиціоналістична теорія б Теїстична, 247.08kb.
• План Вступ Теологічні теорії походження релігії а Традиціоналістична теорія б Теїстична, 247.85kb.
• Реферат на тему: " Світ поезії Осипа Мандельштама", 173kb.
• Тарас Шевченко "Думи мої, думи мої, 70.65kb.
• Де головний персонаж винаходить машину часу, переміщує себе в майбутнє на тисячі років, 2764.99kb.
• На початку ХХІ століття світ зіткнувся з проблемами, викликами та імперативами,, 130.12kb.
• Назва реферату: Нарахування амортизації на підприємстві Розділ, 162.7kb.

Шокуючі фотофакти Чорнобильської трагедії

 26 квітня 1986 на Чорнобильській АЕС сталася найбільша у своєму роді аварія за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і постраждалих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.



Наслідки чорнобильської катастрофи торкнулися мільйонів людей на Україні, в Білорусії, в інших країнах Європи. Десятки людей загинули вже через кілька тижнів, сотні і, можливо, тисячі – протягом наступних років.

Проте точних даних про кількість постраждалих немає до цих пір, так як повідомлення різних агентств і статистичних управлінь різняться часом досить значно.

Як повідомляє Lenta.ru , у вересні 2005 року Міжнародне агентство з атомної енергії, Всесвітня організація охорони здоров’я і представники ООН провели форум, присвячений справжнім масштабами чорнобильської катастрофи.

За їхніми даними, від гострої променевої хвороби померли 50 чоловік з числа так званих ліквідаторів вибуху на ЧАЕС, і ще 9 загинули від раку щитовидної залози. Тобто кількість загиблих досягло 59 осіб.

Також, згідно з дослідженнями міжнародних організацій, загальна кількість загиблих від опромінення радіацією може скласти ще 3940 чоловік. Таку потенційну кількість виведено на основі розрахунків експертів.

У групу ризику потрапили персонал ЧАЕС, учасники ліквідації наслідків аварії, евакуйовані люди й населення уражених територій; кількість смертей взято зі співвідношення відомих випадків летального результату від захворювань на рак та лейкемію та статистичного прогнозу, заснованого на розмірі отриманої дози. Ця цифра відповідає результатам досліджень радянських вчених, проведених у 1986 році.



Між тим, міністерство охорони здоров’я України підрахувало, що через вплив радіації до 1994 року померло більше 124 тисяч чоловік. А з впливом аварії на ЧАЕС пов’язана загибель 532 українських ліквідаторів тільки за 2003 рік.

За даними МАГАТЕ, загальна кількість людей, які отримали високі дози опромінення, сягає понад 600 тисяч чоловік (586 тисяч – за іншими даними).

Дослідники агентства підрахували, що загальна кількість евакуйованих становила  більше 350 тисяч чоловік. З них більше 96 тисяч були вивезені з території України, 135 тисяч – з Білорусії.



За відомостями МАГАТЕ, чисельність населення в Білорусі, України та Росії, в даний момент проживає на зараженій території, становить близько п’яти мільйонів чоловік.



В даний час у Чорнобильському районі проживають 2,3 мільйона чоловік. У зоні посиленого радіаційного контролю – майже 1,6 мільйона. Недалеко від законсервованого енергоблока живуть 400 осіб.



Наслідки Чорнобиля продовжують розплутувати покоління і через чверть століття після трагедії. Як з’ясували вчені, за 25 років після Чорнобильської катастрофи генетичні мутації вдвічі збільшили число вроджених аномалій у нащадків людей, які живуть на територіях, постраждалих від радіації.



Викладач кафедри генетики Житомирської сільськогосподарської академії професор В’ячеслав Сергійович Коновалов навіть зібрав колекцію аномальний явищ у живій природі, що трапилися після Чорнобильської катастрофи на території України.

Головний експонат – лоша, у якого вісім ніг, більше схожий на кенгуру.



У колекції мутантів є череп корови з чотирма рогами, теля з вісьмома ногами …



… порося з двома тулубами …



і … кричущий від жаху зародок людини з абсолютно зміненими ознаками.



Усього в колекції – 100 виродків.



Щоб довести, що наслідки Чорнобиля для людей куди більш згубні, ніж  про  це говорила офіційна влада, професор збирав і абортивний матеріал.

Сучасний Чорнобиль

На ситому Заході Україну знають, як країну, “де рвонув Чорнобиль”. До цих пір в масовій свідомості обивателів ЧАЕС – “ядерний монстр”, що випромінює невидиму смерть. А зона навколо неї – нереальний світ з позамежними рентгенами. Тим часом на станції продовжують працювати 3400 чоловік, а в чорнобильській зоні разом з підрядними організаціями – ще 5 тис. Напередодні 25-ї річниці чорнобильської аварії спецкор “МК” пройшла по станції “золотим” коридором до третього енергоблоку. Побувала усередині саркофага, спорудженого навколо будинку, що вибухнув четвертого реактора. Дізналася, хто будує новий безпечний конфайнмент, відомий як об’єкт “Укриття-2″. А також чим живе місто енергетиків Славутич.

	фото: Світлана Самоделова

“У зоні не страшно, але небезпечно”

- Ніякої косметики, нафарбованих губ, взуття на високих підборах, штанів,що волочаться по землі, – проводить первинний інструктаж перед походом в особливо охоронювану зону провідний інженер з охорони праці ЧАЕС Олександр Худолій. – Артефакти з зони не тягти, по “нужді” в кущі не лізти, продукти з собою не брати, тим більше горілку …

Нам дають зрозуміти, що носи в охоронців на КПП особливі, натреновані на “градуси”. Вчують алкогольні пари – тут же звільнять від роботи.

Поки розписуємося у трьох журналах про те, що оповіщені та попереджені, Олександр Григорович у серцях кидає: “Якби  сам не працював на станції, назвав би цей підхід параноїдальним. У зоні не страшно, але небезпечно! “

О сьомій ранку мешканці міста енергетиків Славутича потоком біжать в одному напрямку – на залізничний вокзал. На ЧАЕС зранку йдуть три потяги. О 7.20 їдуть в основному робітники і технічний персонал, о 7.40 – “білі комірці”, ті, хто працює в конторах. Об 11.20 є ще одна резервна електричка, прозвана в народі “п’яною”.

Це особливий склад. Сюди не лізуть з мішками картоплі і баулами. Тут не продають насіння та пиріжки. Проїзд безкоштовний, за кожним пасажиром негласно закріплено певне місце. Наша група журналістів з апаратурою вантажиться в останній вагон, чим вносить хаос у розмірене життя енергетиків.

Попереду 50 кілометрів шляху, з них 20 – по території Білорусії.

Позаду залишається місто-острів Славутич, майданчик під який відразу після чорнобильської аварії вирубали море лісу. Посланці восьми республік подарували енергетикам по окремому мікрорайону в національному стилі. Славутич і нині як Радянський Союз у мініатюрі. Тут є своя Прибалтика: Ризький, Талліннський і Вільнюський мікрорайони. Поруч Єреванський квартал з будинками з рожевого туфу, Тбіліський – з різьбленими верандами, Ленінградський – з яскравими черепичними дахами.



- Славутич був єдиним містом, де кожен міг сам собі вибрати квартиру і вирішити, в якому національному кварталі жити. У 88-му я здав житло в Києві і заради дітей переїхав до Славутича, – розповідає попутник Євген Попов. – Для дітлахів тут був рай: побудовані сучасні школи, палац мистецтв, спортивний комплекс, яхт-клуб.

15 грудня 2000, коли Кучма на настійну вимогу Євросоюзу урочисто зупинив останній реактор, стало для жителів міста чорним днем. ЧАЕС з донора перетворилася на дотаційну, повисла на бюджеті Україні. Атомній електростанції струм стала давати ТЕЦ.

- Багато атомників плакали, вважали, що їх зрадили, – вони власноруч “відмивали” станцію після аварії, – говорить Леонід Кравцов. – Персонал станції почали скорочувати по 400 чоловік в рік. Були ті, хто виїхав працювати на Смоленську АЕС або подався на заробітки в Іспанію і Португалію.

Зараз підтримують станцію в безпечному стані 3400 чоловік. Роботою на ЧАЕС дорожать. Йдучи на пенсію, місце і посаду намагаються передати дітям у спадок.

Дивлячись у вікно електрички, ми намагаємося розглянути серед вільшняка і боліт кордон 30 – і 10-кілометрової зони відчуження.

Місцеві розуміюче переглядаються. Вони впевнені, що зальотні столичні репортери знову будуть роздмухувати образ “грізного, але невидимого ворога”, приходити в бурхливий захват від тріскотні лічильників Гейгера, а для більшого ефекту кататися по зоні перед камерами на “позичених” у військових бронетранспортерах. Тому не можуть відмовити собі в задоволенні полякати нас: “Якщо ви вивихнули ногу, прикладіть до неї чорнобильський подорожник, знімете – все, рентген готовий!” Про самих себе складають анекдоти: “Співробітники станції, підібгавши хвости, спростовують чутки про викид радіації”.

А потім звертають нашу увагу на гнізда лелек і плаваючих у заплавах річок лебедів.

Через 40 хвилин наш потяг прибуває на станцію Семиходи. Тупик. Двері електрички відкриваються, слідом розорюються шлюзи, як в пітерському метро. Ми потрапляємо в критий металом арочний павільйон. Вихід один: прямо на Чорнобильську АЕС.

	фото: Світлана Самоделова

Куди веде “золотий” коридор?

На КПП, або, правильніше, “контрольно-дозиметричному пункті”, у нас перевіряють не тільки документи, перепустки, але і ретельно досліджують вміст сумок. Слідом проганяють через рамки спеціального апарату. Ступні, коліна і долоні ми притуляємо до жовтих кіл. Загоряється зелений індикатор. Прохід відкритий. Таблички над головою “Чиста зона” та “Виходячи , отримай дозиметр” – ріжуть око.

Чорнобильська атомна станція – в 80 метрах від нас.

“Тільки охороняється в периметрі станції – 298 гектарів, на балансі 327 будинків і споруд, 150 тисяч тонн устаткування, яке має поверхневе забруднення і вимагає поховання”, – говорить генеральний директор ЧАЕС Ігор Грамоткін.

Подорожувати пішки по території не можна. Чекаємо маршрутки. Повз нас котить чи  раритетний автобус “ГАЗ”, чи “ЛАЗ-695″. Транспорт явно для внутрішнього користування. Людей не видно. Час всередині зони тече по-іншому.

Їдемо по безлюдній дорозі, огинаємо периметр АЕС. Нам нагадують: “Зйомка паркану з охоронними системами – це порушення міжнародного законодавства про ядерну енергію! На прохідній можуть стерти з флешки всі знімки “.

Нас вирішують допустити у святая святих – до блочного щита управління третім енергоблоком. Отримуємо додаткові пропуску-візитери, одягаємося в білі халати, чепчики, спеціальні боти. Нам вручають іменні дозиметричні прилади – накопичувачі. Носити плоскі коробочки, що містять чотири таблетки, слід на грудях срібним віконцем вперед. За втрату хитрого приладу – штраф 300 доларів.

- Всі як один потрапили в систему, – говорить провідний інженер з охорони праці ЧАЕС Олександр Худолей. – Кожен поставлений на дозиметричний контроль.

Йдемо всередину споруди, яка туристам і всіляким делегаціям доморощені гіди показують здалеку і кажуть, що знаходитися тут більше 10 хвилин небезпечно.

Коридор, який з’єднує адміністративний корпус з енергоблоками, за характерний колір називають “золотим”.

Скрізь стоять камери спостереження, які записують цілодобово інформацію про робочі та відвідувачів.

На одній із стін – пам’ятка про культуру безпеки: “Зупинися. Приділи час і сконцентруйся на завданні. Подумай. Виконував ти раніше подібну роботу? Чи є у тебе потрібні інструменти? Дій. Відзначай спостереження і відхилення. Розкажи. Як процедуру можна змінити? “



Знак радіації, чорний Трилисник на жовтому тлі, сприймається тут як звичайний дорожній покажчик.

Проходимо кілька дверей з кодовими замками. Супроводжуюча нас Ганна Олег викликає на зв’язок начальника варти, називає своє прізвище, посаду, коди доступу. Тільки через хвилину звучить зумер. Об’єкт охороняється, як державний кордон.

Ми просочується в БЩУ-3, звідки здійснюється повний контроль над третім енергоблоком.

На величезному полукруглому щиті – численні прилади контролю, автоматики, дистанційного керування, попереджувальної та аварійної сигналізації.

- Третій блок зараз порожній, паливо вивантажили рік тому, – каже начальник зміни станції Андрій Гусєв. – Але реактивні речовини ще на місці. Так що працюють і система охолодження блоків, і вентиляція. У третьому залі зараз ріжуть старі пенали, готують обладнання для поховання.

Також належить витягти і захоронити відпрацьоване ядерне паливо в басейнах витримки першої та другої реакторних установок.

У торці коридора – пам’ятник машиністу Валерію Ходемчуку. У 86-му, у момент аварії, він стежив за поведінкою насосів в режимі виведення ротора генератора. Його тіло так і не знайшли. Вибухнув четвертий реактор став його могилою.

Захоплений журналістами побутовий дозиметр безперервно гуде. На екрані – 813 мкР / год, при природному фоні – 13-15. Супроводжуючі нас співробітники, що знають різницю між “небезпечним рівнем радіації” і “безпечної радіоактивністю”, залишаються байдужими.

На виході з оперативного приміщення вкотре, який вже за рахунком раз проходимо через “рамки” – систему радіаційного контролю. Секунди здаються хвилинами … Нарешті, блимає зелений вогник. Виходимо на свободу не тільки з чистою совістю, але і з чистим тілом. Для того щоб відправитися в саме пекло – до саркофагу, зведеного над зруйнованим 4-м блоком, а також до будівельного майданчика, де монтується новий об’єкт – конфайнмент, “Укриття-2″, або просто – арка, розрахована на сто років.

	Репортер “МК” проходить дозиметричний контроль. Фото: Світлана Самоделова.

“Рукавички до лиця не торкатися”

Санпропускник тут більш солідний. Потрібно зняти з себе все, крім трусів. Натомість нам видають натільну білизну – сорочку і штани, щільний лляний костюм, шкарпетки, чепчик, в’язані рукавички, грубі кирзові черевики і респіратор, іменований “паросток”.

Будівля чітко поділяється на “чисту” і “брудну” зони. Навіть черевики потрібно надягати, по черзі переносячи ноги з однієї бік лавки на інший.

Фахівець, що видає нам на додаток до наявних приладів-накопичувачів ще по одному особливо чутливому дозиметру, пояснює коротко: “Коли рівень радіації перевищить 8″ Міллікен “- буде лунати по наростаючій одне клацання за іншим. А ось коли прилад загуде безперервно, значить, вже є “десятка”, потрібно терміново залишити робоче місце – біжіть до прохідної з усіх ніг “.

Перш ніж висуватися в особливу зону, одягаємо маски; нам нагадують: “Рукавичками до лиця не торкатися”.

Підходимо впритул до саркофагу. Мовчки дивимося на ядерного “джина”, що забрав у 86-му життя багатьох людей. Передня стіна саркофагу підперта масивними металевими конструкціями. Всередині – 30 тонн пилу, що містить трансуранові елементи. Щілини у бетонному мішку, звичайно, є. Звідси й підвищений радіаційний фон.

Генеральний директор ЧАЕС Ігор Грамоткін зауважує: “У світлі останніх подій на Фукусімской АЕС видно, яку країну ми втратили. За 6 місяців такий складний інженерний об’єкт міг створити тільки СРСР “.



У 2008 році всередині об’єкта “Укриття” були виконані стабілізаційні роботи та ремонт покрівлі.

- При цьому ми не отримали жодного додаткового ліквідатора, – говорить Ігор Грамоткін. – Зараз об’єкт здатний витримати землетрус 6 балів.

Йдемо всередину саркофага. Піднімаємося по системі коридорів на рівень, іменований енергетиками “етажеркою”. Відразу після дезактивації тут була збудована нова несуча стіна. Навпаки на старій перегородці залишилися позначки, зроблені чиєїсь квапливої ​​рукою: вихід на 4-й блок, вихід на 3-й блок. І нижче написано олівцем: “просто це робота”.

Відкриваємо двері, де колись був блочний щит управління № 4 (БЩУ-4). Світла немає. Підсвічування на телевізійних камерах колег вихоплюють у темряві проржавілі стійки і панелі. З реакторної частині пульта вирвані цілі шматки. Немає і кнопки аварійного захисту п’ятого ступеня, яку в ніч аварії натиснув начальник зміни блоку Олександр Акімов.

У світлі ліхтаря випливає з імли тахометр, що стежить за оборотами вибігаючого ротора, шкали, як у годинника-будильників, що вказують колись на показники положення поглинаючих стержнів.

Під ногами осколки скла, кришиво цегли.

З моменту ядерної катастрофи минуло 25 років. Тепер немає ні гарячої вологи радіоактивної пари, ні чорного попелу, ні стовпа графітового пилу … Але відчуття тривоги і біди не відпускає.

Двері в центральний зал замуровані. На стіні синьою фарбою виведено: “1986 рік – 0,2 рентгени на годину”. Зараз рівень біля входу – 1 мілірентген.

Десь поряд із нами укладені в бетонний мішок тонни палива та радіоактивного пилу. У планах фахівців ЧАЕС – демонтаж нетривких конструкцій та вилучення паливовмісних мас.

Але спочатку над саркофагом буде насунута гігантська арка. Оболонка зі сталі захистить об’єкт “Укриття” від снігу, дощу і вітру.

	фото: Світлана Самоделова

“Ми не смертники”

Йдемо дивитися майданчик, де будуть збирати арку. У 120 метрах на захід від саркофага киплять будівельні роботи.

Робітники заливають два бетонні фундаменти завтовшки 4 метри і довжиною півкілометра кожен. На них покладуть рейки, по яких арка – сто метрів у висоту – і буде протягом доби наїжджати на 4-й блок.

Не дивно, що на цій ділянці дозиметристами працюють лише дві жінки. У обох вже є по двоє дітей. Вважається, що радіація може несприятливо впливати на репродуктивну функцію. До кінця не вивчено ще вплив підвищеного радіаційного фону і на чоловічу здатність до запліднення.

В зоні працюють хлопці вахтовим методом з усією Україною. 15 змін – у зоні, 15 – вдома. У відпускні два тижні я підробляю – Таксі на машині.

Якщо по станції середня зарплата 3600 гривень (близько 450 доларів), то на “Укритті-2″ платять близько 6 тис. гривень.

Кожен робочий до зміни і після проходить СІЧ – лічильник випромінювання людини.

- Це процедура змахує на флюорографію, – продовжує ділитися з нами Микола. – Заходиш, притулятися спиною до стійки. Усе під контролем. Французів – партнерів, яких ми між собою називаємо “френч”, – тих на СІЧ садять і зовсім в спеціальні крісла.

Відстежують, яку дозу кожен з працівників отримав, американські фахівці за спеціальною програмою “Біомед”. Гранично допустима доза – 20 мЗв на рік. Але до межі, ясна річ, дозу не доводять. Адміністративний рівень на майданчику – 14 мЗв.

Сучасне полісся

На сучасному Поліссі майже не залишилося  боліт – меліоратори знали свою справу дуже добре. На торф’яних полях якийсь час  збирали непогані врожаї картоплі або буряків. Але зараз відбувається щось неймовірне:  ці землі просто перестають плодоносити. Хіміки й біологи б’ються над розгадкою, досліджують склад мікроелементів, використовують добрива та стимулятори росту, однак природа насміхається над невдалими фахівцями, стійко зберігаючи свої таємниці. Екологи обмірковують процес зворотного заболочування спустошених територій. Але  непоправної шкоди вже завдано.  І ця “істота розумна” на цьому не заспокоюється. Вона хоче добре і затишно жити. Homo sapiens зелену травичку й густе листя – не потребує, потрібні асфальт, бетон і вічні надмогильні пам”ятники з граніту…



Можливо унікальна болотиста низовина Полісся тому й так довго  існує, що тут близько до поверхні земної кори знаходяться поклади граніту. Походження цього міцного будівельного матеріалу до цих пір викликає суперечки серед учених, граніт ніде не знайдений на інших космічних тілах у Сонячній системі і вважається візитною карткою планети Земля.



Але сучасних поліщуків практично мало хвилюють космічні та інші проблеми. Їм потрібні будинки і дороги. І ось тишу болотяних трясовин стрясає гуркіт вибухів динаміту – інтенсивно ведеться промислова розробка покладів граніту. А тут причаїлася знову чергова невидима небезпека – радонова. Вчені знають про радон давно і немало, але ця тема чомусь  з незрозумілих причин обговорюється рідко і залишається маловідомою.

Ще зі шкільної лави ми знаємо- Радон – інертний газ, радіоактивний, найважчий з усіх, накопичується біля поверхні землі, залягає в її надрах.  Отже особливої ​​шкоди здоров’ю наносить радон у житлових приміщеннях. Накопичуючись на перших поверхах будинків і в підвалах, він може потрапляти і всередину організму, де схильний накопичува-тися. Невисокої тривалої радіоактивності цілком достатньо для набуття злоякісних новоутвореннь, викиднів і безпліддя.

Отож радіоактивні опади, що випали над Поліссям після вибуху на Чорнобильській атомній станції – малесенька часточка в порівнянні з постійним випромінюванням, що виходить із розроблюваних гранітних кар”єрів по всьому Поліссю.