Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й чому
| Вид материала | Документы |
- Програма з краєзнавства для середніх загальноосвітніх навчальних закладів, 502.09kb.
- Реферат на тему: Життя І діяльність академіка, 139.31kb.
- Поль Марат" ", 52.55kb.
- План Вступ Теологічні теорії походження релігії а Традиціоналістична теорія б Теїстична, 247.08kb.
- План Вступ Теологічні теорії походження релігії а Традиціоналістична теорія б Теїстична, 247.85kb.
- Реферат на тему: " Світ поезії Осипа Мандельштама", 173kb.
- Тарас Шевченко "Думи мої, думи мої, 70.65kb.
- Де головний персонаж винаходить машину часу, переміщує себе в майбутнє на тисячі років, 2764.99kb.
- На початку ХХІ століття світ зіткнувся з проблемами, викликами та імперативами,, 130.12kb.
- Назва реферату: Нарахування амортизації на підприємстві Розділ, 162.7kb.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.
 |
| Житло поліщука |
Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.
Згадка про Полісся, як окремий культурний регіон, вперше зустрічається в Іпатіївському літопису. У ньому позначений даним терміном регіон датований 1274 роком. З цього ж часу жителів Полісся називають полешукамі (місцевий варіант «поліщуки»). У літописі зазначається, що вони є складовою частиною «росіян», «русичів», «русів», «русинів». До кінця XIV століття на Поліссі проживало в основному автохтонне населення. Етнічні поляки почали з’являтися тут тільки після укладення 18 серпня 1385 Кревської унії.
Однак масове заселення Полісся польським етнічним населенням почалося тільки після Люблінської унії 1569 року. Неабиякою мірою цьому сприяла контрреформаціонная політика верховної влади та активізація католицького духовенства, особливо чернечих орденів – францисканців, августинців, бернардинів, єзуїтів та інших. На Поліссі почали поселятися не тільки магнати і шляхта, які одержували тут хороші маєтки, а й служиві люди, ремісники, селяни, осадники, а згодом робітники лісових промислів. На наш погляд, справедливо зауваження німецького історика культури Г. Роте про те, що «договір від 18 серпня 1385 межу Польщею та Литвою мав важливе історичне та культурне значення в світовому масштабі, бо майже на три століття литовсько-польська культура була просунута по лінії Рига – Вільно – Смоленськ – Київ. І в українців, і білорусів змішалася споконвічна східнослов’янська візантійська культура з польсько-латинською ».
Однак системна криза, що охопила економіку в другій половині XVII – початку XVIII ст. викликала застій і в культурному житті князівства, який практично тривав аж до включення Полісся до складу Російської імперії. Після трьох поділів Речі Посполитої почалася русифікація населення Полісся.
Систематичне вивчення Полісся почалося в першій половині XIX ст. Етнографічні та фольклорні матеріали по Поліссю вперше з’являються у пресі в першій половині XIX ст. в дослідженнях білоруських і польських краєзнавців М. Чарновскіого, Я. Снедецкого, Р. Зенькевіча, В.Сирокомлі, П. Шпілевського. Про Полісся писали польські та українські вчені Л. Голебевскій, Ю. Крашевський, З. Доленга-Ходаковський, І. Ярошевич.
Ю. Талько-Гринцевич на основі антропологічних рис виділяв полешуків в самостійну групу, відмінну від білорусів та українців.
П. Шпилевський, свідомо відрізняв «поліську мову» від білоруської і досить точно визначив межі його розповсюдження.
Про Волинське Полісся, давні його періоди, окремі етнографічні відомості містить другий том «Стародавня Польща» польських авторів М. Балінського і Т. Липинського. Певний внесок у вивчення етнографії Українського Полісся внесла Комісія з опису губерній Київського навчального округу (П. Делафліз). У другій половині XIX ст. вивчення Полісся активізується. Багато відомостей з етнографії Полісся містяться в томах «Матеріали для географії і статистики Росії, зібрані офіцерами Генерального штабу»
Систематичний і цілеспрямований збір етнографічних матеріалів починається з заснування в 1845 р. Російського географічного товариства. У Полісся направляються етнографічні експедиції, проводиться кореспондентська робота.
Велику роль у виділенні полешуків, як етносу, зіграв П.Чубинський,експедиція якого наприкінці 60-х – початку 70-х років акцентувала увагу на матеріальну і духовну культуру, він теж виділяв Полісся як окремий етнографічний район.
У 80-90-ті роки XIX ст. з’являються дослідження по Поліссю, проведені на більш високому науковому рівні (М. Довнар-Запольський, О. Кольберг, М. Федоровський, Н. Янчук). У 1883 г виходить перша бібліографія по Поліссю (З. І. Пєнкін, В. І. Межов). [5, С.10-13]
Дані етнографії та лінгвістики дозволили виділити етнографічну спільність – «палешуков» або «поліщуків». Найбільш прогресивними були висновки П. Бобровського, який прийшов до висновку, що Полісся є окремим краєм, а полешукі -самостійний народ, орієнтований на білорусів і українців тільки в межах прикордонних груп [17]
Лише у XX столітті в середовищі поліщуків почалися інтенсивні інтеграційні процеси. Тривала ізоляція в той же час сприяла збереженню початкових культурно-мовних традицій. Так, для титульної нації національна самосвідомість обумовлена місцем проживання і культурою, другорядну роль у самоідентифікації відіграє релігія. Провідними факторами етнічної самоідентифікації поліщуків є мова і традиції. Результати недавно проведених досліджень свідчать, у жителів Полісся за останній час значно зміцнилося почуття національної самосвідомості.
Для населення характерно знання свого етноніму, позитивне ставлення національної самоідентифікації, а також почуття інтернаціоналізму. Поліетнічність Полісся сприяє «пом’якшенню» відносин між людьми різних національностей і разом з тим розвитку культури всіх етнічних спільнот. «Своє» виступає як патріотизм, а «чуже» – як інтернаціоналізм. Така рівновага найбільш оптимальна для регіону.
Свого часу Юзеф Обрембскій, розглядаючи етнічні проблеми Полісся, писав: «Про те, якою нацією є жителі Полісся, визначають не ті чи інші мовні чи етнографічні характеристики, а насамперед явища національного життя … їх національну свідомість »11. Саме національна самосвідомість має бути головним критерієм у визначенні приналежності до тієї чи іншої культури на Поліссі у взаємозв’язку системою освіти, етнічного оточення, національні сімейні традиції, мову, наявність пам’яток національної історії та культури і ставлення до них, церква та її ставлення до етнічних і культурних проблем. Крім національної самосвідомості, важливими соціокультурними детермінантами поліського походження є(«кров»), релігія, мова і потім звичаї та обряди, традиції…
Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
Назва “Поліщуки” пов’язана з топонімом “Полісся”, який існує ще з XІІІ ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися, як етнографічна група, хоча і мали деякі відмінності та різні назви: полесяне, подлесяне тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XIV ст. Саме в цей час і зафіксовано історичними документами самоназву “Поліщуки”
Поліщуки – в даний час, етнографічна група, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного кордону і містить в собі риси як української, так і частково білоруської культур, Основним ареалом проживання Поліщуків були береги Прип”яті, Погорини, та Случа, , що нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей в Україні
На ранньому етапі формування назви “поліщуки ” стверджувалося ззовні. Усвідомлення ж населенням своєї причетності до Поліського краю відбулося набагато пізніше – на основі формування суто українського утворення. Тоді вони називалися полесянамі, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусами. Етнографічний же поділ частини литвинського населення на поліщуків відбувався на рубежі XVII-XVIII ст, оформившись в самоназви. Палещукі, поліщуки, поліщуки. Причому форма «поліщуки» мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Українські поліщуки мали суто етнографічну природу. Певна відособленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся – все це позначилося на специфіці культури та укладі життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалося насамперед у сімейній сфері. Полісся – один з регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої родини. Цей регіон був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, древлян, частково полян, сіверян, а також западнобалтскіх спілок ятвягів, одного з осів тут племені шведських вікінгів, назва якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов’янізовану назву polexіanі (“полексяні”).
Поліщуки – автохтони цієї країни, нащадки найдавнішого і загадкового племені , що заселяли, за словами Геродота, всю країну від верхів’їв Прип’яті до Дону. За словами Геродота були (4, 108), численним народом з блакитними очима і русявим волоссям, вони мали дуже древнє дерев’яне місто Гелон (GelwnoV), в якому були храми схожі на Елінських богів, тому що гелони нібито були спочатку еллінами і говорили почасти по скіфські, почасти по-грецькі. Він же запевняв, що нерви, які оселилися серед слов’янського племені будинів, тобто первісних жителів долини Прип’яті, всі були чарівниками,навіть вовкулаками. Принаймні раз на рік перетворювався на кілька днів у вовка.Треба думати, що існував звичай носити вовчу шубу вовною вгору і що це саме дало привід до припущення про уявне перетворення на вовка.
.Треба думати, що існував звичай носити вовчу шубу вовною вгору і що це саме дало привід до припущення про уявне перетворення на вовка.
Згідно ”Балтської теорії” (концепції якої дотримувалися такі дослідники як Гімбутіене, Сєдов, Русанова) в Поліссі (на південь від Прип’яті) слов’яни з’явилися в VI столітті н.е. і лише в VIII столітті стали заселяти територію на північ від неї, де до того проживали східні балти. . На рубежі VI-VII століть і до рубежу VII-VIП століть межа між слов’янами і східними балтами в Поліссі збігається з плином Прип’яті.
З початку VIII століття – перші слов’янські пам’ятники на лівому березі Прип’яті. Все VIII століття – поступове освоєння слов’янами північної частини Полісся.Заселення йшло повільно, кількома хвилями, в VIII-Х століттях. Місцеве населення поступово змішувалося з сторонніми слов’янами. В результаті міграції західного населення відбулася його інтеграція з місцевими праслов’янськими племенами…
Утворення давньоруської держави Київської Русі в X ст.призвело до зміцнення економічних зв’язків між частинами Русі, сприяло розвиткові торгівлі. По берегах річок Горині, Случі, Стиру виникли численні поселення та укріплення; в Погоринні – Степанське та Кричильське городища. Степанське князівство в ХІ-ХІІ ст.. входило до складу турово-пінських земель.
Після обєднання в 1199 р. Галицького й Волинського князівств землі нашого краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.
На цей період припадає й введення на Волині християнства моравським архієпископом Мефодієм. До розпаду моравського царства натовпи слов”ян, що вірили в Христа, залишивши Панонію, розселились на сусідніх землях. Частина з них знаходила притулок у південних областях Волині. Ці посланці й сіяли тут паростки святої віри.
Галицько-Волинські землі часто піддавались нападу монголів. Війська князя Данила Галицького в 1254-1255 рр.визволили Волинські землі від нападників. Але в 1259 р. наш край знову опинився під гнітом татар. Місцеве населення змушене було платити великі податки: поплужне /податок від плуга/, ямне /повинність підводами/, кормове /утримання татарських наглядачів/. Багато міст зазнало руйнувань, занепали.
Ослаблене татаро-монгольською навалою, Галицько-Волинське князівство в 1340 р. втратило свою незалежність і було захоплене в 40-70-х роках XIV століття польськими і литовськими феодалами. Росли феодальні володіння польських, українських магнатів. Великий литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами наділяє земельними володіннями князя Острозького. Йому став належати Степанський замок. У жалуваних грамотах було записано: “Щоб ці села держати вічно, непорушно, з усім, що до цих сіл належить: з полями, сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками й прибутками” .
Після смерті Свидригайла в 1452 р. Волинське князівство було остаточно ліквідоване. Волинь стала складовою частиною Литовського князівства. Після підписання Люблінської унії в 1569 р.Волинські землі захоплюють польські феодали, яким належали майже всі поселення. Частина земель нинішнього Сарненського району належала Степанському монастирю.
Одночасно з розвитком сільського господарства почало розвиватись ремесло, що зосереджувалось у містах. Збільшувалось товарне виробництво. В ХVІ-ХVІІ ст. на Волинському Поліссі уже сформувались високорозвинуті як на той час ремесла. По селах повсюдно було поширене ткацтво, гончарство, бондарство, ковальство. В містах зосереджувалось виробництво сукна, ковдр, зброї, музичних інструментів, ювелірних виробів. Населення займалось лісовими промислами, рибальством, бджільництвом.
Феодали нещадно експлуатували місцеве населення. Хоча селяни й мали своє майно, худобу, знаряддя праці, але законодавство позбавляло їх вільно розпоряджатись ними. За найменші провини селян катували, знімали грошові і натуральні штрафи, кидали у в’язницю. Вони відробляли панщину від 2 до 5 днів на тиждень. А в тих районах, де родючість грунтів була вкрай малою і невигідно було вести своє фільваркове господарство, феодали накладали грошові податки. Це призводило до повного зубожіння населення.
Крім соціального, народ терпів ще й національний гніт, який особливо посилився після Брестської унії 1596 р. Степанський монастир з 1629 р. став уніатським.
Становище народних мас під тягарем національно-кріпосного гніту все більше погіршувалось. Наприкінці XVI ст. спалахнули повстання на чолі з К.Косинським та С. Наливайком. Це був широкий спільний виступ селянства, козацтва, міських низів України проти феодального гніту. В 1596 р.С.Наливайко разом із своїм загоном побував у селищі Степань, селах Немовичах і Тинному.Після придушення повстання польські магнати ще більше посилили гноблення народних мас. Це дало новий поштовх до початку визвольної війни, що почалася в 1648 р. Проти польсько-шляхетських загарбників і місцевих феодалів.На чолі народних мас став козацький сотник, а потім гетьман Б.Хмельницький. На боротьбу проти шляхти піднялись і жителі селища Степань, сіл: Немович, Короста, Тинного, Тутович, Ремчиць. В 1648 р. під Степанем відбулась битва повстанського війська з переважаючими силами С.Чарнецького. В 1649 р. селянсько-козацькі війська оволоділи Степанем.
За Андрусівським перемир’ям 1667 р. майже вся Правобережна Україна, в тому числі й наш край, ввійшла до шляхетської Польщі.
Для зміцнення своєї влади польські магнати перетворювали уніатські церкви у великих землевласників. У 1753 р. Я.Сангушко подарував князю Ю.Любомирському Сте-панський замок і всі його володіння. Замок тоді мав 4 вежі, вали. З 1775 р. Степанський замок став власністю Ю.Потоцького, а через кілька років дістався Ворцелям.
Тут, у Степані, народився відомий діяч польського визвольного руху Станіслав-Габріель Ворцель. Разом зі своїм братом Миколою він брав участь у боротьбі проти царату. Микола Ворцель був посередником між Південним товариством декабристів та Польським демократичним товариством. Після поразки декабристів у 1825 р. Миколу Ворцеля заарештували. С.-Г.Ворцель брав участь у польському повстанні 1830-1831рр, за що його Степанський маєток було конфісковано на користь царської казни. Давня історія Степані не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини минулого міста. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIIIстолітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно правила в Степанському князівстві. В