Geum.ru

Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й чому

Вид материалаДокументы

Содержание


Край драматично-трагічної партизанської боротьби і чорнобильський вибір України.
Трагедії полісся
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
«палешуков» або «поліщуків». Найбільш прогресивними були висновки П. Бобровського, який прийшов до висновку, що  Полісся є окремим краєм, а полешукі -самостійний народ,  орієнтований на білорусів і українців тільки в межах прикордонних груп [17]

Лише у XX столітті в середовищі поліщуків почалися інтенсивні інтеграційні процеси. Тривала ізоляція в той же час сприяла збереженню початкових культурно-мовних традицій.  Так, для титульної нації національна самосвідомість обумовлена місцем проживання і культурою, другорядну роль у самоідентифікації відіграє релігія. Провідними факторами етнічної самоідентифікації поліщуків є мова і традиції.  Результати недавно проведених  досліджень свідчать,  у жителів  Полісся за останній час значно зміцнилося почуття національної самосвідомості.

Для населення характерно знання свого етноніму, позитивне ставлення національної самоідентифікації, а також почуття інтернаціоналізму.  Поліетнічність Полісся сприяє «пом’якшенню» відносин між людьми різних національностей і разом з тим розвитку культури всіх етнічних спільнот. «Своє» виступає як патріотизм, а «чуже» – як інтернаціоналізм.  Така рівновага найбільш оптимальна для регіону.

Свого часу Юзеф Обрембскій, розглядаючи етнічні проблеми Полісся, писав: «Про те, якою нацією є жителі Полісся, визначають не ті чи інші мовні чи етнографічні характеристики, а насамперед явища національного життя … їх національну свідомість »11. Саме національна самосвідомість має бути головним критерієм у визначенні приналежності до тієї чи іншої культури на Поліссі у взаємозв’язку  системою освіти, етнічного оточення, національні сімейні традиції, мову, наявність пам’яток національної історії та культури і ставлення до них, церква та її ставлення до етнічних і культурних проблем.  Крім національної самосвідомості, важливими соціокультурними детермінантами поліського   походження  є(«кров»), релігія, мова і потім звичаї та обряди, традиції…

Полісся, ця космічна поганська колиска, басейн Прип’яті та Десни з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученістю джерел, з його визначальними генетично-культурними кодами, з найархаїчнішим фольклором, епосом, діалектами, озерами, торфосховищами, готичними соснами, з пастками на тварин і людей, з підраненими вовками. Полісся — це національний субстрат, це -

Край драматично-трагічної партизанської боротьби і чорнобильський вибір України.

Як відомо, після завершення Першої світової війни українцям вдалося відновити свою державність у вигляді ЗУНР і УНР, які офіційно та юридично об’єдналися 22 січня 1919 року в Українську Народну Республіку. Однак військова агресія Польщі з одного боку, а Росії — з другого, її поховали. Польща окупувала Східну Галичину ще до остаточного вирішення цього питання державами Антанти.

У відповідь на утиски польських властей по Галичині й Волині прокотилася хвиля нападів на помістя і економії польських землевласників. Після цього польські війська розпочали жорстокі розправи над українськими селянами, офіційно оголосивши восени 1930 р. справжню війну всьому українському населенню  — політику так званої пацифікації. Це були масові і жорстокі репресії проти всієї української спільноти, які набрали характеру державних антиукраїнських погромів. Щодо українців був застосований неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих осіб відповідала вся громада. Такий принцип колективної відповідальності застосовували на окупованих землях німецькі фашисти, які за вбивство одного німця вимордовували ціле село.

Насправді ж, це був початок каральної експедиції, яка тривала до початку Другої світової війни. Метою пацифікації було упокорення українців, спроба перетворити їх у покірних сполячених рабів, тобто в бидло.

Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського селянства і передача їх представникам панівної нації. Починаючи з 1920 року, польський уряд почав посилати в Галичину і на Волинь переселенців з колишніх військових — так званих осадників. До 1933 р. 200 тис. поляків оселилися в сільських районах Східної Галичини і Волині, а 100 тис. — у містах. Політика польських властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались місцеве населення денаціоналізувати і полонізувати. Вони намагались викорінювати такі поняття, як «Україна», «українець», «українське населення східних кресів». Поляки називали українців «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею».

Соціальне і національне гноблення, національна і політична дискримінація українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі гострі протести. Вони проявлялися в страйках, у саботажі урядових постанов, у бойкоті перепису населення 1921 та виборів 1922 рр. Незважаючи на ці протести, держави Антанти в березні 1923 р. визнали права Польщі на Східну Галичину. Але віддали Польщі українські землі, а саме, Берестейщину, Волинь, Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя за умови надання їм автономії, і поляки присягли тоді, в березні 1923 р., перед радою послів у Парижі, що вони це зроблять.

Крім акцій протесту, західняки звернулися до випробуваного методу боротьби з окупантами: створення масових національних товариств різного спрямування — від церковних до сільськогосподарських. Товариство «Просвіта» в містах і селах масово відкривало читальні, які перетворювались на осередки духовної культури. На кінець 20-х років «Просвіта» нараховувала більше 300 тис. членів. Вона мала понад 3 тис. бібліотек, 377 театрів. Крім того, існувало товариство селян-хліборобів «Сільський господар», яке мало 60 філій і 2 тис. гуртків. На повний хід працювали товариства вчителів, адвокатів, лікарів, жіноче, численні товариства взаємодопомоги, спортивні. В Західній Україні виходило 83 українські газети, друкувалися українські книжки.

Радикальну позицію в боротьбі за відновлення державної незалежності України займали Українська військова організація (УВО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), а згодом ОУН.

За неповними даними пацифікація була проведена майже у восьми сотнях сіл. Було побито 2070 осіб, заарештовано 1739 селян, спалено 490 хат, знищено близько тисячі українських установ. Репресії в тій чи іншій формі поляки проводили практично на усіх землях Західної України з населенням понад 8 млн. осіб. Пролилася кров невинних.

Для проведення каральних акцій в Галичині, тобто в зоні найактивнішого проведення саботажів — по лінії Львів — Луцьк польський уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. В умовах широкого наступу потерпіли і села, і люди, які зовсім не були задіяні в якихось акціях протесту. Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи і гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти.

Поляки влаштовували масові екзекуції — покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала — відливали водою і били далі. Все це мало садистські форми і відбувалося під знущальні вигуки «Нєх жиє Польска!» Часто траплялися і смертельні випадки. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, навчання дітей в українських школах, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки або наявність у хаті портрета Т. Шевченка чи І. Франка. Понад 2 тис. осіб, насамперед активістів українських організацій та установ, учителів, студентів, школярів, було заарештовано і близько третини з них засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Пацифікація  Волині йСхідної Галичини була жорстокою і кривавою. Вона мала широкий міжнародний розголос і була винесена на обговорення Ліги Націй. Провід ОУН доклав усіх зусиль, щоб про це дізнався світ. Прес-бюро ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні, Брюсселі видавали повідомлення про пацифікацію різними мовами. Невдовзі про неї заговорила європейська та американська преса, яка гнівно засудила цю політику Польщі.

Прогресивні польські політики, журналісти ще в середині 30-х років засуджували пацифікацію і виправдовували героїчні зусилля українського народу та його опір. Однак дотепер жоден польський уряд не вибачився перед українцями за проведення цієї жорстокої та кривавої акції.

Історія, на жаль, поляків нічого не навчила, польська політична еліта і дотепер стоїть на шовіністичних, антиукраїнських позиціях. Вони дотепер не хочуть усвідомити, що і пацифікація, і волинські події 40-х років відбувалися на споконвічних українських землях, а жителі Галичини й Волині взялися за зброю тільки тому, щоб захистити свою сім’ю, свій дім, свій край, коли на нього прийшов із зброєю окупант.

ТРАГЕДІЇ ПОЛІССЯ


ВІЙНИ