Попович І. С., начальник відділу освіти Іршавської рда

Вид материала

Диплом

Содержание Хід уроку Борис Олійник Методичний прийом «мікрофон». Дійові особи Олесь Гончар Ольга Косач-Кривинюк Ольга Косач-Кривинюк Ольга Косач-Кривинюк Учитель. 6. 1881 року Леся сильно застудилася. Ольга Косач-Кривинюк Олена Пчілка Ольга Косач-Кривинюк Ольга Косач-Кривинюк Леся Українка Леся Українка Михайло Павлик Леся Українка. Леся Українка Леся Українка Леся Українка Леся Українка. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Районної державної адміністрації, 149.32kb.
• «затверджую» «погоджую» «погоджую», 96.97kb.
• Голова профкому відділу освіти Начальник відділу освіти, 71.81kb.
• Про затвердження номенклатури справ відділу освіти Сахновщинської рда на 2011 рік, 362.13kb.
• Програма розвитку освіти самбірщини 2009 2012 роки проект Автори-укладачі: Охріменко, 556.14kb.
• Узгоджено: Затверджено Начальник відділу освіти на засіданні колегії відділу освіти, 1356.54kb.
• Наказ № по відділу освіти Малинської рда 03. 03. 2011, 153.31kb.
• Україна дунаєвецька районна державна адміністрація Хмельницької області відділ освіти, 52.04kb.
• Кіцманська районна державна адміністрація чернівецької області, 133.99kb.
• Затверджую начальник відділу освіти Нововодолазької районної державної адміністрації, 2511.03kb.

Тема. Леся Українка — геніальна дочка українського народу. Життєвий і творчий шлях письменниці.

Мета: розширити і поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Лесі Українки; допомогти їм скласти цілісне уявлення про неї як про Людину, Митця, Громадянина.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Форма проведення: рольова гра-п’єса „Безсмертна Дочка Прометея”.

Обладнання: портрет письменниці, ілюстрації, альбом „Леся Українка”, (К.: Радянська школа, 1979), плакати, фотодокументи, твори.

ТЗН: мультимедійний проектор (слайди).


Хід уроку


Епіграф

„За свої 42 роки Леся Українка створила безсмертні перлини буквально у всіх жанрах літератури — од лірики блакитного інтиму до драматичної поеми, од гострих інвектив до поезії громадянського пафосу, од серйозних публіцистичних і критичних статей до казкового світу поезій для дітей, од іронічних пасажів до філософської лірики, де заторкуються світові глобальні проблеми. Уже цей перелік дає їй повне право зайняти чільне місце в ряду безсмертних.

Та ще урочіше вивищиться її фігура на світовому небосхилі, коли ми окреслимо духовний портрет Лесі Українки – громадянина…”

Борис Олійник

I.Актуалізація опорних знань, досвіду учнів. Евокація (встанолення зв’язків).

Учитель. Лариса Петрівна Косач-Квітка. Леся Українка. Дочка Прометея. Геній українського народу. Борець. Мислитель. Філософ. Митець. Але і чарівна жінка, що мала світлу й ніжну душу, уміла дружити і любити, володіла тонким почуттям гумору навіть тоді, коли знемагала від болю. Вона була упевнена в тому, що тепло і почуття її серця, вкладені у твори, житимуть навіть після її смерті:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Лесю Українко!

Кажуть: ти не вмирала ніколи,

Кажуть: ти, наче пісня, живеш.

Ніби юність ясна, смаглочола,

По країні в майбутнє ідеш. (Я. Шпорта)

Методичний прийом «мікрофон».

- Що вам відомо про Лесю Українку, її життєвий шлях, творчу спадщину?

Відповідайте одним реченням, коротко, не повторюйте інформацію. (Учні передають «мікрофон» один одному, а вчитель «малює» асоціативний кущ).



















II. Повідомлення теми; мотивація навчально-пізнавальної діяльності.

Учитель. Сьогодні всі ми будемо „творцями” невеликої п’єси, де мовою документів, листів, спогадів родичів, друзів, знайомих, самої Лесі Українки ви відтворите деякі сторінки життя і творчості Жінки і Митця, поповните свої знання про Дочку Прометея. Та передусім пропоную записати у зошити тему уроку, епіграф, замалювати та впродовж уроку заповнювати таблицю, що допоможе не тільки занотувати важливі факти із життя і творчості геніальної письменниці, а й сприятиме розумінню того, як певні події відтворені нею у конкретних творах.

Дата	Подія	Назва твору, жанр	Тема твору

Дійові особи


Леся Українка

Олена Пчілка, її мати

Ольга Косач-Кривинюк, сестра поетеси

Климент Квітка, чоловік

Іван Франко

Михайло Павлик

Олесь Гончар

Леонід Первомайський

(Ролі виконують учні, які напередодні пройшли спеціальний інструктаж; уривки листів, документів, спогадів зачитуються ними на місцях; учитель виконує роль фасилітатора (той, що полегшує, сприяє) – вибудовує з цих матеріалів маленьку п’єску, де головною дійовою особою є Леся Українка; столи розміщені у класі літерою П).

Учитель.

1. 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі) народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

Олесь Гончар:

„Росла й виховувалась Леся в середовищі демокра­тично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од „людей порядних, не пустодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її — Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, продовжуючи справу, колись розпочату Герценом; друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький. Добрим словом годиться сьо­годні згадати турботливого батька Лесі — Петра Антоно­вича Косача — і матір її — відому нашу письменницю Оле­ну Пчілку, уважну виховательку й невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольовита вдача, передалися і її геніальній дочці. Додамо лише, що разом із родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, вихо­вувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня пере­дова Україна”. („Письменницькі роздуми”, Київ, 1980, с. 59).

Ольга Косач-Кривинюк:

„Леся Українка була всього на 1,5 року молодша за свого брата Михайла - Мишу. З самого найменшого малку і все життя вони мали одно до одного не лише правдиво братерські почуття, а були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13-го року Лесиного життя вони однак були у всьому нерозлучні: разом бавилися, разом читали, разом вчили, разом розважалися... Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала...

Найлюбішими книжками малих Лесі й Миші були то­ми трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи старо­давніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам’ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання”. („Спогади про Лесю Укра­їнку”, с. 41—42).

Олесь Гончар:

„У еллінів, великих поетів античності, прекрасні ство­ріння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена була морем народного життя”. (Альбом „Ле­ся Українка”, с. 9).

Учитель.

2. Знайомитися з народною творчістю Леся почала ще в Новограді-Волинському. Літом 1876 року в селі Жабо-риці Леся вперше почула розповіді про мавку.

Ольга Косач-Кривинюк:

„Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с.Жаборицю на Звягельщині, куди мама виво­зила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, і брата Ми­хайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розка­зувала мені), щоб вони проймалися там українським на­родним духом... Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т. д. Леся добре пам’ятала і часто згадувала.

З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки”. (Доцільно показати учням фотокопію деяких Лесиних вишивок, вміщену в альбомі „Леся Українка”, с. 20,„Спогади про Лесю Українку”, с. 36).

Учитель.

3. 
   У 1879 році родина Косачів переїхала в місто Луцьк.
   

Ольга Косач-Кривинюк:

„Леся розказувала, що вони з Мишею та іншим ди­тячим товариством дуже любили ходити до руїн Луцького замку, що там у них відбувалися різні ігри, й „поважні” зібрання. Історію замку і подій, що в ньому відбувалися, вони добре знали. Луцький замок Леся згадує у своєму вірші „Віче”, написаному 10.08.1901 року...” („Спогади про Лесю Українку”, с. 46).

Учитель.

4. У 1880 році Леся написала свій перший вірш «Надія».

Ольга Косач-Кривинюк:

„Весною 1879 року заарештували в Петербурзі... бать­кову сестру, нашу „тьотю Єлю”, енергійну лю­дину, разом з тим дуже добру та справедливу... Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 року) й за­слання Леся довідалася через кілька місяців уже в Луць­ку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша „Надія”. („Спогади про Ле­сю Українку”, с. 48).

Учитель.

5. У цьому ж році тітка Лесі Олександра Антонівна Косач-Шимановська, учасниця руху революційного народ­ництва 70-х років, переїздить з двома своїми синами в Луцьк до Косачів, а в цей час її чоловіка Бориса Шимановського було заслано до Сибіру.

Ольга Косач-Кривинюк:

„Тьотя Саша тоді в Луцьку, як приїхала, почала вчити Лесю грати на фортепіано, на тому самому, „Лесиному”, як воно завжди у нас звалося, бо мама купила його „для Лесі” ще 1876 року, що до нього потім Леся написала вірша „До мого фортепіано” (15 березня 1890 року). Ця наука зробила їх відносини ще ніжнішими, ще прихильнішими, бо Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-композиції, а тому до своєї першої учительки музики мала ще й почуття великої вдячності”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 47—48).

Учитель.

6. 1881 року Леся сильно застудилася.

Ольга Косач-Кривинюк:

„1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю... Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей) „тридцятиліт­ньої війни” з туберкульозом, бо то був не гострий ревма­тизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 48).

Учитель.

7. Зимою 1881 року разом з братом Михайлом Леся вчиться за програмою чоловічої гімназії під керівництвом приватних учителів, бере уроки гри на фортепіано в Ольги Олександрівни Деконор, дружини М. В. Лисенка.

Олена Пчілка:

„...Наступив час, коли діти підросли і їм довелось спі­знатись із шкільною наукою, і ми стали думати про те, що для науки дітей доведеться на якийсь час переїхати до Києва. На зиму р. 1881—2 ми й переїхали сюди — я з дітьми; чоловік лишився на службі в Ковелі. Жили ми тоді в Києві дві зими (81—2, 82—3 рр.), на літо виїжджаю­чи до Колодяжного. У Києві ми оселилися на тихій Стрілецькій вулиці. До нас ходили вчителі, запрошувані для науки дітей ре­петитори-студенти. Леся переходила той курс, що й Михайло. На уроки музики приходила до нас Ольга Олек­сандрівна Лисенкова... Що ж до курсу гімназичного, то Леся разом з Михай­лом учила й класичні мови — грецьку з латинською, на­віть тоді ж на Стрілецькій вулиці переклала одну пісню Овідія”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 86).

Учитель.

8. У квітні 1882 року, коли Леся жила в Колодяжному, у неї заболіла рука, і дівчина змушена була кинути гру на фортепіано.У 1883 році восени Лесі зробили операцію лівої руки.

Ольга Косач-Кривинюк:

„В Колодяжному Леся виконала з деякою допомогою брата Михайла велику етнографічну роботу: записала од різних колодяжненських людей та від одної жінки з села Біліня... дуже багато пісень... Перед текстом кожної піс­ні наклеєна була смужка нотного паперу, з нотами мело­дії тої пісні”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 37—38).

Учитель.

9. Влітку 1884 року Леся з матір’ю, Михайлом та Оль­гою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня), що біля Колодяжного.

Ольга Косач-Кривинюк:

„Навколишня чарівна природа захоплювала сестру. Ра­зом з матір’ю ми побували в урочищі Нечимне біля села Скулин, в 15 кілометрах від Колодяжного. Дрімучий ліс. Ночували ми в хатці селянина — дядька Лева. З хатки, у якої було лише три стіни, відкривався вид на лісове озеро. Тут у сестри зародилася думка про „Лісову пісню”, яку вона написала років через двадцять. Три дні, прове­дені в оточенні незайманої природи, справили враження на все життя”. („Спогади про Лесю Українку”, с. 52).

Учитель.

10. У 1888 році їде у Варшаву на консультацію до лікарів. Для хворої правої ноги Лесі було виготовлено про­тез, їздила на лікування в Одесу. Написала вірші „Чого то часами...”, цикл „Подорож до моря”, „Пісня”, „Остання пісня Марії Стюарт”.

Іван Франко:

„Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота (у циклі „Подорож до моря”). Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі, ідеальні змагання до сво­боди і рівності”. (Альбом „Леся Українка”, с. 38).

Учитель.

11. У 1888 році, перебуваючи в Києві, Косівщині (на Сумщині), Одесі, Колодяжному, пише „Завітання”, поему „Самсон”, перекладає „Одіссею” Гомера, „Гірську ідилію” Гейне, „Бідні люди” В. Гюго, удосконалює знання інозем­них мов. У 1889 році бере активну участь у роботі гуртка „Плеяда”. У 1890—1891 роках перебуває в Києві, Криму, Ко­лодяжному, Луцьку, працює в гуртку „Плеяда”, захоплюється музикою Мендельсона; пише поезії „До мого фортепіано”, „На давній мотив”, „Веснянка”, „Contra spem spero!”, цикли „Сім струн”, „Кримські спогади”, „Зоряне небо”, „Сльози-перли” та інші; працює над навчальним посібником для молодшої сестри „Стародавня історія східних народів”.

У 1891 році Леся в супроводі матері виїздить до Відня на консультацію до лікарів, зупиняється у Львові, зустрічається з І.Франком, М. Павликом, В. Гнатюком. Повернувшись із Відня, зупинилась у Луцьку, а потім ви­їхала до Колодяжного; у Колодяжне прибув І. Франко з дружиною і синами; Леся з матір’ю виїхала в Крим, написала тоді „На човні”, „Заспів”, „Безсонна ніч”, „Не­года” та інші, статтю „Про переселенців у Росії”, запи­сує пісні.

Леся Українка . ( Із листа до М. П. Косача від 25 лютого 1891 року, Відень):

„Любий Михайлику!

...Якщо правда, що тут, у сій стороні, я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут, у вільні­шому краю. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене „образна” думка,— отже, не здивуєш), мені вида­ється, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то певно, мене ще го­стріше дійматиме, і страчу я останній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся! Не про спокій: треба нам тепер дбати”.

Леся Українка (Із листа до М. Драгоманова від 17 бе­резня 1891 року. Відень):

„Любий дядьку!

...Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...” (Із листа до М. Драгоманова від 21 січ­ня 1891 року, Колодяжне):

„Любий дядьку!

...За чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! ...Мені завжди здається, що коли де можна до­бачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках...”

Михайло Павлик. ( Із листа до М. Драгоманова від 6 лютого 1891 року):

„...Леся так просто ошоломила мене своїм образованням: та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго; і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти і люд­ського життя”. (Альбом „Леся Українка”, с. 58).

Учитель.

12. У 1892 році Леся Українка написала вірші „Досвіт­ні огні”, „Сосна”, „Сон літньої ночі”, поему „Місячна легенда”, працює над поемою „Роберт Брюс, король шот­ландський”; у Львові виходить „Книга пісень” Генріха Гейне” у перекладі Лесі Українки і Максима Стависького.

У 1893 році живе в Гадячі, Одесі, Колодяжному, Києві. За поетесою встановлюється негласний нагляд де­партаменту поліції. Вийшла збірка „На крилах пісень”, яку високо оцінив І. Франко. Завершила поеми „Роберт Брюс, король шотландський”, „Давня казка”. О. Маковей надсилає Лесі Українці розрізненими аркушами заборо­нену в Росії збірку „На крилах пісень”.

У 1894 році навчається в малювальній школі М.І.Мурашка в Києві; у травні виїжджає до Болгарії в гості до дядька М. П. Драгоманова; зупиняється на ко­роткий час у Львові, де отримала збірку „На крилах пісень”.

Леся Українка. ( Із листа до М. Павлика від 19 квітня 1895 року, Софія):

„Шановний друже!

...Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернув­шись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя. Недарма ж я навчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців англійських XVII ст., думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки?..

Рік на чужині... Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди. Знаєте, як у тій пісні: „Ой, неволя, неволя бусурменська, розлучила ти мужа з жоною, матір з дочкою...”

Учитель.

13. У 1895 році помер М. П. Драгоманов. Леся повер­тається з Софії, зупиняється у Львові, перебуває в Колодяжному, Києві; пише цикл „Невільничі пісні”.

У 1896 році живе в Києві, Колодяжному, її обрано членом Київського літературно-артистичного товариства, написала ”Поет під час облоги”, „Товаришці на спомин”, „Грішниця”, „Слово, чому ти не твердая криця”, „Відгу­ки”, драматичний твір „Блакитна троянда”, статтю „Го­лос однієї російської ув’язненої” та інші твори; прагне опублікувати в одній з прогресивних французьких газет „Голос однієї російської ув’язненої”.

Леся Українка .( Із листа до Л. Драгоманової від 18 ли­стопада 1896 року, Київ):

„Дорога моя дядино!

„...Да, были хуже времена, но не было подлей!” А все-таки мені хочеться, щоб з Росії дійшов хоч один про­тест проти такої профанації поезії і хисту, якої допусти­лися французи за сей рік у Версалі... „Молчание — знак согласия” — так думали, певне, ті студенти російські, що послали протест проти поздравленія їх з коронацією від бельгійських студентів”.

(Із листа до Л. Драгоманової від 19 грудня 1896 року, Київ):

„Люба моя дядино!

...У Києві було багато обисків та арештів, поліція за­бралась навіть в самий університет і там обшукала лабо­раторію і навіть кабінет одного професора. Після сього почали хапати студентів, між іншим ухопили одного на­шого доброго знайомого, і се навело нас на великий сму­ток, та не минув він і тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городі і досі ганяють „летучие отряды”. Се вже третій погром за сей рік!..”

Учитель.

14. У 1897 році живе в Києві, Ялті. Познайомилася з марксистом С.К.Мержинським, студіює „Капітал” К. Маркса. Була свідком демонстрацій і протестів, викликаних смертю революціонерки Марії Вітрової у Петропав­ловській фортеці. Пише поезії, що пізніше увійшли в цикл „Кримські відгуки”.

У 1898 році живе в Ялті, Одесі, Гадячі, Києві. Пише вірші „Зоря поезії”, „У пустині”, „Забута тінь” та інші. Перекладає уривки з „Каїна” Дж. Байрона, „Макбета” В. Шекспіра.

У 1899 році Леся Українка живе в Берліні, Гадячі, Зеленому Гаї, Києві. У Гадяч до Лесі приїздить Ольга Кобилянська. У Львові виходить друга збірка її поезій „Думи і мрії”. Леся перекладає українською мовою драму Г. Гауптмана „Ткачі”.

Леся Українка. (Із листа до М. Павлика від 9, 10 травня 1899 року, Берлін):

„Шановний друже!

...Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилянській. Ви, певно, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним виступом, і вона мене дуже інтересує яко талант і яко людина”.

(Із листа до М. Павлика від 7 червня 1899 року, Берлін):

„Шановний друже!

...Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звер­нула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національ­ний, т. є., як мають наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись ме­жи собою... Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось передати йому, тільки для сього мого власного бажання трохи мало,— я сама подібна до героя моєї „Давньої казки”,— що то тільки й мав талан до вір­шів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хо­тілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, те­пер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребряниками або шукати іншої роботи, чи — іншого народу!.. Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Україні, може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу”.

Леся Українка. ( Із листа до О. Кобилянської від 23 лип­ня, 4 серпня 1899 року,

Гадяч):

„Дорога товаришко!

...Мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, го­ризонт широкий (після кам’яного Берліна я вмію се ша­нувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, віль­ній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у ме­не три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що „українішої” й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви, може, що нового тут напишете, лісовий гомін, може, навіє на Вас нові мрії та думи”.

( Із листа до О. Кобилянської від 16, 17 жовтня 1899 року, Київ):

„Дорога панно Ольго!

...Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефаникові від мене за його „Синю книжечку”..., я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні неви­мовно... врешті, вся наша література веселістю не відзна­чається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета: „Най д’явол носить смуткове вбрання, а я надіну ясні кармазини!..”

Учитель.

15. У 1900 році Леся Українка передає для журналу „Жизнь” рукописи статей „Два направления в новейшей итальянской литературе”, „Малорусские писатели на Буковине”. Відвідує у Петербурзі сестру Ольгу, у Дерпті — брата Михайла, у Ризі — тітку Олену Антонівну, у Мінсь­ку— С.Мержинського. Пише цілий ряд поезій: „Забуті слова”, „Епілог”, „Жертва” та інші.

У 1901 році у Мінську доглядає тяжко хворого Сергія Мержинського (січень — березень). 3 березня С. Мержинський помер. У Львові зустрічається з І. Франком, М. Павликом, художником І. Трушем. Гостює в Чернівцях у Ольги Кобилянської. Написала драматичну поему „Одержима”, вірші „Королівна”, „Віче” та інші.

Леся Українка. ( Із листа до О. Кобилянської від 29 січня 1901 року, Мінськ):

„Любий, далекий лотосовий квіте!

...Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщиріший). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голо­сом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю пої­демо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба”. (Із листа до Ольги Кобилянської від 11 лю­того 1901 року, Мінськ):

„Дорога моя товаришко!

...З моїм другом дуже зле... Не може слухати читання, слова не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: „Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте”. Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і на­віть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а те­пер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його останнього друга. Може, через те і він такий спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жаліє, що я раніше не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити !..”

Учитель.

16. У 1902 році письменниця жила в Сан-Ремо, в Швейцарії, Одесі, Києві, Зеленому Гаю. Департамент по­ліції Міністерства внутрішніх оправ надіслав до Київсько­го губернського жандармського управління лист про те, що буде дана вказівка обшукати Лесю Українку під час її повернення з-за кордону; 7 червня в Одесі вона була піддана обшуку. Вийшла збірка „Відгуки” (у Чернівцях).

У 1903 році Леся Українка живе в Сан-Ремо, Києві, Зеленому Гаю, Тбілісі. Бере участь у відкритті пам’ят­ника І.П.Котляревському в Полтаві. У цьому році помер брат Лесі Михайло (від інфекційного захворювання). За­вершила драматичну поему „Вавілонський полон”, статтю в чорновому варіанті „Замітки з приводу статті „Політи­ка і етика”, вірш „Дим”.

Леся Українка. ( Із листа до І. Франка від 13, 14 січня 1903 року, Сан-Ремо):

„Дорогий пане товаришу!

...Мені ...дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи... І я не одну „голову скрутила”, думаючи, що сповняю громад­ську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на „корисну” і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила... Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, ненаписані твори, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний. ...Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: ’Встань!”, щоб від гуку здригнувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і поба­чить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким „чорноморцем”, що має голос гукнути: „Встань!” ...Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і „прорицати, аки одержимі”, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Ви он кажете, що в моїй „Одержимій” епічний тон не витрима­ний, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в са­мому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: „Я з того створила драму”...”

Учитель.

17. У 1904 році Леся Українка з Тбілісі через Батумі, Сочі, Євпаторію, Одесу їде до Києва, звідти — в Зелений Гай, а потім знову — в Київ і Тбілісі. У Зеленому Гаю в Косачів гостюють К.Квітка, Г. Хоткевич, Ф. Красицький. Написала твори ’Дочка Ієфая”, „Напис в руїні” та інші. У Києві вийшла книжка „На крилах пісень” (друге видання, покалічене цензурою).

У 1905 році з Тбілісі через Батумі, Одесу їде до Києва, а згодом до Колодяжного, Гадяча. Звідти до Пе­тербурга, повертається знову до Києва. Закінчила в чор­новому варіанті поему „Осіння казка”, створила цикли „Пісні з кладовища”, „Пісні про волю”, вірші „Мріє, не зрадь!..”, „Упоєні на бенкетах кривавих...”, діалог „Три хвилини”.

Леся Україна. ( Із листа до О. Косач (матері) від 19 лютого 1905 року,

Тбілісі):

„Люба мамочко!

...В Тифлісі був теж один такий „весняний” день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора... ...Тут були бунти в усіх середніх школах, в тім числі і жіночих, в інституті „благородных девиц” і (страшно вимовити!) в „єпархіальному училищі!”.

(Із листа до А. Кримського від 16 листо­пада 1905 року, Київ):

„Шановний і дорогий мій товаришу!

...Прийшлось мені раптом виїхати в Петербург... В пое­зії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться нагадувати сій сва­вільній богині про її „громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби... Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись ме­ні червоні корогви,— переслідує мене сей сон!..”

Учитель.

18. У 1906 році живе в Києві, Зеленому Гаю, пише сатиричні вірші —„Казка про Оха-чародія”, „Веселий пан”, „Практичний пан”, „Пан народовець”, „Пан політик”, драматичний діалог „В дому роботи, в країні неволі”, вірші „Пророк”, „Жіночий портрет” та інші.

У 1907 році Леся Українка живе в Колодяжному, Києві, в Криму. Був обшук на квартирі Косачів, заарешто­вано Лесю Українку разом з сестрою Ольгою, під час об­шуку в квартирі Косачів жандарми конфіскували 121 книж­ку. Завершує діалог „Айша та Мохам мед”, драматичну поему „Кассандра”, пише інші твори.

У 1908 році Леся Українка перебуває в Ялті, Києві, Берліні, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. Їздила в Бер­лін на консультацію до професора в справі операції ни­рок, він порадив поїхати до Єгипту Леся і Климент Квіт­ка з допомогою інших діячів культури записують на фо­нограф українські народні думи під найвидатніших кобзарів.

Леся Українка. ( Із листа до матері від 27 червня, 10 липня 1908 року,

Євпаторія):

„Люба мамочко!

...Хутко ти, певно, получиш від Сластьона маленьку за­мітку, писану або моєю, або Кльониною рукою, де буде прохання до всіх, хто теє може, помочі для Філарета Колесси, що має виїхати на Україну записувати думи. ...Екскурсія починається з Миргорода, з кобзаря Крав­ченка та й з самого Сластьона, що знає кілька дум, а далі Колесса, коли встигне хутко вправитись з миргородським репертуаром, поїде до інших кобзарів, яких йому вкажуть добрі люди”.

(ІЗ листа до М. Аркаса від 8 вересня 1908 року, Ялта):

„Вельмишановний добродію!

...Тепер Ф. Колесса екскурсію ту вже відбув і повернув­ся до Львова з дуже добрими результатами, завдяки ак­тивній помочі д. Сластьона, що незалежно від газетної відозви узяв з самого початку на себе клопіт по організу­ванню всього потрібного для такої екскурсії в обсягу Миргородського повіту. В результаті Ф. Колесса записав там репертуар 4 кобзарів та історичні думи від одного лірника та й від дівчини-співачки... Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний вит­вір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре, без порятунку, без пам’ятника навіть”.

Учитель.

19. У 1909 році Леся Українка жила в Тбілісі, Телаві, а також у Гелуані (Хельвані). Була поставлена в Києві; драма „Блакитна троянда”—збір від вистави призначався на побудову пам’ятника Т.Г. Шевченку. Помер батько Лесі Українки П. А. Косач.

Леся Українка.( Із листа до О. Косач (матері) від 3 січ­ня 1910 року, Хельван):

„Люба мамочко!

...Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотогра­фії і т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс — він має велику ти­сячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить віч­ність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як по­бувала в Каїрському музею”.

Учитель.

20. У 1910 році живе в Єгипті, Києві, на Кавказі (Тела­ві, Кутаїсі).

Леся Українка. (Із листа до О. Косач (сестри) від 31 січня, 1 лютого

1910 року, Хельван):

„Люба Лілеєнько!

...Тут у моді вчитись чужих мов, от і в нас у санаторії вчаться в мене французької мови 4 (чоловіка) з них 2 ще й німецької вчаться (у мене ж), і я маю щодня 3—4 години зайняті”.

(Із листа до Б. Грінченка від 15 лютого 1910 року, Хельван):

„Вельмишановний Борисе Дмитровичу!

...Перекладаю давньоєгипетські ліричні пісні (не з ієрогліфів, а з німецького перекладу), що заінтересували мене подібністю... до українських! Уже б хто сподівався! Збираюся писати єгипетські враження, але ще ні слова не написала. Хороша се сторона, і я вже звикла любити її не як чужу”.

Учитель.

21.У 1911 році перебуває в Єгипті (Гелуан), Одесі, Києві, Кутаїсі, Хоні (Цулукідзе). Написала драму-феєрію „Лісова пісня”, цикл „З подорожньої книжки”, закін­чила поему „Адвокат Мартіан”.

Леся Українка. ( Із листа до А. Кримського від 27 жовт­ня 1911 року,

Цулукідзе):

„Дорогий товаришу!

...Я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати пе­реважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебіль­шого не здатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди). А крім того, згадайте: „О воля, найясніша ти в темницях”,—давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться”.

(Із листа до О. Косач (сестри) від 9 листопада 1911 року,

Цулукідзе):

„Любая Лілеєнько!

...Писала я її („Лісову пісню” дуже недовго, 10—12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непе­реможний настрій; але після неї я була хвора і досить довго „приходила до пам’яті”... Далі я заходилась її пе­реписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж само писання,— от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия й плечі болять, наче я мішки носила...”

(Із листа до О. П. Косач (матері) від 20 грудня 1911 та від 2 січня 1912 року):

„Люба мамочко!

...Успіх „Лісової пісні” серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що я його не сподівалась чогось... А я таки сама „неравнодушна” до сеї речі, бо вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку „в душі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про ма­вок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленьки­ми, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш?— у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов „слушний час”— я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік”.

Учитель.

22. У 1912 році письменниця живе в Хоні, Кутаїсі, Єгипті. Написала драму „Камінний господар”, поему „Ізольда Білорука”.

Леся Українка. ( Із листа до А. Кримського від 6 червня 1912 року, Кутаїсі):

„Дорогий товаришу!

...Гнітить мене моя необразованість у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але першоджерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, „па­хощів” давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покла­даюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків... а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети... Роїться мені в думці кілька тем — і з боротьби християнства з „релігією предків моїх”, і з часів татар­ських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)... Багато чого такого (не з політичної історії, а з культур­ної), і нічого того я не пишу „единственно от необразования”...

Боже, прости мене і помилуй! Я написала „Дон Жуана”! Отого-таки самого, „всесвітнього і світового”, не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов таки драма!) зветься ”Камінний господар”, бо ідея її —перемога камінного, консервативного принципу, вті­леного в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егої­стичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, „лицарем волі”.

(Із листа до О. Косач (сестри) від 18 жовтня 1911 року, Кутаїсі):

„Любая Лілеєнько!

...„Камінний господар” мені здавався першою справж­ньою драмою

з-під мого пера, об’єктивною, сконцентро­ваною, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери...”

(Із листа до Л. Старицької-Черняхівської. Початок червня 1912 року):

„...Я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і ін­шими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась нав’язлива ідея, якась неперемож­на сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала „Лісову пісню” і все, що писала останнього року”.

(Із листа до О. Кобилянської від 3 травня 1913 року, Мармурове море):

„Дорогий хтосічку!

...Хтось дійсно, зневажаючи смерть, працював дні і ночі, працював з гарячкою в крові, а скінчивши, хорував... а прийшовши ледве не ледве до здоров’я, працював знову над уже скінченою драмою... що б зробити її корот­кою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб скон­центрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості... уняти сюжет в короткі енергійні риси, дати йому щось „камінного”. Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу...”

Учитель.

23. У 1913 році Леся Українка жила в Єгипті, Одесі, Киті, Кутаїсі, Оурамі. Написала „Орфеєве чудо”, закін­чили „Казку про велета”, завершила поему „Оргія”. З голосу Лесі Українки К. Квітка записує тексти й мелодії українських пісень.

Климент Квітка (згадує):

„Після смерті Лесі Українки 1913 р. я в 1916 р. уклав збірник всіх мелодій, записаних мною з її голосу... „Народні мелодії. З голосу Лесі Українки списав і упорядив Климент Квітка”. Частина 1-ша, К., 1917; частина 2-га, К., 1918. Видання, в якому вміщено найбільшу кількість мелодій, засвоєних Лесею Українкою; в першій частині —122, в дру­гій частині —103...” (Спогади про Лесю Українку, с. 250, 255).

Учитель.

24. 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі померла Леся Українка, похована в Києві на Байковому кладовищі.

Леонід Первомайський:

„Ні в нашому, ні в світовому письменстві; в літерату­рах і розвиненіших і відсталіших від української, ми не знаємо письменниці, котра всенародним значенням, силою таланту та широтою і глибиною впливу на духовне життя народу дорівнювала б Лесі Українці”. (Альбом „Леся Українка”, с. 248).

Учитель.

25. Газета „Рабочая правда” повідомляла: „19 липня в Сурамі, на Кавказі, після тяжкої хвороби померла видатна українська письменниця Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка)”. Телеграф розніс цю звістку по всіх газетах Росії. Але через постійні конфіскації „Рабочей правды” звістка про смерть письменниці не могла дійти до робітників — читачів своєї „Правди”, (Спогади про Лесю Українку,с.438).


ІІІ. Підсумок уроку.

Учитель.

У вересні 1991 року наша знаменита сучасниця Ліна Костенко на Всесвітньому симпозіумі, що проводився на Волині з нагоди 120-річчя Лесі Українки, говорила про те, що драматурги такого рівня мали при собі театри: Вільям Шекспір в Англії, Бертольд Брехт у Німеччині, Антон Чехов у Москві… А Леся Українка, яка не поступається їм своїм талантом, так і не побачила постановок своїх драм. Всесвітня література й театр і досі не пізнали по-справжньому цього великого магістра тільки через те, що „Леся Українка була письменницею забороненої, переслідуваної літератури національно поневоленої країни”. Оскільки Україна не мала державності, світ не придивлявся до її геніїв.

Упродовж 9 уроків ви ознайомитеся з поетичними та драматичними творами Лесі Українки, доторкнетеся своїми почуттями до її прекрасної лірики, захоплюватиметеся чудовим сюжетом ліро-епічних поем; прочитавши бодай дві її драматичні поеми, переконаєтеся у тому, що вона — драматург-новатор світового масштабу. (Оголошую твори, які вивчатимуться текстуально: „Contra spem spero!” — напам’ять, „І все-таки до тебе думка лине…”, „Як я люблю оці години праці…”, „Стояла я і слухала весну” — ідейно-художній аналіз цих поезій; драматичні поеми „Лісова пісня” та „Бояриня”; читати поезії та поеми — за власним вибором; для самостійного читання — „Одержима”, „Камінний господар”, М.Олійник „Дочка Прометея”, А.Костенко „Леся Українка”).


ІV. Домашнє завдання: продовжити вдома заповнення таблиці, читати твори, вчити матеріал за підручником.

Синоніми. Типи синонімів. Синонімічні ряди. Типи лексичних синонімів