Тема: Независимость Украины

Вид материалаРеферат

Содержание


8 Західний напрям зовнішньої політики 26
Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчив
2 Становлення владних структур
Фіксація кордонів
Визначення громадянства.
Визначення національної символіки як державної.
Запровадження власної грошової одиниці.
3 Формування багатопартійності
4 Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 р.р.)
Часткова фінансова і цінова стабілізація
Певні структурні зрушення
Започаткування процесу повернення капіталу в Україну
Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фіз
Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі.
5 Основні тенденції розвитку сучасної української культури
6 Характерні риси релігійного життя
7 Формування концепції зовнішньополітичного курсу
8 Західний напрям зовнішньої політики
9 Відносини України з державами СНД
Подобный материал:
  1   2   3   4




ПРЕДМЕТ: ИСТОРИЯ


Тема: Независимость Украины


Предмет: История

Вид работы: Реферат.

Реферат сдан в Запорожской гимназии №107 с оценкой «отлично».

Реферат выполнен на украинском языке.


Зміст

ст.

1 Стартові умови розгортання державотворчого процесу 3

2 Становлення владних структур 8

3 Формування багатопартійності 13



4 Реалізація нового соціально-економічного реформаційного

курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 р.р.) 14

5 Основні тенденції розвитку сучасної української культури 19

6 Характерні риси релігійного життя 23

7 Формування концепції зовнішньополітичного курсу 25

8 Західний напрям зовнішньої політики 26




9 Відносини України з державами СНД 29



Література 34

1 Стартові умови розгортання державотворчого процесу



1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги – понад 90 % громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки –

Л. Кравчука (понад 61 % голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик "Таймс":" Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився".

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави України зумовила низка чинників.


Зовнішні:
  1. Поразка соціалістичного табору в "холодній війні", порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи.
  2. Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.
  3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.
  4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.
  5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил.
  6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу, значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування – під юрисдикцію РСФРР та інше – все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера у новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.


Внутрішні:
  1. Існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління.
  2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.
  3. Певна стабільність українського товарного ринку.
  4. Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.
  5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.
  6. Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.
  7. Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища "уламка імперії" – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату ориєнтирів, розгубленість, розчарування, а наслідок цього – тривалий "урочистий марш на місці" на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності у суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності є визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії – 0,12 га, у Німеччині – 0,20 га, у середньому в Європі – 0,26, у світі – 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку – абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою у розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби у деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20-25 %.

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, необхідно звернути увагу на особливості форм і методів його використання у радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні. Таке тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75-80 % продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком иакого становища стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкувати й структурну та територіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70 %, а групи "Б" (галузі, що виробляють предмети споживання) – 30%, тоді, як у США промислова продукція групи "Б" становить майже 70%. Це означало орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному розміщенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80 % усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 66 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росією забезпечували 67,3 % виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська економіка була надто мілітарізована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалася у промисловість України. Тому в союзній республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30% союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого – суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації у республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже у всіх середніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та надземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визначились і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, абсолютного пріорітету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище у народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення – 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці у промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5-6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася у спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовими гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка цього періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером (економіка) з потужними м'язами – значним промисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого – Хлопчиком-мізинчиком (державу) з мініатюрним кістяком, без досвіду самостійного і самодостатнього існування, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздатність цього гігантсько-мініатюрного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України поклало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні інтереси у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США – на президентських виборах, Німеччина – на питаннях внутрішньої консолідації, Японія – на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний "важіль тиску" на Україну щодо ядерного озброєння. Так, за обсягом американської допомоги у 1992-1993 р.р. (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на 10-му місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники:
  • непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій;
  • успадкована від колишнього СРСР деформована структура народно-господарського комплексу;
  • значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал;
  • недосконала організація державної влади у республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою , виконавчою і судовою гілками влади:
  • певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.



2 Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:
  1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон України", який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України".
  2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.
  3. Визначення національної символіки як державної. У січні-лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію Вербицького "Ще не вмерла Україна", синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України.
  4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р., відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес повинен іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8-0,9 % від чисельності населення України (420-440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4-5 % державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон "Про збройні сили України", в якому Україна, як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі ("Про прикордонні війська України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. – 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції – активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння – з одного боку, реальні можливості на потреби української держави – з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особливого складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Воєнну доктрину України". Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах – воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що "хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України".

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності – це лише початок процесу розбудови держави. В межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції – трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть "розбудови держави" полягає у перетворення уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріорітетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада – дістався у спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні – забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні – більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обгрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці в центрі і на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду". Іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконодавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 р., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок того, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади –Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної триади виявилися далеко не рівноправними. За оцінками експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993 р.), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Отже, за роки незалежності України сформовано правове поле для державотворчого процесу – запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили республіки, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо).

Центральною подією конституційного процесу 1991-1998 р.р. стало прийняття нової Конституції України - закодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих огранів держави і місцевогосамоврядування, їхні взаємовідносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненного громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.