Особливості окупаційного режиму на Поділлі в роки Другої світової війни. Проблема колабораціонізму Роботу виконав

Вид материала

Документы

Содержание Політичний колабораціонізм Військовий колабораціонізм — Економічний кола­бораціонізм Культурний колабораціонізм

Подобный материал:

• Україна в роки другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939 початок 1950-х, 217kb.
• Одна з країн постсоціалістичної Європи, сучасна територія якої сформувалася після Другої, 45.85kb.
• План вступ Початок другої світової війни І Україна Окупація українських земель фашистською, 214.4kb.
• Тової війни, колишний в`язень концтабору під час Другої світової війни та особа, яку, 24.47kb.
• Зміни у державному устрої І праві урср у період другої світової війни, 1140.09kb.
• Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета, 174.2kb.
• Вадим Джувага: Українці на полях другої Світової, 63.13kb.
• Застосування багаторівневого маркетингу та його особливості, 57.14kb.
• Реферат на тему: застосування багаторівневого маркетингу та його особливості, 58.1kb.
• Уроку, 72.32kb.

Розділ 3

Колобораціонізм , як складова частина окупаційного режиму

Колабораціонізм — це склад­не, неоднозначне соціально-психологічне та ети­чне явище, що виникає в результаті взаємодії суб'єктів комуніка­тивного процесу(окре­мих індивідів населен­ня з окупантами), тоб­то співпраці з ворогом в умовах окупаційного (гітлерівського) режи­му. Колабораціонізм на те­риторії рейхскомісаріату «Україна» і військової зони в роки Другої світової війни виявився в широкому діапазоні: від побутово­го рівня до адмініст­ративних, військових, економічних, культур­них, індивідуально-політичних форм. Колабораціонізм в Україні є результатом або формою переживання періоду жорстокого гітле­рівського окупаційного режиму.

На сьогоднішній день дослідникам, які займалися вивченням особливостей окупаційного режиму на Україні, комплексно використавши такі методи історич­ного дослідження --- за дефініцією, за типологією, за витоками під час аналізу проблеми колабораціонізму на тимчасово окупованій гі­тлерівцями української території, дозволило дати такі визначення досі неузгодженим в іс­торичній науці термінам. Так, колабораціонізм — це добровільна чи вимушена співпраця з во­рогом у будь-яких сферах життя: політичній, вій­ськовій, економічній, побутовій, культурній та ін., що носила ознаки злочину (наприклад, служ­ба в адміністративних, репресивних інституціях ворога, постачання окупантам інформації, що становить військову або державну таємницю; безпосередня участь у каральних експедиціях і акціях проти партизанів і патріотів; переслі­дування й видача військовослужбовців, парти­занів, активістів та членів їх родин; участь у на­сильствах або вбивствах, пограбуваннях, зни­щенні майна громадян, кооперативних та гро­мадських організацій, держави тощо). Пособництво окупантам — це добровільне чи виму­шене сприяння ворогові (його військовій або цивільній адміністра­ції) у здійсненні вій­ськових, політичних, економічних, культур­них заходів, спрямо­ваних на укріплення окупаційного режиму (наприклад, в органі­зації чи проведенні робіт на відбудові промислових і кому­нальних підприємств, транспорті, збиранні продовольства, речей та фуражу для по­треб армії ворога, сприянні окупаційній владі у здійсненні розправ і насилля над цивільними та військовополоненими тощо). Трудову діяльність робітників, селян, службовців адміністративних та інших установ, лікарів, учителів, агрономів та інших фахівців, чиї дії під час окупації гітлерів­цями території України були спрямовані на ви­живання, за відсутністю в ній ознак злочинів, слід вважати такою, що не підлягає пересліду­ванню.

Політичний колабораціонізм — це рі­зновид колабораціонізму, співпраця з ворогом на ідейних засадах.

Адміністративний кола­бораціонізм — це форма співпраці з ворогом лояльних осіб з місцевого населення в орга­нах місцевого управління різного рівня, діяль­ність яких керована й контрольована окупан­тами.

Військовий колабораціонізм — одна з форм колабораціонізму, добровільна або ви­мушена служба у військових формуваннях гіт­лерівців та їхніх сателітів.

Економічний кола­бораціонізм — це різновид колабораціонізму, співпраця в будь-яких галузях економіки на ко­ристь ворога.

Побутовий колабораціонізм — одна з форм колабораціонізму, встановлення доброзичливих стосунків між окупантами й мі­сцевим населенням, котрі не наповнені зло­чинним змістом (наприклад, попередження оку­пантів про заміновані будинки, шляхи, послуги в якості провідників, добровільне пропонування продуктів харчування, запрошування на родин­ні свята тощо).

Культурний колабораціонізм — це співпраця з окупантами в духовній сфері, яка сприяла поширенню серед населення вір­нопідданських почуттів, пропагувала зверхність арійської раси, задовольняла інтереси оку­паційної влади і сприяла високому психологі­чному настрою окупантів [1].

Колабораціонізм як явище відтворює соціа­льно-психологічну та етичну реальність у сус­пільстві під час кризи, спонукає та регулює поведінку як окремих індивідів, так і населення, яке вже знаходилося в стані комфортності, та сприяє організації різних форм співпраці та сто­сунків з окупантами. Це явище виникає та про­вокується, активізується та заохочується, поши­рюється внаслідок дії навмисно створюваних окупантами таких універсальних механізмів соціально-психологічних явищ, як наслідуван­ня, навіювання, переконання, психологічного зараження, залякування тощо. Ефективність дії універсальних механізмів соціально-психологічних явищ, що викликають та провокують до виникнення колаборації, залежить також від особливостей психічного складу населення, нації (ментальності, національного характеру, типових рис тощо), що перебуває або під яким-небудь окупаційним режимом або переживає революцію, громадянську війну тощо. Колабо­раціонізм базується на складному інтеграль­ному психологічному утворенні — мотивацій­ній сфері, основу якої становлять потреби як рушійна сила розвитку особистості. Відсутність можливостей для задоволення потреб, інтере­сів, цінностей і т. ін. поступово призводить до кризи, регресу, занепаду особистості зокрема і суспільства в цілому. Коливання суспільства по вісі «стабільність-нестабільність» разом з індивідуальними особливостями особистостей спричиняють утворення різноманітних напрям­ків соціальної поведінки індивідів. У кризові періоди розвитку суспільства і психосоціальних криз людини, як відомо, змінюється й сис­тема цінностей особистості. На цьому етапі завжди відбувається гостра боротьба між по­зитивною та негативною ідентичностями, що, за певних умов, може спричинити аномальну лі­нію розвитку особистості, а також призвести навіть до злочинної співпраці з ворогом. Зміна зовнішнього середовища, загальна криза сус­пільства в умовах протистояння політичних сил, війни, окупаційного режиму викликає таку реа­кцію індивіда, яка безпосередньо залежить від моральної свідомості людини та реакції осо­бистості на покарання чи заохочення, супере­чностей в житті особистості, які виступають теж рушійною силою розвитку людини в кризовий час. На появу колабораціонізму впливають асо­ціальні прояви особистості, її десоціалізація, коли за рахунок становища відчуження людини — «негативної свободи» — провокуються такі ан­тисоціальні явища, як конформізм, комфортність, а також крайні прояви десоціалізації — са­дизм й агресивність.

На появу колабораціонізму в роки Другої світової війни вплинула політика радянського уряду у 20 — 30-і роки XX ст. щодо українсько­го населення і нацменшин, а також тоталітар­на система в цілому, у якій панували команд­но-адміністративні методи управління. Відсут­ність демократії, шалений тиск комуністичної ідеології на всі сфери життя радянського сус­пільства призвели до появи однозначних оці­нок істориками та політиками суспільних про­цесів, які не виходили за рамки марксистсько-ленінської теорії. Для радянської влади воро­гом номер один, як відомо, став і український самостійницький рух з його ідеєю незалежної держави, яка на практиці не вписувалася в комуністичну теорію. Невипадково українських націоналістів було віднесено до «антирадянських елементів» і навіть звинувачено в злочинах, скоєних колаборантами й не тільки ними в роки Другої світової війни. Вітчизняним істо­рикам взагалі було заборонено досліджувати проблему колабораціонізму в Україні та при­чини його виникнення.

На формування умов виникнення колабо­раціонізму вплинула соціально-економічна та політична ситуація в Радянській Україні, що склалася напередодні й у роки Другої світової війни. Життя, діяльність та політичні настрої українського суспільства в міжвоєнний період відбувалися на фоні жорстоких репресій з боку радянських органів влади. Метою більшовиць­кого уряду, всієї радянської системи було ство­рення умов для тотального контролю за соціа­льно-економічними процесами в державі та за розвитком суспільної думки народів СРСР. Курс на політику коренізації, а щодо України, то українізації кадрів, був своєрідною політич­ною тактикою радянського уряду. Суть цієї по­літики полягала у спробі радянського керівни­цтва взяти під контроль процес національного відродження в Україні. Результатом жорстокої політики «очищення» суспільства від «ворогів народу» стали скалічені долі мільйонів україн­ських громадян. У передвоєнний час мораль­но-політичний стан українського суспільства зазнав сильної деформації, яка виявилася в насильницькому насадженні однодумності, створенні обстановки тотальної підозри й стра­ху, почуття власної другорядності в психології людей. Мимоволі доходимо висновків, що зму­шують критично дивитися на «досягнення» на­шої держави в культурному й національному будівництві в довоєнний час. По-перше, украї­нське суспільство виявилося розколотим ще до початку Другої світової війни. По-друге, частина населення, особливо, інтелігенції, ще до війни підсвідоме та потенційно була готова до колаборації або тимчасової співпраці з оку­пантами. Відомо також, що з причин політики насильницької асиміляції, полонізації, румунізації певна частина західноукраїнської інтелігенції, щоб вижити, ще до війни Німеччини проти СРСР обрала для себе шлях угодницької або кола­бораціоністської позиції. Не дивно, що частина інтелігенції з приходом гітлерівських окупантів одразу стала на шлях колаборації. (навіть за­вдяки сфальсифікованому доносу або підла­бузництву тощо) та матеріальний добробут.

Гітлерівська окупаційна політика в Україні від самого початку «нового порядку» спрово­кувала значну частину населення України (не­залежно від національності) до співпраці з ні­мцями. На виникнення та поширення настроїв колаборації серед населення вплинула боро­тьба, яка точилася в колі німецького імперсь­кого, партійного та військового керівництва на­вколо політики щодо України й українців на­передодні війни Німеччини проти СРСР та під час бойових дій. Неузгодженість рішень, розбі­жність у поглядах нацистської верхівки на укра­їнський вектор окупаційної політики та режи­му спричинили в багатьох випадках дезорієн­тацію місцевого населення. Як відомо, німець­ка пропаганда, яка широко обіцяла захист від несправедливостей радянського устрою та лояльність з боку гітлерівських керівників, ви­кликала довіру, особливо на початковому ета­пі війни, у значної частини населення України. Але геноцид єврейського, циганського насе­лення, військовополонених, масові розстріли комуністів, радянських активістів, національно свідомої частини українців, звірства гіт­лерівських урядовців, каральні акції айнзатцкоманд, відверті грабунки та побори, пригнічення суспільного життя тощо швидко змінили дові­ру до гітлерівців на розчарування, гнів у однієї частини населення й посіяли жах і настрої пристосуванства та розпачу серед іншої. Отже, саме ця частина населення України обрала для себе шлях відвертої колаборації, записую­чись до поліції або вступаючи до вермахту. Слухняно виконуючи розпорядження окупантів, ця категорія поволі ставала колаборантами, обираючи, на її думку, єдиний шлях збережен­ня життя собі й своїм дітям.

Теоретичні засади окупаційної політики на території рейхскомісаріату «Україна» і війсь­кової зони (українців дозволено допускати до управління на рівні повітів, районів, у формі ко­мітетів довіри, а у вищих органах влади — як консультантів в індивідуальному порядку; укра­їнці отримали від окупантів дозвіл на діяль­ність релігійних об'єднань, відкриття початко­вих шкіл, вивчення української мови, випуск пе­ріодичних видань і т. д.), декларовані гітлерівця­ми, за умови лояльності та співпраці з німця­ми обіцяли місцевому населенню більш-менш терпимі умови життя, що також підштовхувало до виникнення такого явища, як колабораці­оніз. Лояльна політика до українців частини вищого гітлерівського урядового, військового, а також середнього та рядового складу верма­хту, які були прихильниками радикальної змі­ни політики рейху на Сході й своєю діяльніс­тю склали опозицію Гітлеру, дійсно провокува­ла певну категорію населення до активної співпраці. праці з окупантами у сферах економіки, війсь­кової справи. Не можна відкидати й те, що гіт­лерівці різних політичних спрямувань спекулю­вали на прагненні певної частини українців до створення націонал-соціалістичної за суттю української держави, а також переслідували мету на деякий час стримати потяг свідомого українства до створення політичних організа­цій. Взамін гітлерівська окупаційна влада про­понувала формування місцевих органів управ­ління під суворим контролем з боку гестапо та інших німецьких органів влади.

Органи місцевого управління на території рейхскомісаріату «Україна» та зони військової адміністрації були створені за дозволом гітле­рівської окупаційної влади й знаходилися під постійним наглядом гестапо. Тільки на почат­ку війни українським націоналістам вдалося легалізувати органи української адміністрації на території генеральних округів рейхскоміса­ріату «Україна» та військової зони. Закріпитися цим органам місцевої влади всіх рівнів, від сіль­ських до обласних, не вдалося. Після ліквідації «Уряду» на чолі з Я. Стецьком окупанти прово­дили масові репресії проти учасників україн­ського самостійницького руху й замість українських органів місцевого управління, які деякий час знаходилися під контролем оунівців, заходилися створювати українські допомі­жні управи, які були підконтрольні гебітскомі-саріатам і гестапо.

Гітлерівці знайшли підтримку й серед пев­ної категорії населення, яка добровільно при­йшла працювати до органів місцевого управ­ління. Українські органи місцевого управління, створені окупантами, не претендували на по­літичну владу й мали лише соціально-культур­ну спрямованість. Статус цих органів влади був другорядним, і їх співпраця з німецькою владою вимагала від колаборантів та пособників гітлерівців покірності та послужливості, невтручання в політичні справи. Своєю повсяк­денною роботою колаборанти повинні були підтверджувати лояльне ставлення до «нової» влади та рейху. Більшість співробітників в ор­ганах місцевого управління складали колабо­ранти з числа місцевого населення, за націо­нальністю—українці, поляки, етнічні німці, крим­ські татари, росіяни. Частково вдалося закрі­питися в таких управах та комітетах представ­никам різних націоналістичних течій, підпільникам-комуністам, радянським агентам. Члена­ми комітетів самодопомоги, кримськотатарсь­кого столу часто ставали діячі української «Про­світи», «Жіночої Служби України», кримськота­тарські націоналісти, які "активно допомагали органам місцевого управління вирішувати со­ціально-культурні проблеми: відкривати дитячі установи, допомагати інвалідам, вдовам, сиро­там, бідним. Від діяльності органів місцевого управління залежало життя населення за умов жорстокого окупаційного режиму. З дозволу окупантів колаборанти відкривали підприємс­тва, установи, лікарні, крамниці, лазні, ринки тощо. Населення мало можливість, і це слід визнати, працевлаштуватися й отримувати зарплатню, продуктові картки, а разом з цим — надію на виживання. Зрозуміло, що в першу чергу така надія з'явилася в тієї частині населення, яка погоджувалася на співпрацю з німцями. Під керівництвом, допомогою та контролем управ знаходилася вся інфраструктура міст, районів та селищ: лікарні, школи, дитячі садки, шляхи, очищення території від людських і тваринних трупів, дезинфекція приміщень, профілактика та лікування інфекційних захворювань, аналіз води, чистка каналізаційної системи, опалення уста­нов, електропостачання, транспорт і т. ін. За­вдяки гуманітарній діяльності рядових членів комітетів самодопомоги вдалося вижити бага­тьом дітям-сиротам, хворим, інвалідам, пенсіо­нерам, вдовам, багатодітним родинам. Разом з тим, слід визнати, що роботу отримувала тільки та частина населення, яка пройшла анкетування й зарекомендувала себе як така, що лояльно ставилася до німців, окупаційної влади та рей­ху. Ця категорія населення навіть забезпечу­валася безкоштовною медичною допомогою, продуктовими пайками та хлібними картками, паливом, їй дозволялося також підключатися до електромережі. Усі інші залишалися майже напризволяще. Саме таких відправляли сило­міць на каторжні роботи до Німеччини, а чоло­вікам спочатку до 35 років, а потім і до 50 років пропонувалося записуватися до поліції. Різноспрямована діяльність органів місце­вого управління задовольняла окупантів. За­вдяки допомозі з боку колаборантів гітлерівці тримали під контролем ситуацію. Зрадники Батьківщини та пособники в цілому вірою й правдою служили гітлерівцям, перевіряли ра­зом з окупантами працюючих на лояльність до «нової» влади, виявляли неблагонадійних. про­водили арешти радянських активістів і комуні­стів, українських націоналістів, єврейського на­селення, антигуманні акції по знищенню без­надійних психічно хворих. Органи місцевого управління проводили своєчасну поставку продовольства для вермахту та рейху, забезпечу­вали рейх дешевою робочою силою. Роль ка­ральних органів при місцевій владі виконува­ли українські правові відділи — мирові судді, які також спостерігали за тим, щоб населен­ням не порушувалися розпорядження німець­ких органів влади та допоміжних управ.

Діяльність українських органів місцевого управління, як і кримськотатарських комітетів, не можуть оцінюватися однозначно — тільки позитивно чи негативно — вже тільки тому, що, по-перше, створені вони були гітлерівськими окупантами як допоміжні органи місцевого управління для впровадження «нового» поряд­ку, а по-друге, завдяки їх соціально-культурній діяльності більша частина населення вижила в умовах жорстокого гітлерівського режиму.


Висновки

Таким чином на підставі проведеного дослідження та спираючись на джерельну базу , ми можемо прийти до наступних висновків;

1. вітчизняна історіографія досить фрагментарно висвітлює політику окупаційного режиму без побудови комплексного узагальнення. Однак теоретичні напрацювання у галузі колабораціонізму, політики вербування робочої сили, особливостей функціонування органів місцевого самоврядування є вагомим кроком уперед на шляху дослідження визначеної проблеми. Характерною особливістю праць західних науковців є розкриття соціальної складової окупаційного режиму лише у контексті загальних питань історії України часів Великої Вітчизняної війни. Обмежений протягом тривалого часу доступ до архівних матеріалів зумовив джерельну недостатність як вітчизняної, так і закордонної історіографії. Сьогодні джерельний комплекс можна умовно поділити на ще неопубліковані, а також на опубліковані документи та мемуарні роботи, що значно розширюють можливості під час вивчення тих питань, які пов'язані з діяльністю окупаційної влади на теренах України;

2. тільки погрози та насилля з боку нової влади, яка називала себе визволителькою України від більшовизму показали істинне обличчя окупаційного режиму («нового порядку»). Нова влада відстоювала концепцію приватної власності на землю і критикувала колгоспну систему, однак в Рейхскомісаріаті «Україна» вона була в основному залишена (ця система була зручною для експлуатації українських селян). Промисел і торгівля мали служити для потреб Німеччини і розподілу споживчих товарів для частини працюючого населення. І якщо на початковому етапі влада ставила перед собою завдання не налаштувати проти себе населення, то згодом навіть грати на ментальності українців вона наміру не мала, а її воєнні, політичні та економічні заходи набували протилежних ознак. Рейхскомісаріат «Україна» являв собою фактично колонію, яка входила до обсягу німецького «життєвого простору»;

3. діяльність українських органів місцевого управління, як і кримсько-татарських комітетів, не можуть оцінюватися однозначно — тільки позитивно чи негативно — вже тільки тому, що, по-перше, створені вони були гітлерівськими окупантами як допоміжні органи місцевого управління для впровадження «нового» поряд­ку, а по-друге, завдяки їх соціально-культурній діяльності більша частина населення вижила в умовах жорстокого гітлерівського режиму.


Список використаних джерел при написанні вступу


1. Бойко О.Д. « Історія України » // К.2008. 687с. стор.467-469. 2. Грідіна І.М « Вплив нацистської пропаганди на духовне життя населення України (технології, механізми та селективності).» // УІЖ №3 2009.стор.С. 123-132.

3. ДирейкІ.І « Організаційне та нотаріальне забезпечення поліційних сил спротиву і підрозділів у рейхскомісаріаті України.» // УІЖ №6 2009. Стор . С.87-106.

4. Зюсс Д. та Зюсс В. «Третій Рейх . Розквіт і крах імперії» Харків 2009. 396с.

5.Іванова О.Ф, Іванкова І.О. « Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців в Україні.» // УІМ №3 2005. стор.83-95.

6. Мельник А.І. «Історія України» // К.2008. 85с. стор.65-67. 7. Рибак І.В. « Наш край в історії України» Кам`янець-Подільський 2007.

стор.164-165.

8. Тронько П. « Навічно в пам`яті народній » // К.1995. стор.32-56.

9. Червінський В.І. «Історія України. Джерельний літопис» // К.2008.

стор.529-555.

10. Шайкан В. « Колабораціонізм в Україні в роки Другої світової війни. Характерні риси та особливості.» // Харківське видавництво. стор.660.

11. Шейденбауер А. « Життя і смерть на східному фронті » М. 2008. 349с.

12. Штефан Л.В. « Колабораціонізм в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945р.» // Зб. Військова історія 2009.№4. стор. 15-21. Список джерел та літератури для написання першого розділу 1. Айкель М. «Через брак людей...» Німецька політика набору робочої сили та примусової депортації робітників із окупованих областей України 1941-1944 рр. // Український історичний журнал. - 2005. - №6. - С. 139-155. [1] 2. Архіви окупації 1941-1944 / Упоряд. Н. Маковська. - Т.1. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - 872 с. [2] 3. Історія застерігає: Трофейні документи про зло­чини німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни / Кер. кол. упоряд. В. М. Немятий. - К.: Видавництво по­літичної літератури України, 1986. - 264 с. [3] 4. Лисенко О.Є. Деякі методологічні аспекти дослідження національної політики сталінського й гітлерівського режимів у період Другої світової війни // Безсмертя подвигу: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 22 квітня 2005 р. / Київський національний університет внутрішніх справ. - К: ВПЦ МВС України, 2006. - С 11-17. [4] 5. Пігідо-Правобережний Ф. Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця. - К.: Смолоскип, 2002. - 288 с. [5] 6. Потильчак О. «Новий порядок» в окупованій Україні (1941-1944) // Пам'ять століть. - 1999. - №1. - С. 97-104. [6] 7. Шайкан В.О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони в роки Другої світової війни. Монографія. - Кривий Ріг: Мінерал, 2005. - 451 с. [7] 8. Шевченко В.Ф. Фашистський окупаційний режим в Україні і Велика Вітчизняна війна українського народу проти агресорів 1939-1945 рр. (деякі методологічні аспекти) // Безсмертя подвигу: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 22 квітня 2005 р. / Київський національний університет внутрішніх справ. - К: ВПЦ МВС України, 2006. - С 13-25. [8]

Список джерел та літератури для написання першого розділу

1. Вінницькі вісті. – 1941. – 3 вересня. [10]

2. Вінницькі вісті. – 1941. –7 вересня. [36]

3. Вінницькі вісті. – 1941. – 24 вересня. [25]

4. Вінницькі вісті. – 1941. – 5 жовтня. [27]

5. Вінницькі вісті. – 1941. – 8 жовтня. [7]

6. Вінницькі вісті. – 1941. – 27 листопада. [29]

7. Вінницькі вісті. – 1942. –18 січня. [19]

8. Вінницькі вісті. – 1942. – 14 лютого. [18]

9. Вінницькі вісті. – 1942. – 27 травня; [9]

10. Вінницькі вісті. – 1942. – 30 листопада. [20]

11. Вінницькі вісті. – 1943. – 8 квітня. [33]

12. Вінницькі вісті. – 1943. – 5 жовтня. [35]

13. Воєнне лихоліття на Поділлі (1941-1945 рр.) /Слободянюк П.Я.,

Вавринчук М.П., Олійник Ю.В.,Смоленюк П.С.,Телячий Ю.В.. – Кам’янець-

Подільський, 2006.-312 с., Рекотов П. Плани війни та характер окупаційного режиму в Україні1941-1944 рр. (історико-правовий аспект) // Право України. – 1997. – №5. [1]

14. ДАВО. – Ф.Р-1311– Оп.1. – Спр.5. [38]

15. ДАВО. – Ф.Р-1311. – Оп.1. – Спр.9. [24]

16. ДАВО. – Ф.Р-1311. – Оп.1. – Спр.305; Український голос. – 1943. –

30 грудня. [22]

17. ДАВО.– Ф.Р-1312. – Оп.1. – Спр.264. [17]

18. ДАВО. – Ф.Р-1434. – Оп.2. – Спр.9. [41]

19. ДАХО. – Ф.Р-420. – Оп.1. – Спр.3. [26]

20. ДАХО. – Ф.Р-420. – Оп.1. – Спр.5 [30]

21. ДАХО. –Ф.Р-420. – Оп.1. –Спр.6. [6]

22. ДАХО. – Ф.Р-420. – Оп.1. – Спр.62. [32]

23. ДАХО. – Ф.Р-429. – Оп.1. – Спр.2. [15]

24. ДАХО. – Ф.Р-429. – Оп.1. – Спр.2, Світлий промінь.. – 1942. –15 червня; [21]

25. ДАХО. – Ф.Р-434. – Оп.1. –Спр.7 [43]

26. ДАХО. – Ф.Р-434. – Оп.1. – Спр.41. [8]

27. ДАХО. – Ф.Р-458. – Оп.1. – Спр.2. [42]

28. ДАХО. –Ф.Р-461. – Оп.1. – Спр.1. [23]

29. ДАХО. – Ф.Р-539. – Оп.1. – Спр.158. [34]

30. ДАХО. –Ф.Р-581. – Оп.1. – Спр.1; [4]

31. ДАХО. – Ф.Р-805. – Оп.1. – Спр.13. [28]

32. ДАХО. – Ф.Р-805. – Оп.1. – Спр.75. [13]

33. ДАХО. – Ф.Р-805. – Оп.1. – Спр.75. [37]

34. Державний архів Вінницької області (далі: ДАВО). – Ф.Р-1311. –Оп.1. –

Спр.9. [5]

35. Державний архів Хмельницької області (далі: ДАХО). – Ф.Р-420. –

Оп.1. – Спр.15. [2]

36. Дунаєвецькі вісті. – 1942. – 21 лютого. [40]

37. Косик В.Україна і Німеччина у ІІ світовій війні у документах: Зб.німецьких архівних матеріалів. –Львів,1997. – т.1. [3]

38. Міньковецькі вісті. –1941. –13жовтня. [39]

39. Світлий промінь. – 1942. – 15 червня. [16]

40. Український голос. – 1943. – 6 червня. [11]

41. Український голос. – 1943. – 1 вересня. [14]

42. Український голос. – 1943. – 17 жовтня. [12]

43. Урядовий голос. – 1943. – 30 грудня. [31]


Список літератури для написання третього розділу роботи


1. Архіви окупації т.1. К.2006. 871с. стор.553-574. 762-769. [3]

2. Безсмертя. Книга пам`яті України 1941-1945 К.2000. 873с. стор.174-179. [1]

3. Бойко О.Д. Історія України К.2008. 687с. стор.467-469. [7]

4. Історія України. Джерельний літопис за ред. В.І..Червінського К.2008.779с. стор.529-555. [2]

5. Історія України за ред. М.О.Скрипника К.2003. 366с. стор.248-250. [8]

6. Книга скорботи України Хмельницька область т.1. Хмельницький «Поділля» 2003. 787с. стор.8-18. [12]

7. Лазарович М.В. Історія України К.2008. 683с. стор.473-474. [4]

8. Літопис Хмельниччини .Краєзнавчий збірник Хмельницький 2007. 289с.

стор.219-225. [13]

9. Мельник А.І. Історія України К.2008. 85с. стор.65-67. [5]

10. Поділя в роки Великої Вітчизняної війни / Збірник документів / Львів «Каменяр»

1969р. 369 с.

11. Рибак. І.В. А.Ю.Матвеєв. Історія України К.2005. 199с. стор.63-69. [6]

12. Рибак І.В. Наш край в історії України Кам`янець-Подільський 2007. 259с.

стор.164-165. [9]

13. Сторінки історії України XXст. К.1992. 333с. стор.136-137. [10]

14. Тронько П. Навічно в пам`яті народній К.1995. 157с. стор.32-56. [11]