Geum.ru

Вісник львів. Ун-ту vysnyk LVIV univ. Серія філологічна. 2003. Вип. 32. С. 3-14 Ser. Philologi. 2003. №32. Р. 3-14 художня спадщина: студії

Вид материалаДокументы

Содержание


УДК 821.161.2-1/-3.09:244]’06 (092 І.Франко) ФРАНКОВА “КНИГА КААФ”
Львівський національний університет імені Івана Франка
Ключові слова
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

УДК 821.161.2-1/-3.09:244]’06 (092 І.Франко)




ФРАНКОВА “КНИГА КААФ”



Валерій Корнійчук*


Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна


У статті аналізуються поезії циклу “Із книги Кааф”, що завершував збірку “Semper tiro” І.Франка. Автор намагається розгадати таємниці чудодійної “ростини”, осмислити уроки у “школі поета”, розкрити гедоністичне розуміння “любові-гріха”, збагнути трагічні колізії “дневника”, відчути трансцендентність художнього слова.

Ключові слова: цикл, поет, ліричний герой, сновидіння, галюцинація, еротика.


Цикл “Із книги Кааф” завершував останню оригінальну збірку Івана Франка “Semper tiro” (1906). Непомітний, як і вся поетична книга, в часи тотального захоплення каменярською ідеологією, він лише недавно став об’єктом окремих літературознавчих студій, викликавши низку нетрадиційних інтерпретацій. Зокрема, З.Гузар робить цікаву і небезуспішну спробу “прочитати його крізь призму євангельського вчення” [див.: 3; с.390–392]. Р.Мних вважає цикл опозицією до “старих тем” як синтезу Старого завіту та язичництва. Розглядаючи нову концептуальну парадигму в контексті україноюдаїки, він виокремлює в ній “проблему чистоти віри і проблему пошуків втраченої віри” [10; с.119]. Але разом з тим інтуїція підказує йому, що в легенді про чарівну рослину кааф маємо “досить характерний для Поета тип метафори-символу, коли квіткою названо власне слово, книга” [10; с.119]. П.Ляшкевич, відштовхуючись від символічної аналогії назви циклу із збіркою морально-дидактичних діалогів релігійного змісту, також припускає, що “з одухотвореним благодатним впливом Божого слова на душу людини Франко порівнював властивість поетичного слова” [8; с.216]. М.Ткачук значно ширше тлумачить образ дивної квітки, що, на його думку, “символізує глибоко людяне мистецтво, долю митця, який служить своїм словом народові, віддаючи повністю себе йому” [14; с.27]. Подібне пояснення зустрічається у Л.Голомб, яка вважає, що тут “поет художньо матеріалізує ідею мистецтва та його суспільної функції” [1; с.123]. З усіх цих концептів, що не суперечать один одному, найпереконливіше виглядає ідентифікація “ростини” з книгою – Словом, яке в естетичній свідомості поета набувало містичної чудотворної сили (“Книги – морська глибина…”, “Лісова ідилія”, “Було се три дні перед моїм шлюбом…” та ін.). Ця версія випливає із “замаскованої” у сновидну візію ліричної алегорії “У сні зайшов я в дивную долину…” – своєрідного прологу до циклу.

Загалом засоби сну та сонні сугестії з їх необмеженими образними асоціаціями характерні для Франкової поезії (“Каменярі”, “Мій раю зелений…”, “Святовечірня казка”, “Криваві сни”, “Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!..”, “Похорон”, “По коверці пурпуровім…”, “Над великою рікою…”, “Ніч. Довкола тихо, мертво…”, “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…” тощо). У відомому трактаті “Із секретів поетичної творчості” письменник задекларував виняткову тотожність між сонною і поетичною фантазією. “В обох разах, – писав він, – наша душа дізнає ілюзії, що витворений несвідомою діяльністю мозку світ образів є щось реальне, зверхнє, лежить поза нашим “я”. В обох разах результат дуже подібний – наглядні, пластичні образи” [16;т.31; с.73].

У вірші “У сні зайшов я в дивную долину…” фантасмагоричне видіння І.Франка, очевидно, виходить за рамки звичайних художніх умовностей чи специфічних композиційних прийомів. Радше, йдеться про “свідоме настроювання уяви митця на хвилю сонної фантазії, наслідування її “зразків” [9; с.30]. Звідси те відчуття незвичайної легкості, з якою ліричний герой лине чудесним простором “дивної долини”, що нагадувала мальовничі краєвиди рідного хутора поета [див.: 4; с.67]. Навколо буяє райська природа, бринить невидима пташина симфонія, хвилюється срібними переливами лан жита, шумить верхами правічний ліс, а з таємничого лугу вітер несе розкішні пахощі, від яких ширшають груди і виростає в тілі дух. З рідкісним “змислом” запаху, що домінує в першій частині поезії, злютовані смакові та слухові враження солодкого співу, який виходив ніжними й м’якими пасмами з барвистих квіток небачених химерних форм. За словами З.Гузара, “пахощі і квіти, їх тони – це той ініціальний образ, від якого починається творення загальної тональності всього циклу” [4; с.68].

Далі в уяві автора виникає ланцюжок дівчат у білому, “в вінках і скиндячках”, які пестять кожну квітку і бережно зривають із неї по листку. “Змисл” зору вихоплює з пишної, але монохромної фантастичної реальності лише білий колір, який в кореляції з “не білим” означає сакральність, чистоту, невинність, плодючість, світло тощо. Білі одежі часто носять духи, міфологічні персонажі (Білобог, Білун, Лада, Чугайстер та ін.). Однак транспонований у видиво образ дівчини у білому може символізувати також невтілену в життя мрію. І все ж найдраматичніше тлумачення знаходимо у західнобілоруських віруваннях – побачена уві сні жінка чи дівчина в білому віщувала хворобу [12; т.1; с.153]. Художнє, а може, реальне марення виявилося для поета пророчим!

Сік з листків екзотичної рослини кааф дуже нагадує краплю чудового меду з “Притчі про життя”. Ці ключові образи виконують адекватні ідейно-естетичні функції – переміни замшілої людської сутності, сотворіння нового ідеалу, знаходження нової мети і віри:


А хто до уст листок сей занесе,

І розгризе, і сок його скуштує,

У того серце розкішшю стрясе;

У того смілість душу напростує,

У того радість очі прояснить,

Турботи всі розвіє й пошматує.

Твій сум, твою зневіру хоч на мить

Прогонить він; ти станеш, мов

дитина,

Всю суть свою ти мусиш відмінить.

Всім любий ти, хоч круглий

сиротина,

І любиш всіх, щасливий в тій любві.

(“У сні зайшов я в дивную долину”)

[16; т.3; с.164]
Та одно лиш нам

Лишилось те, чого ніяка сила,

Ніяка нам пригода взять не може:

Се чиста розкіш братньої любові,

Се той чудовий мід, якого крапля

Розширює життя людське в безмір,

Підносить душу понад всю тривогу,

Над всю турботу із-за діл минущих –

В простори, повні світла і свободи.

Хапайте сквапно краплі ті, брати!

(“Притча про життя”) [16; т.2; с.209]