Geum.ru

Історія філософії. Антропологія

Вид материалаКонспект

Содержание


Буддизм – вчення сіддхартхи гаутами
Перша істина
Матеріалізм чарваки-локаяти
Даосизм і конфуціанство у стародавньому китаї
Учитель Кун
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.3. БУДДИЗМ – ВЧЕННЯ СІДДХАРТХИ ГАУТАМИ

Будда – один із видатних мислителів в історії людства. Він народився у місті Капілаваста (нинішній Непал) у родині царя Шуддходана з роду Шакья, звідки і його прізвисько Шакья-Муні. Принц Сіддхартха Гаутама (563-483 до н.е.) при народженні утратив свою матір. Астрологи напророчили, що він стане ченцем-аскетом, якщо побачить скаліченого, старого, небіжчика і ченця-аскета. Батько спробував запобігти здійсненню пророцтва. У розкоші і пишноті принц жив, оженився і мав сина. Але одного разу все напророчене збулося. Тіньові сторони життя, які відкрилися Гаутамі, збентежили його. У 29 років він віддалився від світу, став пустельником, вивчав Веди і вгамовував свою плоть. У якийсь момент на нього зійшло просвітлення, він осягнув правду життя і став пробудженим – Буддою.

Отже, Будда – це людина, яка прокинулася від сну умовностей життя: «Прокинься і спробуй зрозуміти, якою перевагою ти володієш зараз, у своєму людському бутті». Будда був послідовним індивідуалістом і настійно жадав від своїх прихильників, щоб вони цінували свій власний досвід, а не тільки покладалися на авторитети. Він не вчив своїх учнів тому чи обмежений світ, чи нескінченний, чи продовжує святий жити після смерті, чи ні, тощо. Знання цих речей не обов'язкове для збагнення світу і просвітління. Будда знав, що питання не слід відокремлювати від того, хто його ставить. Зміст запитання добре ілюструє ступінь духовного розвитку людини. Просвітління потребує не лише інтелекту, але і наявності волі. Воля воліє пізнати себе в собі, звільнившись від всіх умовностей, а тоді це вже інтуїція. Впливав на людей Будда саме своєю духовною величчю і силою волі, яка досягала самих основ творіння. Він наполягав на необхідності здобування особистого досвіду, а як засоби досягнення звільнення рекомендував аскетизм, медитацію і усамітнення.

Будда вчив тому, що потрібно для пробудження. Звідси і вчення про чотири “шляхетні істини”. Перша істина – прив’язаність до існування: народження, хвороби, старість, жадоба до насолод, смерть – усе це є стражданнями. Страждання неможливо полегшити ніякою кількістю матеріальних утіх, тому що матерія і дух – дві абсолютно протилежні стихії. Друга істина – джерело страждань в бажанні нових народжень, насолод, у жадобі існування і жадобі загибелі. Страждання приходять зненацька, як лісова пожежа. Багаття матеріальних проблем не можна згасити за допомогою прогресу науки. І ніщо матеріальне не зможе захистити нас від страждань. Третя істина – є знання про можливість подолання страждань, про подолання жадоби життя. Четверта істина – це знання шляху праведності, що веде до подолання страждань.

Так, головне в буддизмі – це істина про страждання. Зрозумійте, людина здатна на те, щоб пожертвувати багато чим: найдорожчими речами, друзями, близькими, нарешті, свободою і життям заради якихсь ідеалів. Але, людина жадає страждання і не відмовиться від нього. Страждання доставляють людині найбільшу насолоду. Саме про страждання людей написано найкращі, сповнені натхнення романи і поеми! Пожертвуйте стражданнями, звертається до нас Будда, і життя ваше стане іншим, яким ви його сьогодні навіть і не можете уявити собі, в вашому, обумовленому стражданнями становищі.

Шлях праведності, який веде до подолання страждань, – восьмеричний. 1) правильне бачення – це усвідомлення справедливості чотирьох шляхетних істин; 2) правильна думка – це рішучість почати перетворювати своє життя; 3) правильне висловлювання – утримування від неправди, наклепів, безглуздих розмов з іншими і із самим собою; 4) правильна дія – діяльність у відповідності до принципів добра і справедливості; 5) правильний спосіб життя – звичка скромно жити лише плодами своєї праці; 6) правильне зусилля – боротьба зі спокусами життя; 7) правильна увага – розуміння швидкоплинного характеру всього матеріального існування; 8) правильне зосередження – виникнення зору і знання, які відповідають вольовому зусиллю для зміни свого життя, досягненню просвітління своєї свідомості. На цьому ступені досяжна нірвана.

Нірвана – поняття важке для пояснення. Об'єктивної причини виникнення нірвани не існує. Але треба мати на увазі, що матеріальне тіло складається з п'яти грубих елементів: землі, води, вогню, повітря й ефіру. А тонке тіло складається з трьох: ума, розуму і его. Досягти звільнення, значить позбутися всіх цих матеріальних оболонок. У цьому полягає і мета занять йогою, і основний принцип вчення Будди про нірвану. Будда вчив своїх послідовників тому, як за допомогою медитації і йоги позбуватися матеріальних впливів. Шлях до досягнення нірвани можна пояснити, але ні сприйняти органами відчуттів, ні пояснити її неможливо в прийнятних для звичайної людини поняттях і порівняннях. Нірвана означає закінчення процесу матеріалістичного життя. Згідно із філософією буддизму, в кінці матеріального життя – лише порожнеча. Інколи філософію Будди називають філософією порожнечі.

Труднощі розуміння буддизму починаються вже з того, що цей шлях – серединний. Один шлях, слідуючи яким люди прагнуть лише втіх і задоволення своїх тваринних бажань, низок, грубий і для звичайних людей марний. Інший шлях, – шлях що веде до умертвіння плоті, сповнений страждань, і він так само марний. Тому саме серединний шлях дає бачення і знання, які допомагають уникнути крайнощів, серединний шлях веде до умиротворення, до надзнання, до просвітління, до нірвани.


2.4. МАТЕРІАЛІЗМ ЧАРВАКИ-ЛОКАЯТИ

Чарвака-локаята – одна з філософських систем Індії, що заперечували безумовний авторитет Вед. Прихильники цієї матеріалістичної філософії відкидали догмат існування Бога, заперечували можливість посмертного існування душі. Звертаючись до ідей “Махабхарати” учитель Бхарадваджі приймає існування п'яти матеріальних елементів, ніби обручів у тілі: вода, повітря, порожнина, вогонь, земля. Ця п’ятірка забезпечує буття тіла і немає потреби в залученні джіви: “Як джіва дає взнати про себе?, – запитує він. – Чи чує вона, чи говорить?”. Того, кого склювали птахи, хто впав із стрімчака і розбився, того, хто спалений вже неможливо знову зробити живим. Тому Бгарадваджі говорить, що джіва зникає після смерті тіла, подібно тому, як зникає вогонь після згоряння дров. Він відкидає також і ведичну концепцію варн, говорячи, що всі люди підвладні втомі, голоду, прагненням і гніву, а тому немає різниці між брахманом і шудрою.

Для чарваків характерна думка про органічний зв'язок почуттєвого і раціонального в пізнанні. П'ять органів почуттів: слух, дотик, смак, зір і нюх знаходяться під впливом розуму. У той же час розум (манас) без почуттів може насолоджуватися речами лише в уяві, без почуттів розум виснажується і вгасає як вогонь без дров. Чарваки – сенсуалісти і заперечують будь-які форми надчуттєвого знання.

Першооснови всього сущого чарваки звели до чотирьох стихій, назвавши їх магабгута: земля, вода, повітря і вогонь. Усе складається з них і навіть свідомість похідна від них. Свідомість походить з магабгут, коли належним образом поєднавшись вони утворюють тіло людини. При розпаданні живого тіла на магабгути зникає і свідомість. Так що виходить, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії. Існування богів чарваки заперечували, відстоюючи атеїстичний світогляд.

Етика чарваків орієнтована на досягнення щастя, як насолоди. Вони – гедоністи. Взагалі вони визнають, що насолоди пов'язані зі стражданнями, але в нашій волі зробити страждання мінімальними. Адже не відкидаємо ми колосся рису разом із зернами лише тому, що вони в пилу й у лушпайці. Щоправда, у питанні про насолоди чарваки не були одностайні. Тонкі чарваки вбачали важливу роль у житті людини і духовної насолоди.


2.5. ДАОСИЗМ І КОНФУЦІАНСТВО У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Китай – одна з найстародавніших цивілізованих країн. Історія науки і культури його сягає за 4 тисячі років. І філософські ідеї у Китаї мають давню історію. Одним із важливих свідоцтв виникнення філософії у Стародавньому Китаї можна вважати появу І-цзін або “Книги змін”. Вже при династії Шан з'явилося уявлення про темне і світле, як невід'ємні начала, властиві всім матеріальним речам. Світле начало стало виражати властивості Неба, Сонця, дня, спеки, твердості, сили, чоловіка. Темне начало – властивості Землі, Місяця, ночі, холоду, м'якості, слабості, жінки. Звідси і уявлення про дві сили, що протистоять одна одній і які взаємопроникні. Поняття темного і світлого отримало втілення також і в «І-цзін», витоки якої, можливо, треба шукати в Ш тисячолітті до н.е. Це – книга пророцтв, які роблять на підставі триграм, у якій досліджують зміни темного і світлого начал, пророкують щасливі і нещасливі події. Триграми – це різні сполучення темного (інь) і світлого (ян) начал. Суцільна лінія – символ світлого, а переривчаста – темного. Спочатку було вісім триграм, символів восьми проявів природи: небо, земля, грім, вітер, вода, вогонь, гори, озера. Пізніше система пророкування була удосконалена до 64 гексаграм. Кожна гексаграма складалася із 6 ліній. Небо і земля мали попередню символіку, тільки подвоєну. Близько 672 р. до н.е. вчення, було досить поширене. Узагальнюючи, можна сказати, що І-цзін спирається на матеріалістичні та діалектичні ідеї. Пророкування ґрунтується на двох випадкових комбінаціях, що випали. Вважають, що у кожної гексаграми дві верхні лінії відносяться до світу божественного, дві середні – до емоційного, морального світу людини, дві нижні – до земного, тілесного. Все вчення про гексаграми побудовано на основі виявлених мислителями природних закономірностей і пов'язано з астрологічними проріканнями на основі рухів Сонця, Місяця і планет. Фундаментальною основою гексаграм є помічена своєрідність, властива кожному моменту.

«І-цзін» розглядає суперечливість відносин, які існуючі всюди і з необхідністю. Взаємний потяг і взаємне відчуження речей також є предметом Книги. Є гексаграми щасливі і нещасливі. Однак тлумачення їх у конкретних умовах у силу дії принципу єдності протилежностей неоднозначні. Зміст гексаграм гнучкий, і спирається на якості моменту пророкування, оскільки знаходиться в стані розвитку і змін. Незначні зміни можуть приводити до різких змін у природі, у суспільстві, у житті окремої людини. Кожен момент несе в собі ту чи іншу сукупність можливостей. Зрозуміти, яка можливість здійсниться – завдання мантиса. Оскільки гадання здійснювалося по двох гексаграмах із 64, то мантис міг спостерігати напрямок змін, виявляючи найбільш прийнятні для конкретної людини, яка звернулась до нього із запитанням.

Гуманістичне начало в «І-цзін» досить сильне. У тлумаченнях помітна тенденція до заперечення боротьби, підкреслюється необхідність єдності і примирення. Помітний також вплив ідеї про ілюзорність значного числа змін, про перевагу круговороту явищ, циклічності, повторюваності. Фундаментальні філософсько-світоглядні, природничо-наукові та етичні ідеї “Книги змін” наклали глибокий відбиток на всю систему філософування в Китаї.

Лао-цзи (Учитель Лао), він же Лао Дань, жив у другій половині VI-першій половині V ст. до н.е. Уважають, що саме він заснував школу даосизму. Відоме місце його народження і те, що якийсь час він був хранителем архіву при дворі династії Чжоу. Зберігся його головний твір «Дао де цін». Час життя Лао-цзи збігся з драматичним періодом переходу від рабовласницького ладу до феодального, тому зміни в суспільстві вплинули на його творчість і світогляд. У законах, що затверджували нові феодальні відносини, він вбачав зло: “Коли в державі багато законів і постанов, то число злодіїв зростає”. Будь-який новий закон дає можливість певним угрупуванням скористатися його недоліками, на їх користь залишеними законодавцем. Але якщо не затівати нічого нового, то народ збагачується. Лао-цзи виступив проти практики шанування мудрих: “Причина того, що важко правити народом, полягає в тому, що народ здобуває освіту і в ньому багато розумних”. А в стародавні часи народ тримали в неуцтві, і життя було краще.

Лао-цзи і його послідовники розглядають дао як джерело і причину всього сущого, як універсальний закон, що управляє світом. Ієрогліф дао має багато значень, одне з них: дорога, по якій ходять люди. В переносному значенні це й означає закономірність, закон. Дао – це корінь неба і землі, а матір всіх речей – хаос. Дао нерухоме, безтілесне, самобутнє, незмінне, рухається, здійснюючи нескінченне коло, і не знає межі. “Земля несе людей; небо несе землю; Дао несе небо; природність несе Дао”.

Вчення про дао діалектичне, спирається на єдність протилежностей темного і світлого, котрі породжують гармонію, з якої народжується все суще. Суть дао не можна висловити засобами нашої мови. Те, що можна виразити словами, – не дао. Дао є глибина буття. “Люди дивляться на Дао, але не бачать; вони слухають його, але не чують; вони вживають його, але воно не зменшується”. Буття і небуття Лао-цзи розглядає як основні категорії, що розкривають суть дао. Буття він розглядає як сутність предмета, а небуття – як порожнечу. “Із глини роблять посуд, і оскільки посудини усередині порожні, з'являється можливість використовувати їх... Оскільки будинок усередині порожній, з'являється можливість використовувати його. Тому наявність предметів приносить користь, а наявна в них порожнеча робить їх придатними до вживання”. Якщо запитати, що для нас важливіше в чаші: чаша як річ, чи порожнеча в чаші для наливання рідини, то ми не зможемо однозначно відповісти.

Дао розглядається також і як загальний світовий закон. “Дао нічого не робить, але немає того, чого б воно не зробило”, – зазначав Лао-цзи. Дао постійно залишається саме собою. Перехід у протилежність – шлях руху дао. Лао-цзи стверджував, що дао демонструє свої функції цілком природно, але немає ні єдиного предмета або явища, яке б виникло без його участі. Дао не примушує рости жодне істота, не втручається в його життя, дозволяє усьому розвиватися природно, знаходитися в русі до протилежного.

Лао-цзи розглядає дао і як закон для правителів. Вони повинні очищати серця від надмірних бажань, повинні знати міру, виявляти поступливість у відношенні нижчих. Правителі повинні дотримувати принципу недіяння і дотримувати того, що природно. Якщо ці принципи дотримуються, то досяжне положення, при якому правитель “не веде боротьби, тому ніхто в Піднебесній не в силах боротись із ним”. Коли правитель дотримує принципу недіяння, то немає нічого, чим би він не керував. У цих висловлюваннях – глибокі діалектичні міркування стосовно єдності протилежностей, переходу в інше. Непросто однозначно віднести Лао-цзи до стану матеріалістів або ідеалістів, оскільки все в його філософії також в процесі переходу, становлення.

Чжуан-цзи (бл. 369-286 до н.е.) – один із відомих послідовників даосизму. Служив дрібним чиновником, а залишивши службу, жив усамітнено. У його вченні посилено ідеалістичну складову даосизму, є багато елементів суб'єктивізму і релятивізму. Чжуан-цзи розглядав де як опредмечене, як конкретний прояв дао в речах і в поведінці людини. Де – це те, завдяки чому існують речі, це найвища істина. Дао і де взаємозалежні, тому що без дао тіла не народжуються, а без де неможливо виявити їх життя.

Чжуан-цзи – релятивіст і для нього неприйнятні суперечки стосовно істинного і неістинного, тому що вони заподіюють людям масу страждань. У суперечці ні одна, ні інша сторони не можуть знати, хто з них правий. Так, конфуціанці вважають істиною те, що заперечують послідовники Мо Ді, а Мо Ді ні в чому не погоджується з конфуціанцями. У світі кожна річ утверджує себе через іншу, яка складає її протилежність. Побачити в одній, окремо узятій речі її протилежність неможливо, тому що пізнати річ можна тільки безпосередньо. Тому і говорять, що заперечення виходить із ствердження, а ствердження існує лише завдяки запереченню. Якщо це так, то все вмирає вже народжуючись, і все народжується вже вмираючи. Все можливе вже будучи неможливим, і все неможливе вже будучи можливим. Таким чином, істинне і помилкове цілком відносні. У сфері пізнання не знайти критерію для визначення істинності пізнання. Тому Чжуан-цзи і каже, що встановити справжню істину, і справжню неправду можливо лише долучившись до містики утаємниченого. Адже заперечення і ствердження одного і того ж не існує лише в дао.

У країні дао, вважав Чжуан-цзи, життя і смерть – одна гілка, можливе і неможливе – одна низка монет, а істинне і помилкове не пов'язані з тілом. У країні дао не знають любові до життя і не знають смерті, не знають, що корисне, а що шкідливе. У цій країні не будеш зазнавати обмежень, які накладено реальними протиріччями: істина-неправда, життя-смерть, користь-шкода, високий і низький стан. У цій країні немає небезпек і страждань, і в ній досяжна вища свобода. Можна припустити, що саме в містичній країні дао, у самосп'янінні світу суб'єктивного духу той, хто шукає, може знайти спокій від проблем і протиріч оточуючої його реальності. Але чи веде це до духовної перемоги і до позбавлення від страждань, чи веде це до поразки – невідомо.

Учитель Кун (551-479 до н.е.) на ймення Цю і на прізвисько Чжунні був нащадком шляхетного роду в царстві Лу. Конфуцій – це латинізоване ім'я Кун-цзи. В дитинстві він рано залишився без батька, жив у бідності, займав низьке положення, багато вчився, шукаючи засобів для існування. В зрілі роки Конфуцій обіймав посаду хранителя сховищ, доглядача пасовищ, потім відав будівельними роботами в царстві. Він виступав за проведення реформ, але без докорінних змін існуючого. Він зазнав невдачі в здійсненні своїх планів і відмовився від служби, досягши віку 50 років. Конфуцій багато років утримував приватну школу. Серед його учнів було 72 чоловіки, які глибоко оволоділи шістьма видами мистецтв: правилами поведінки, музикою, стрільбою з лука, управлінням колісницею, письмом і математикою. В II ст. до н.е. імператор У-ді посприяв поширенню принципів конфуціанства, а самого Конфуція було канонізовано.

Свідоцтвам про найдавнішу історію Китаю ми зобов'язані саме Конфуцію і та історія дійшла до нас ніби крізь призму його світобачення. Він же склав і коментар до “І-цзін”, що засвідчує його пошанування Неба і Долі. Він писав: «У п'ятдесят років я пізнав волю Неба». Волю Неба можна прочитати в небесних письменах-сузір'ях, які рухаються по небу. Для астролога була потрібна вченість, бо небесні письмена походять на земні, це – ієрогліфи. Кожне слово, кожну гексаграму, кожний стелліум планет, кожне життя і кожну подію можна уявити як особливий знак. Небо – це зміна чотирьох пор року, народження всього сущого. Все із самого початку визначено небесною долею. Невіглас не знає небесної долі і не боїться її. Хто не визнає долі, той не може вважатись шляхетною людиною. До того, що визначено волею Неба, нічого не можна ні додати ні зменшити. Бідність і багатство, нагорода і покарання, щастя і нещастя мають свої витоки, усвідомити які нездатна навіть сила людської мудрості. Такого роду судження Конфуція спиралися на його глибоке переконання в закономірному характері всього існуючого.

Для того, щоб зайняти гідне місце у світі, щоб поводитися з достоїнством, треба розуміти причини того, що відбувається. Причини усього – це і є воля Неба. Тому, хто завинив перед Небом, немає про що більше молитися. Головний гріх – це невір'я у всесилля Неба, чи, навпроти, уперте бажання противитися волі Неба. Велика людина здійснює свою долю як веління Неба. Мудрець володіє знаннями, що дозволяють осягти веління Неба. Звідси випливає, що шляхетна людина має три острахи: перед небесною долею, перед великими людьми і перед словами мудреця. Острахи ці свідчать про потенційну здатність шляхетної людини осягти волю Неба, яка згідно духу вчення Конфуція узгоджується із свободною волею кожної окремої людини. Для людини обмеженої свободна воля недосяжна, бо вона спирається на свідомий вибір, на знання сущого. Тому учитель Кун неодноразово підкреслював важливість свідомої діяльності людини.

Конфуцій вважав, що керувати країною треба на основі правил поведінки. Правила поведінки – лі, мають на меті регулювання відносин між правителями і їх підданими, між станами, родами, сім’ями, а також відносин між окремими людьми. Наставляти людей треба за допомогою моральних вимог, а перша з них: “Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому”. Необхідно шанувати батьків і стверджувати братерську любов як основу жень, людинолюбства. Необхідно замислюватись про обов’язки, а не над вигоду, бути вимогливим до себе, але бути поступливим до інших і вміти досягати з ними згоди. Людинолюбство містить у собі п'ять якостей: шанобливість, великодушність, правдивість, тямущість і милість.

Конфуцій вважав, що саме людинолюбство відрізняє шляхетну людину, яка має владу, хоча і серед панства можуть бути такі, у кого відсутнє жень. Серед низьких людей немає таких, кому властиве жень. Для того, щоб змусити коритися простолюдинів, треба підносити прямодушних над лукавими людьми. Вести державні справи треба так, щоб було в статку продовольство, військове спорядження, щоб простолюдини довіряли своєму правителю, повчав Конфуцій. У випадку виникнення труднощів у державі треба відмовлятися спочатку від військового спорядження. Можна відмовитися і від продовольства, але якщо в народі недостатньо довіри до правителя і його близьких, то тоді держава не зможе подолати труднощі.

“Виправлення імен” – важливий принцип Конфуція, що сприяє управлінню державою. Цей принцип сильно перекручений у численних тлумаченнях, хоча сам Конфуцій ясно вказав: “Необхідно виправити імена. Шляхетний муж обережний стосовно того, чого не знає. Якщо імена неправильні, то висловлювання не будуть ґрунтовні. Якщо висловлювання не будуть ґрунтовні, то справи не будуть зроблені, а якщо справи не будуть зроблені, то правила не будуть дотримані повною мірою... Покарання не будуть застосовуватися правильно; а коли покарання застосовуються неправильно, люди не знають, як їм себе поводити”. Для того, щоб цілком наблизитися до змісту сказаного Вчителем, треба пам'ятати, що в центрі його вчення стоїть Небо. Правильно діяти, значить діяти з розумінням справи, керуючись правильним поняттям про те, що робиш. Тому слід уточнити зміст понять (імен), поставити людей на належне їм місце у відповідності до їх реального нинішнього статусу, пам’ятаючи, що люди, речі і знання речей можуть потерпати змін.

“Золота середина” розглядалася Конфуцієм як найвищий принцип чесноти. Фактично – це теорія компромісу і пом'якшення протиріч. Частіше люди або нестримані й активно прагнуть уперед, або обережні і виявляють пасивність, тупцюючи на місці. Конфуцій був проти усього, що можна назвати екстремізмом чи крайністю. Висловлені ним ідеї про управління на основі чесноти, любові до людей, великодушності і наданні милості, відмови від жорстокої політики у відношенні до народу, тощо – усе це конкретні форми визначення принципу золотої середини. У той же час безпринципні компроміси й угодовство, прагнення жити спокійно, змішання добра і зла Конфуцій називав лицемірством – ворогом чесноти. Лицеміри – низькі люди, вони підривають принцип. Сам Чжунні у своєму житті не зробив нічого надмірного.