Історія філософії. Антропологія
| Вид материала | Конспект |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Навчальна програма дисципліни історія філософії для напрямків підготовки (спеціальностей):, 328.42kb.
- Робоча програма курсу "Релігієзнавство " Для спеціальності 050101 "Основи економічної, 251.11kb.
- Д. В., студ кнутш. Важливість для сучасної філософії категорії “система” як самодавліючої, 13.9kb.
- Програми фахових дисциплін для вступного випробування за напрямом „філософія для освітньо-кваліфікаційних, 3735.02kb.
- Тема основні питання, 71.13kb.
- Реферат на тему: Розвиток філософії в Україні, 579.27kb.
- Програма з філософії Нового часу для студентів 2-го, 396.58kb.
- Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
- Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії, 2553.82kb.
8.5. ФІЛОСОФІЯ РОСІЙСЬКОГО КОСМІЗМУ
Загалом російський космізм – це надзвичайно цікавий і оригінальний підхід до усвідомлення гармонії індивідуально-суспільного буття людини у Всесвіті.
Федоров Микола Федорович (1828-1903) – засновник цього напряму російської філософії. Багато років він працював у Румянцівському музеї, центральній бібліотеці Москви. Ерудиція, пам'ять і висока моральність його вражали сучасників. “Філософія загальної справи” – головний твір мислителя.
Федоров критично відносився до сучасної йому науки, спостерігаючи як учені поділили єдину науку на безліч окремих наук, уявляючи, що зможуть поодинці звільнити нас від тягаря нещасть, які обрушилися на нас. Але вчені не розуміють того, що є загальне питання для них усіх. Непорозуміння у співтоваристві вчених виникає від того, що у них немає загальної справи, але саме таким могло б стати об'єднане зусилля вчених, спрямоване на регуляцію і керування силами сліпої природи.
Методологічним принципом організації науки, на думку Федорова, має стати принцип тотожності розуму практичного і розуму теоретичного. Розум практичний слід розглядати як правлячий, як регуляцію, тобто перетворення сліпого руху природи в розумний. Невизнання цього, на думку Федорова, у середовище людей вносить безладдя, уражаючи їх голодом, виразками і смертю.
Гуманісту Федорову, який шукає правди, важко сприймати існуючий у суспільстві небратський стан, під яким він розуміє всі юридико-економічні відносини, становість і міжнародний розбрат. Причиною неспорідненості є “цивілізація”, яка замінили братерство і “державність”, яка замінила “батьківство” (“отчественность”). Філософ зазначив: «Батьківство – це не патріотизм, який замість любові до батьків зробив їх предметом своєї гордості, тобто замінив любов, або чесноту, гордістю, пороком, а любов до батьків любов'ю до самих себе, себелюбством». Важливо замінити гордість подвигами батьків тужінням по їх смерті. Коли землю ми станемо розглядати як цвинтар, а природу як силу смертоносну, то і питання політичне заміниться фізичним. Землю ж слід розглядати в космічному масштабі, як небесне тіло, родинне всім іншим небесним тілам, і зіркам у тому числі. І коли природним стане воскресіння, тоді можливою стане і регуляція усіх світів усіма воскреслими поколіннями.
«Що цінніше – золото, яке є джерелом взаємного винищування, чи прах батьків як мета поєднання синів. Що потрібно поставити наперед – чи вирішення питання про багатство і бідність (питання соціальне) чи ж вирішення питання про життя і смерть (питання природне)», – ось проблеми, які стоять у центрі філософствування Федорова. Він вважав, що питання про багатство і бідність – питання неповнолітніх. Воно нерозв'язне і не може усунути питання про смерть. Смерть позбавляє багатство будь-якої його цінності. Звідси іноді постає інтерес до аскетизму.
Відстоюючи уявлення про обмеженість нашого земного буття в нинішньому вигляді, Федоров пише, що вчена спеціальність має тимчасове значення. Зловживанням для нього є прагнення до знання як мети, заміна справи світоглядом, тобто культ ідей (ідеолатрія). Критично налаштований Федоров і до релігії у формі платонізму, бо така релігія виходить з поняття відродження без участі в ньому людини. Учені, зайняті удосконалюванням процесу виробництва речей, які збуджують розмежування і ворожнечу між людьми, наближають нас до смерті. Федоров закликає зайнятись дослідженнями причин смерті заради воскресіння: «Воскресіння є заміна похоті народження свідомим відтворенням».
ХIX ст. для Федорова – це століття відновлення марновірств, заперечення філантропії і гуманізму. Засвоївши дарвінізм, нинішнє століття визнало боротьбу законною справою і зі сліпого знаряддя природи стало свідомим її знаряддям, органом. Потрібна єдина жива, або ділова релігія, яка ставить у центр питання про життя і смерть, питання про воскресіння, питання про те, «чому померлі не оживають, сущі в трунах не воскреють». Вирішення цього питання бачить Федоров цілком натуралі-стично. Людство повинне воскресити усіх своїх предків, повернути їм їхні тіла. Розкладання тіла і розсіювання його часток не може бути перешкодою до цього, бо частки тіла не можуть вийти за межі нашого простору.
Збирання розсіяних часток є питання космотелургічної (космоземної) науки і мистецтва, тобто справа чоловіча. Складення зібраних часток є питання фізіологічне, гістологічне, а питання зшивання тканин людського тіла є справою жіночою. Праця збирання – велика праця, зауважує Федоров. Але слід розуміти, що уся речовина, яка оточує нас, є прах предків. Навіть у дрібних частках є їхні сліди. Яким би чином не подрібнювалася частка, у частках, що виникли від подрібнення, є сліди розламів, зауважує Федоров. І він сподівається: «Уявімо ж собі, що світ раптом чи не раптом освітився, зробився знаним у всіх своїх дрібних частках – чи не буде тоді для нас ясно, які частки були в короткій дружбі одна з одною, у якому будинку чи організмі вони гостювали разом або якого цілого вони складали частину, приналежність». Якщо це трапиться, а наука повинна допомогти в цьому, то завдання воскресіння близьке до свого вирішення.
Логіку воскресіння Федоров бачить так: перший відроджений буде відроджений негайно ж після смерті, ледь устигнувши вмерти. Потім навчаться воскрешати тих, хто ледь піддався тлінню, потім тих, хто більше розклався, і так далі. Нарешті, досягнувши все більшого досвіду воскресіння, рід людський дійде до воскресіння першого померлого.
Один з недоліків дантова раю Федоров вбачає у тім, що людство переноситься на небо з усією його моральною обмеженістю. Споглядальники можуть з відведеного їм місця в найвищому з планетних небес лише споглядати. Однак тільки споглядання, яке перейде у справу, могло б створити справжній рай і уявні крила перетворити в тілесні. Він писав: «Людині будуть доступні всі небесні простори, усі небесні світи тільки тоді, коли вона сама буде відтворювати себе із самих первісних речовин, атомів, молекул, тому що тільки тоді вона буде здатна жити у всіх середовищах, приймати усілякі форми і бути в гостях у всіх поколінь – від самих найдавніших, до самих новітніх, в усіх світах, як самих віддалених, так і найближчих, керованих усіма відродженими поколіннями, в усіх світах, що у всій цілісності будуть предметом художньої справи всіх поколінь у їхній сукупності, як єдиного художника».
Гуманіст Федоров уважає пануючий у суспільстві поділ праці на розумову і фізичну великим нещастям, незрівнянно більшим, ніж розпадання на багатих і бідних. Соціологічна ідея, що обіцяє усунення розпадання на багатих і бідних, на думку Федорова, не зможе забезпечити головного – участі всіх у знанні. Він упевнений, що людство робить багато безглуздої роботи. Багатовікові запаси землі виснажуються заради виробництва іграшок і дрібничок. Звичайно, це діяння людей неповнолітніх, якщо навіть їх іноді й іменують професорами, адвокатами і т.п. Людство повинно прагнути до регуляції природного процесу, або сліпої сили природи. Регуляція природи – це не барство і не сваволя, не експлуатація її. Власне, від цього, як від експлуатації, можна буде позбутися тоді, коли між людьми не буде ворожнечі, коли зникне своєлюбство.
По логіці Федорова, воля до народження є похіть, вона породжує багатство і приводить весь рід людський до деморалізації. Воля до воскре-сіння, навпроти, приводить до моралізації усіх світів всесвіту. Світи, нині спонукувані байдужими силами, будуть керовані братерським почуттям усіх воскреслих поколінь. Більш того, ці світи будуть керовані і розумом воскреслих поколінь, а тому вони будуть керовані раціональним образом.
Причину соціалізму Федоров вбачає в індустризмі, який породжує багатство і бідність. Вирішення суперечності між ними і є соціалізм, чи суспільство загального збагачення.
Учення М.Ф. Федорова представники релігійно-ідеалістичної філосо-фії сприйняли дуже критично, визначивши основну суперечність вчення – відношення тіла і духу. С.М. Булгаков підкреслив, що з “Філософії загальної справи” неясно розуміння життя і смерті, а тому і вноситься цим двозначність в усе вчення Федорова. Можливі дві версії: людське тіло – лише машина, а смерть – це її руйнація і псування;або ж у людському тілі живе дух, це тіло оживляючий і розірвання їхнього союзу (смерть) протиприродне. Матеріалізм не припускає можливості відтворення, повернення до життя тієї ж самої живої істоти. Тотожність особистості воскреслої з особистістю, яка раніше жила, встановлюється тільки за посередництвом безсмертного людського духу. А взагалі, думка про воскресіння можлива лише при вірі у безсмертя, зауважив Булгаков. Тоді ідея Федорова про відтворення тіл батьків трудами синів, припускає природність повернення душі у тіло, яке їй раніше належало.
Ціолковський Костянтин Едуардович (1857-1935) – послідовник вчення Федорова, уважав себе матеріалістом і панпсихістом, який визнає чуттєвість усього Всесвіту. У роботі “Монізм Всесвіту” він писав, що чутливість – це властивість невіддільна від матерії, а тому будь-яка матерія за певних умов може перейти в органічний стан; можна стверджувати, що неорганічна матерія потенційно жива.
Кожен атом має потенційну здатність жити при будь-яких складних обставинах. Мислить мозок, але відчувають атоми, які його складають. Зруйновано мозок – зникло і напружене почуття атомів, замінившись відчуттям небуття, близьким до нуля, робить висновок Ціолковський.
Ціолковський уважав, що процес відновлення і творення в природі сильніший за процес умирання, оскільки число організмів на Землі безупинно зростає. Він пророчив: «Населення Землі може збільшитися, при збереженні найбільшого добробуту, у тисячу разів. Якби не обмеженість сонячної енергії, що приходиться на долю Землі, то вся вона могла б перетворитися в живе. Уся планета до самих надр могла б тоді ожити».
Методологічні ідеї, якими керувався Ціолковський, достатньо виразно їм сформульовані. Він вважав, що мозок і душа смертні і тому зрештою розпадаються на атоми, які безсмертні. З атомів і їх частин знову виникає матерія, котра дає життя, за законом прогресу, більш довершене. Тут Ціолковський зробив цікаве зауваження: “Рідко астрономи спостерігають згасання сонць, значно частіше виникають нові сонця”. Хоча і гаснуть сонця, але на місце їх з'являються нові. Те ж має місце, якщо глянути на життя спіральних туманностей або чумацьких шляхів. Вони живуть значно довше сонячних систем. Ще довше живуть групи чумацьких шляхів – ефірні острови (1036 років). Отже, визнаючи єдине матеріальне начало світу, Ціолковський дотримувався монізму Всесвіту.
Утопічні ідеї очікування царства розуму на Землі хвилювали його: “Можна незабаром очікувати настання розумного і помірного суспільного устрою на Землі... Наступить об'єднання, припиняться внаслідок цього війни, тому що ні з ким буде воювати”. Усе це спричинить швидке поліпшення побуту людей, а значить і “посилене розмноження”. Населення збільшиться в 1000 разів і стане людина “істинним господарем Землі”, пророкував Ціолковський. Тоді людина стане змінювати склад атмосфери, перетворювати сушу і широко експлуатувати океани. “Клімат буде змінюватися за бажанням або потребою”.
Технократичний оптимізм Ціолковського безмежний: «Техніка майбутнього дасть можливість здолати земне тяжіння і подорожувати по всій Сонячній системі. Відвідають і вивчать усі її планети. Недосконалі світи ліквідують і замінять власним населенням. Оточать Сонце штучними житлами, запозичаючи матеріал від астероїдів, планет і їх супутників. Це дасть можливість існувати населенню в 2 мільярди раз більш численному, чим населення Землі. Почасти вона буде віддавати небесним колоніям свій надлишок людей, почасти переселені кадри самі будуть розмножуватися. Це розмноження буде страшенно швидким, тому що величезна частина яєчок (яйцеклітин) і сперматозоїдів піде у справу».
Заселивши Сонячну систему, людина піде далі у простори Чумацького Шляху, сподівається Ціолковський. Адже Земля, як середовище життя, вкрай рідке явище у безмежному Всесвіті: «Тому мученицьке життя Землі рідкість, що воно виникло самозародженням, а не заселенням». Але у космосі панує заселення, як процес більш вигідний, затверджує Ціолковський. Звідси і значущість ролі Землі, оскільки земному удосконаленому потоку життя призначено поповнити зменшення видів космосу, які регресують. Так, через визнання, навіть переконання в істинності певних світоглядних принципів, світу явився геній, який поклав початок космічній ері в житті земного людства.
Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) – засновник вчення про ноосферу, з 1918 року був першим ректором створеної ним Української академії наук. Філософська культура Вернадського, його ерудиція і колосальна працездатність зробили його одним з видатних мислителів кінця XIX-першої пол. XX ст.
Походження життя для Вернадського – це, насамперед, проблема світоглядна, онтологічна. Людина, на його думку, нерозривно зв'язана з живою речовиною планети, із усіма живими істотами, які жили до неї й одночасно з нею. Вернадський свідомо ввів у науковий обіг поняття “жива речовина”, тобто, сукупність живих організмів. Адже поняття “життя” завжди далеко виходить за межі поняття “жива речовина” в області філософії, релігії, художньої творчості і фольклору. Вернадський: 1) переконаний в істинності ідеї про вічність життя; 2) заперечує початок життя у часі; 3) стверджує принципове розходження, існуюче між косною (мертвою) і живою матеріями.
Ідея самозародження, тобто генезису живого організму за рахунок косної матерії без посередництва іншого живого організму, багатьом ученим-сучасникам Вернадського здавалася обґрунтованою. Вони глибоко вірили тоді і вірять сьогодні у прямий синтез організму із його матеріальних елементів, у можливість зародження організмів у земній корі, у спонтанність видозмін косної матерії. Вернадський мудро зазначив, що “ці погляди вкорінені не в наукових фактах, але в особливостях релігії і філософії”. Звичайно, зауважує він, не можна вважати ці погляди науково спростованими, але ніщо і не вказує на те, що вони принципово відмінні від шукань типу квадратури кола, perpetuum mobile або філософського каменю. Поки що слід визнати, що ніде у земній корі не знайдено слідів самозародження життя, бо сліди життя знаходяться у всіх самих древніх геологічних відкладеннях.
Поява людини, на думку Вернадського, – акт найбільшої важливості, одиничний протягом геологічної історії. Адже жодна наукова теорія не змогла дотепер дати цілісну обґрунтовану картину палеонтологічної еволюції організованих істот, останньою з яких виникла людина. У той же час, поява у біосфері розуму, свідомості, спрямовуючої волі, як основних проявів людської сутності, не можуть бути випадковими, зазначає він.
Постійно занурена у гущавину життя, людина часом забуває, що вона, як і все людство нерозривне зв'язані з біосферою – з певною частиною планети Земля. Геологічно людство зв'язане з матеріально-енергетичною структурою планети. Утім, людство, якщо розглядати його з біологічної точки зору, як живу масу, у порівнянні з масою живої речовини природи й у масштабі геологічних явищ, – явище незначне. Але у людини є розум, зауважує Вернадський, і це все змінює: “Керуючись ним, людина вживає всю речовину, що оточує її, – косну і живу – не тільки на побудову свого тіла, але також і на потреби свого громадського життя. І це застосування є уже великою геологічною силою”. За допомогою розуму людина робить на механізм земної кори такий вплив, якого раніше не було. Діяльність людини з кожним століттям стає усе могутнішою і все більш організованою.
Ноосфера – відмітне поняття системи соціально-біологічної побудови Вернадського. Ноосфера – нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Людина може і повинна перебудовувати своєю працею і своєю думкою простір свого життя, перебудовувати докорінно, порівняно з попередньою. Ноосфера – це сфера розуму, яка виникла під впливом влади живого людського організму над біосферою. Єдність людини, її свідомої діяльності, її більш висока незалежність від навколишнього середовища, аніж інших живих істот, дозволили їй очолити еволюцію. Вернадський зазначає, що тривалий час прагнення людського співтовариства до прояву влади над природою проявлялося випадково, поки не було усвідомлено ідеологічно.
Незважаючи на те, що були взаємні винищування людей, часом канібалізм і полювання один за одним, людство в цілому наблизилося до розуміння ідей, які принципово значимі для його майбутнього. Єдність людського роду, різка відмінність від усього живого, прагнення опанувати навколишньою природою, – от сутність тих рушійних сил, що протягом останніх десятків тисяч років створювали історію людства.
Вернадський побачив у природно-історичному процесі певні зміни, що виникли з появою людського роду. Різку зміну форм живого населення планети завжди пов'язували з періодами інтенсивної вулканічної і тектонічної діяльності. У людську еру, психозойську, спостерігаються більш різкі й очевидні зміни в природі. У фауні і флорі знищено багато видів і виникло не менше нових. “Поряд із цим, зв'язаним із землеробством, створенням нового вигляду планети, безсумнівно, поза волею і розумінням людини, відбувається зміна диких видів організмів, які пристосовуються до нових умов життя у зміненій культурою біосфері. Але більш того, один вид організмів – Ноmо sapiens faber – охопив усю планету і зайняв у ній пануюче серед живого положення. Цього ніколи не бувало раніше”. У нинішніх умовах, коли науково-перетворююча діяльність людини ні в кого вже не викликає сумнівів, слід визнати, що розум став новим геологічним фактором, порівнянним із глобальними силами земної природи. Створення ноосфери дозволить, на думку Вернадського, по-новому осмислити роль і самого геологічного фактору. Поява розуму на планеті, його визначеність в організації науки, стають першорядним фактором в історії планети, який перевершує все, що впливало раніше на біосферу. Поява розуму підготовлена мільярдами років еволюційного процесу на Землі, хоча його тривалість у рамках земної історії незначна.
“Без утворення мозку людини не було б і наукової думки в біосфері, а без наукової думки не було б геологічного ефекту – перебудови біосфери людством”, – зазначав Вернадський. Для цього процесу характерна спрямованість, яка відрізняє живу речовину від косної матерії. Усім минулим біосфери підготовлений і “вибух” наукової думки у ХХ столітті, який неможливо зупинити, хоча він може сповільнитися. Ноосфера – це біосфера, перетворена науковою, вона має багатомільйонну історію. Біосфера, на думку Вернадського, неминуче перейде в ноосферу, і для цього будуть виникати необхідні передумови.
8.6. РЕЛІГІЙНО-ІДЕАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ В РОСІЇ ХІХ-ХХ ст.
У російській філософії тієї доби цей напрямок представлено широким колом мислителів, серед яких можна відзначити П.Д. Юркевича, В.С. Соловйова, М.О. Бердяєва, П.А. Флоренського, С.М. Булга-кова, М.О. Лоського, С.Л. Франка, В.Ф. Ерна, В.В. Розанова, Б.П. Вишеславцева й ін.
Соловйов Володимир Сергійович (1853-1900) – син відомого російського історика С.М.Соловйова. У юному віці він пережив захоплення ідеями соціалізму і комунізму. У Московському університеті вивчав природничі науки, пізніше учився у духовній академії.
Зважаючи на активну дискусію про відношення Росії і Заходу, Соловйов певен, що випинання самобутнього начала народності веде до націоналізму. Крайній націоналізм губить народ, який прийняв його, робить цей народ ворогом людства, яке завжди сильніше окремого народу. Соловйов вважав, що тільки християнство, скасовуючи націоналізм, рятує народи.
Російська ідея, зазначив Соловйов, – це питання про сенс існування Росії у всесвітній історії, але досі Росія, як абсолютна національна держава, відкидає єдність Церкви і виключає релігійну свободу. Соловйов переконаний, що християнська Росія, наслідуючи самому Христу, повинна підкорити владу держави (царствену владу Сина) авторитету Всесвітньої Церкви (священству Отця) і відвести належне місце суспільній волі (дії Духа). Усі сили, усю міць нашої імперії слід направити на остаточне здійснення соціальної трійці: церква, держава і суспільство. «Відновити на землі цей вірний образ божественної Трійці – ось у чому російська ідея», – робить висновок Соловйов.
Він – релігійний філософ, оскільки у центрі його філософії – ідея Бога. Дійсність Бога не може бути доведена чисто логічно. Але людина має потребу в наявності безумовного начала для вищих інтересів її, для волі і моральної діяльності. Розум до деякої міри робить ймовірним дійсне існування Бога, вважав Соловйов, але безумовна впевненість у такім існуванні дається тільки вірою. Більш того, Соловйов стверджував, що це відноситься не до існування тільки безумовного начала, але і до існування будь-якого предмета й усього зовнішнього світу взагалі.
Гносеологія Соловйова ясно визначена: «Що поза нами і незалежно від нас що-небудь існує, – цього знати ми не можемо, оскільки все, що ми знаємо (реально), тобто все, що ми випробуємо, існує в нас, а не поза нами (як наші відчуття і наші думки); те ж, що не в нас, а в собі самому, те тим самим знаходиться поза межами нашого досвіду і, отже, нашого дійсного знання і може таким чином, стверджуватися лише актом духу, який виходить за межі цієї нашої дійсності, і котрий називається вірою». Соловйов уважав, що існування зовнішньої дійсності утверджується вірою, а її сутність – дається у досвіді. У те, що дійсність є, ми віримо; а те, що вона таке – ми випробуємо і знаємо. «Якби ми не вірили в існування зовнішньої дійсності, то все, що ми випробуємо і знаємо, мало б лише суб'єктивне значення, представляло б лише дані нашого внутрішнього психічного життя», – заявив Соловйов.
В існування Бога розум може тільки вірити. А те, що є Бог, ми випробуємо і взнаємо. Внутрішні дані релігійного досвіду пізнаються як дії на нас божественного начала, як його одкровення в нас. Точне знання про божественні предмети досягається організацією релігійного досвіду в цілісну логічну систему. Тому, крім релігійної віри і релігійного досвіду потрібне ще релігійне мислення, результат якої – філософія релігії. Вона потрібна для віруючого, і для людини здатної мислити про предмети своєї віри. Філософія релігії – це зв'язна система і повний синтез релігійних істин про божественне начало.
Соловйов уважає, що безумовний зміст божественного начала здійснюється в особливій індивідуальній істоті – Христі. В усякому організмі є єдність виробляюча (производящая) і єдність зроблена (произведенная); єдність у собі і єдність у явищі. У божественному організмі Христа діюче єднаюче начало є Слово і Логос. Єдність зроблена у християнській теософії зветься Софією. Як сущий, відрізняючись від своєї ідеї, є разом з тим одне з нею, так само і Логос, відрізняючись від Софії, внутрішньо поєднаний з нею. Соловйов стверджував, що Софія є тіло Боже, матерія Божества, перейнята началом божественної єдності. Звичайно, це не матерія філософів, – це матерія, яку розглядають у самому загальному значенні.
Християнська теософія Соловйова постає перед нами як пізнання Бога і його відношення до світу. Те, що він назвав містичним ім'ям Софія, є створена Богом єдність, є начало людства, ідеальна або нормальна людина. Христос теж причетний людському началу, є людиною, другим Адамом. Софія є ідеальне, довершене людство, яке вічно знаходиться в цілісній божественній істоті або Христі.
Софія, як відносно пасивне начало, яке присвячене Богу, і яке отримує від Нього свою форму – вічна Жіночність. Вічна Жіночність є жива духовна істота, якій належить уся повнота сил і дій. Весь світовий процес – процес її втілення у велике різноманіття форм і ступенів. Софія, будучи тілом Христовим, є церква, наречена божественного логосу. Як жіноча індивідуальність вона втілюється в образі святої діви Марії.
Соловйов поділяє ідею мислителів минулого про те, що в людині живуть вічні сили світобудови. Людина як явище є факт тимчасовий і минущий. Людина як сутність – вічна і всеосяжна. Тільки визнаючи, що кожна дійсна людина глибинною своєю сутністю корениться у вічному божественному світі, розумно припустити дві великі істини: людську свободу і людське безсмертя.
Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) народився в Києві, учився в Київському університеті. В юності цікавився марксистською філософією, був арештований і відправлений у заслання. Він був свідком революції, зазнав репресій від більшовицької влади. У 1922 р. його вислано за кордон.
Бердяєв був налаштований дуже критично до стану, існуючого у філософії початку ХХ століття. Філософи минулого дерзали бути, діяти керуючись своїм розумінням світу. Нинішні філософи переважно зайняті тим, що пишуть про Мейстера Екхарта, про Я. Бьоме й інших, але вони не пишуть про ті проблеми, про які писали їхні попередники. Стародавня філософія була релігійною. Філософія, як усяке пізнання, колись була функцією життя, а життя було органічно релігійним, вважав Бердяєв. Тому на органічний зв'язок з народним життям спиралась філософія Геракліта і Піфагора. І мудрість божественного Платона пов'язана, можливо, із посвятою в Елевзінські містерії. Бердяєв упевнений, що учителі церкви і середньовічні містики були людьми посвяченими у таємниці християнства, були залучені до таємничого.
Бердяєв вважав, що істинне вирішення проблем реальності, свободи, особистості є іспитом для всякої філософії. Сучасна філософія заперечує все це, починаючи з філософського раціоналізму, у якому відбилася гріховна роздробленість духу. Ні природа свободи, ні природа реальності, ні природа особистості не можуть бути збагнені раціоналістично. Вони трансцендентні для всякого розуму. Тому історію розвитку християнства Бердяєв бачить як історію обґрунтування істин одкровення.
Бердяєв стверджує, що християнські догмати – не інтелектуальні теорії, а факти, бачення, живий досвід. Догмати говорять про пережите і побачене – це факти містичного порядку. “Божевільна містика Церкви дерзала сказати, що Христос був довершеною людиною і довершеним Богом, що обидві природи у Ньому досконало з'єднані, що воля людська була в Ньому перетворена у волю Того, Хто послав Його; раціоналістичні єресі завжди говорили, що Христос був тільки Бог, а людська природа в ньому була примарна, або, що Христос був тільки людиною, що воля в Христі була лише одна. Не виносила єретична свідомість антиномічності”, – робить він висновок. Більш того, філософія не потрібна для догматів релігії, але догмати релігії потрібні для філософії, годують її, і посвячують її в останні таємниці.
Для Бердяєва заперечення розуму світу цього – божевілля у Богові, є вищий подвиг свободи, а не рабство і мракобісся. Треба відректися від малого розуму, від логіки. Малий розум є ratio, а великий розум – Logos, він містичний. Малий розум функціонує як відсічена частина, великий розум функціонує в цільному житті духу, він осягає тотожність суб'єкта й об'єкта. Великий розум, Логос – інтуїтивний, раціоналізм від нього відмовився геть-чисто. Тому його немає навіть у Гегеля. Сама ідея Логосу є ідея священної релігійної філософії.
Віру і знання Бердяєв розглядає в їх діалектичній єдності. Слід визнати важливий психологічний факт, що знання не може замінити віру. Тому що О. Конт, Л. Фейєрбах, К. Маркс вірили у свої припущення. Позитивістські вірування широко поширені в науці. Але сьогодні, вважає Бердяєв, від віри в єдину, всеосяжну науку, яка осягає таємницю світового механізму, мало що залишається, і методологічний плюралізм усе більш тріумфує в науково-філософській думці.
Вимога “наукової” віри, заміни віри знанням по суті демонструє відмову від свободи, від вільного обрання, і принижує людину, переконаний Бердяєв. Але і віра не може замінити знання. Вірою не можна вирішувати проблеми хімії і фізики, політичної економії й історії. Однак у дерзанні віри, людина ніби кидається в прірву, ризикує або зламати собі голову, або придбати все. Бердяєв писав: “Людина, яка повірила, є людина яка вільно дерзнула, яка подолала спокусу гарантуючих доказів”. Ніби підглядання чужої карти в грі, острах ризику, характерні для усіх, хто підмінює віру знанням.
Саме існування зовнішнього світу утверджується лише вірою, зазначив Бердяєв. Самі першооснови науки мають потребу в обґрунтуванні філософією. Однак аксіоми недовідні і це усі визнають. Аксіоми, або першооснови науки, – предмет віри. Щоправда, віра тут, ніби не довільна, обов'язкова, але вона, звичайно, зв'язує. Усе висхідне у знанні не доведено, висхідне безпосередньо дано, у нього віриться. Але дивно: усе недовідне і безпосереднє виявляється твердіше того, що можна довести і вивести. Бердяєв переконаний, що твердження наукового знання істинні, але помилкові його заперечення. Наука неспроможна вирішити питання про чудо, воно неспроможна заперечити проти віри в чудесне.
Проблему пізнання досліджували філософи різних напрямків, але і раціоналісти й емпірики бачили у знанні відображення дійсності у тому, хто пізнає; або адекватне відображення, або відображення змінене, як у кривому дзеркалі. Суб'єкт, який пізнає, підкреслив Бердяєв, виявлявся копіювальною машиною. Але якщо знання є пасивне відображення і копіювання, то не зрозуміло у чому теоретична цінність знання. Тільки у суб'єкта, який пізнає, який живе в надрах самого буття, стверджував Бердяєв, може бути бажання активно творити цінності у самому бутті, розвивати буття до досконалості. Іншою спокусою відстороненого суб'єкта, який пізнає, є бажання визнати себе творцем буття, побачити в дійсності ніби копіювання самого себе. При цьому творча цінність знання виявляється ілюзорною, ні на що не спрямованою, нічого не народжує.
Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної по образі і подобі Божій, вважає Бердяєв. Усе достоїнство людини засноване на почутті вільної відповідальності, на свідомості винності у власній долі. Релігія Христа, по Бердяєву, кличе нас до боротьби за життя, до світової перемоги над смертю, до завоювання воскресіння історією і творчістю. “Релігійна людина повинна дорожити життям більше, ніж нерелігійна, і повинна більше ненавидіти смерть”. Людина відповідає за своє життя перед Богом і повинна розвивати отримані зверху дарунки. Відрікатися від спасіння в ім'я того, що інші гинуть, означає погибель ставити вище того, хто спасає себе, а це і є ідеологія зла, запевняє нас Бердяєв. Звідси і ідея релігійного обов’язку, як участі у загальному спасінні світу і всього живучого; і не участі в загальній загибелі, у тім, що веде до загальної загибелі.
Такі міркування і висновки були вельми актуальними, бо тоді у Російській імперії, яка зазнавала революційних потрясінь, раби стали безмежно вільними, а вільні духом зазнали насильства, бо Росія “впала у темне провалля”. Бердяєв писав, що революція завжди є значною мірою маскарад, і якщо зірвати маски, то можна зустріти старі, знайомі обличчя. Спробуйте проникнути за поверхневі покриви революційної Росії всередину. Там пізнаєте ви стару Росію, зустрінете знайомі обличчя гоголівського Хлєстакова, Верховенського з “Бісів”, лакея Смердякова з “Братів Карамазових”, які відіграють у ній чималу роль, підібравшись до самих вершин влади. Уже Достоєвський бачив, що російська революція – це феномен метафізичний і релігійний; а не політичний і соціальний. Уся справа у бісах, у незчислимих бісах, які давно вже мучать Росію. Бердяєв пише: «Багато є російських бісів, котрі розкривалися російським письменникам або володіли ними – біс брехні і підміни, біс рівності, біс безчестя, біс заперечення, біс непротивлення і багато багато інших».
Достоєвський знав, що підніметься в Росії лакей і в годину великої небезпеки для нашої батьківщини скаже: «Я всю Росію ненавиджу». Бердяєв у цілому поділяє думки Достоєвського про те, що російський соціалізм претендує бути релігією, вірою протилежною християнській. Релігія соціалізму приймає спокусу перетворення каменів у хліби, спокушена вірою в чудо соціальної справедливості і рівності, спокушена цінностями цього світу. Релігія соціалізму – це не релігія вільних синів Божих, а є релігія рабів необхідності, дітей праху.
Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:
- Які відмінності світоглядного характеру притаманні слов’янам?
- Назвіть визначних мислителів доби Київської Русі.
- У чому особливості філософсько-релігійного вчення С. Полоцького?
- У чому особливості філософсько-релігійного вчення Ф. Прокоповича?
- У чому ви вбачаєте оригінальність філософії Г. Сковороди?
- Що таке вчення про три світи Г. Сковороди?
- Визначте особливості української академічної філософії ХІХ ст.
- У чому полягає ідеалізм П. Юркевича?
- У чому особливості філософії космізму М. Федорова і К. Ціолковського?
- Що таке вчення про ноосферу?
- Визначте особливості філософії В. Соловйова.
- Визначте особливості філософії М. Бердяєва
Тема 9. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ