Віхи життя великого педагога олександра антовича захаренка 02. 1937 – народився у м. Кам’янці Черкаської області у сім’ї службовців
| Вид материала | Документы |
| Пам’яті О. А. Захаренка Зі спогадів О.Богатирьова Зі спогадів О.Г.Гончарик Г.І.Богославець, в.о.доцента кафедри «наснився мені чудернацький Талант о.а. захаренка Янкова Євгенія Михайлівна |
- Оіпопп м. Черкаси Інноваційні методи, засоби та форми розвитку особистості дитини, 89.6kb.
- Україна врадіївська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядження, 30.34kb.
- 10-й (11-й) клас етика ділової комунікації, 360.37kb.
- Гайсинський медичний коледж, 534.66kb.
- Україна уманська районна рада черкаської області, 14.37kb.
- Перші педагогічні зустрічі (читання ) відділу освіти Христинівської райдержадміністрації, 118.33kb.
- Лаврут Ольга Олександрівна, Донецький обласний інститут післядиплом, 89.4kb.
- "Психологія сучасної людини", 67.26kb.
- Зміст, 6953.29kb.
- Специфіка соціалізації студентів-першокурсників на етапі адаптації до нових умов навчання, 437.04kb.
Пам’яті О. А. Захаренка
Щаслива доля звела мене тепер уже в далекому 1954 році з Олександром Антоновичем, тоді ще Сашком – ми одночасно поступили на один і той же фізико-математичний факультет Черкаського педагогічного інституту, щоправда він на математичне відділення, а я на фізичне. У нас було багато спільних лекцій, і ми швидко, передусім завдяки величезній комунікабельності Олександра Антоновича, познайомились. Незабаром його знав увесь факультет. Відкритий, доброзичливий, товариський юнак, до того ж відмінник, він швидко став улюбленцем, душею факультету, і його обрали секретарем комітету комсомолу. Він мав лагідну вдачу, його зброєю було переконання, і потрібно сказати, що він досконало нею володів.
В той час, після страшної війни, почали відроджуватися студентські весілля. Знайшлася така пара і на нашому факультеті – двоє випускників одружувалися. То було перше комсомольське весілля. Олександр Антонович зібрав актив факультету і переконав нас, що молодята повинні залишити в інституті якусь згадку про цю подію. Було багато різних пропозицій. Врешті решт вирішили, що вони повинні щось посадити – чи то кущ калини, чи яблуню, можливо дубочок. І знову ж таки з подачі Олександра Антоновича прийшли до думки, щоб молодий і молода посадили по ялині. Ці дерева і до цього часу ростуть біля історично першого корпусу нашого вузу.
Я був свідком і учасником того, як Олександр Антонович потрапив у Сахнівку. Ми, як відмінники навчання, після закінчення інституту мали першочергове право на вибір місця роботи. Ще до розподілу Олександр Антонович висловив думку, що було б добре потрапити у школу – новобудову, показав переваги такої школи. Коли ми на попередньому розподілі зайшли до ректора, професора, Героя Радянського Союзу Олександра Васильовича Тканка, то він перш за все подякував нам за активну участь у громадському житті інституту і запитав, куди б ми хотіли поїхати працювати, адже в багатьох віддалених селах відсутні вчителі. Олександр Антонович висловив наше бажання. Такі дві новенькі школи знайшлися, і я поїхав у село Пшеничники Канівського району, а він у глуху Сахнівку, яка навіть не мала сільради.
Пізніше, вже за директорства Олександра Антоновича, я не раз бував у його школі і щоразу з захопленням і здивуванням спостерігав, як звичайна школа ставала центром духовного життя нашої країни, скільки незнаного, нечуваного, новітнього зроблено в ній. Це власне була вже не школа, а щось ширше і вище. Мені здається, що ми ще не повністю усвідомлюємо феномен О. А. Захаренка. Безумовно, він на багато десятиріч випередив свій час. І все це не завдяки, а скоріше всупереч тодішній позиції керівництва. Високий талант, як правило, незрозумілий сучасникам. Пригадую, з яким болем у серці, з якою тугою розповідав мені Олександр Антонович у себе вдома, що його ледь не зняли з посади, не виключили з партії за те, що він у рік Московської олімпіади наважився розпочати будівництво шкільного плавального басейну, причому не за державний рахунок, а за рахунок односельчан та, як кажуть сьогодні, спонсорів. Вже виритий котлован примусили загорнути, місце заросло будяками, невимовно боляче було мимо нього проходити, і Олександр Антонович на свій страх і ризик відновив будівництво. Це вже потім те ж начальство возило до басейну екскурсії. Дивуюся, скількох моральних, фізичних, духовних сил коштували Олександру Антоновичу обсерваторія, шкільний музей, підключення школи до газогону, той же басейн та багато інших речей, яких і сьогодні наші школи ще не мають.
Він постійно турбувався про забезпечення школи вчителями. Розуміючи, що імовірність повернутися після закінчення педвузу до Сахнівки і постійно тут працювати у власних випускників значно більша, ніж з інших місцевостей, Олександр Антонович вже в школі цілеспрямовано готував деяких із своїх учнів до вчительської професії. В одне з моїх відвідин Сахнівки, коли мова зайшла про орієнтацію молоді до педагогічної освіти, Олександр Антонович запропонував подивитися на майбутню студентку фізико-математичного факультету, яка якраз зараз дає урок у 8 класі. „У такий спосіб ми перевіряємо педагогічні здібності своїх старшокласників”, – сказав Олександр Антонович. І дійсно, ця дівчина поступила і успішно закінчила наш факультет, на якому, до речі, навчався і його, і мій син.
Олександр Антонович ніколи не переривав зв’язок з рідним факультетом, а ми робили і будемо робити все від нас залежне, щоб світла пам’ять про нього переходила від покоління до покоління.
Зі спогадів О.Богатирьова
26 червня 1975 року в найбільшій навчальній аудиторії № 83 3-го корпусу Черкаського державного педагогічного інституту відбувалась вельми урочиста та святкова подія – вручення дипломів про закінчення ВУЗу випускникам-фізикам.
Разом із проректором інституту, деканом нашого фізико-математичного факультету, викладачами зайшов незнайомий чоловік - приємної зовнішності, енергійний. Після привітань керівників ВУЗу та факультету випускників з урочистою подією проректор представив незнайомця – випускник нашого факультету 1959 року, відомий педагог, Заслужений учитель УРСР, Народний учитель СРСР, директор Сахнівської середньої школи Корсунь-Шевченківського району Захаренко Олександр Антонович, якому надається право вручити дипломи випускникам фізико-математичного факультету.
Вперше я тоді побачив його, відчув потиск його руки, свій диплом я одержав з його рук.
Яскрава та енергійна промова Олександра Антоновича після вручення дипломів, напутні слова його в значній мірі почали відкривати для нас-випускників невідомі обрії педагогічної роботи, він в якійсь мірі розкрив перед нами ту завісу невідомих речей практичної педагогічної праці, які очікують на нас в майбутньому.
Доля так розпорядилась, що через чотири роки мене призначили директором Кам’янської загальноосвітньої школи № 3. З перших днів роботи я довідався, що в цій школі навчався Олександр Антонович, його батько – Захаренко Антон Іванович працював головним бухгалтером Кам’янського машинобудівного заводу, а мати Варвара Вереміївна – завідуюча дитячим садком.
Приїжджаючи до батьків, хоч це траплялось не так часто, Олександр Антонович заходив до рідної школи. Розповідав нам в якій класній кімнаті і на якому місці стояла його парта, тепло згадував вчителів, однокласників, шкільні події.
Для мене – молодого директора школи – його поради були особливо цінними. Досвідчений, талановитий, більше того - знаменитий директор відомої навіть за межами України Сахнівської школи просто, здавалося б по-буденному, розповідав про такі істини в освіті, керівництві педколективом, шкільним господарством, що ніде, в жодній книжці цього не прочитаєш. Тоді я вперше зустрів справжнього Учителя. Я зустрів неординарну людину, яка в кожній дитині, кожному педагогу, техпрацівнику школи, односельчанах бачила перш за все особистість – єдину у всьому світі, неповторну, талановиту.
А ще я побачив у цій людині неперевершеного мрійника. З дитинства, як він розповідав, у ного було стільки мрій, стільки планів і задумів, що вистачило б не на один десяток людських життів. І вже в досить зрілому віці, вже втіливши в життя дуже багато з них, у нього народжувались вони все нові і нові. „Ходячим генератором ідей” називали його в дитинстві друзі, називають його колеги і тепер.
Він так любив свою рідну Кам’янку. Будучи депутатом ВерховноїРади СРСР, Олександр Антонович з ентузіазмом взявся за сприяння будівництву нових приміщень Кам’янської школи № 1, музичної школи ім. П.І. Чайковського, районного адміністративного будинку тощо. Про це він із великим захопленням розповідав нам – педагогам Кам’янської школи № 3.
Декілька разів мені пощастило відвідати Сахнівську школу, бачити Олександра Антоновича в його дітищі – створеному ним „дитячому світі”, чути його і про нього. В захваті перебувають відвідувачі від побаченого, з величезною пошаною згадують потім його ім’я. Повторити Захаренка неможливо, але використати його надбання в своїй роботі прагне кожен.
А ще хочу поділитися враженням від його скромності. Величезні його особисті досягнення в педагогічній роботі він завжди представляв як досягнення свого педагогічного колективу, хоч і їх не можна заперечувати завдяки його керівництву, неоціненні здобутки в державній роботі – як щось звичайне, що повинна з усіх сил робити людина, якій довіряє суспільство.
Вже 33 роки працюю на посаді директора Кам’янської ЗОШ № 3, але постійно навчаюся в Олександра Антоновича, його педагогіці добротворення й душевної краси.
І сьогодні я разом з колегами стараємось зробити все, щоб обновити нашу школу, в якій навчався О.А. Захаренко, якнайширше використати його педагогічний досвід у вихованні шкільної молоді для досягнення мети українського суспільства – виховання гідних громадян України.
Зі спогадів О.Г.Гончарик
У житті кожного є сотні тисяч різноманітних зустрічей з іншими людьми. Є випадкові, тимчасові, які швидко забуваються4 є постійні чи кожноденні – з друзями, родичами, колегами, знайомими тощо. Але є зустрічі, які, можливо, й поодинокі, але запам’ятовуються на все життя, як і та людина, з якою зустрічалися. До таких людей належить Олександр Антонович Захаренко. Адже, кому пощастило хоч один раз зустрітися з цією великою Людиною, підтвердить – слід у душі, серці й пам’яті від цієї події залишиться на все життя.
Про Олександра Антоновича Захаренка я вперше почула у 80-х роках минулого століття. Я тоді працювала на Львівщині заступником директора школи з навчально-виховної роботи. У той час увага всього вчительства була прикута до діяльності педагогів-новаторів, які намагалися внести нове, прогресивне у зміст освіти, навчальної й виховної роботи. І на арені освітнього життя появилися (окрім уже відомих і визначних В.О.Сухомлинського, Ш.О.Амонашвілі) такі імена як Шаталов, Лисенкова, Щетинін, Захаренко, Гузик, Ільїн та інші. Завдяки телестудії з Останкіно ми мали змогу з екранів телевізорів і побачити, і почути про їхні пошуки, нові підходи, новітні методики, і переконатися в результативності їхньої роботи.
Одна із таких передач була присвячена зустрічі з багато чисельною аудиторією освітян ( і не тільки в студії, а й у всій країні) із О.А.захаренком. Ця зустріч мене надзвичайно зворушила і вразила: простотою й задушевністю, щирістю й теплотою, натхненністю, вагомістю і величчю тієї роботи, яка проводилася в Сахнівській школі. До всього ще схвилювало і переповнювало гордістю те, що цей великий учитель з Черкащини – мій земляк. Назавжди в пам’яті залишилися ті враження, те обговоренню з колегами у школі: на методоб’єднаннях, і педагогічних та методичних радах, і просто на перервах між уроками чи після уроків. У всіх на слуху були ці , імена й особливо, О.А.Захаренка. Освітяни читали про них публікації педагогічних виданнях журналів та газет, вивчали й намагалися впроваджувати у практику своєї роботи хоча й поодинокі елементи їхнього досвіду.
Інколи відомості про них розширювалися, здавалося б, чисто випадково. В одну із літніх відпусток у рідному селі я зустрілася із своїм двоюрідним братом і його сім’ю. Виявилося при розмові, що братова дружина сама родом із Сахнівки. І вона, і брат із таким захопленням розповідали про Сахнівську школу, про О.А.Захаренка. ось один фрагмент їхньої розповіді:
«минулого тижня на суботу й неділю ми поїхали до тещі6 провідати, допомогти, погостювати . але, що ти думаєш - і ми з дітьми, і теща обидва дні були в школі6 будували шкільний, він же і сільський, спортивний комплекс. Це була справжня толока: все село – і дорослі, і малі – були там. І всі були зайняті, всі щось робили, всі допомагали. І всім цим керував директор О.А.Захаренко. Давно я не відчував такого захоплення й задоволення, як у ці дні. І хоч ми живемо в Черкасах, але будемо обов’язково й надалі брати участь у таких толоках. Відчуття неповторності. »
Тут увесь Захаренко О. А. – директор не тільки школи, а директор усього села (так його усі називали), незвичайна, неординарна людина.
Пощастило мені і безпосередньо зустрічатися з Олександром Антоновичем, чути його, спілкуватися, вивчати його досвід.
У 90-х роках я переїхала на постійне місце проживання на свою рідну малу батьківщину – в місто Черкаси. Працювала в обласному управлінні освіти, спочатку інспектором, а згодом – заступником начальника, а пізніше – начальником управління. Це і дало мені щасливу можливість більше дізнатися про Олександра Антоновича,познайомитися ближче з його діяльністю. Адже Захаренко О. А. брав участь і в засіданнях колегії, у семінарах, конференціях, де обов’язково виступав. Його виступи завжди вражали, де б вони не були: чи це на означених мною зібраннях, чи на з’їздах, чи пленумах, чи на парламентських слуханнях у залі Верховної ради України – вражаючою, прозорливістю, баченням далеко на перед і, водночас, теплотою, добром і любов’ю. та найбільше запам’ятався його останній публічний виступ - це на обласній серпневій конференції педагогічних працівників. Олександр Антонович був тоді уже хворий. І ми всі хвилювалися, щоб не зашкодити, не перевтомити його. І ось він на трибуні. Тихим, але надзвичайно проникливим, зворушливим голосом він почав у звичайній для нього( та й для нас усіх) манері: «Думка перша…Думка друга…, третя»… тисячна зала учасників конференції завмерла, ловлячи кожне його слово, речення, думку. А які його були думки!!! Кожна – як програма дій, з глибоким аналізом і масштабним передбаченням, з тривогою і водночас з вірою в майбутні покоління, з палкою любов’ю до дітей і вчителів.
Нам тоді дорікали, що мовляв, не потрібно було запрошувати Олександра Антоновича, бо важко йому говорити, спілкуватися, а тим більше виступати. Але, на мою думку, йому було б тяжче не виступати., адже він жив учительськими проблемами, постійно все робив для освіти, для учнів і педагогів. І не думати, не говорити про це він просто не міг.
Згадую деякі ( уже особисті) з ним зустрічі. Ось одна з них.
Комплексна планова перевірка діяльності навчальних закладів корсунь-Шевченківського району випала на січень-лютий 2000 року. і от ми – я, начальник відділу освіти району Кочегара В.П. і заступник голови обкому профспілки Рева І.Д. – приїхали в Сахнівську школу, але не з перевіркою, а привітати Олександра Антоновича з днем народження. Захаренко О.А. зустрів нас із своєю дружиною, Вірою Петрівною. Не знаю, хто з них був більше схвильований і зворушений – гості чи іменинник. Та буквально вже с перших речень, коротких вітань Олександр Антонович поринув у свою стихію, розповідаючи про дітей, про свої плани. Він тоді вже майже закінчував збір матеріалів до своєї «енциклопедії шкільного роду». Розповідав, що ідею створення енциклопедії запозичив у при балтійців, що всі: і учні, й вчителі, й односельчани – об’єдналися в роботі над створенням цього незвичайного родоводу. З трепетом і ніжністю брав кожен листочок, зачитував, цитував, пояснював. А з якою гордістю й радістю показував учнівські твори, пишався особливо, якщо виклад був якийсь оригінальний – чи то прозовий, чи поетичний. І ніби про все на світі забував, залишалися тільки його учні, його вчителі, його школа. Я часто ловлю себе на думці: який жаль, що ми не фіксували чи то на магнітофон, чи диктофон його слова, його думки, ідеї, переживання. А вони не залишали його до останнього подиху.
Знову ж таки, весною 2001 року Олександр Антонович лікувався в обласний лікарні в Черкасах. Голова обкому Профспілки працівників освіти і науки України Ольга Дем’янівна Жалдак і я приїхали його відвідати. Олександр Антонович був тоді уже дуже - дуже хворий. Не можна передати словами силу любові й відданості своїй справі у цієї Людини. Стан здоров’я його був тяжкий – він важко дихав, говорив тихо й повільно. Але як тільки зайшла мова про школу (він сам її почав) – як ніби вмить засвітився якимось внутрішнім невгасимим вогнем: прояснів його погляд, зміцнів голос, полилися слова і думки. Всі педагоги тоді готувалися до ІІ Всеукраїнського з’їзду освітян, який мав відбутися восени. І Олександр Антонович схвильовано говорив: і про це потрібно сказати на з’їзді, ось ці думки донести; ось на ці проблеми наголосити4 на це звернути увагу. Ми не встигали навіть фіксувати все, що він говорив, ловили кожне його слово, його думки, накази, поради…
Тут не можу не сказати й про Ольгу Дем’янівну Жалдак, яка постійно підтримувала зв'язок з Олександром Антоновичем, опікувалася і допомагала йому у всіх його справах. Саме вона (з властивими для неї енергією, завзяттям, наполегливістю й відповідальністю) після цих відвідин підняла всіх на ноги: і головного лікаря, й лікуючого, дійшла до губернатора – і домоглася належного лікування й контролю за цим лікуванням зі сторони лікарів,і цілодобового чергування й догляду за хворим; і створення хороших, нормальних умов перебування Олександра Антоновича Захаренка в лікарні , а пізніше і в санаторії, де він проходив реабілітацію. Саме завдяки таким діям ми маємо змогу читати думки, слова, поради Олександра антоновича Захаренка, написані тоді ним, як звернення до своїх колег. Про це він сам говорив уже в серпні цього ж року, коли ми: віце-президент АПН України О.Я.Савченко, О.Д.Жалдак і я – приїхали до нього в Сахнівку. При цій зустрічі Олександр Антонович був якийсь внутрішньо піднесений, веселий і гордий від того, що він уже зробив.
Можна багато говорити, розповідати про О.А.Захаренка і, все одно цього буде надзвичайно мало сказано про цього великого Освітянина, великого Учителя, Людину з Великої букви.
Г.І.Богославець, в.о.доцента кафедри
філософії і розвитку освіти ОІПОПП.
І
Мене, випускника Черкаського педагогічного інституту, доля привела на Корсунщину на останньому курсі навмання. Саме в міську Корсунь-Шевченківську школу № 2 я отримав направлення для проходження безперервної педагогічної практики. Маючи досвід роботи в студентському театрі мініатюр, художника-оформлювача студентської газети, я цілком переніс ці знання в дитячий колектив ЗОШ №2. Дружина тодішнього завідуючого відділом освіти Анатолія Дмитровича Щербини, Валентину Григорівна, яка була керівником педпрактики, всіляко сприяла мені йі учням в організації вечорів, вистав. Тому, коли я приїхав з направленням на роботу в Корсунь-Шевченківський район, то Анатолій Дмитрович рекомендував мене, як вчителя, який буде «знахідкою для школи». Опісля, я багато років виконував обов'язки заступника директора з виховної роботи.
Разом з дружиною ми приїхали в Сахнівку 16 серпня 1979 року. Трохи хвилювалися, бо знали-школа особлива. У той день Олександра Антоновича не було. Нас зустріла Віра Петрівна, запросила до школи, познайомила з вчителями, завданнями школи.
Другого дня Олександр Антонович вручив мені посадові обов'язки, поставив завдання створити другий кабінет математики, але попередньо створити ескіз та розглянути його. Тут же розпорядився знай ти для нас тимчасове житло. Через два місяці нам вручили ключі від квартири в учительському будинку. І дружина, і я були несказанно раді.
Мені, як молодому вчителю, Олександр Антонович дав настанови: « Перш за все постарайся завоювати авторитет в учнів. А для цього необхідно захопити їх цікавою справою і нарівні з ними брати участь в її виконанні. Саме так діти зрозуміють, наскільки доцільними були вимоги вчителя!» •
. Завоювати авторитет! Важко давалося це завоювання. Саме в цей рік розпочали будівництво спортивного комплексу. Будівництво, проводилося методом народної будови: руками вчителів, дітей і їхніх батьків. Навіть проект приміщення придумали діти.
Ці роки є найбільш яскравими спогадами. Країна жила звістками про будівництво Байкало-Амурської магістралі. Наслідуючи традиції молодіжного будівництва, ми ласкаво називали нашу будову «маленький БАМ». Це був майбутній Палац здоров'я. На маленькому БАМі не затухав ні на мить вогонь трудового суперництва.
Головним архітектором і виконробом був, звичайно, Олександр Антонович. Знайти його на подвір'ї школи було надзвичайно важко. Тут його бачили з папкою і в костюмі, а через кілька хвилин в комбінезоні на тракторі. Кожен з нас чітко знав свої обов'язки, високе почуття відповідальності і гордості за свою школу було запорукою
швидкої і злагодженої праці. Хто не міг жити по таких законах-їхав з школи на інше місце роботи.
Спорудження Палацу здоров'я стало черговим етапом стратегічної виховної лінії, спрямованої на трудове загартування школярів. Одночасно ми ставили собі завдання: сформувати високі риси колективізму, взаємодопомоги, чіткого дотримання дисципліни, громадського обов'язку. Олександр Антонович, спостерігаючи, як змінюються діти, як змінюється ставлення батьків до школи, говорив на педрадах:
«Колективна праця є найкращим дзеркалом, у якому бачить себе кожен учень. Треба повсякчас дбати, щоб дитяча праця мала якнайменше школярського відтінку. А дорослі і діти виступали в ній рівноцінними діячами», У школі було вивішено лозунг: «Знання для праці. Праця - для знань» "
Олександр Антонович ставив за мету підготувати учнів до життя. . Хлопчики повинні вміти робити все, ч що належить робити чоловікові: керувати машиною, трактором, комбайном, мотоциклом, працювати на різних станках.
Якщо ж говорити про дівчаток, то майбутній господині, матері, дружині потрібно вміти шити, вести господарство і пекти пиріжки. Без цього ніяк не можна.
Окрім того, школа повинна навчити дітей берегти здоров'я: «Хочемо, щоб наші учні зрозуміли просту істину-лише здорова людина може бути щасливою» Тому, коли спорткомплекс було збудовано, в навчальну програму ввели плавання, як обов'язковий предмет. Серед обов'язкових дисциплін - хореографія і хоровий спів, навчання гри на музичних інструментах і щоденні заняття з праці.
У кожного учня була індивідуальна трудова книжка, в яку записувалися години відпрацьовані на різних підрозділах школи. Педагогічний колектив нараховував 33 особи, з них 16 - чоловіки; дитячий колектив 323 учні. Для порівняння, сьогодні – 139.
Пригадую, як в 1991 році виникла ідея будівництва Криниці Совісті. У той період для Олександра Антоновича, як і для всіх нас, було вражаючим відкриттям фактів голодомору На Україні1. Ми поцікавилися-а скільки ж у нас людей загинули в ті важкі роки. Інформація вразила і дітей, і дорослих, Отож і вирішили: на місці старої криниці зробити пам'ятник жертвам голодомору, як символ цілющої води, життя і здоров'я.
Проект спроектував вчитель образотворчого мистецтва Смирнов Михайло Іванович.( В 1992 році він виїхав до дітей в м. Бєлгород). Спочатку виготовили паперовий макет, по якому мали будувати. Випускники 11 класу після випускного вечора закопали двоє перших кілець і започаткували будівництво.
Хотілося б кілька слів сказати про O.A. Захаренка, як учителя. Він був знаючим і творчим учителем. Надавав більше переваги фізиці та астрономії. Уже тоді використовував особливу методику проведення уроків. Учень мав можливість вивчити і здати матеріал на ту оцінку, яку хотів, тобто давав кілька спроб перездати матеріал. Якщо учень доводив; що не вивчив, бо не зрозумів - Олександр Антонович запитував: «А до мене чого не звернувся за поясненням?:До кого взагалі звертався за допомогою? Двері моєї квартири відкриті до 12 години ночі - приходь» Отож знайшлися скептики, які вирішили перевірити і рівно о 23.55 подзвонили в двері до Захаренків. Звичайно ж отримали консультацію, ще й чаєм Віра Петрівна пригостила.
В усьому він був учителем і для мене. Якось я призначив учням час для консультації і не прийшов, щось завадило. Олександр Антонович дуже делікатно пояснив, що все, що обіцяєш дітям - виконуй. Інакше втратиш авторитет і довіру. А повернути назад надзвичайно важко.
Умів вислухати кожного з нас до кінця. Якщо чув раціональну ідею-тут же її обговорював і складалося враження, що автор її лише ти, що спонукало втілювати її в життя якнайшвидше.
Тепер, виконуючи обов'язки директора школи, я усвідомлюю, що Олександр Антонович був не лише директором, а й Учителем, стратегом, психологом і просто Людиною з великої букви.
Колектив Авторської Олександра Антоновича Захаренка школи с. Сахнівки продовжує справу великого вчителя.
Іван Леонідович Рибалка, директор Авторської Олександра Антоновича Захаренка школи с. Сахнівки
Незабутня зустріч
Спогади... Останнім часом все частіше й частіше згадуються роки навчання в Корсунь - Шевченківському педучилищі.
Як добре, що я навчалась у цьому закладі! Всім, чим живу, що я знаю, вмію, я завдячую рокам, проведеним саме тут. А ще я вдячна долі, що саме в роки навчання в Корсунь - Шевченківському педучилищі, я мала нагоду зустрітися з Учителем з великої літери - Олександром Антоновичем Захаренком.
... 1971 рік. Другокурсники Корсунь - Шевченківського педучилища вирушили в прохід. Мета походу: відвідати Сахнівську середню школу, яка на той час уже виділялась серед інших шкіл, слава про неї розійшлась не тільки по Черкащині, а й всій Україні.
У другій половині дня ( майже під вечір) ми ступили на подвір'я Сахнівської школи. Хвилювались, що нікого вже не застанемо в школі. Але ми помилились. На подвір'ї школи було людно: і школярі, і батьки, і вчителі - всі були зайняті якоюсь роботою.
Нас зустріли привітною. Зрозумівши, що ми хочемо зустрітись із директором, нас запросили до кабінету фізики. Пройшли лічені хвилини, як до кабінету не ввійшов, а можна сказати «влетів» О.А.Захаренко. Перше враження було таке, що кудись дуже поспішає. Але його слова: «Дорогі мої колеги! Я радий зустрічі з вами»- розвіяли всі наші побоювання, сумніви, що не вдасться нам з ним поспілкуватись. Особисто мене тоді вразив тон розмови директора прославленої школи із нами, студентами - другокурсниками. Він говорив із нами, як із своїми давніми друзями, як із рівними собі. Не було в нього ні чванства, ні зверхності, ні строгості, ні зарозумілості....
Пам'ятаю: розповідав про своїх учнів, хвалив їх, та їх батьків, говорив, що все, що має школа, завдяки школярам та жителям Сахнівки.
Він любив дітей, і вони відповідали йому тим же. Олександр Антонович показував нам свій кабінет, вироби, зроблені руками учнів. Мені запам'яталась фотографія красивої біловолосої дівчинки, яка підморгувала, коли Олександр Антонович пояснив, що такі вироби вони виготовляють на заняттях фізичного гуртка.
Свою розповідь він пересипав жартами: «Робимо на гуртку те, що подобається дітям. Хлопці люблять, коли їм моргають дівчата». Він умів зацікавити дітей, умів знайти стежинку до їх сердець.
Пізніше, коли мені до рук потрапляли гаманці з дівчатами, що моргають, чи якісь інші речі. Я думала, що їх виготовили учні Олександра Антоновича.
Це тоді, 17 річною дівчиною, я вперше спостерігала за зоряним небом із Сахнівського планетарію, а Олександр Антонович розповідав нам про зорі.
Не чула я пізніше від наших учителів, таких прекрасних і змістовних розповідей. І навіть такий складний предмет, як астрономія, був доступний, цікавий нам.
А ще мені запам'ятавсь фонтан у формі колоска, обсаджений плакучими вербами, на подвір'ї Сахнівської школи. Зроблений він руками жителів села, учнів та їх батьків.
Сподобалась мені також ідея із «Листом у майбутнє» - жителям села Сахнівки 2017 року», «...2045 року».
Більше двох годин водив нас Олександр Антонович подвір'ям школи, розповідав, пояснював....»
І радість і гордість переповнювали його душу.
Він запрошував нас після закінчення педучилища працювати у Сахнівській школі.
Дехто з моїх однокурсниць так і зробили.
Ми ночували у Сахнівській школі у спортзалі ( а він уже тоді мріяв про будівництво Палацу здоров'я).
Але перед цим ми організували танці. Запросили директора і місцевих старшокласників. Прийшов Олександр Антонович із своїми учнями. Він ще й танцюрист славний.
А який веселий і компанійський.
У нашій школі прижилась ідея із «Листом у майбутнє», тільки в спрощеному варіанті. Випускники школи щороку пишуть лист - послання першокласникам, а першокласники запрошують їх на свій випуск. Вечір, який відбудеться через десять років. Лист - послання з написом: «Розпечатати через 10 років на випускному вечорі» зберігається у сейфі директора і оприлюднюється в зазначений термін.
В нашій школі добре налагоджена робота з батьками. Батьки побудували газову котельню, їх силами щороку робиться ремонт класних кімнат. Отже, досвід Захаренка пригодився. Все це робиться на добровільних началах.
Привітний , усміхнений, скромний, розумний, енергійний. Жартівливий, хороший співрозмовник, надійний товариш, улюбленець учнів, товариський - це далеко не повний перелік тих прекрасних якостей, які я помітила в Олександрі Антоновичу, під час короткотривалої зустрічі з ним.
Я вдячна долі, що мала нагоду зустрітися з прекрасною Людиною і педагогом з великої літери.
Мабуть, всі, хто хоч раз побував у Сахнівській школі, хто зустрічався з Олександром Антоновичем, використовує його досвід у своїй школі.
Галина Григорівна Лагодзя. учитель української мови і літератури Зеленьківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Тальнівської районної ради
«НАСНИВСЯ МЕНІ ЧУДЕРНАЦЬКИЙ БАЗАР: ПІД НЕБОМ У ЧИСТІМ ПОЛІ. РІЗНИХ ЛЮДЕЙ РОЗДАВАЛИСЯ РІЗНІ ДОЛІ».
Ліна Костенко.
Доля... У кожного вона своя, різна: добра чи зла, милосердна чи жорстока.
Час рікою пливе, а наше життя біжить уперед, приносячи нам радощі перемог та успіхів, ставлячи перед нами нові проблеми. Все рухається, змінюється, удосконалюється. Так є і так буде завжди. От тільки яку роль зіграє кожен із нас у тому русі, має турбувати людину. Про це завжди думав Олександр Антонович. Так намагаємося думати і діяти ми, його колеги.
І сьогодні, з висоти прожитих років, я вдячна Долі за зустріч з прекрасно людиною, за зустріч із справжнім Учителем. І мені приємно сьогодні процитувати слова із твору «Я і мої учителі» учениці 7 класу Колісник Юлії: «Щасливий той, кому Бог подарував Учителя та ще й з великої літери. За шкільне життя ми бачили багатьох учителів. Одних згадуємо із повагою, знання інших просто вражають, дехто став для нас ідеалом. Та одного дня увійде до класу особистість - і в цю мить життя твоє зміниться, ти побачиш себе іншими очима, будеш намагатися стати кращим, розумнішим і добрішим. Це значить, що в твоє життя увійшов справжній Учитель, щоб залишитися в ньому назавжди, допомагати тобі, підтримувати тебе, радіти і сумувати з тобою, надихати на звершення і перемоги».
У кожної людини є свій учитель. Це та людина, котра навчила бачити прекрасне, творити його для інших. Це людина, котра скрізь і завжди є взірцем.
І сьогодні я з гордістю можу назвати О.А.Захаренка своїм УЧИТЕЛЕМ!. Подумки лину у далекий травень 1972 року. Мені, як відмінниці навчання, запропонували для роботи три місця на вибір: Жашків, СШ №17, м.Черкаси, де я працювала останні півроку (сумістивши роботу із навчанням) і Сахнівська середня школа. Я вибирала не просто роботу. Я обрала свою долю, своє майбутнє. Я поїхала в Сахнівку.
І ось 15 серпня 1972 року. Невпевнено і несміливо я переступила поріг кабінету директора. Від уважного погляду глибоких голубих очей Олександра Антоновича відразу стало легко. «А що ви вмієте робити». І не дав мені відповісти на поставлене запитання, продовжив далі: «їздити на тракторі вмієте? А різати скло?» Я зовсім зніяковіла. Адже нічого цього я не вміла. Я ж приїхала сюди викладати мою улюблену лі-те-ра-ту-ру. «Нічого, навчитеся», - заспокоїв мене директор.
І. саме цікаве те, що я дійсно навчилася їздити на тракторі і тримати склоріз в руках, а саме головне - я зрозуміла, що щастя - це подорож. Не обов'язково з переміною місця. Подорож може бути в душу іншої людини. Я глибоко переконана в тому, що щастя людини не залежить від багатства. І лише добрій, щедрій, щирій людині відкрити істини радості буття. Він дарував нам, своїм колегам свято6 спілкування. Подарунки не завжди бувають матеріальні. Подарувати можна посмішку, погляд, добре слово - і цим зробити людину щасливою. Я пам'ятаю, як в день зарплати ми сідали разом із його дружиною Вірою Петрівною і моїм чоловіком Вадимом Олександровичем у його старенький «Запорожець» і їхали в Київську область купляти книги. (В Іванівці був чудовий книжковий магазин). Потративши 3/4 своїх зарплат, ми щасливі їхали додому, щоб у наступному місяці здійснити нову поїздку. Згадую, що кожного разу, повертаючись із Москви він привозив по декілька чемоданів книг. Були там різноманітні енциклопедії, сучасні новинки російської поезії і просто зарубіжні бестселери. І він завжди дарував ці книги кожному із нас, отримуючи задоволення від того, що ми були такими щасливими.
Інколи траплялись і «курйози». Я була закохана в творчість. Є.Є.Евтушенка. І кожного разу, даруючи мені черговий томик його віршів, він не забував мені нагадати: «Що ви в ньому найшли? Не подобається він мені». Я у відповідь цитувала йому улюблений вірш Євтушенка, а він лише розводив руками: «Ну, що з вами робити? Оці вже ваші уподобання». І з чергової поїздки я знову отримувала нову збірку.
Запам'яталося, як Олександр Антонович повертався із 24, 25 з'їздів. Кожен член колективу отримував подарунок. Старші колеги - цілющі ліки із-за кордону, молодші - різні креми, помади, лосьйони, а всі разом екзотичні фрукти - банани, ананаси, фініки. І ми дивувалися, що він не забув нікого: ні техпрацівника, ні завгоспа, ні працівників їдальні. Такої вже щирої душі була ця людина. Він був лицарем честі, людиною глибоко відповідальною, тому що відчував себе хазяїном на землі. Адже Олександр Антонович був не тільки директором школи, він був одночасно і «директором села» . І це звання кращим чином відображає сутність його людської натури. Яка б біда не трапилась у когось із односельчан, із нею йшли, біглим зразу ж до домівки О.АЗахаренка чи то вдень, чи вночі. І він завжди допомагав, чим міг і як міг.
Не маючи якоїсь адміністративної влади чи капіталу, він мав безумовну духовну владу над душами, свідомістю своїх односельчан. І саме за його доброту, чуйність, щедрість, чесність, справедливість і благородство його щиро поважали і любили в селі.
Він був глибоко переконаний у тому, що бездуховна людина нічого не може створити. Вона може тільки руйнувати. І таких людей він найбільше боявся.
Уже майже три роки немає з нами Олександра Антоновича. Однак для кожного із нас важливим був уже сам факт його присутності у цьому світі. І колектив нашої школи докладає всіх зусиль, щоб наша школа залишилась острівцем людяності і гуманізму, творчості і постійного пошуку. Щоб наші випускники на все життя засвоїли: якщо хочеш стати щасливим, то дотримуйся золотого правила: розум -у голові, чесність -у серці, здоров'я - у тілі.
МЕЛЬНИКОВА Л.І., вчитель зарубіжної літератури Авторської О.А.Захаренка школи с.Сахнівка
ТАЛАНТ О.А. ЗАХАРЕНКА
З Олександром Антоновичем Захаренком, директором Сахнівської середньої школи, мені доводилось зустрічатись кілька разів.
Перша зустріч відбулася у далекому 1983 році, в кабінеті завідуючого обласним відділом освіти К.А.Заремби. Для нас, молодих учителів, які пропрацювали рік-два в школах області, організувала цю зустріч обласний комітет профспілки.
Запам’яталось мені, як О.А.Захаренко говорив доброзичливо, по-батьківськи, про почесну, важку учительську працю, зичив нам успіхів і творчості у роботі. Ті слова западали в душу, бо сказані були щиро, від серця.
Він розповідав про “творчі таємниці” вчителя. Звертав нашу увагу на те, як готуватися до уроків, говорив, що це дуже відповідальна праця, але за нею стоїть – результат, а головне, любов учнів.
“Готуючись до уроків, запроваджуйте новизну, щоб уроки не були сірими, одноманітними. Кожен день творіть, раз ви обрали цю професію”, - радив нам Олександр Антонович.
Пам’ятаю ще його слова про розвиток в учнів обдарованості, яку треба всіляко підтримувати...
Працюючи вчителем географії Ліплявської школи, часто пригадувала його поради. Старалася урізноманітнювати уроки, проводити їх творчо з використанням настінних карт, технічних засобів навчання; вела гурток для тих учнів, хто цікавився географією. На третьому році роботи учень школи Бурмага Володимир зайняв ІІ місце на обласній олімпіаді юних географів.
Наступна зустріч з О.А.Захаренком відбулася в 1989 році, коли я працювала вже методистом у районному методичному кабінеті. Разом з завідуючою районним методичним кабінетом Голдою М.А. ми повезли кращих вчителів району для ознайомлення з досвідом роботи відомої на Черкащині, в Україні Сахнівської школи.
Зустріч була теплою і діловою. Олександр Антонович показав усе, що можна показати: музей, спортивний комплекс, басейни, швейні майстерні, територію школи. Дуже вразило всіх, яка база зроблена для простих сільських дітей, для їх фізичного, навчального, виховного розвитку. Здавалося, що тут навчало все, виховувало все, розвивало все.
Особливо зворушливою була екскурсія у музеї бойової і трудової слави. Багато матеріалів було тут зібрано, кожна річ-експонат зайняла почесне місце в експозиції, гарно підготовлені учні-екскурсоводи.
Олександр Антонович повів нас також на пришкільну навчально-дослідну ділянку і показав закладену “клумбу здоров’я”. Тут росли ромашка і нагідки, чебрець і м’ята, материнка і деревій.
- Це цілющі трави. З них будуть пити чай учні школи, - сказав О.А.Захаренко. А ще він говорив, що це дуже необхідно для зміцнення здоров’я дітей.
Збереглася з тієї поїздки трудова книжка (облік суспільно-корисної праці та практики) учня Сахнівської школи, яку, як зразок, подарував нам директор О.А.Захаренко.
Працюючи в методкабінеті, я ще кілька разів чула виступи цього талановитого педагога, директора Сахнівської школи О.А.Захаренка на обласних конференціях. Він відзначався високою ерудицією, високою культурою спілкування, знаннями проблем освітньої галузі.
Його всі думки, помисли, серце були відкриті як дітям, так і дорослим. Він прагнув і створив спільно з учнями, їх батьками, громадськістю, не тільки навчально-матеріальну базу, комфортні умови, а й унікальну систему навчання і виховання школярів, розвитку їх природних обдарувань. Він створив найкращий зразок сільської школи, такої, в яку з бажанням ішли діти.
Янкова Євгенія Михайлівна,
методист Канівського районного методичного кабінету, лауреат премії обласної організації профспілки працівників освіти і науки України імені Народного учителя О.А.Захаренка