Geum.ru

Як багато унікальних сторінок з народного життя відходять у минуле, бо нові покоління, зважаючи на технічних прогрес, до духовного спадку ставляться скептично

Вид материалаДокументы

Содержание


Список посилань
Подобный материал:

Міська науково-практична конференція

«Виховна діяльність педагога як фактор гуманізації простору дитинства»

м. Київ, 21 листопада 2011 року


Ольга Володимирівна Дудар,

викладач кафедри методики

суспільно-гуманітарної освіти і виховання

ІППО КУ імені Бориса Грінченка,

кандидат історичних наук


Залучення національних традицій до сучасної системи виховання


Ще видатний український байкар і суспільно-громадський діяч Леонід Глібов звертав увагу на те, як багато унікальних сторінок з народного життя відходять у минуле, бо нові покоління, зважаючи на технічних прогрес, до духовного спадку ставляться скептично. Писав він так у ХІХ столітті. Нині, у ХХІ столітті, національні скарби важливо не просто зберегти, необхідно використовувати ці надбання у практиці виховної роботи.

З проголошенням незалежності України думка про доцільність використання в навчально-виховному процесі національних традицій здобула чимало прихильників, адже важливою передумовою розвитку особистості є національна самоідентифікація, тобто здатність осмислювати власне походження і прагнути знати кращі сторони свого народу, нації, етносу. Національна культура виступає першоосновою формування цілісно розвиненої особистості, її самореалізації. Лише через неї можливе досягнення загальнолюдської культури. Незнання учнями особливостей національної культури може призвести до денаціоналізації, занепаду духовності, що насамперед проявляється у ставленні до рідної мови, історії свого народу, його традицій та звичаїв [1].

Сучасне виховання важко уявити без національної мови, культури, традицій. Дослідження в даному напрямку ведуться не лише в Україні. Тривалий час послідовними прихильниками визначальної ролі почуття національного у вихованні були видатні педагоги Європи. Адже все виховання повинно виростати з народної психології, з традицій, зі світогляду. Серед вітчизняних освітян таку тезу відстоювала С. Русова. Професор Я. Кузьмів, виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі 1935 р. у Львові, так визначив місце національного виховання: треба "вводити і призвичаювати молоде покоління до чинної і творчої участі в рідній, а дальше через неї також у вселюдській культурі. Народ тільки тоді розвине свою особовість, коли стане на службу вселюдським ідеалам. Одначе основою і остаточною метою стане все ж особовість народу" ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 234) [2].

У практичній діяльності надзвичайно важливим фактором використання національних традицій є щире захоплення і розуміння того матеріалу, який ми обираємо для виховної роботи. На нашу думку, необхідно зважати на власні уподобання і реалії, аби робота з підростаючим покоління була результативною. Якщо сам педагог не дбає про чистоту і грамотність української мови, вживає її лише на заняттях, а в побуті користується іншою – учні відчуватимуть, що всі заходи з популяризації рідної мови мають формальний зміст.

Власне позитивне ставлення має такий же ефект, як і зміст, форма і методи виховної роботи. Необхідно обирати ту сферу – музейна педагогіка, література, театральна педагогіка, історія чи краєзнавство, – яка викликає у вчителя щирий і сталий інтерес. Ніщо інше не має такого позитивного впливу, як розуміння: те, чим займається колектив, цікавить усіх учасників виховного процесу.

Українська національна спадщина багата на унікальні сторінки, варто лише пильно придивитися до атрибутів повсякденного життя. Наприклад, станцію метро «Хрещатик» можна вважати унікальною, дотичною до національної культури. Елементи декору станції, яскраві керамічні кахлі, що в різних варіантах прикрашають пілони стін, є витвором учасників експериментальної майстерні, яку очолювала Н. І. Федорова.

ссылка скрыта

ссылка скрыта


Творча співдружність художників, архітекторів, технологів, народних майстрів багато в чому визначила сучасне обличчя декоративної та архітектурної кераміки. Колектив майстерні понад чотири десятиліття був генератором ідей в декоративному мистецтві, розробляв і впроваджував нові технології, торував шляхи розвитку та застосування кераміки в оздобленні архітектурних споруд. Основними принципами роботи майстерні були: орієнтація на традиції української народної кераміки, новаторський підхід у їх застосуванні, творча співпраця народних майстрів, художників-професіоналів, технологів та архітекторів. І треба визнати, що застосування синтетичних підходів до справи, творча співдружність багатьох фахівців мали вражаючі результати. Кераміка, розроблена в майстерні та впроваджена в архітектурно-будівельну практику, зазвучала по-новому. У поєднанні з архітектурою кераміку – декоративно-художні та облицювальні елементи – використовували як коштовну прикрасу.

Усім відомі такі зразки оформлення, як орнаментальна плитка для декорування житлових будівель на Хрещатику, інтер’єри готелів «Дніпро» (зруйнований наприкінці 1990-х років), «Київ», «Русь», «Золотий колос», Будинок кіно, середня школа № 51 у Києві, підземні станції метрополітену «Хрещатик» та «Нивки», Київський річковий вокзал і кінотеатр «Україна», готелі «Чорне море» в Одесі та «Тарасова гора» в Каневі тощо. Керамічне панно «Земля, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай» роботи Людмили Мєшкової з 1986 року прикрашає хол у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі [3].

ссылка скрыта

ссылка скрыта


Таким чином, цікаві факти, що розкривають специфіку розвитку української культури, ми можемо віднайти в несподіваних сферах нашого життя, які, на перший погляд, мало дотичні до національних традицій.

Варто було б частіше залучати активні форми роботи, не дуже звичні для українського школяра: якщо екскурсії, то нетрадиційні, якщо театралізацію – то з урахуванням історично-побутових реалій кожної епохи, якщо долучення до мистецтва – то майстер-клас або практичне заняття. Прикладом може бути писанкарство. Давня традиція, що й нині живе, розвивається завдяки майстрам старшого покоління в багатьох давніх осередках цього виду мистецтва. Професійну писанку ви можете зустріти на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок, не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка в світі є символом нашого народу.

ссылка скрыта

ссылка скрыта


У даному випадку краще один раз спробувати самому, ніж багато разів відвідати музей, виставку чи навіть майстерню писанкарки. Ознайомлення з технологією, історією, особливостями орнаменту та створення власного шедевру матиме глибший ефект через значні позитивні враження, ніж просто пасивне сприймання нової інформації.

Таким чином, національне у вихованні – це участь дитини в духовному, культурному та господарському житті свого народу, в творенні культурних цінностей. Його основа: самозбереження, самовдосконалення, самоствердження особистості за активного залучення національних традицій. І надзвичайно важливо використовувати ті форми і методи, той матеріал, який дозволить кожному юному українцеві гордитися рідною землею і її народом, розуміти особливості національного минулого, цінувати те унікальне середовище, у якому ми живемо.


Список посилань
  1. О.М. Вуйцик. Використання народних традицій у вихованні учнів. Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького . Режим доступу: ссылка скрыта
  2. Національне як чинник виховання. Режим доступу: ссылка скрыта
  3. Ірина Бекетова. Експериментальна майстерня. МИСЛЕНЕ ДРЕВО. Ми робимо Україну – українською! Режим доступу: ссылка скрыта