Дошкільної та початкової освіти іппо кмпу ім Б. Д

Вид материала

Содержание

Початок самоповаги - довіра до світу та до себе!
На які моменти варто звернути увагу батькам та педагогам, щоб сприяти позитивним тенденціям у закладанні основ ціннісного ставле
Яку стратегію слід вибудовувати дорослим у цей період, щоб сприяти розвитку самосвідомості та закладанню основ ціннісного ставле
Надзвичайно висока залежність дитини від оточуючих
Недбалість при виконанні дитиною доручень. У
Підвищений інтерес дитини до самосхвалювання, самопрезентації
Знижена активність дитини щодо освоєння світу та низькі домагання.

Подобный материал:

Н.М.ДЯТЛЕНКО,

завідувач кафедри методики і психології

дошкільної та початкової освіти ІППО КМПУ ім..Б.Д.Грінченка

(уривок із посібника «Самоповага дітей»)

Що таке самоповага і як вона складається у дітей?

Самоповага, повага до себе, шанобливе ставлення до себе, ціннісне ставлення до себе – це внутрішня моральна риса людини, яка засвідчує позитивне в цілому, «тепле», приязне, прихильне ставлення до себе самої. У найбільш конкретних проявах самоповага людини виявляє себе в таких почуттях, як радість за себе, задоволеність, гордість, симпатія до себе тощо. Будучи за своєю сутністю внутрішнім утворенням, характер ставлення до себе впливає на особливості поведінки і діяльності людини, на те, яку справу вона обирає, як захищається, з ким товаришує, як долає труднощі, як реагує на несправедливість, як організовує своє життя, який характер її соціальної активності тощо. Самоповага є продуктом роботи самосвідомості, функція якої, як відомо, зводиться до забезпечення поінформованості про себе на достатньому для повноцінного існування рівні та регулювання на цьому грунті власної поведінки.

Психологи роблять спробу проаналізувати різні прояви поведінки дошкільника і виділити характерні ознаки високої і низької самоповаги. У більшості випадків самоповага пов’язується із самостійністю дитини, її кмітливістю, ретельністю, готовністю самовиразитися в різних справах, домаганнями визнання значущих для неї дорослих і однолітків, вимогливістю в оцінках власного продукту. Вважається, що розвинена самоповага повинна супроводжуватися позитивними емоціями: радістю, задоволенням, упевненістю, позитивною спрямованістю на людей. Про вражену самоповагу може свідчити прагнення дитини уникати провідних ролей у грі, гіпертрофована потреба у схваленні (коли активність дитини спрямовується не емоціями, а лише програмується дорослими), проявами самовпевненості, підвищеної тривожності, образливості, невдоволеності собою, вразливості, невпевненості в собі.

Самоповага визначає загальний тонус, стан, настрій, плани, активність дитини. Знижена самоповага здатна зробити поведінку дитини хворобливою, нестійкою, спровокувати хибну поведінку. Дитина починає гостро реагувати на все, що зачіпає самооцінку – критику, сміх, легко ображається, починає віддавати перевагу самотності.

Звертає на себе увагу й інший прояв ціннісного ставлення до себе – марнославство дитини, хворобливе самолюбство. Погану послугу дорослі роблять тим дітям, яких постійно захвалюють, перетворюючи їх часто малозначимий випадковий успіх у значне досягнення. Дитині не під силу зрозуміти справжню ціну такого схвалення і визнання. Не підкріпивши примарний успіх справжнім, не переживши емоційне й фізичне напруження, дитина дуже швидко починає орієнтуватися лише на зовнішній атрибут - оцінку, схвалення, прагне досягти їх за будь-яку ціну, якщо не заслужити, то випросити. Намагаючись виділитися, отримати схвалення та визнання, дитина хвалиться, обирає для спільної діяльності завідомо слабкішого партнера, принижує внески і успіхи ровесників.

Виникає питання про походження самоповаги: це природне утворення, яке повною мірою залежить від особливостей генотипу, чи наслідок виховання і навчання дитини? Якщо це наслідок виховання, то яка інституція насамперед визначає особливості самоповаги дитини: родина, освітній заклад, вулиця, суспільний лад? Якщо це природне утворення, чи означає це, що якась частина людей приречена на низьку самоповагу, а іншій гарантована – висока? На жаль, однозначних відповідей на ці питання сьогодні не існує. Психіка дитини є складноорганізованою відкритою до впливів системою. Процес формування ціннісного ставлення до себе, і в тім числі, самоповаги, здійснюється як саморух, який обумовлюється індивідними (природними) особливостями (типом нервової системи, задатками, темпом розвитку) та специфікою виховних впливів. Цим процесам неможливо нав’язати однозначних шляхів розвитку, проте можна сприяти певним тенденціям, таким, як допомога дитині в набутті досвіду позитивних уявлень про себе, підвищенні реалістичності самооцінок, оптимізація рефлексії. При цьому в ефективному вихованні головне не сила, а правильна організація, структура і будова впливу. Часто досить слабкі, на перший погляд, але правильно організовані виховні впливи на психіку дитини, є надзвиичайно ефективними. Добре слово, увага, позиція прийняття часто значать для дитини та її самоповаги набагато більше, аніж чітко вибудована, але формально організована система роботи з нею.

Повертаючись до розмови про головні психолого-педагогічні передумови розвитку самоповаги, на які, в першу чергу, варто спиратися дорослим, виділимо такі:

по-перше, це природне бажання кожної людини (і маленької дитини також) постійно переживати радісні почуття стосовно світу і самої себе (вони завжди є приємні й бажані). Самоповага – важлива мотивація поведінки. Кожний дошкільник намагається бути в полоні приємних і радісних емоцій стосовно себе, своєї успішності, прийнятості іншими тощо. Без таких почуттів неможливо виростити повноцінну розвинену особистість.

По-друге, поява в дитини елементарної рефлексії, тобто вмінь розглядати себе неначе з боку, помічати й оцінювати свої успіхи та невдачі, робити елементарні висновки. Без цього дитина просто не зможе побачити, а тим більше пережити якісь почуття щодо свого «Я». Природа надає добрі можливості щодо цього: пізнавай, дитино, себе!

По-третє, здатність запам’ятовувати, акумулювати і складати більш-менш загальне уявлення про себе: свою «хорошість», умілість, прийнятість іншими. Якщо дитина частіше чує про себе приємні, схвальні думки, знаходить переконливі підтвердження своєї цінності в продуктах своєї праці, - очевидно, що її багаж стосовно свого «Я» буде грунтовнішим і міцнішим.

Такий підхід до розуміння природи самоповаги вселяє оптимізм і націлює педагогів та батьків дошкільників на активну позицію щодо її розвитку в дошкільників, а саме:

на продумане, із урахуванням вікових та індивідуальних особливостей дітей керівництво процесами розвитку самосвідомості в дітей та формування у них самоповаги;
розуміння і врахування тих протиріч, які складаються в ході розвитку дітей того чи іншого вікового періоду і визначають специфіку процесів самоставлення;
на необхідність надання допомоги дітям у процесах накопичення ними позитивних уявлень про себе, активізації процесів рефлексії, апробації власних сил у різних царинах життя та діяльності;
на віру в те, що зацікавлені дорослі (батьки та вихователі) цілком спроможні створити належні умови для розвитку в дошкільників ціннісного ставлення до себе.

Початок самоповаги - довіра до світу та до себе!

На першому році життя моменти самоусвідомлення відбуваються через елементарні самовідчуття: задоволеності від харчового насичення, радості від рухів, приємного дотику, зміни тіла в просторі. Згодом до цього переліку приєднується захоплення від спілкування та ігор з дорослим.

Зрозуміло, що говорити про самоповагу як таку в цьому віці зарано. Втім хотілося б наголосити, що саме цей період визнається науковцями всього світу надзвичайно важливим для всього подальшого життя людини, а особистісні деформації подальших віків часто пов’язуються з дефектами виховання, що Мали місце саме на першому році життя. Найважливіша умова розвитку дитини цього віку – це повноцінна емоційно насичена взаємодія з матір’ю. Через дотики, погляди, емоції, вчасний догляд мати забезпечує дитині почуття безпеки, любові, прийняття та закладає основи базової довіри до світу та себе.

На які моменти варто звернути увагу батькам та педагогам, щоб сприяти позитивним тенденціям у закладанні основ ціннісного ставлення до себе?

По-перше, любити малюка ще до його народження. Сигналом любові та прийняття для дитини слугує її повноцінне особистісне спілкування з матір’ю. Наповнене любов’ю, ніжністю, теплом, воно створює тло, на якому в дитини починає складатися її самість та відчуття іншої людини. Це ті ворота, через які дитина входить у світ.

Спілкування з дорослим є необхідною умовою нормального розвитку психіки дитини на першому році життя. Дивно звучить? Адже дитина ще така мала, що не розуміє слів, жестів, часто просто ніяк не реагує на дорослого. Для справжнього спілкування необхідні психічні процеси, завдяки яким дитина розуміє, впізнає, запам’ятовує людей, події, емоційні реакції, може передати думки, враження, своє ставлення тощо. Це так! Утім малюк сприймає звернену до нього інформацію дещо по-іншому, ніж дорослі. Він скорше почуває, аніж розуміє: відчуває і сприймає емоційне забарвлення голосу, рух м’язів обличчя, жести, поведінкові реакції – і все це несе дитині дуже важливу інформацію – особливості ставлення до неї.

Як не дивно, але немовля відчуває, люблять його дорослі чи ні, раді вони його народженню чи ні. Звичайно, дитина цього віку про це нікому не розкаже, більше того, не зможе нічого пригадати в дорослому житті. Але дефіцит любові і опікування на першому році життя незмінно призводить до формування такої поведінки, коли людина в подальшому не здатна ні сама любити, ні бути любимою. Психологи попереджають про неможливість компенсації в подальші вікові етапи тих психологічних втрат, які зазнає немовля на першому році життя.

По-друге, намагатися правильно трактувати дитячі бажання. Як уже говорилося, на першому році життя дитина оволодіває тією мовою, яка їй доступна – мовою емоцій, жестів, міміки, рухів, необхідним арсеналом засобів, щоб бути почутою і зрозумілою. Мова в традиційному розумінні дитині цього віку недоступна. Але їй вже є що “сказати”, наприклад, що вона рада матусі, що їй хочеться гратися і сумно залишатися одній в ліжечку, що не хочеться полишати теплої і приємної купелі, а ось одягання і роздягання взагалі ніколи не приваблює і ще багато, багато чого.

У малюка з дорослим складається форма спілкування, яка називається безпосереднє емоційне спілкування дорослого і дитини. Особливість такої «розмови» в тому, що дитина виявляє інтерес до іншої людини (дивиться, прислухається), голосовими реакціями емоційно-закличного характеру намагається привернути до себе увагу, схлипуванням, посмішкою, рухами ніжок і ручок «повідомляє» про своє ставлення. Поступово складається ланцюжок реакцій, що має вигляд налаштованого на дорослого цілісного поведінкового акту.

Добре, якщо дорослий зможе «підхопити» запропонований дитиною спосіб спілкування, включиться в «розмову» з нею, спробує зрозуміти її і адекватно реагувати. Через дотики, розмову, свій емоційний стан, правильне трактування дитячих бажань мати може забезпечити дитині почуття безпеки, любові і прийняття.

По-третє, ставитися до немовляти як до розумного партнера. Перші діалоги дитини з мамою починаються під час годування, коли вона кладе їй ручку на груди і намагається заглянути в очі. Протягом року арсенал засобів та форм діалогу значно розширюється. Запитання дитини до дорослого виражаються у формі дії, погляду, жесту. Зрозуміти її можна лише в ситуації дії. Проте з самого народження дитину варто сприймати як розумного партнера, з яким варто говорити, який все розуміє.

Під час одягання, годування, ігор потрібно інформувати дитину про свої дії, називати предмети, розповідати історії, жартувати. При цьому терпляче очікувати проявів зустрічної активності дитини (ложку підняти й чекати, поки дитина відкриє ротика і потягнеться до неї, іграшки не вкладати в руку, а тримати перед дитиною тощо). Дорослий дає зрозуміти дитині (словами, жестами, емоціями), що розуміє її, згодний з нею і готовий її підтримати.

Такий підхід сприятиме усвідомленню дитиною своєї самості, розширить горизонти дослідницьких спроб, тим самим закладаючи фундамент майбутньої активної позиції дитини та її впевненості в собі.

По-четверте, опікуватися збагаченням світу позитивних емоцій малюка. Перші емоції пов’язані з органічними потребами і є безумовно рефлекторними. Фонд природжених емоцій у дитини зовсім невеликий: задоволення, незадоволення, страх, гнів. На основі природжених формуються умовні емоційні реакції. Наприклад, позитивна реакція на матір, посмішка у відповідь на посмішку, комплекс пожвавлення. Швидко з’являються негативні емоційні реакції умовно-рефлекторного походження (дитина може кричати, коли її вкладають спати чи купають). Поступово навіть плач немовляти набуває різноманітних відтінків, яких не було раніше: плач від страху, плач від дискомфорту, плач-заклик. З розвитком активності дитини у другому півріччі життя збільшується кількість джерел емоцій: різні люди, предмети, дії, рухи. Особливо інтенсивно продукуються різні емоції включенням різноманітних предметів в ігрове спілкування з дорослим.

Чим багатший світ позитивних емоцій малят, тим більше можливостей у них для дій з предметами, тим більше шансів у дорослих активізувати процеси взаємодії з дітьми та стимулювати їх до набуття різноманітного досвіду.

Існує прямий зв’язок між особливостями організації життя малят цього віку та розвитком їхньої емоційної сфери – тепло у ставленні до дитини, вчасне задоволення її потреб, виразні за виявом і позитивно налаштовані за змістом емоції дорослих результують у її емоційну сферу: радість, гнів, вдоволення, страх, інтерес, подив, страх, провину.

Період раннього дитинства: перші кроки у виробленні ціннісного ставлення

до себе.

У ранньому віці самосвідомість дитини розвивається за рахунок розширення її можливостей щодо освоєння фізичного простору (дитина самостійно бігає, стрибає, лазить), розвитку пізнавальних психічних процесів, перш за все сприймання, що сприяє кращому розумінню світу та самої себе, та збагачення емоційної сфери. Більш-менш чітко оформлюється Я-образ дитини: вона пізнає себе в дзеркалі та на світлинах, знає, що вона дівчинка чи хлопчик, хороша (і тільки хороша), велика і може багато чого. Активне “Я” дитини виявляється у її прагненні зробити свій вибір, заявити протест, наполягати, відмовлятися, ображатися тощо. Важливим новоутворенням раннього дитинства є так звана “гордість за власні досягнення” (М.І.Лісіна), що можна вважати прообразом самоповаги або її першою сходинкою.

У чому виявляє себе гордість дитини? У прагненні заслужити визнання і схвалення від дорослого, у намаганні відповідати його очікуванням, у бажанні досягти позитивних результатів у діяльності та спілкуванні. Діти стають надзвичайно чутливими до визнання досягнень дорослими, а негативне чи байдуже їхнє ставлення викликає афективні переживання і побуджує з подвоєною енергією вимагати уваги та позитивної оцінки.

Вік двох-трьох років робить свій важливий внесок у розвиток дитячої самосвідомості закладанням основ ціннісного ставлення до себе у вигляді яскравої вікової кризи, яка віддзеркалює внутрішні протиріччя і викликає до життя важливу особистісну симптоматику: бажання досягати мети, бути самостійним, бунтувати проти авторитету, тощо. Здається, що кризові протиріччя ніби “підштовхують” дитину апробувати своє “Я”, відчути межі своїх можливостей, відстояти свої інтереси. І з цих позицій важко переоцінити її роль у закладанні основ ціннісного ставлення до себе.

Яку стратегію слід вибудовувати дорослим у цей період, щоб сприяти розвитку самосвідомості та закладанню основ ціннісного ставлення дитини до себе? Пропонуємо декілька порад.

По-перше, підтримувати та стимулювати самостійність дитини. Батьки і вихователі по-різному ставляться до прагнення дитини діяти самостійно. Якщо говорити про крайні випадки, то ставлення дорослих можна назвати або підтримуючим, стимулюючим дитячу активність чи навпаки – гальмуючим, стримуючим.

Розглянемо для прикладу окремі життєві ситуації, що ілюструють різне ставленням дорослого до бажання дитини діяти самостійно. Ось матуся ліпить вареники. Для дитини це дуже цікава справа, і зрозуміле її бажання теж узяти у цьому участь. Матуся може вчинити по-різному. Наприклад, зодягти на дитину фартуха, дати качалку й запропонувати приєднатися або ж відмовити, знайшовши більш або менш аргументовану відмовку: “Ти ще маленька!” “Забруднишся”, а то й просто “Йди звідси!» У першому варіанті поведінки дорослого дитина одержує стосовно себе таку інформацію: “Ти уміла, я тобі довіряю, у тебе все вийде, ти гарна помічниця, без тебе я не можу обійтися тощо”. Другий варіант – це сигнал дитині про її меншовартісність, неспроможність. Можна спробувати приблизно спроектувати подальший розвиток дитини за двох різних варіантів стимулювання активності. У першому випадку виростає самостійна, незалежна і відповідальна особа; у другому – залежна, невпевнена, тривожна.

У віці двох-трьох років стосунки з матір’ю трансформуються у стадію, яку умовно можна назвати «відпусти» - здорова дитина намагається уникати тривалих емоційних контактів, обнімань, поцілунків. Це закономірне явище, яке засвідчує зрослу автономію дитини та появу можливостей для набуття нею нового досвіду – спілкування з іншими людьми, реалізації власних планів, набуття досвіду успіхів та невдач.

По-друге, організовувати для дитини різноманітну результативну предметну діяльність та допомагати досягти в ній успіху. Звичайно дитина двох-трьох років потребує позитивного емоційного тла у своєму житті: посмішок, тепла, прихильності, пестощів тощо. І все ж у поведінці з’являються нові тенденції, на які дорослим варто звернути увагу.

Ось фрагмент дитячої поведінки. Трирічна донечка із готових форм будує будиночок. Підбігла, обняла, запитала: “Матусю, ти мене любиш? Подивись, який я будиночок зробила!” і знову подалася до своїх іграшок. Через короткий час уже зі сльозами: “Дах чомусь падає, нічого не виходить, іди допоможи мені!”. Складається враження, що наситившись емоційним спілкуванням, діти починають хотіти чогось іншого і кидають свій погляд на оточуючий світ – світ предметів. Він тягне, манить, приваблює. Зарубіжні психологи називають такий стан “фетишизмом” – особливим, емоційно насиченим ставленням дитини до предметів. У конкретних проявах це виявляється в зачарованому погляді малюка на новий предмет та мимовільному протягуванні до нього рук, у немотивованій, на перший погляд, скупості (притиснувши якусь річ до себе, дитина нізащо не погоджується випустити її з рук), у бажанні зразу ж апробувати в дії будь-який предмет. Предметів навкруги так багато, і переважна більшість з них для дитини є новими, незвіданими. Але в новому для себе світі дитина ніяк не може обійтися без допомоги дорослого – провідника, помічника, наставника. Саме він може оточити дитину потрібними для її розвитку предметами, допоможе відкрити їхнє призначення та спосіб використання.

Узагалі предметну діяльність, різні форми активності дитини в предметному світі вважають основними чинниками розвитку самоповаги. Уже перші предметні дії породжують у дитини почуття гордості за себе. Відома істина: людина пізнає себе по своїх справах, оцінює себе по своїх успіхах і досягненнях. Часто саме дорослий може спрямувати дитину на конкретну справу, підкаже, як правильно треба зробити, практично виправить помилку тощо. Ігнорування дорослими царини предметно-практичної діяльності дитини, байдуже ставлення до можливостей набуття нею досвіду успішної діяльності збіднює зміст образу-Я.

Звертаємо увагу: опікуватися предметною діяльністю та грою необхідно передовсім заради набуття дитиною позитивного досвіду успішної діяльності. Говорячи про позитивний досвід, маємо на увазі намагання дитини завершити справу, долати труднощі (переробляти, шукати необхідний матеріал). Відомо, що зіткнувшись із труднощами, діти цього віку частіше полишають справу. Існує аксіома: без участі дорослих успішна результативна діяльність дитини раннього віку неможлива! А це вимагає виваженого ставлення до добору іграшок та предметів, продумування цілей з позиції міри їхньої складності (мають відповідати віку, можливостям та інтересам дитини), прискіпливого ставлення до організації та керівництва дитячою діяльністю.

Ось дворічний малюк намагається побудувати вежу з кубиків. Тільки-но доходить до третього кубика, як споруда падає. Повторює все з самого початку, поклавши в основу дещо більшу за розмірами цеглину. Намагається ставити кубики обережно, майже не дихає. Нарешті вийшло! З яким переможним виглядом дитина озирається навкруги, ніби говорить: «Усі бачили, я можу, я молодець!». Якщо ж відчуває, що визнання недостатньо, приводить за руку бабусю, тата. І всі мають захоплюватися цим чудовим витвором. Дитині, як повітря, уже в цьому віці потрібні визнання своїх успіхів значущими дорослими, щоб раз у раз переживати приємні відчуття свого “Я”.

По-третє, намагатися вибудувувати з дитиною стосунки як із рівноправним партнером. Після року стосунки з дорослим поступово набувають нового змісту, якого не було раніше: емоційне спілкування поступово відходить на задній план, перестає бути провідною діяльністю, поступаючись діловому, практичному співробітництву (хоча це поняття важкувато примінити до дитини раннього віку). Дорослий виступає в очах дитини як людина, що все вміє і завжди здатна допомогти. Малюк дивиться на нього очима, у яких заклик: „Покажи, навчи, я хочу робити так, як ти!”. Нова позиція у взаєминах створює додаткові можливості для формування ціннісного самоставлення у дитини. І якщо мудрий дорослий уважно поставиться до нових потреб малюка, обере варіант ділового співробітництва – буде прислухатися до ініціатив та пропозицій свого маленького партнера по спільній справі, йти на поступки, вчасно підказуватиме – можна активізувати такі почуття стосовно “Я” у дитини, як гордість за власні досягнення, віра в себе, повага до партнера. Якщо ж ні – дитина не зможе виробити правильні орієнтири у сприйнятті себе та світу, не зможе набути належного досвіду спільної діяльності та спілкування, буде обділеною у переживаннях свого «Я».

Розглянемо приклад двох різних типів поведінки дорослого стосовного взаємодії з малюком раннього віку. Перший: сьогодні вихідний день, Стьопа з татом нарешті зроблять справу, яку давно відкладали, – виготовляють модель вантажівки. Хлопчик у передчутті радості. Він декілька разів забігав до спальні батьків з коробкою. Ледве дочекався, доки тато й мама встануть і можна буде почати. Нарешті тато все підготував і почав роботу. Хлопчику теж хотілося потримати в руках окремі частинки, він навіть спробував приєднати колеса до шасі, але тато його зупинив: «Не спіши, я сам зроблю!». І ось машинка майже готова, залишилося лише прикріпити номер. Тато спочатку запропонував це зробити хлопчику, але побачивши, що той загаявся, швидко прилаштував сам. Вантажівка вийшла дуже гарна, проте Стьопі не дозволили з нею погратися, бо вона може зламатися. На неї можна було лише дивитися…

Інший приклад. Рому з дитячого садочка завжди забирає тато. Йдучи додому, вони, як правило, заходять до магазинів і купують необхідні до вечері продукти. Сьогодні все було як завжди. Батько й син попрямували до супермаркету. У магазині хлопчик йшов попереду і складав до візка продукти. Тато зупинився із запитанням: “Ти не пам’ятаєш, у нас хліб є?”. Ромчик ствердно кивнув (чесно кажучи, він не пам’ятав, але так хотілося відповісти, як дорослий). Швиденько наповнили корзину і зупинилися, щоб обговорити, чим порадувати маму. Тато пропонував сік, хлопчик – цукерки. Зійшлися на шоколадці. Додому хлопчик ішов за руку з татом із відчуттям добре зробленої справи.

Співробітництво з дорослим надзвичайно корисне для розвитку дитячої самооцінки: перед очима малюка завжди постає еталонний варіант, із яким можна порівняти свій виріб та інші результати своєї діяльності, є можливість споглядати дії, рухи дорослого, чути його роздуми. Це створює сприятливі умови для самопізнання, вчить належно реагувати на успіхи та невдачі, допомагає визначити межі власних можливостей.

Отже, партнерство з дитиною у різних спільних із нею справах допомагає наповнити її самосвідомість реальними уявленнями щодо її власних можливостей, безпосередньо збагачує емоційний компонент дитини позитивними відчуттями її значущості, сили, спроможності, заспокоює і дає відчуття захищеності, стверджує у її високій ціннісній вартості.

По-четверт, допомогати дитині налагоджувати стосунки з однолітками.

Значення такого спілкування дуже велике: це спілкування рівних між собою, де не повинно бути жорсткої регламентації та обмеження. Діти мають бути вільними у стосунках між собою – усе це сприяє розкриттю самобутності кожного малюка, допомагає пізнанню своїх ровесників, а через них кращому пізнанню самих себе. Ділової мети у таких стосунках, як правило, немає. Діти придивляються один до одного, посміхаються, простягають ручки, обнімаються, цілуються, можуть, захопившись, міцно стиснути або навіть вкусити. Втім навіть у такому вигляді варто підтримувати “дружбу” дітей, а ще краще - допомогти вибудувати елементарну ігрову взаємодію. Емоційна нестабільність дитини в цьому віці часто заважає встановленню тривалих позитивних контактів, тому навіть короткочасні, протягом 10-15 хвилин, такі контакти важливі для набуття необхідного позитивного досвіду спілкування.

Дорослим варто бути уважними до характеру взаємин між дітьми. Варто культивувати і підтримувати прояви симпатії та прихильності, запобігаючи емоційній та фізичній агресії. Беручи до уваги специфіку віку, радимо вихователям та батькам узяти на замітку декілька специфічних порад, які допоможуть дещо знизити емоційну напругу у стосунках між дітьми під час прогулянки (де найчастіше і виникають конфлікти). Ось деякі з них:

у своїх розмовах налаштовуйте дітей на приємні стосунки з однолітками, розповідайте їм про ровесників, про їхню хорошу поведінку та добре ставлення до оточуючих; перед виходом на прогулянку обговоріть з дітьми, у які ігри і як вони будуть гратися на вулиці;
спробуйте взяти побільше однотипних іграшок, щоб за бажанням вистачило на всіх дітей групи. Якщо ж трапиться так, що одна іграшка буде потрібна всім, організуйте розумну почерговість у користуванні нею;
запропонуйте малюкам самостійно вибрати іграшку, якою вони зможуть поділитися зі своїми друзями;
активно включайтесь у дитячі ігри та спілкування, пропонуйте свої варіанти розгортання сюжету, показуйте конкретні способи поведінки: як можна вдвох везти візочок, як поділити іграшковий посуд, хто може бути мамою, а хто лікарем тощо;
якщо все-таки конфлікт розгорівся, не потрібно шукати винуватця, щоб розібратися з ним та змусити того просити вибачення. Краще заспокойте малюків та переключіть їхню увагу на щось інше. Образа швидко забудеться, і вже через деякий час вони будуть мирно гратися.

Якщо дитина не може мирно співіснувати в дитячому товаристві навіть упродовж короткого часу, доцільно деякий час уникати такого спілкування, зосередивши увагу на спільних з дитиною діяльності та іграх, демонструючи зразки партнерських взаємин. Приблизно із 24 місяців життя майже всі діти стають здатними встановлювати короткочасні контакти один з одним.

Якщо вік немовляти можна назвати віком підготоки до процесів формування ціннісного ставлення дитини до себе, то ранній вік з повним правом – грунтом, фундаментом, основою, на яких у подальшому виростає й зміцнюється ціннісне ставлення до себе в різних проявах і зокрема, самоповага. Трирічна дитина, яка зростає в умовах симпатії, прихильності, ділового співробітництва, має належний віку досвід успіхів та невдач у предметно-практичній діяльності, володіє достатніми для віку знаннями про себе, має всі підстави пишатися собою, радіти за себе та переживати почуття вдоволеності собою.

Дошкільник: «Я хочу шанувати себе!»

У дошкільному віці продовжується процес самопізнання та вироблення ставлення до себе. Уся психічна активність дитини спрямовується на пізнання світу і самої себе в світі. Цьому сприяє інтенсивний розвиток пізнавальної сфери і, зокрема, сенсорної системи, пам’яті, мислення, уяви; розширюються можливості для оволодіння різними видами діяльності: грою, художньою діяльністю, елементами праці та учіння.

Важливі зміни відбуваються у особистісній сфері дитини: певною мірою стабілізується Я-образ, дитина починає розуміти незворотність своєї статі, поступово усвідомлює не лише фізичні, а й розумові можливості, відчуває свої права, зорієнтована на обов’язки; володіє арсеналом захисних механізмів; більш-менш знає свої переваги і слабкі сторони, активно реалізує можливості самовираження. Вона володіє певним словником, щоб розповісти про себе, свої почуття, плани і прагнення.

Новоутвореннями дошкільного віку, що є важливими для розуміння феномену самоповаги дитини, є розділення часткової і загальної самооцінки та зародження елементарних форм критичної самооцінки, поява здатності до емоційної децентрації.

Cамоповага дошкільника – це особистісне утворення, яке складається з ряду компонентів, що взаємодіють, взаємодоповнюють та до певної міри піддаються цілеспрямованому педагогічному впливу. Гармонійне поєднання в активності дошкільника прагнення до самовираження в різних справах, домагання ним визнання від оточуючих та здатність до самозбереження забезпечує наявність мінімально достатніх складників його самоповаги, тобто критеріїв, сукупність яких здатна забезпечити оптимальний рівень ціннісного ставлення до себе.

Чи можна говорити про завершеність і повну сформованість самоповаги в дошкільному віці? Звичайно, ні! Мова йде про домірну розвиненість і відповідність специфічно віковим закономірностям різних сторін, їх гармонійну збалансованість, яка забезпечує дитині позитивні самовідчуття свого “Я” та здатність до активної життєдіяльності. Будь-які викривлення із домінуванням певної сторони і пригніченням іншої результує у поведінці дитини та її взаєминах з оточуючими. Про окремі тенденції у характеристиці самоповаги будемо говорити пізніше.

Такий інтенсивний розвиток внутрішнього світу дитини, складність феноменів самосвідомості та значущість їх для всього подальшого життя дитини вимагають від вихователів та батьків здатності володіти хоча б елементарними засобами діагностики особливостей протікання цих процесів, уміння правильно трактувати різні прояви поведінки, помічати за ними внутрішні стани і переживання дітей, розуміти, коли малюк відчуває себе впевнено і пишається собою і навпаки, коли тривожиться, боїться, намагається себе захистити. Це особливо важливо з тих позицій, що досить часто демонстративна впевненість, а частіше й самовпевненість дитини, бажання привернути до себе увагу дорослих та однолітків сприймається дорослими як свідчення її сили, впевненості в собі, а насправді є ознакою тривоги, страху втратити добру думку оточуючих. Утім, таких і подібних невідповідностей у проблемі самоставлення, самопочуття і вияву цих станів в поведінці та діяльності досить багато.

Щоб детальніше розібратися в феномені самоповаги дошкільників, зупинимося детальніше на окремих теоретичних питаннях проблеми.

Як вже було сказано, самоповагу дошкільників філософи та психологи пов’язують із прагненням до самовираження в різних справах та спілкуванні, домаганням визнання від дорослих та однолітків і здатністю до самозбереження та самозахисту свого Я. Проаналізуємо детальніше ці позиції.

Про прагнення дошкільника до самовираження засвідчує насамперед рівень його залежності чи незалежності від дорослого (самовираження – самостійне вираження, апробація свого «Я»). Якщо дитина намагається самостійно діяти, звертається за допомогою лише у випадку крайньої необхідності та й то приймає її лише частково («Далі я сам зроблю!») – це добра ознака у розвитку її самоповаги. Позитивними «маячками» можна вважати прагнення дитини виступати з ініціативами та пропозиціями щодо способів виконання справи, готовність наполегливо досягати результату.

Добре, коли дитина змалечку намагається якісно виконувати справу, емоційно реагує на кінцеві та проміжні етапи (радіє, сміється чи навпаки засмучується, коли не досягла бажаного результату). Втім, ми не повинні зациклюватися на якості дитячих продуктів. Мова йде не про результат як такий (який власне не має особливого значення), а про той шлях до нього, ідучи яким, дитина може краще зрозуміти себе, апробувати власні сили, пережити радість, смуток, захоплення... Тому бажано, щоб процес виконання різних справ перетворився для дитини в маленьку школу самопізнання та формування самоставлення.

Домагання визнання – одна з найважливіших людських потреб. У дошкільному віці ця потреба заявляє про себе особливо яскраво, виявляючись у прагненні відповідати вимогам авторитетних дорослих та бажанні бути визнаними спочатку ними, а потім і однолітками. Дитина хоче, щоб її вирізняли серед інших і ставилися по-особливому; вона прагне до постійних схвалень та емоційної підтримки. Старшому дошкільнику вже під силу інтуїтивно розмежувати цілісне ставлення до себе, яке можна класифікувати як повагу чи неповагу до нього, і конкретну оцінку у зв’язку із вчинком чи виготовленим продуктом. Можна із упевненістю стверджувати, що діти поступово вчаться відчувати, коли ними щиро зацікавлені і коли їх недостатньо шанують; їм перестають приносити радість хоча і позитивні, але безликі, формальні оцінки.

Для значної частини старших дошкільників велике значення має статус серед однолітків. Намагаючись домогтися їхнього визнання, діти стараються показати кращі результати, прагнуть бути організаторами різних справ, добре виконати доручення вихователя. Проте головною умовою визнання серед однолітків є визнання дитини значимим дорослим – вихователем. Тому правильною буде така теза: якщо до дитини добре ставиться вихователь, то до неї добре ставляться і діти в групі.

Вихователям та батькам варто придивится до поведінки дітей, щоб зрозуміти особливості їхніх домагань визнання. Чим частіше дитина хвалиться, якими способами намагається привернути до себе увагу, з ким вона передовсім поспішає поділитися радістю від своїх успіхів, а з ким обговорює свої невадачі, як реагує на позитивні та негативні оцінки та судження, чи часто звертається за оцінкою до дорослого, чи коректує щось у своїй поведінці після оцінних суджень, чи беззаперечно їх приймає?

Варто зазаначити, що ознакою самоповаги може служити лише домірна залежність від оцінки, ставлень дорослого. Зрозуміло, що визначити її у кількісних показниках неможливо. Але повна налаштованість дошкільника на вихователя та батьків, як і абсолютна нечутливість та байдужість, може слугувати ознакою деформації процесів самопізнання та вироблення ставлення до себе. Причому в одному випадку це може бути свідченням нездатності дитини виробити самоцінне судження щодо себе і світу, невміння відстоювати свою позицію хоча б певною мірою, несформованість критеріїв самооцінювання; у іншому – нечутливість до слова та думки дорослого.

Здатність дитини до самозбереження та самозахисту можна визначити за її вмінням орієнтуватися в корисному та шкідливому для неї та її «Я», а саме: захищати себе у несприятливих ситуаціях, обирати ту міру складності завдання, з якою вона може впоратися, бути спроможною хоча б певною мірою протистояти деструктивним впливам оточуючих, чинити їм елементарний опір, тобто володіти, як говорять психологи, певним запасом міцності та надійності.

Відомий український психолог О.Л.Кононко говорить про важливість для дитини навчитися орієнтуватися в тому, що корисне для її “Я”, а що шкідливе, руйнівне; опиратися негативним впливам, допомагати собі в екстремальних ситуацях, дотримуватися балансу самопочуття. Кожна дитина прагне до гармонії, внутрішньої збалансованості, психологічного комфорту. Разом з тим, в умовах взаємодії із зовнішнім світом вона досить часто переживає на собі його руйнівні впливи, зменшити які передусім повинна вона сама. Вже діти дошкільного віку, стикаючись із суперечливими, неприємними, принизливими для самоповаги ситуаціями, повинні вміти певною мірою протистояти руйнівному їх впливу.

Які реакції дітей дошкільного віку можуть свідчити про вражене самолюбство та бажання дитини захистити чи підтримати самоповагу? Будь-які, що виникають у відповідь на докір, грубе слово, зауваження, різку оцінку, насмішку, приниження тощо. Форми вияву можуть бути найрізноманітніші: від голосного плачу – до бійки, а між крайніми проявами пишне розмаїття дитячої поведінки: брехня, упертість, негативізм, нівелювання дорослого і под.

Звичайно, найприйнятнішими реакціями вважається намагання дитини пояснити свою поведінку, її спроби переконати, поступитися, вибачитися. Втім, коли мова йде про захист свого «Я», така форма поведінки не завжди під силу не лише дітям дошкільного віку, а й дорослим людям. Пам’ятаючи це, краще вчасно попереджати несприятливі для дітей ситуації, захищати їх від приниження, образ, грубощів, нівелювання, вчасно допомагати, коли виникає загроза їхньому «Я». Бажано, щоб вихователі та батьки навчилися вчасно розпізнавати дитячі спроби захистити, відстояти своє «Я» та могли надати їм не лише потрібний захист, а й запропонувати адекватні альтернативи поведінки.

Наприклад, дівчинка шести років, досить успішна і впевнена в собі, завжди виступає в групі лідером: вона перша йде в колоні, їй доручають відповідальні завдання, вона часто контролює поведінку інших дітей. У цілому для цієї дитини ситуація складається досить сприятливо: вона вчасно і повноцінно набуває необхідного для неї досвіду. Втім є і тривожний момент: дівчинка не припускає, що хтось із дітей може також претендувати на подібну роль, тому активно протистоїть будь-яким їхнім спробам апробувати свої можливості. Дорослим це буває досить зручно і вони немовби «вирощують» подібні ситуації («Краще нашої Тетянки ніхто не прочитає вірша», «Якщо немає Тетянки, то хто розпочне святковий ранок?»). Як правильно вчинити, щоб Тетянка не втратила своєї життєдайної активності по відношенню до світу і разом з тим, зрозуміла, що поруч є люди, які також мають право бути визнаними та почутими? Порад тут може бути багато. Ми ж зупинимося на окремих, хоча, можливо, і досить загальних. Вихователь має створити у групі атомосферу прийняття та визнання кожної дитини (це буде сигналом для дівчинки: «Ти не одна, тут шанують усіх дітей»), повністю підтримати дитину у її активності, спрямувавши ту в належне русло («Допоможи Сергію заводити колону до зали», «Розкажи Іринці, як краще розподілити іграшки», «Підкажи Оленці, де можна взяти папір для малювання, щоб роздати дітям»). Важливо показати дівчинці, що вона нічого не втрачає, а навпаки набуває, коли може допомогти іншим дітям і порадіти за їхні успіхи.

Вище ми говорили про загальні показники, що засвідчують особливості самоповаги дошкільників. Усі вони виявляються в конкретній поведінці та інтегрують в собі різні особистісні якості. Спробуємо виділити ті з них, які є базовими в житті людини, беруть свій початок із дошкільного дитинства і у зв’язку з якими дитина може переживати самоповагу.

По-перше, самостійність малюка як здатність автономно, у межах віку вирішувати різноманітні проблеми, пов’язані з грою, іграшками, спілкуваннням, взаєминами. Вище йщлося про самостійність як важливу складову прагнення дитини до самовираження. Значимість цієї якості спонукає нас детальніше розглянути це питання та проаналізувати особливості розвитку в дошкільному віці.

Важко знайти більш важливу і потрібну якість, яка потім буде необхідна уподовж усього життя і визначатиме особливості світосприймання, інтереси, взаємини. У літературі міститься безліч вказівок на значущість самостійності для особистісного розвитку дитини, на існування тісного зв’язку між рівнем розвитку самоповаги і самостійності. Задоволення потреби в самостійній та незалежній поведінці не лише збільшує відчуття власної цінності, а й починає виступати її мірилом.

Самостійність – це властивість особистості, що проявляється в незалежній, ініціативній, критичній, творчій, відповідальній поведінці. Як ми вже говорили, прагнення до самостійності у дітей з’являється у віці двох-трьох років. Вважається, що дитяче “Я сам” у своїй основі є інстинктивною формою реагування на середовище. Разом з тим, багатьма авторами підкреслюється важливість соціального середовища для реалізації означеного інстинкту. Накопичення дитиною практичного досвіду спричиняє появу прагнення до самостійності, що у подальшому слугує основою для зародження відповідної потреби. І хоча роль дорослого в житті дитини залишається важливою, вона поступово набуває все нових і нових форм самостійної поведінки. Чим більше можливостей накопичує дитина у своєму розвитку, тим більшою стає її потреба у самостійних діях, набуваючи характеру тенденції до самостійної поведінки.

Зрозуміло, що самостійність дошкільників носить обмежений характер. Діти цього віку значною мірою залежні від дорослих, потребують їхньої уваги, а часто й практичної допомоги. Втім означені психологічні аспекти становлення самостійності в дошкільників дають підставу очікувати проявів незалежності у поведінці, діяльності та спілкуванні у такому вигляді, як:

здатність обходитися без допомоги інших при виконанні діяльності, що не представляє для дитини особливої складності (йдеться про справу, яка вже виконувалася чи сприймається нею як знайома, звична, приваблива). Такий підхід пояснюється тим, що прагнення дитини отримати підтримку чи допомогу від дорослого в нових ситуаціях виглядає природно, у той час як така залежність у традиційних ситуаціях може засвідчувати про невпевненість, страх, високий рівень залежності;
спроможність більш-менш самостійно здійснювати акти спілкування з ровесниками та дорослими, звертатися з ініціативами, вступати в активну взаємодію, протистояти, коли ситуація дитину не влаштовує;
вміня й бажання проявляти ініціативу щодо вибору партнерів для спільної діяльності, виду діяльності, способу її виконання.

Дитині з розвиненою самоповагою має бути властиве прагнення відчувати себе певною мірою самостійною, що додає їй відчуття власної високої “цінності”. Варто додати, що ознакою самоповаги має слугувати не лише фактичний рівень самостійності, а й наміри дитини бути самостійною (хоча, можливо, з якихось причин і неуспішні).

Другою важливою якістю, яку варто культивувати у дошкільників, є людяність дитини – її намагання достойно чинити в ситуаціях з моральним вибором, готовність до непопулярної поведінки заради власних уявлень про справедливість, прагнення бути доброю, справедливою, надавати допомогу, виявляти співчувати, адекватно реагувати на радісні та сумні події. Дитина лише входить у світ людських заємин, їй багато чого незрозуміло, втім повсякденне життя завжди надає достатні можливості апробувати свої моральні сили (дати печиво просто так чи обміняти на цукерку; запросити новачка до гурту чи посміятися над його невмілістю; допомогти чи пройти повз).

Відомо, що діти цього віку лише навчаються моральної поведінки, тому очікувати від них багато не варто. Їхня моральна поведінка невід’ємна від ставлення дітей до себе, а все разом цілком залежить від позиції вихователя, тобто головним мотивом є схвалення чи несхвалення дорослого. Тому вихователю необхідно підтримати перші спроби дитини бути доброю та уважною до інших людей, підказати, як можна виявляти свої почуття, налаштовувати на конструктивну допомогу іншим, учити бути корисним і приємним для інших.

Наступною характеристикою, на яку варто звернути увагу педагогам та батькам, є старанність дитини, готовність реалізуватися через власноручно виготовлений предмет. Результат вважається одним із важливих рушійних сил розвитку самоповаги, оскільки є умовою самовираження і призводить до переживань власного успіху, — отже збагачує позитивні переживає свого “Я”. О.Л.Кононко звертає увагу на те, що правильно виховує лише достойний результат, у якому об’єктивні (кількісно-якісні) і суб’єктивні (старанність, наполегливість, готовність до удосконалення продукту) сторони гармонійно поєднуються.

Проявом самоповаги можна вважати намагання дитини докласти зусилля (виявити старанність, готовність переробити й удосконалити продукт, здійснити конструктивні кроки для досягнення мети у взаєминах) і досягти позитивних результатів у предметно-практичній діяльності та спілкуванні. Досвід показує, що старанність є запорукою успіху, необхідним атрибутом життя особистості.

Отже, на кінець старшого дошкільного віку у дітей складається певною мірою узагальнене уявлення про свої можливості у різних видах діяльності, власні чесноти та недоліки, ставлення до них значущих дорослих, успішність у різних сферах, здатність до елементарної захисної поведінки, що й складає сутність самоповаги. Позитивне шанобливе ставлення до себе переживається дитиною як сприятливе емоційне тло, що проявляється у спокої дитини за своє «Я», радості та вдоволенні собою; низьковартісне – як невдоволеність, розпач, страх за себе.

Ставлення людини до себе може бути більшою чи меншою мірою реалістичним, чітким, унормованим, справедливим. Для дошкільника ж бажаною є самооцінка в діапазоні від завищеної (у молодшому віці) до більш-менш реалістичної конкретної самооцінки (у старшому віці) на тлі загалом позитивного цілісного самоставлення.

Спробуємо змалювати різні групи дітей за особливостями в них самоповаги, що обумовлені різним співвідношенням окремих її сторін.

Діти з гармонійно збалансовою самоповагою

Їм властиве яскраво виражене прагнення до самовираження (із задоволенням беруться за різні справи) та домагання визнання від дорослих та однолітків за рахунок виявленої самостійності, старанності, готовності досягти якісних показників продукту. Націлені на успіх та визнання. Самостійно виготовлений малюнок, виріб, зроблену справу використовують для підвищення власної цінності: демонструють вихователям, дітям, опікуються його використанням у подальшому, ображаються, якщо робота залишається непоміченою.
З довірою ставляться до дорослого, втім здатні протистояти його впливам (скажімо, пояснити причини своєї поведінки чи не прийняти на віру якесь судження). За допомогою звертаються лише після того, як були здійснені неодноразові спроби самостійно впоратись із завданням, і приймають допомогу лише частково («далі я буду сам!»).
Часто виступають ініціаторами ігор, предметної діяльності тощо. Виявляють старанність і наполегливість при виконанні доручень, готовність унести у зроблене корективи, виправити помилки. Їм характерна підвищена критичність, вимогливість до якості. Націлені на успіх, добре орієнтуються у своїх можливостях (обирають завдання високої та середньої складності), відрізняються чіткою, реалістичною, більш-менш адекватною самооцінкою, інколи виявляють підвищену критичність.
Налаштовані на позитивні взаємини з однолітками. Легко вступають в контакти, відзначаються дружелюбністю та прихильністю.

Діти з домінуванням залежності від дорослих та однолітків

Зорієнтовані на визнання дорослих та авторитетних однолітків, намагаються повною мірою відповідати їхнім вимогам. У процесі виконання діяльності постійно звіряються з оцінками вихователя: по декілька разів демонструють витвір, часто на далекому до завершення етапі різними способами привертають увагу до себе та свого виробу. У разі відсутності емоційної підтримки, позитивної оцінки можуть припинити діяльність.
Негативні оцінки та байдуже ставлення викликають у них розгубленість, тривогу, уповільнення, а часто й припинення діяльності. У разі зіткнення з труднощами зразу ж звертаються за допомогою, при цьому не прагнуть обмежити її міру. Високі домагання часто поєднуються із середньою успішністю.
Віддають перевагу побудові взаємин з авторитетними однолітками, вдаються до різних способів привернення їхньої уваги до себе, у тім числі до підкупу та лестощів. У своїх оцінках та самооцінках частіше повторюють їхні судження. Рідко виявляють ініціативу щодо ігор та різних справ, щонайменші проблеми намагаються розв’язати за допомогою дорослого.

Діти із домінуванням самозбереження

Дошкільники з таким варіантом самоповаги у поведінці прагнуть до самовираження, успіху, проте їм часто не вдається без допомоги завершити продукт: не вистачає терпіння, старанності, вмінь. Уникають завдань підвищеної складності, виявляють тривожність у нових для себе ситуаціях. Їм властиві низькі домагання та відсутність досвіду подолання перешкод. Частіше в діяльності намагаються повторити те, що вже робили раніше, копіюють зразки та власні роботи. Завершеним продуктом пишаються, очікують визнання від дорослих та однолітків.
Схильні переоцінювати власний продукт і свою роль у його виготовленні. Самооцінка нечітка, неконкретна часто недостатньо обгрунтована. Не залишаються байдужими до негативних суджень щодо себе: намагаються привернути увагу до позитивного, розповісти про свої успіхи. Здатні до певної автономності від дорослого: його підтримки, опіки, схвалення. Проте це може поєднуватися з настороженістю та недовірою.
У стосунках з однолітками часто перебувають на позиції ізольованих. Виявляючи прихильність до окремих, добре знайомих дітей, не здатні протистояти і захистити себе в конфліктних ситуаціях.

Ці типові прояви поведінки виглядають дещо схематично та спрощено і не можуть повною мірою відобразити багатогранну та різнобарвну картину становлення у підростаючої особистості ціннісного ставлення. Мабуть, не існує дітей, поведінка яких повністю відповідала б представленим варіантам. Утім, слугуючи для педагогів та батьків певним орієнтиром, подана інформація може привернути їхню увагу до окремих деформацій особистісного розвитку та допомогти вчасно запобігти незворотнім змінам. Частіше ми стикаємося не з повним набором, а з певними проявами в поведінці.

Окремими тривожними «маячками», що сигналізують про дисгармонійний розвиток процесів самопізнання та самоприйняття для вихователя та батьків, є такі:

Надзвичайно висока залежність дитини від оточуючих: інших дітей чи дорослих. Від дитини постійно чути: "Я не можу", "У мене не вийде", "Допоможи" тощо. Такі діти претендують на допомогу, ще не спробувавши щось зробити. І якщо для декого з них достатньо підбадьорливого погляду чи просто присутності дорослого поруч під час виконання завдання, то частина таких малят почуваються абсолютно безпорадними без допомоги педагога. Їм важко зорієнтуватися в ситуації вибору виду і змісту діяльності, тому вони частіше повторюють вибір інших дітей. Невпевненість у собі призводить до того, що діти починають уникати ситуацій підвищеної уваги до себе, змагальних моментів. Вони відрізняються підвищеною тривожністю, образливістю, замкнутістю.
Недбалість при виконанні дитиною доручень. Увагу вихователів та батьків має привернути нездатність дитини доводити розпочату справу до кінця. Значно рідше, аніж інші, такі діти намагаються привернути увагу до себе через власноручно виготовлений продукт, а потребу у визнанні задовольняють неприйнятними способами: кривляються, блазнюють, ігнорують зауваження дорослих, обдурюють тощо. Їм часто нічим похвалися: малюнок не домалював, конструкцію не завершив, аплікацію не доробив.
Підвищений інтерес дитини до самосхвалювання, самопрезентації. Дітям дошкільного віку в цілому властиве прагнення до визнання з боку значущих осіб та завищена самооцінка. Психологами це розцінюється як позитивна тенденція в психічному розвитку, що забезпечує майбутнє гармонійне зростання малюка. Втім дорослих має тривожити прагнення дитини не бачити очевидного: дитина виконала завдання посередньо, а то й зовсім невдало, а будь-що хоче її виставити на вищу сходинку самооцінювання. Або інше: тяжко переживає, коли їй, наприклад, відмовили в бажанні йти першою в колоні, не назвали серед кращих і под. Ці діти наскільки зосереджені на собі, що це заважає їм побачити інших, узяти їх хоча б до уваги. Схильні до конкурентної поведінки, часто конфліктують, зверхньо ставляться до слабших за себе.
Знижена активність дитини щодо освоєння світу та низькі домагання. У чому загроза для внутрішнього світу низької активності дитини з освоєння світу? Відомо, що основним джерелом знань про світ та себе є насамперед власний чуттєвий та практичний досвід. Уникаючи активної діяльності, участі в іграх, предметно-практичній діяльності, спілкуванні, дитина тим самим позбавляє себе можливості накопичити необхідний досвід.

Низькі домагання, які виявляються у налаштованості дітей на простіші цілі та легші завдання, уникнення ризику подають їй сигнали щодо неспроможності, малоцінності. Причини такого стану криються в історії індивідуального розвитку дитини, завдання ж дорослих зрозуміти внутрішні та зовнішні його механізми

Blog

Дошкільної та початкової освіти іппо кмпу ім Б. Д

Содержание