Кнутш роль позитивіської методології в сучасній політичній науці
| Вид материала | Документы |
- Т. О., Яресько К. В. системний аналіз методології педагогіки, 156.23kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 139.9kb.
- Міністерство охорони здоров’я україни, 289.26kb.
- Удк 821. 161. 2’04., 201.21kb.
- Важливість знань з генетики у сучасній медицині, 98.79kb.
- Держава у політичній системі суспільства, 61.16kb.
- Програма дисципліни, 33.4kb.
- Розділ І. Теоретичні принципи дослідження кольороназв у сучасній лінгвістиці розділ, 438.57kb.
- Заняття, 56.46kb.
- Становлення науки про проектування. Огляд досліджень в області методології проектування, 147.21kb.
Дробот Р.В., студ., КНУТШ
Роль позитивіської методології в сучасній політичній науці.
На прикінці дев`ятнацатого сторіччя процес формування методологічного апарату вивчення політичного світу набув логічного довершення, були виділенні дві головні тенденції. В руслі першої тенденції провідне місце займали загальні закономірності суспільного розвитку та чітко визначені причинно-наслідкові зв’язки, друга тенденція головну увагу зоcереджувала на вивчені особистісного фактору та його впливу на перебіг політичних процесів. Згідно з цими двома традиціями в політичній науці стран континентальної Європи перевага була віддана синтезу емпіричного та теоретичного начала, в той час як в англо-саксонських країнах особливо в США панівне місце посів позитивізм. Важливу роль в утвердженні позитивіської методології відіграла так звана „біхевіоріальна” революція, що відбулася в гуманітарних науках західного світу після другої світової війни. Так в межах біхевіоризму сформувався системний та компаративіський методи дослідження cуспільно-політичних процессів.
У 1959 році Пітер Ласслетт проголошує загибель політичної теорії. Подібні думки були спричинені тим, що вже на початку п’ятидесятих років методологічний та понятійно-котегоріальний апарат, політичної науки ,що склався в минулому сторіччі перестав відповідати реаліям світового політичного розвитку. Важливі політологічні концепції розподілу влади, представницької демократії, парламентаризма, та відповідні їм політичні інститути виникли в період, коли широкі маси, насправді, щє не брали активну участь в політиці, домінуючі позиції в ній займали влада заможних, а партії та виборчі системи знаходилися щє в стані формування. Тому майже всі дослідники політичної науки прагнули знайти ідеальні критерії для побудови власної політичної теорії, зачасту забуваючи проте чи будуть вони діяти в реальному житті. На практиці ці теорії зачасту суперечили одна однії, і носили суто суб`єктивний характер. Тому не дивно що остаточну роль у докорінній зміні напряму розвитку класичної політичної теорії відіграв логічний позитивізм. Він проголосив усю попередню політичну науку псевдонаукою, тобто сукупністю суб`єктивних поглядів та підходів окремих дослідників. Логічною підставою для такої критики стало застосування методів веріфікації та фальсифікації до існуючого в класичній політичній науці категоріально-понятійного апарату. Таким чином перед неопозитивізмом постало унікальне завдання створити нову методологічну базу, адаптовану до стрімкого ритму перебігу світових суспільно-політичних процесів. Для цього позитивісти поєднали досягнення гуманітарних та природничих наук, на основі яких створили два підходи: перший з яких займався системним досліджнням перебігу політиних процесів та давав змогу вивести певні закономірності їх розвитку, а другий головну увагу зусереджував на вивченні впилу окремої особистості на політичне життя. З точки зору системного аналізу будь яке суспільство можна розглядати як більш менш постійні утворення, що функціонують в межах певного середовища, світ політиного вивчається як комплекс елементів, утворюючих цілісну систему у сокупності з громадянським суспільством, економічною та культурною сферою держави. З іншого боку велику популярність в політичній науці набула теорія раціонального вибору. Моделі створені на основі цієї теорії з використанням математичних методів дають можливість розглянути найбільш складні аспекти політичного життя, що стосуються поведінки та суб`єктивного вибору особистості та певної групи. Тому в рамках позитивіської методології та її дослідницького арсеналу головним інструментом вивчення суспільних процесів, настроїв, орієнтацій, установак, позицій широких мас людей по важливим політичним питання стали опитування громадської думки, анкетування та інші методи дослідження. Розвиток методології опитувань та всього іншого комплексу дослідницьких прийомів біхевіоризму та неопозитивізму дозволило з`ясувати питання про те, чи існують особливі прикмети, властиві виключно тій чи інщій нації, та особливі субкультури, і якшо так , то в якому ракурсі і в якій мірі, чи мають чіткі орієнтації відносно політики соціальні класи, функціоналіні групи та еліти. та яку роль в формуванні ціх орієнтацій відіграє політична соціалізація та політична культура.
Подальше втілення методологія позитивізму знайшла в постмодернізмі. Була зроблена спроба звільнитися від сатрих догматів політичної науки та створити нову універсальну теорію дослідження суспільно-політичниш процесів, яка б працювала на перехресті гуманітарних та природничих наук. Таким чином, можна зробити висновок що позитивіська традиція до сих пір займає провідне становище у політичній науці сучасності.