Зміст
| Вид материала | Документы |
- Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
- Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
- Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
- Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
- Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
- Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
- Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
- Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
- Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
- План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.
Розділ 2. Почуття гумору, як захисний механізм
2.1 Визначення почуття гумору і його стресозахисний потенціал
Варіанти концептуалізації понять „гумор" і „почуття гумору" відрізняються. Останнє як психологічний феномен та предмет нашого дослідження визначається в декількох варіантах (рис. 1.1).
Рис. 1.1 демонструє, що почуття гумору виявляється складним психологічним феноменом, який можна розуміти по-різному. У даній роботі ми наводимо лише найбільш поширені визначення почуття гумору, спирання на які надає можливість розкрити його стресозахисний потенціал.
1. Почуття гумору як когнітивна здібність виявляється у створенні, запам’ятовуванні, відтворенні та зберіганні в пам’яті гумористично забарвленого змісту. Гумористична забарвленість зазвичай досягається парадоксальним поєднанням явищ чи об’єктів, які сприймаються як невідповідні один одному [27]. Г.О.Крилова та В.П.Сочівко визначають почуття гумору як „способность человека подмечать в явлениях их комические стороны, эмоционально на них откликаясь" (курсив наш) [28]. А.Кетслер [29] зауважує, що під час опрацювання змісту ситуації бісоціація двох звичайно непорівнюваних змістових матриць завершується переведенням думки з одного асоціативного контексту в інший.
При цьому емоційний заряд не може бути перенесений і напруга знаходить свій вихід у сміхові. Є.Ільїн розвиває цю ідею, визначаючи почуття гумору як „особое ультрапарадоксальное видение (восприятие и осмысление) происходящего или воображаемого" та наголошує на залежності здатності розуміння смішного від інтелектуального та культурного рівня особистості [30].
Рис. 1.1. Почуття гумору як багатовимірний психологічний феномен
- Когнітивна здібність.
- Естетична реакція.
- Звична модель поведінки (риса темпераменту).
- Стратегія подолання або захисний механізм.
Дослідники [26] відзначають залежність розуміння гумористичного змісту від здатності помічати взаємозв’язки та смислові патерни – тобто роботи з надсловесними аспектами мови, що забезпечується диференціацією двох півкуль мозку та складною взаємодією між ними. Крім того, як свідчать результати психіатричних досліджень [31], відсутність реакції на гумористичний зміст у деяких хворих пояснюється не інтелектуальним дефектом і не порушенням виконавчих механізмів сміху – вони не мають здатності ймовірнісного прогнозування та формування версії щодо подальшого розвитку подій [32]. Доречно наголосити у цьому аспекті на відсутності почуття гумору в дітей, які пережили важке фізичне та сексуальне насилля.
2. Почуття гумору як естетична реакція характеризує здатність суб’єкта оцінювати гумористичний зміст та отримувати задоволення від нього [133]. На думку К.Фішера, гумор – „...наслаждение, этот ряд представлений – чисто эстетический; он зависит только от себя, только в себе имеет свою цель и не выполняет никаких других жизненных целей" [33]. С.Рубінштейн [4] зазначає, що безглуздість або нелогічність ситуації сама по собі не створює комічного ефекту, для його виникнення потрібне її викриття з боку суб’єкта; Н.Ф.Кузнецова [7] дотримується такої ж думки і додає, що спроба рефлексії гумористичного змісту призводить до зниження або зникнення суб’єктивного переживання смішного.
3. Виявлення почуття гумору як звичної моделі поведінки реалізується у вигляді тенденції людини реагувати сміхом на чужі дотепи та у прагненні веселити інших [56-59]. Її розглядають навіть як рису темпераменту, пов’язану з переважанням у людини позитивних емоцій, типового для неї бадьорого настрою [33].
4. Трактування почуття гумору як стратегії подолання та захисного механізму базується на тенденції підтримувати гумористичний погляд на ситуацію навіть за несприятливих умов [18]. Так, О.Г.Шмельов [15] визначає переживання комічного як своєрідну компенсуючу реакцію, що дозволяє відчути полегшення в результаті символічного (сублімаційного) подолання перешкоди, яку не можна подолати в реальному житті. А.О.Кронік та Є.О.Кронік [2] описують почуття гумору як ефективний засіб роботи в сімейній терапії та наводять погляд Д.Лихачова [28], згідно з яким „смех снимает психологические травмы, облегчает человеку его трудную жизнь, успокаивает и лечит". Л.В.Карасьов [22] відзначає близькість сміху до агресивності (посміхаючись, людина піднімає догори куточки губ так, що можна бачити різці) і робить висновок, що природа перетворила сміх на свій захисний механізм.
2.2 Класифікація видів гумору
З метою деталізації механізмів дії стресозахисної функції гумору розглянемо різноманіття його видів (форм і стилів виявлення), виокремлених науковцями. Існує декілька класифікацій гумору, проте ми зупинимось на найбільш поширених з них.
Класифікація видів гумору, запропонована О.Луком [27], була першою у вітчизняній психології. Критерієм їх розрізнення автор обрав об’єкт, який виступає джерелом гумористичного змісту. На думку автора, зовні існують взаємовідношення предметів, явищ та людей, що є нетиповими, а інколи навіть алогічними. Але тільки після сприйняття їх суб’єктом ці взаємовідношення набувають гумористичного забарвлення. На основі цього О.Лук виділяє:
1) гумор ситуації: характеристика певного стану речей, що викликає гумористичну реакцію;
2) гумор характеру: здатність людини помічати безглуздість ситуації.
Лук запропонував також класифікацію видів дотепності. Він розрізнив їх за критерієм активності або пасивності суб’єкта відносно створення гумористичного змісту на такі підвиди: дотепність сприйняття: вид розумової діяльності, спрямований на усвідомлення й оцінення жарту, та творчу дотепність – роботу мислення, спрямовану на створення гумористичного змісту.
Подібний критерій дає змогу прослідкувати адаптивну природу свідомого використання почуття гумору: обидва з виділених Луком видів дотепності за певних умов можуть бути спрямовані на подолання наслідків сприйняття ситуації – складної чи погрозливої – шляхом вже згаданого когнітивного переструктурування ситуації.
Критеріями розрізнення видів гумору є спрямованість гумористичного змісту та специфічна індивідуальна сприйнятливість гумору. На основі цього розрізняють такі види гумору.
Гумор, спрямований на себе: на думку автора, цей вид гумору є найсприятливішим для особистості, ніж інші, бо за його допомогою людина може подивитися на себе по-іншому і обрати більш правильну для даної ситуації поведінку. Крім того, автор відзначає, що в присутності людини, яка сміється над собою, оточуючі почувають себе безпечно, адже гумористичний зміст спрямований не на них. Цю ідею підтримують інші автори [30], стверджуючи, що ситуація, в якій людина жартує з приводу власних недоліків, дозволяє іншим відчути певну перевагу над автором дотепів і отримати задоволення, яке виявиться у вигляді сміху.
Проте зауважимо, що спрямований на себе гумор може мати й шкідливий ефект: подібний його вплив на особистість відбувається, коли суб’єкт навмисно кепкує над власними недоліками та принижує себе задля поліпшення міжособистісних стосунків. Результати цікавих досліджень на тему професіональної діяльності коміків, що наводяться в праці Г.Вільсона [26], підтверджують цю тезу і теж допомагають розкриттю стресозахисної ролі виявлення гумору. Автор відзначає, що, незважаючи на здатність коміків смішити інших, самі вони часто надзвичайно нещасливі люди – самотні, замкнені в собі й нездатні побачити комічну сторону такого стану речей. Г.Вільсон наводить результати дослідження, згідно з якими 85% групи коміків-чоловіків у той або інший період життя звертались за допомогою до психотерапевтів. Специфічними для цієї професії стресами автор вважає необхідність заробляти на життя шляхом експлуатації власних недоліків, крім того, їх професія слугує механізмом боротьби із власною депресією, а можливість смішити інших сприймається лише як другорядний позитивний момент; діяльність коміків може мотивуватися також пошуком соціального схвалення.
Ще одним видом гумору, що виокремлюється у класифікації S.Sultanoff, є гумор, спрямований на ситуацію. Такий вид гумору найбільше цінується оточенням – жартування над складними обставинами, в яких опинилась група людей, дає можливість переоцінити власне ставлення до неї, адже за допомогою гумористичного опрацювання змісту ситуації створюється ефект дистанціювання від загрозливої ситуації, і, як наслідок, напруга відносно неї зменшується.
Гумор, спрямований на інших: автор класифікації, яка розглядається, вважає його найшкідливішим порівняно з іншими. Такий гумористичний зміст часто вживається, щоб принизити або образити іншого. Результатом звернення до нього є зростання почуття ворожості між суб’єктом та об’єктом гумору.
Виділені види гумору автор запропонував розмістити на своєрідному континуумі: від того, що сприяє психологічному благополуччю і здоров’ю суб’єкта, до того, що зашкоджує йому. На думку Sultanoff, гумор, спрямований на себе, розташований на його першому полюсі, а гумор, спрямований на інших, – на другому. Гумор, спрямований на ситуацію. міститься між двома полюсами. Цю думку підтверджують результати експерименту, описаного в праці Берона та Річардсона [22]: відповідно до останніх, пред’явлення гумористичного стимульного матеріалу посилює переживання агресії, якщо в гумористичних сюжетах простежується тема ворожості. Згідно з результатами іншого дослідження, жарти, які мають ганебний зміст, можуть викликати почуття та настрій, сумісні з агресією. І, навпаки, коли гумористичний стимульний матеріал не містить подібних тем, рівень агресії значно зменшується.
У класифікації, створеній Aннa Радомська [23], критерієм розрізнення видів гумору виступає емоційне залучення суб’єкта до ситуації. Автор виділяє наступні види гумору.
1. Когнітивний гумор базується на логічній несумісності як головній характеристиці стимулу, який сприймається як гумористичний. Подібна несумісність забезпечується одночасним уживанням елементів, що зазвичай не сполучаються.
2. Принизливий гумор має джерелом акцентування власних та чужих помилок. Тому він часто є ганебним у відношенні до об’єкта, на якого спрямований. Цей вид гумору завжди свідчить про негативні емоційні переживання з боку того, хто створює дотепу.
3. Відсутність гумору, нерозуміння жарту не дає можливості суб’єкту пережити почуття задоволення від дотепів.
З розглянутих вище видів гумору автор вважає принизливий гумор як менш адаптивний, ніж когнітивний, і називає його свідченням недостатньої зрілості суб’єкта. У цьому контексті доречно згадати погляд А.Маслоу [15], згідно з яким характеристикою людини, яка самоактуалізувалась, є саме її схильність до використання філософського гумору. Автор останньої класифікації Aннa Радомська підкреслює, що з віком уживання принизливого гумору порівняно з когнітивним значно зменшується. Молодші підлітки, за її даними, найбільш схильні до застосування принизливого гумору, що відбиває їх фрустрованість обмеженнями з боку дорослих у виявленні самостійності. По мірі дорослішання, вага принизливого гумору зменшується, а когнітивного – збільшується.
У класифікації, запропонованій Род Мартін [22], міститься більш детальний аналіз різних видів гумору. У рамках даної моделі критерієм розрізнення видів гумору обрана цільова спрямованість створеного або опрацьованого гумористичного змісту, а саме: використання гумору для вирішення внутрішньоособистісних проблем суб’єкта, або для поліпшення відносин з оточуючими (наприклад, для зменшення міжособистісної напруженності). У наведених тут чотирьох видах гумору напівжирним кеглем виділений той аспект, якому суб’єкт віддає перевагу при створенні або використанні опрацьованого гумористичного змісту. Так, у гуморі, що „стимулює себе" (1+2+), суб’єкт більш схильний звертатися до почуття гумору як засобу вирішення внутрішньоособистісних проблем.
На основі названих критерієв автор виділяє:
1) 1+ 2+ Гумор, що „стимулює себе": прагнення підтримувати гумористичний погляд на життя, а також використання гумору як стратегії психологічного подолання.
2) 1+ 2- Агресивний гумор: використання гумору з метою критики або маніпулювання іншими, акцентування на негативних рисах у людини;
3) 1+ 2+ Афіліативний гумор: тенденція шуткувати в толерантній манері з метою підвищення групової єдності.
4) 1- 2- Самопринизливий гумор: гумор, орієнтований на поліпшення міжособистісних взаємовідносин за власний рахунок, тобто з елементами приниження себе.
На основі функціонального критерію елементи наведених вище класифікацій були поєднані нами у сумарну класифікацію видів і стилів гумору, що буде додатково обговорена нами у підрозділі 2.2.
Адаптаційну природу почуття гумору можна прослідкувати, аналізуючи механізми й особливості його становлення та розвитку в онтогенезі. Як відзначають фахівці [88; 93], рефлекс сміху закладений у людині на генетичному рівні, проте він виявляється не відразу. Діти починають усміхатися, коли бачать обличчя близької людини, лише у віці трьох місяців. Немовля усміхається, тому що йому приємно бути сухим, ситим, слухати звернення до нього значущих близьких. Цілком виправдане припущення, що в немовлят відсутня категорія комічного та рефлексія з цього приводу [15].
Як стверджують дослідники [26], типові ситуації, в яких сміються маленькі діти, – це ті, коли вони переживають змішані почуття тривоги та безпеки (це стосується навіть таких прикладів, як гра у схованки, лоскотання та втеча від дорослого). О.Г.Козинцев [6] погоджується з даними спостереженнями, наводячи думку Дарвіна, згідно з якою дитячий сміх є відображенням радості, страху, а з часом, як і у мавп, – ігрової ворожості [3].
На другому році життя починається етап становлення активного гумору. У цей час мозок починає формувати перші абстрактні символи і діти отримують інтелектуальне задоволення від „неправильного" вживання осмислених ними образів (наприклад, „чищення зубів" олівцем або „розмови по телефону" за допомогою ложки як слухавки телефонного апарату) [8].
Приблизно на третьому році життя процес пізнання переходить на нову стадію, на якій діти пов’язують предмети не тільки із символами, але й з певними їх характеристиками. Тепер для них здається смішним навмисне перекручення реальності за допомогою наділення предметів нетиповими для них якостями (наприклад, малюк вимовляє „мяу-мяу", побачивши собаку). Можна припустити, що роблячи це, він „знижує" рівень страху, який виникає при зустрічі з великою твариною. Напевно, вже в цьому віці можна прослідкувати перші ознаки використання гумору як ресурсу подолання негативних емоцій та виходу зі складних ситуацій.
У шість років відбувається вдосконалювання гумору на мовленнєвому рівні [8]: діти отримують задоволення від перекручування слів, смішних загадок та рифм. Як зазначає Т.Б.Любимова [9], у цьому віці можна спостерігати, як дитина, яка навчається розуміти гумор і жарти, опановує світ змісту та вдосконалює процес прийняття рішень. Дитина робить перші споби сміятися над тим, що не містить ніякої радості. Такі спроби можна спостерігати, якщо вдивитися в обличчя дитини, яка сміється разом з дорослим над гуморескою – сміх дитини в даному разі є формальним. Саме в цьому віці відбувається перший протест дитини проти дорослих табу за допомогою гумору – жартів на тему статевих органів, „страшилок", „садистських куплетів".
Абстрактне мислення дитини розвивається до 12 років, і з його розвитком дитячі жарти стають все складнішими за змістовим наповненням. Як вважає І.Майєр-Лист [9], на цьому етапі формування почуття гумору можна вважати в цілому завершеним. Таким чином, шлях становлення почуття гумору в процесі онтогенезу демонструє роль почуття гумору як форми подолання негативних емоцій, що відчуває дитина.
У цьому контексті розглянемо також етапи розвитку дотепності, наведені Фрейдом [20]. Автор вважає, що з розвитком мовлення дитина опановує гру, що полягає в поєднанні слів та думок. Вона отримує задоволення від повторення подібного матеріалу, від знаходження вже відомого, що пояснюється як економія психічних витрат. Ці ефекти задоволення заохочують дитину до гри та продовження таких ефектів, незважаючи на значення слів та зв’язок речень. Тобто, за Фрейдом, перший ступінь розвитку дотепності – гра словами та думками, що мотивується певними ефектами задоволення від економії.
Посилення критичного ставлення до продукту своєї розумової та мовленнєвої активності призводить до відмовлення від гри як беззмістовної діяльності. Проте дитина не бажає відмовлятися від задоволення і тому шукає засобів, щоб знову пережити радісний настрій.
Починається другий ступінь розвитку дотепності: розвиток жарту. За допомогою жарту дитина прагне отримати задоволення, що дає гра, при цьому запобігти критиці. Жарт, що є типовим для другого ступеня розвитку, відрізняється від дотепу, який є характеристикою третього ступеня, тим, що в разі жарту задоволення отримується від здійснення того, що заборонено критикою. Дотеп, у свою чергу, здатний забезпечити задоволення, незважаючи на вплив критики, тобто за допомогою високорозвиненого вміння оперувати мовним матеріалом. Такий погляд на розвиток почуття гумору ще раз підкреслює переконання автора в наявності в ньому певного адаптивного потенціалу.