Тарас Андрусяк історія політичних та правових вчень

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Римські стоїки. Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
4. Римські юристи.
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   41

3. Римські стоїки. Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.


Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3–65 рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об'єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони "товариші по рабству", оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. "Покажіть мені, — писав Сенека, — хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей — раб своїх бажань, той — жадності, а той — честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне". Мислитель висунув свою природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Він вважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людства, а тільки для обмеженого кола людей.

Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50–130 рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній, який жив у 121–180 рр., розвивав "уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди — розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.

Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.

4. Римські юристи.


Зусиллями римських юристів була створена нова наука — юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

В античному Римі заняття правом на початках було справою понтифіків, однієї з колегій жерців. Біля 300 р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтифіків. Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.

Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи — мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".

Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція — як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.

При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права.

Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (що став класичним) всього права на публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб") відзначає, що, в свою чергу, "приватне право поділяється на три частини, оскільки воно складається з природних приписів, з (приписів) народів та (приписів) цивільних". "Частини" — це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, теоретично відокремлювані у структуру реально діючого права в цілому.

Вимоги і властивості природного права пронизують собою не тільки цивільне право, але й право народів (jus gentium), яке означає право, спільне для всіх народів, а також, частково, і право міжнародних відносин. "Право народів, — відзначає Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для живих істот, а перше — тільки для людей у їхніх відносинах між собою". Тобто, право народів виступає, як частина природного права, і відмінність між ними проводиться тільки за колом суб'єктів. Римський юрист Гай підкреслює: "Всі народи керуються законами і звичаями, користуючись частково своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей".

Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається у кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім або багатьом в якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні у загальному понятті "права".

Включення римськими юристами природного права у поняття права в цілому відповідає їхній засадничій уяві про право, як моральне явище.

Ульпіан на початку своїх "Інституцій" підкреслює: "Тому, хто займається правом, необхідно, перш за все, з`ясувати, звідки пішло поняття права. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра і відповідності".

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30–ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.

В кінці XI ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет в Болон'ї. Головна увага при вивченні права приділялася тлумаченню (глоссам) кодифікації Юстиніана і, особливо, Дегест. Звідси і назва цього напрямку — школа глоссаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані у середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглоссатори), які прийшли на зміну глоссаторам в XIII–XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосс, а також проявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне і розумне право, яке випливає з "природи речей", і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глоссаторів і коментаторів в значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи, і багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере свої витоки у працях римських авторів, у римському праві.