Інститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису
| Вид материала | Закон |
Содержание2.3. Механізм реалізації соціальних прав та свобод в гетерогенних Гарантії основних соціальних прав і свобод людини і громадянина. |
- Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр, 812.48kb.
- Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису приступко альона олексіївна, 1112.6kb.
- Інститут законодавства bepxobhoї ради україни, 57.45kb.
- Інститут законодавства верховної ради україни, 2006.08kb.
- Інститут законодавства верховної ради україни, 1127.44kb.
- Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996., 19.86kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 883.69kb.
- Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України А.І, 1040.66kb.
- Національна академія наук України Інститут світової економіки І міжнародних відносин, 700.61kb.
- Верховної Ради України на пленарному засіданні Верховної Ради України 1 березня 2011, 1085.21kb.
2.2. Види соціальних прав і свобод людини і громадянина в Україні та Федеративній Республіці Німеччині. Відповідно до Конституції України, законодавства Федеративної Республіки Німеччини та інших національних та міжнародних документів до системи соціальних прав та свобод людини і громадянина в Україні та ФРН відносять наступні види прав, зокрема, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування тощо. Соціальні права людини були закріплені у таких основних міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (ООН, 1948р.), Міжнародних пактах ООН 1966р., конвенціях Міжнародної організації праці, Європейській соціальній Хартії (Рада Європи, Страсбург, 1996р.), Європейському Кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964., переглянуто в 1990р.), Хартії основних прав працівників (ЄС, 1989р.) тощо. Можна констатувати, що Конституція України закріпила всі найважливіші види соціальних прав і свобод, передбачені міжнародними документами. Німеччина дотримується іншого підходу до закріплення різних видів соціальних прав, обмежуючись лише правом на вільне обрання професійної діяльності (ст.12: «Всі німці мають право вільно обирати професію, місце роботи та навчання) та регулюванням питань освіти, так як німецькі конституціоналісти відносять право на освіту до соціальних прав (ст.7: «Вся шкільна справа знаходиться під контролем держави. Особи, що уповноважені на виховання, мають право вирішувати, чи надавати дитині релігійну освіту чи ні ) [178] Аналіз німецької судової практики та німецького законодавства переконливо доводить, що відсутність юридичної фіксації багатьох загальновизнаних традиційних соціальних прав громадян зовсім не означає, що вони не потрапляють до поля дії німецького конституційного права [127, c.58]. По-перше, законодавство більшості федеральних земель закріпило повний перелік соціальних прав та свобод: право на працю, на житло, на відпочинок, на освіту тощо. По-друге, в Німеччині діє цілий ряд національних нормативно-правових актів, які детально регламентують основні види соціальних прав, зокрема Соціальний Кодекс, Збірка законів про працю, Збірка законів по соціальній допомозі тощо. По - трете, після ратифікації ФРН міжнародних правових актів, і зокрема Європейської Соціальної хартії, до переліку соціальних прав німців увійшли і ті, що встановлюються цими загальноєвропейськими документами. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Всі працівники для захисту своїх трудових і економічних інтересів можуть використовувати інший вид соціальних прав, а саме право на страйк. Право на страйк є якісно новим для нашої країни правом, тісно пов’язаним з правом на працю. Право на страйк вперше закріплено Конституцією України 1996 року. Зокрема у статті 44 зазначається, що «ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров`я, прав та інтересів інших людей». Участь у страйку завжди є добровільною і ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Страйк можна заборонити лише на підставі закону [79, c.16]. Дана конституційна норма імплементує положення в статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, в якому зокрема зазначається, що: «Держава зобов’язується забезпечити право на страйк за умови його здійснення у відповідності до законів кожної країни» [91, c.46]. Право на страйк – одне з конституційних прав людини. Дане право стало широко закріплюватися в Конституціях в післявоєнний період, однак ніколи не визнавалося конституціями так званих «соціалістичних» країн. Право на страйк втім має значне число обмежень як на рівні поточного законодавства, так і в самих текстах конституцій [122, c.234]. Це право належить лише тим, хто працює, і може бути використане ними для захисту своїх інтересів, в разі, якщо вони порушуються роботодавцем, у тому числі державою [74, c.114]. Порядок здійснення права на страйк в Україні регламентується законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Зокрема в статті 17 Закону встановлюється, що страйк – це тимчасове колективне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту) [54]. Сутністю права на страйк є бажання і можливість боротьби за свої економічні та соціальні інтереси. За змістом – це право на захист своїх економічних, соціальних досягнень та благ. Формою права на страйк є колективна (солідарна) форма вирішення трудових спорів, якщо процедури примирення не призвели до розв’язання трудової суперечки або якщо власник (уповноважений орган) ухиляється від примирних процедур. Страйк, як правило, застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового конфлікту у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки чи об’єднання профспілок [140, c.528]. У національному законодавстві і України і Німеччини, страйк тлумачиться як виключно колективна відмова працівників від виконання трудових обов’язків. Таке визначення викликає заперечення. Адже Конституція України встановила, що право на страйк має кожний, хто працює для захисту своїх економічних та соціальних інтересів, тобто це право надається окремому індивіду. Фахівці-правознавці справедливо зазначають, що під страйком слід розуміти не тільки тимчасову добровільну відмову працівників від виконання трудових обов’язків з метою вирішення колективних трудових суперечок, а й відмову працівника чи працівників від виконання своїх трудових обов’язків для вирішення індивідуального трудового спору[16, c.53]. Можна погодитися з твердженням Н.Б. Болотіної та Г.І. Чанишевої про те, що хоча конституційне формулювання «ті, хто працює, має право на страйк…» стосується колективних трудових спорів, правомірно реалізовувати це право не тільки колективно, а і індивідуально [140, c.532]. Право на страйк – загальноєвропейська юридична норма, вона закріплена в Конституціях Франції, Швеції, Німеччини, Португалії та інших західних держав. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Конституція України в статті 46 проголошує, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом [79, c.18]. Соціальне забезпечення надається у вигляді певних грошових сум або матеріальних чи культурно-побутових благ, які надаються окремим категоріям громадян. До видів соціального забезпечення слід відносити соціальні виплати, пільги, допомоги, послуги та різни види утримання. Соціальні виплати надаються у вигляді пенсій, у натуральній формі (отримання харчування, транспортних засобів, протезування, працевлаштування громадян, які частково втратили працездатність тощо). Найважливішим видом соціального забезпечення є пенсії. Пенсія – грошове забезпечення, отримуване громадянами з пенсійних страхових та інших фондів при досягненні відповідного віку, внаслідок втрати годувальника, інвалідності та в деяких інших випадках [158, c.472-473]. Допомога – це система грошових виплат, які надаються громадянам у випадках, встановлених законом. Допомога може надаватися у випадку тимчасової непрацездатності, у разі вагітності та пологів, безробіття, у випадку народження дитини, на поховання тощо. Послуги та різні види утримання – це спеціальна форма соціального забезпечення, що включає різні види допомоги: отримання харчування, санаторно-курортне забезпечення тощо. Міжнародне законодавство, зокрема Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права в статті 9 визначає: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування» [91, c.47]. Соціальне страхування – це така форма державного соціального забезпечення, яка базується на ідеї розподілу ризику між застрахованими особами та взаємозалежності між внесками й обсягом соціальних послуг (еквівалентність внескам) [7, c.83]. Відомий політичний діяч, канцлер Отто фон Бісмарк, один із засновників сучасного соціального страхування, обґрунтовуючи у 90-х роках ХІХ ст. необхідність страхування, доводив його переваги над інститутами державного захисту, фінансові ресурси для якого забезпечуються за рахунок державного бюджету. На думку Бісмарка, в рамках соціальної державної взаємодопомоги неможливо виховати вільного і відповідального громадянина - людину, яка здатна ефективно діяти в умовах ринкових відносин. У соціальному страхуванні роботодавці і працівники несуть усю повноту відповідальності за формування фінансових ресурсів на випадок виникнення соціальних ризиків. Інститут соціального страхування ефективно функціонує в європейських країнах, зокрема в Німеччині вже понад сто років і вважається базовим інститутом соціального захисту в умовах існування невпевненостей та ризиків ринкової економіки. Він покликаний забезпечити реалізацію конституційного права громадян на матеріальне забезпечення в старості, у разі безробіття, хвороби або втрати працездатності внаслідок нещасного випадку. Таке значення соціального страхування, зауважує В.Д. Роік, зумовлено тим, що в ньому знайшли органічне втілення, здавалося б, полярні ідеї: персональна відповідальність особистості за свій матеріальний добробут і колективна (солідарна) взаємодопомога, ліберальні і соціал-демократичні засади [119, c.2-3]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Цей комплекс прав та свобод становить структуровану систему основних соціальних прав та свобод. Елементи цієї системи взаємодіють між собою, при цьому завдяки цій взаємодії кожний елемент набуває своєрідних властивостей, притаманних системі в цілому. Всі види прав тісно взаємозв’язані, як наприклад право на працю автоматично породжує право на страйк та відпочинок. 2.3. Механізм реалізації соціальних прав та свобод в гетерогенних суспільних системах. Головним завданням соціальної правової держави є створення реального механізму забезпечення та реалізації прав та свобод людини і громадянина. Український вчений В.Н. Селіванов обґрунтовано зазначає, що «для правової держави реалізація та захист прав людини, забезпечення меж його свободи у суспільстві являються не просто його органічними політико-правовими функціями, а головною метою, по відношенню до якої всі властивості, якості, характеристики повинні мати підлеглий характер [123, c.35]. Тим самим підкреслюється, що права людини, їх реалізація виступають своєрідним критерієм цивілізованості суспільства та демократизму держави. Для реалізації конституційно закріплених основних соціальних прав і свобод людини в Україні та в Німеччині необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина соціального і діє з ним у єдності [165, c.81-82]. Втім, як цілком слушно наголошує відомий конституціоналіст Фрицький О.Ф., для реалізації прав та свобод людини необхідно, щоб особа, по-перше сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури [145, c.178]. Але не менш важливим, на нашу думку, є належні умови, створені державою для реалізації громадянами своїх соціальних прав та свобод. Повністю погоджуючись з професором Козюброю М., наголосимо, що гарантуюча роль держави у забезпеченні соціальних прав виявляється, головним чином, у створенні належних умов для реалізації людиною цих прав, а точніше – у покладенні на державу обов’язку розробки і здійснення відповідних соціальних програм. Немає потреби доводити, що такі програми обумовлюються економічним потенціалом держави, співвідношенням форм власності, домінуючою в суспільстві соціально-психологічною атмосферою та іншими чинниками [72, c.10]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html 4. Введення гнучкого режиму робочого часу. В ході переговорів профспілки та роботодавці дійшли згоди, що для зменшення кількості звільнень необхідно зменшувати тривалість повного робочого часу [162, c.230]. 5. Організація громадських робіт. Суть цих робіт полягає в тому, що органи державного страхування фінансують не тільки заходи, пов’язані з безробіттям, а і безпосередньо певні види робіт. 6. Тимчасовий перевід працівника на інше підприємство. Сенс такого переводу в тому, що тимчасово вивільнити певну кількість робочих місць на підприємстві, яке має зайву робочу силу за рахунок повного або часткового переводу працівників на інше підприємство, де існує дефіцит робочої сили. 7. Сприяння особам, які розпочинають власну справу (§ 57, к.3 СК). Безробітні, які виявили бажання розпочати власну справу, мають право на «перехідну» допомогу. Вона надається особам, які здійснюють приватну підприємницьку діяльність. 8. Договірні методи залучення до праці. Відповідно до § 229-234 книги 3 Соціального Кодексу зацікавлені роботодавці мають право за погодженням з відомством праці укладати з безробітними, які більше одного року безрезультатно шукають роботу, спеціальний договір (Eingliederungsvertrag). При цьому правовідносини між сторонами подібні до трудових, так як роботодавець сплачує податки на соціальне страхування, але строк дії договору обмежується 6 місяцями та сторони мають право в будь-який момент розірвати цей договір без пояснення причин та вихідної допомоги [141, c.228]. Всі ці засоби дозволяють зменшити кількість безробітних, яких на 2005 рік було зареєстровано 4,531 мільйона. Такий високий рівень безробіття викликає сильно занепокоєння державних органів та громадян. Для поліпшення цієї ситуації в березні 2003 року колишній канцлер Г. Шредер запропонував реформу під назвою Agenda 2010, яка повинна була стабілізувати ситуацію на ринку праці та скоротити видатки держави. Реформа скоротила допомогу по безробіттю і встановила єдиний для всіх розмір соціальної допомоги. Були запроваджені нові правила вибору роботи безробітними – якщо особа вперше відмовляється від запропонованої роботи, її допомога скорочується на 10%, в другий раз – на 30% [193, c.30-37]. Реформа втім не принесла очікуваних результатів і, на нашу думку, саме це спричинило відставку Г. Шредера і його програш на виборах 2005 року [192 , c.46-51]. Підсумовуючи вищевикладене, правомірно зауважити, що реалізація права на працю в Україні і Німеччині в більшій частині залишається декларативним, про що свідчить високий рівень безробіття. В той же час необхідно відмітити, що в Німеччині здійснюється суворий контроль за дотриманням власниками підприємств, установ та організацій безпечних умов праці, чого в Україні на жаль немає. Більшість правових актів в Україні встановили нормативні основи для реалізації прав громадян на працю. Проте необхідно звернути особливу увагу на найбільш незахищені верстви населення і розробити концепцію працевлаштування молоді, людей з фізичними недоліками, для чого необхідно надати пільги роботодавцям, які працевлаштовують ці категорії населення. Важливим для України залишається комплексне розв’язання завдань охорони праці та встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і видів діяльності. Доцільно, на нашу думку, запровадити державну посаду Уповноваженого з трудових прав громадян для контролю та постійного нагляду за реалізацією права на працю на підприємствах різних форм власності. Для захисту своїх прав працюючи можуть використовувати страйк як засіб ненасильницької боротьби. Нормативну основу реалізації права на страйк в Україні складає Конституція України, Кодекс законів про працю України, закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та інші нормативно-правові акти. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Нормативна основа механізму реалізації права на житло в Німеччині включає в себе Конституцію, Цивільний Кодекс та нормативно-правові акти окремих земель, які регулюють житлові правовідносини. Нормативно-правові акти в сфері житлового законодавства багаточисленні і їх норми різняться не тільки в різних землях, а навіть в різних містах. Особливо це стосується питання соціального житла (die Sozialwohnung) для малозабезпечених осіб, а також для біженців, переселенців тощо, яке може бути як муніципальним, так і приватним. Соціальне житло розподіляється спеціальними житловими відділами (das Amt fur Wohnungswesen - das Wohnungsamt) і розмір плати за цю квартиру встановлюється для кожної окремої сім`ї та перевіряється державними органами. Обов’язково оформлюється страховка житла (Hausversicherungen), яку компенсує відділ соціального забезпечення (Sozialamt). Орендна плата за житло не може перевищувати суми, необхідної для покриття фактичних поточних витрат. Особа вважається малозабезпеченою і може претендувати на отримання соціального житла, якщо її річний дохід не перевищує чітко встановленої суми. Існують наступні категорії доходів: - для самотніх (1 особа) – 12000 Євро; - дві особи – 18000 Євро; - три особи – 22100 Євро; - чотири особи – 26200 Євро тощо [211, c.345-346]. Розмір соціального житла визначається наступним чином:
Для великих родин площа збільшується ще на 15 м2., аналогічне правило існує для молодих сімей (віком до 40 років), які перебувають у шлюбі не менше 5 років. Такі свідоцтва для отримання соціального житла мають чинність на протязі року, але навіть після проходження цього строку орендодавець не має права самовільно виселити пожильців [185, c.29]. Принципово важливо наголосити, що у судових спорах між орендарем та орендодавцем держава в першу чергу захищає орендаря. Дотепна приказка говорить – «Якщо ви власник дома та землі, то запрошуємо вас в клуб орендодавців – хлопчиків для биття». Законодавство чітко визначає права та обов’язки сторін, а також встановлює обов’язкові умови щодо квартплати, яку дозволено збільшувати не частіше одного разу на рік і не більше ніж на 10%. [76, c. 5] Забезпечення житлом в Україні натомість є далеко неадекватним. Близько третини українців мешкають в незадовільних умовах, тобто мають менше дев’яти кв. м. житлової площі на людину. Біля двох мільйонів сімей, або шести мільйонів осіб на 1 січня 2004 року зареєстровані в черзі на покращення умов проживання. В середньому, забезпечення житлом становить двадцять кв. м. на особу, що в 3 рази менше, ніж в Німеччині. Протягом 2001–2003 рр. загальна черга зменшилася на 405 тис. сімей, або на 20%. Із загальної кількості, які перебували на черзі, 57 тис. сімей отримали житло безплатно. Це лише 3% сімей України. Темпи житлового будівництва не дають змоги розв’язувати проблему забезпечення житлом соціально незахищених верств населення. Державою в недостатніх обсягах надається підтримка молодим сім’ям на спорудження житла та сільським забудовникам. Обсяги будівництва житла порівняно з 1991 р. через відсутність коштів значно зменшились. Так, у 2000 р. введено житла у 2,6 рази менше, ніж у 1991 р. І хоча у 2001 р. ситуація дещо поліпшилася, але житла введено у 1,8 рази менше порівняно з 1991 р. У 2002 році будівництво житла збільшилось і становило шість мільйонів кв. м . на рік, але головним джерелом фінансування були кошти населення – 60% від всього фінансування; частка підприємств становила 37%, державна - лише 3%. Уряд ініціював програму пільгового фінансування для молодих сімей, але сума коштів, виділена на неї вкрай низка: 2002 року вона становила лише 77 мільйонів гривень [63, c.5]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html А як виглядає пенсійна справа в ФРН? Нормативну основу механізму реалізації права на соціальний захист в Німеччині складає Соціальний Кодекс, Закон «Про соціальне страхування художників та публіцистів», Закон «Про додаткове страхування шахтарів та металургів», «Про покращення виробничого страхування по старості» та інші нормативні акти. Реалізація права на пенсійне забезпечення здійснюється шляхом державного страхування при умові досягнення застрахованою особою відповідного віку та наявності трудового стажу. Пенсійне страхування є єдиною галуззю соціального страхування, в якій участь держави виражається у вигляді дотацій. Німеччина однією із перших в Західній Європі здійснила перехід від політики патерналістської благодійності по відношенню до своїх громадян до такої соціальної політики, яка заснована на принципах справедливості для забезпечення гідного життя людини. Встановлення обов’язкової державної пенсії відбулося в цій країні у 1957 році, коли відбулася реформа системи пенсійного страхування, яка проіснувала з незначними змінами до теперішнього часу. Лише нещодавно відбулася реформа пенсійної системи, яка ввела новий вид пенсії та значно обмежила розмір державних виплат застрахованим особам. Сучасна німецька пенсійна система ґрунтується на 4-х основних ланках:
Німеччина завжди була відома своїми високими пенсіями та взагалі розвиненою системою соціального забезпечення. Але на 2000-ні роки система державного пенсійного страхування, яка фінансується за рахунок відрахувань працюючих, почала відчувати суттєві проблеми з-за нестачі коштів. Працездатне населення, яке зараз виступає платниками пенсійного збору, нараховує 42 мільйони. В той же час на 2003 рік в Німеччині було зареєстровано 19 мільйонів пенсіонерів. Справа в тому, що в ФРН, як в багатьох європейських країнах, спостерігається процес старіння населення через низьку народжуваність та внаслідок зростаючої тривалості життя, що призводить до зниження кількості потенційних платників пенсійних відрахувань, як наслідок, фінансовий фундамент (державного) обов’язкового пенсійного страхування стає усе менш міцним. До цього варто додати, що зростаюча тривалість життя дозволяє пенсіонеру одержувати пенсію в середньому протягом 16 років, а не 11,1 років як у 1970 році, коли середня тривалість життя складала 64,3 роки. Наприклад, у 1957 році, коли була запроваджена система державного страхування на 100 працюючих осіб приходилося 12 пенсіонерів, сьогодні ситуація кардинально змінилася – на 100 працюючих припадає 43 пенсіонера, а за прогнозами аналітиків до 2030 року ця цифра підвищиться до 61 [199 , c.10-11]. Враховуючи всі ці обставини, держава в 2002 році запроваджує новий вид недержавного пенсійного страхування, так звана пенсія Рістера (Riester-Rente). Колишній міністр праці та соціального забезпечення Вальтер Рістер ввів додаткову систему пенсійного забезпечення, щоб не допустити підвищення розміру відрахувань в державні пенсійні каси. На 2004 рік всі працюючи відраховували 20% від своєї заробітної плати до пенсійних фондів. Реформа Рістера має утримати цей показник до 2020 року, і підвищити його лише до 22% до 2030 року. Однак чимало фахівців вважають ці прогнози малоймовірними. [177, c.26]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Таким чином, є достатньо підстав стверджувати, що стан реалізації та дотримання гарантованого Конституцією України права на охорону здоров’я сьогодні є незадовільним. Однією з головних причин цього є те, що за умов нестабільної економіки обсяг державних витрат на охорону здоров’я скоротився настільки, що державні медичні установи стикаються з проблемами нестачі найнеобхідніших ліків і обладнання, а також з відсутністю коштів на заробітну плату персоналу. Так, якщо у 2000 р. видатки на охорону здоров’я становили 3,8% ВВП, то у 2001р.– 3,3%, у 2005 р фінансування не збільшилося. Видатки на охорону здоров’я в Україні у 2005 р. склали близько 30 доларів США на душу населення. При цьому слід мати на увазі, що Всесвітня організація охорони здоров’я наголошує, що при витратах на охорону здоров’я менше як 5% ВВП, галузь стає не тільки неефективною, а й взагалі непрацездатною. Для порівняння витрати на охорону здоров’я у Німеччині становлять від 9% до 10% ВВП. Тому вкрай необхідно розробити та запровадити державні соціальні стандарти у галузі охорони здоров’я; забезпечити стабільні джерела фінансування; визначити перелік основних лікарських засобів як базових для забезпечення населення ліками в межах державної соціальної програми в системі охорони здоров’я, а в подальшому – у межах державного обов’язкового медичного страхування. Порівнюючи стан охорони здоров’я в Німеччині, слід сказати, що нормативною основою реалізації права на охорону здоров`я є Соціальний Кодекс (книга четверта – «Загальні положення про соціальне страхування» та книга п’ята – «Державне медичне страхування»), закон „Про державну соціальну допомогу”, „Про реформування системи охорони здоров`я” тощо. Реалізація права на охорону здоров`я в цій країні забезпечується укладенням договорів державного і приватного медичного страхування. Більшість осіб користуються послугами більш доступних державних медичних кас (Кrankenkasse). Державне медичне страхування згідно §1, 11 книги V Соціального Кодексу має своїм завданням:
До страхових випадків відноситься хвороба, смерть, вагітність чи пологи (§21 книги І Соціального Кодексу). Громадяни користуються правом вибору форми страхування, а також медичної каси, яких налічується близько 14 різних видів: територіальні (районні) страхові медичні каси (Ortskrankenkassen); страхові медичні каси підприємств (Betriebskrankenkassen), страхові каси для виплати допомог по хворобі членам союзів (гільдій чи корпорацій) ремісників (Innungskrankenkassen), страхові каси моряків (See-Krankenkasse), страхові каси для членів союзу робітників сільськогосподарської галузі (landwirtschaftliche Krankenkasen), федеративне об’єднання (корпорація) робітників гірської галузі (для гірняків та шахтарів), а також додаткові каси медичного страхування для осіб з високими прибутками (Ersatzkasse). Державне медичне страхування наданням безкоштовних послуг реально сприяє правам громадян на захист свого здоров`я. До каталогу цих послуг відноситься
2) безпосереднє лікування; - стоматологічне, медичне лікування; необхідні медичні препарати; стаціонарне лікування та проведення операцій; заходи по реабілітації; оплата лікарняних; 3) допомога при вагітності і пологах: - медичне обстеження, необхідні аналізи, тести; пологи; Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html 6. в сфері реалізації права на охорону здоров`я – створити систему платної страхової медицини, а також охопити державним медичним страхуванням малозабезпечених осіб, збільшити видатки на фінансування медичної галузі, встановити відповідальність за порушення основних соціальних прав і свобод органами держави, посадовими і службовими особами, власниками підприємств, установ та організації. ІІІ РОЗДІЛ . ГАРАНТІЇ ОСНОВНИХ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА. |