Світовий досвід розвитку акредитації

Вид материала

Содержание

Акредитація у країнах Європи
Загальні підходи до акредитації
Акредитація в контексті якості медичної допомоги
Самооцінка як спосіб поліпшення якості медичної допомоги
Міжнародні підходи до розвитку стандартизації медичної допомоги

Подобный материал:

1 2 3 4

Акредитація у країнах Європи

Починаючи з 1980 р. уряду більшості європейських країн проводили експерименти по акредитації своїх систем охорони здоров'я, однак дотепер лише деякі з них прийняли рішення про її проведення. Уряди країн і основні установи з надання медико-санітарної допомоги утрудняються прийняти рішення про необхідність проведення акредитації, не говорячи про конкретні процеси, які використовуються для досягнення цієї мети. Крім того, процес складання і прийняття стандартів акредитації вимагає великих витрат засобів і часу. Найбільш розповсюдженим способом введення акредитації в країні було залучення до цієї роботи організації, що має досвід у даній області в іншій країні, з наступним приведенням наявних стандартів у відповідність із ситуацією в країні.

Перше пілотне дослідження програми акредитації в Європі було проведено в 1980 р. у Сполученому Королівстві. Незважаючи на широку участь приватних лікарень, ця схема добровільної участі є лише однією з декількох ініціатив уряду, розроблених з метою сприяння поліпшенню системи охорони здоров'я. Британська система акредитації була піддана подальшим експериментальним дослідженням у Фінляндії, Португалії і Швеції, що розробили модель акредитації обмеженого рівня, що не носить обов'язковий характер. У Чеській Республіці, Німеччині, Угорщині, Польщі, Португалії, Іспанії і Швейцарії приватні служби охорони здоров'я натискали на уряди з метою введення акредитації. У цілому, однак, інтерес до неї був короткочасним, і уряди країн віддали перевагу іншим методам удосконалювання системи охорони здоров'я.

Поняття державної акредитації трохи суперечливе з погляду внутрішньої логіки, оскільки необхідна участь третьої сторони, що гарантує незалежність судження. Крім того, державна акредитація виявляє тенденцію до введення регулювання, тобто традиційний акцент на стандартах бажаного характеру поступається переліку обов'язкових мінімальних вимог. Уряди тільки трьох європейських країн мають власні системи акредитації. У Бельгії загальнонаціональні стандарти розробляються на основі запланованих потреб і потім коректуються стосовно місцевих умов. В Франції проводиться зовнішня оцінка діяльності всіх державних і приватних служб, спрямована на підвищення рівня безпеки, а також якості роботи. У Шотландії розробляються окремі програми акредитації за пріоритетними напрямках клінічної діяльності, такими як рак, інсульт і психічне здоров'я.

У багатьох інших європейських країнах були прийняті закони в сфері охорони здоров'я, що мають на меті поліпшити організаційну структуру і підвищити якість клінічної допомоги, але не передбачають проведення повної акредитації.

Акредитація служб охорони здоров'я є новим явищем у країнах Європи, і форми її проведення можуть бути найрізноманітнішими - від саморегламентування до проведення професійної оцінки і державної перевірки. Хоча традиційні програми носили добровільний, бажаний, структурно орієнтований і конфіденційний характер, у даний час можливі зміни за кожним з основних параметрів. Таке різноманіття діяльності свідчить про зростаюче прагненні знайти такі методи акредитації, що забезпечать найбільше підвищення ефективності національної системи охорони здоров'я.

Загальні підходи до акредитації

Акредитація в сфері охорони здоров'я - програма, спрямована на підвищення якості, при цьому основною складовою програми служить зовнішня оцінка й установлені стандарти. Ціль акредитації - постійне підвищення ефективності надання медичних послуг щодо мінімального рівня. Акредитація традиційно має на увазі високі стандарти і є добровільною, тоді як ліцензування виробляється в обов'язковому порядку. Основне завдання акредитації - стимулювання медичних організацій до поліпшення показників якості надання медичної допомоги населенню. Результатом створення ефективної системи акредитації стануть зміцнення довіри населення до системи охорони здоров'я й медичних працівників, зниження витрат охорони здоров'я за рахунок підвищення ефективності медичних послуг.

Акредитація припускає створення незалежної системи зовнішньої оцінки діяльності у відповідності зі стандартами, що включають вимоги до кваліфікації персоналу, організації роботи установи, здійснення безперервного підвищення кваліфікації персоналу й кінцевих результатів надання лікувально-діагностичного процесу.

Акредитація вкрай важлива з погляду конкуренції між представниками медичної допомоги й ураховується при видачі ліцензії на медичну діяльність.

До головних принципів оцінки й акредитації медичних і фармацевтичних установ відносяться:

а) транспарентність і гласність;

b) представлення суспільних інтересів і незалежність від яких-небудь інших інтересів;

c) забезпечення конфіденційності інформації, одержуваної в процесі оцінки й акредитації;

d) застосування стандартів, що діють в сфері медицини і фармації;

е) дотримання вимог відповідних міжнародних актів;

f) безприбутковий характер діяльності;

g) можливість оскарження рішення, прийнятого в результаті оцінки установи.

Акредитація в контексті якості медичної допомоги

Якість медичних послуг контролюється за допомогою заходів, які пов'язані зі структурою, процесами і результатами діагностики і лікування, а також їхніми взаєминами. У свою чергу клінічна досконалість залежить і підтримується якістю організаційних і управлінських умов, у межах яких здійснюється медична допомога. Як клінічна, так і організаційна досконалість є важливими компонентами якості.

Виходячи з класичного визначення А. Донабедіана якості, яка на його думку характеризує структуру, процес та результат надання медичної допомоги, в даний час акредитація означає відповідність стандартам структури і процесу. Таким чином можна отримати відповідь на запитання: " Чи може дана установа охорони здоров'я забезпечити високоякісну допомогу?"

Ініціатива проведення процесу акредитації призначена не лише для одноособового судження акредитаційною комісією про якість послуг, наданих окремою установою охорони здоров'я, що претендує на певний акредитацій ний рівень. Ця ініціатива також повинна розвивати більш точні і об'єктивні засоби для оцінки клінічної роботи і управління: способи проведення оцінки якості, ефективності управління, адміністрування, клінічної діяльності і роботи з поліпшення якості, що найбільш важливі в гарантії надання високоякісних послуг. Також її метою є стимулювання установ охорони здоров'я щодо забезпечення високоякісних послуг і значне поліпшення можливостей акредитаційної комісії для надання допомоги.

Таким чином, процес проведення акредитації повинен привести до більш ефективних методів оцінки і поліпшення якості у всіх акредитованих установах охорони здоров'я, до зміцнення процесу інформованості між урядом, медичним персоналом, страховими компаніями і пацієнтами.

Акредитація

як засіб здійснення контролю за якістю надання медичної допомоги

Вирішення задач щодо оцінювання будь-якого процесу, в тому числі процесу надання медичної допомоги, передбачає організацію його контролю.

Контроль - це процес, що забезпечує досягнення цілей організації. Існує кілька класифікацій видів контролю медичної діяльності, її обсягів і якості.

У залежності від етапів управління процесом виділяють наступні види контролю: попередній, поточний і заключний.

Попередній контроль передбачає створення визначених правил, протоколів до початку робіт. Він стосується трьох основних сфер організації: персонал, матеріали і фінанси. Попередній контроль на рівні персоналу включає здійснення продуманої системи приймання на роботу, додаткового навчання і наступного підвищення кваліфікації. Попередній контроль використовуваних ресурсів означає встановлення організацією стандартів якості і проведення перевірок на відповідність їм матеріалів, що надходять. Бюджет, визначаючи ліміти грошових витрат, повинен гарантувати в майбутньому необхідний обсяг засобів.

Поточний контроль здійснюється безпосередньо в ході проведення робіт. Зворотний зв'язок при такому виді контролю використовується для оперативного рішення виникаючих проблем.

Заключний контроль проводиться після завершення роботи, що не дозволяє відреагувати на виявлені проблеми в момент їхньої появи. Однак у заключного контролю є дві важливі функції: вплив на планування для попередження нових проблем і формування мотивації.

Особливістю концепції безперервного підвищення якості є відмовлення від заключного контролю як непотрібного за умови правильного здійснення всіх етапів процесу. Однак у сферах діяльності, тісно зв'язаних із забезпеченням безпеки, здоров'я і життєдіяльності людини, заключний контроль може бути дуже необхідний і доцільний.

Незалежно від виду контролю в процедурі його завжди містяться три етапи діяльності:

- створення стандарту і вироблення вимог і критеріїв належної роботи;

- зіставлення з виробленими стандартами і критеріями реальних результатів;

- ухвалення рішення про необхідні дії за підсумками контролю.

Дії адміністрації у відповідь на результати контролю можуть бути наступними: внесення змін в організацію роботи; зміна стандартів; невтручання в систему.

Ефективний контроль повинен:

- мати стратегічну спрямованість, тобто відображати пріоритети організації;

- бути орієнтованим на результати, тобто на ті аспекти діяльності, що можуть бути реально поліпшені;

- бути адекватним (характер контролю повинний відповідати контрольованому виду діяльності наприклад, не можна контролювати якість лікування по кількості прийнятих пацієнтами таблеток);

- бути своєчасним, тобто повинний бути установлений відповідний інтервал між проведеними перевірками;

- бути гнучким, простим і економічним.

У практиці мають місце й інші класифікації видів контролю медичної діяльності і якості медичної допомоги.

У залежності від учасників системи управління якістю медичної допомоги контроль можна розбити на наступні класи:

- державний контроль;

- професійний контроль: внутрішній (відомчий), зовнішній (позавідомчий), незалежний (у тому числі аудиторський);

- суспільний контроль;

- контроль пацієнта.

Існує класифікація видів контролю з боку споживача медичних послуг і організацій, що захищають права споживача:

- контроль пацієнта;

- контроль страхової компанії;

- контроль товариства захисту прав споживачів;

- конституційний контроль.

З боку виробника медичних послуг контроль підрозділяється на:

- внутрішній контроль у лікувально-профілактичній установі;

- контроль структур і посадових осіб органів управління охороною здоров'я;

- контроль професійних медичних асоціацій;

- контроль ліцензійних і акредитаційних комісій і комітетів і ін.

Розрізняють також позавідомчий і відомчий контроль якості медичної допомоги.

При здійсненні будь-якого виду контролю проводиться оцінка обсягу і якості. Об'єктами контролю можуть бути: медична допомога, взаємодія пацієнта і медичних працівників, а також взаємодія пацієнта з іншими суб'єктами системи.

Суб'єктами (учасниками) системи контролю є: ліцензійні, акредитаційні комісії, страхові медичні організації, професійні медичні асоціації, фонди соціального страхування, органи управління охороною здоров'я, лікувально-профілактичні установи.

Самооцінка як спосіб поліпшення якості медичної допомоги

Процес самооцінки - це процес систематичного перегляду наступних позицій:

- чого ми досягли?

- які є можливості для подальшого поліпшення?

- який зв'язок між тим, що ми робимо і результатами, які ми

повинні досягти?

Міжнародна практика показала, що проведення самооцінки дає організації такі переваги, як:

- використання при оцінці своєї діяльності і її результатів єдиного комплексу критеріїв, що знайшов широке застосування в багатьох країнах;

- систематичний підхід до удосконалення діяльності;

- одержання об'єктивних оцінок, заснованих на фактах, а не на особистому сприйнятті окремих працівників чи керівників;

- узгоджене розуміння того, що в даній ситуації повинна зробити організація в цілому, її окремі підрозділи і кожен працівник, виходячи з єдиної концептуальної бази, і, насамперед - в ключових напрямках;

- навчання персоналу застосуванню принципів загального управління якістю;

- упровадження різних ініціатив і передових методів управління якістю в повсякденну діяльність організації;

- виявлення й аналіз процесів, щодо яких можна ввести поліпшення;

- визначення глибини змін, що відбулись з моменту проведення попередньої самооцінки;

- можливість поширення передового досвіду кращих підрозділів організації чи інших організацій.

Прикладом організації самооцінки діяльності лікувально-профілактичних установ щодо досягнення якості може служити самооцінка на премію уряду Російської Федерації в сфері якості, здійснювана щорічно в країні і яка включає за ІSO-9000 оцінку можливостей оцінюваного суб'єкта, ролі керівництва в організації робіт, задоволеності споживачів якістю послуг, задоволеності персоналу роботою в організації, планування в сфері якості, управління технологічними процесами і процесом виконання робіт, раціонального використання ресурсів, впливу організації на суспільство і, нарешті, результати роботи організації.

Для кожного критерію розроблені складові. Так, наприклад, складовими критерію "Роль керівництва в організації робіт" є:

- Як і якою мірою керівництво демонструє свою прихильність культурі якості?

- Як і якою мірою керівництво сприяє процесам поліпшення якості, забезпечуючи персоналу допомогу і виділяючи ресурси?

- Як і якою мірою керівництво бере участь у роботі зі споживачами, постачальниками й іншими організаціями?

- Як і якою мірою керівництво оцінює і заохочує зусилля і досягнення персоналу?

Стандарти надання медичної допомоги як інструменти акредитації

Необхідність удосконалення управління галуззю охорони здоров’я, збереження її цілісності, підвищення ефективності функціонування з метою вирішення завдань щодо поліпшення здоров’я населення потребують спеціальних підходів та інструментарію, здатних забезпечити аналіз та об’єктивну оцінку різноманітності процесів, які відбуваються в системі охорони здоров’я.

Одночасно вирішити всі ці завдання дає змогу універсальний метод управління, – стандартизація, яка встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики стосовно діяльності або її результатів з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості по відношенню до реально існуючих або потенційних завдань охорони здоров’я населення. Впровадження стандартизації спрямовується на оптимізацію лікувально-діагностичного процесу, підвищення якості медичної допомоги; ефективності використання фінансових, матеріальних та кадрових ресурсів галузі, дає змогу здійснювати стратегічне управління галуззю та моніторинг за діяльністю суб’єктів системи охорони здоров’я, інтегрувати вітчизняну охорону здоров’я у світову медичну практику.

У сучасних соціально-економічних умовах розвитку суспільства стандартизація в сфері охорони здоров’я розглядається як один з пріоритетних напрямів реалізації державної соціальної політики. Головні цілі стандартизації передбачають захист прав громадян на якісне медичне забезпечення шляхом запровадження єдиних науково обґрунтованих стандартів, уніфікації вимог до надання медичної допомоги та її результатів.

На вирішення проблеми розвитку стандартизації медичної допомоги в Україні спрямовані такі нормативно-правові акти:

Закон України від 19.11.92 №2801-ХІІ “Основи Законодавства України про охорону здоров‘я”;
Закон України від 05.10.00 №2017-ІІІ “Про Державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”;
Указ Президента України від 07.12.2000 №1313/2000 “Про затвердження Концепції розвитку охорони здоров‘я населення України”.
Доручення Президента України від 06.03.2003 №1-1/252;
Указ президента України від 6.12.2005 № 1694/2005 “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення“;
Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 №960 “Про затвердження заходів щодо виконання Концепції розвитку охорони здоров’я населення України”;
Національний план розвитку системи охорони здоров'я на період до 2010 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 № 815;
Концепція управління якістю медичної допомоги у галузі охорони здоров’я в Україні на період до 2010 року, затвердженої наказом МОЗ України від 31.03.08 №166;
Постанова Кабінету Міністрів України від 01.03.2006 № 229 „Про затвердження Державної програми стандартизації на 2006-2010 роки”;
Галузева програма стандартизації медичної допомоги на період до 2010 року, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25.06.2008 р. № 341;
Міжгалузева комплексна програма “Здоров’я нації на 2002-2011 роки», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14.
спільний наказ МОЗ та АМН України від 11.09.2003 №423/59 “Про затвердження складу робочих груп з розробки протоколів надання медичної допомоги дітям і матерям за спеціальностями”;
спільний наказ МОЗ та АМН України від 28.04.2004 №222/33 “Про затвердження складу робочої групи з розробки протоколів надання медичної допомоги дорослому населенню.

Державна політика у галузі стандартизації в сфері охорони здоров’я України засновується на таких принципах:

визначенні Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України пріоритетів розвитку стандартизації у сфері охорони здоров’я;
координації Міністерством охорони здоров’я України робіт щодо стандартизації, які включають створення та забезпечення функціонування системи стандартизації, включно розробку, випробовування, затвердження, перегляд стандартів та контроль за їх впровадженням в закладах охорони здоров’я;
відкритості та прозорості процедур розроблення і прийняття стандартів, з урахуванням інтересів усіх заінтересованих сторін (в першу чергу пацієнтів, лікарів, середнього медичного персоналу, управлінців, правозахисників);
відповідальності місцевих органів виконавчої влади за дотримання вимог стандартів;
науковій обґрунтованості та економічній доцільності стандартів;
фінансовому забезпеченні впровадження стандартів;

відповідності стандартів законодавству та іншим нормативним актам України;
дотриманні міжнародних та європейських принципів стандартизації;
доступності стандартів та інформації щодо них для користувачів.

Міжнародні підходи до розвитку стандартизації медичної допомоги

ВООЗ розглядає стандарти як деякий вид основного рівня прийнятності, моделі для імітації, які необхідно наслідувати і які можуть, у свою чергу, служити основою для порівнянь. Стандарти – "еталонний тест" для досягнення, який засновано на бажаному рівні переваги. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендаціях (2001)13 розрізняє три основні види стандартів надання медичної допомоги: “власне стандарти“, клінічні рекомендації та опції.

У багатьох країнах “власне стандарти“ призначені для обов’язкового застосування і повинні дотримуватися у всіх випадках певних медичних ситуацій. Іншими словами, - це суворі правила, ознаки або протипоказання, обов’язкові критерії, показані або не показані методи.

Мінімальні “власне стандарти“ представляють рівень прийнятності, нижче якого опускатися неприпустимо. Проте “власне стандарти“ не завжди репрезентують тільки мінімальну прийнятність, якою суспільство може бути задоволеним. Таким чином, допускається одночасне існування мінімального “власне стандарту“ і бажаного або оптимального “власне стандарту“. Мінімальні “власне стандарти“ повинні бути досяжними для всіх; оптимальні “власне стандарти“ представляють ступінь переваги, який може бути досягнутим. При підготовці та використанні “власне стандартів“ дуже важливо з’ясувати, чи є вони мінімальними чи бажаними. Також слід звернути увагу, що оптимальні “власне стандарти“ після деякого періоду часу можуть фактично стати мінімальними “власне стандартами“.

Коли результати втручання є сумнівними або змінюваними, професіоналам у сфері охорони здоров’я необхідно шукати гнучкість для того, щоб змоделювати свої підходи, які, хоча повинні базуватися на загальній політиці, все ж мають задовольняти індивідуальні випадки. Такої гнучкості дозволяють досягти клінічні рекомендації, які не можна ототожнювати із “власне стандартами“, оскільки це відмінні між собою засоби стандартизації. Ціль клінічних рекомендацій полягає в тому, щоб навчити професіоналів охорони здоров’я та їхніх пацієнтів і допомагати їм досягти згоди щодо управління медичною допомогою.

Клінічні рекомендації призначені для застосування стосовно групи пацієнтів, а не одного конкретного пацієнта. І це зумовлює ефект невпевненості, оскільки індивідуальна змінюваність ускладнює регулювання процесу надання медичної допомоги. Щодо використання, то вони повинні інтерпретуватися в розумній і практично орієнтованій манері і застосовуватися з певними умовами. Вони припускають середнього пацієнта, а не специфічного індивідуума, до якого будуть застосовані. Тому рекомендації не можуть замінити нормального клінічного міркування. Щодо використання, то вони повинні інтерпретуватися в розумній і практично орієнтованій манері і застосовуватися за певних умов.

Клінічні рекомендації – систематично розвинуті твердження для допомоги практичній медицині стосовно охорони здоров’я в конкретних ситуаціях. Водночас відхилення від рекомендацій не означає, що це професійне порушення. Наприклад, клінічні рекомендації можуть пропонувати пеніцилін як препарат вибору при окремих інфекціях. Проте у пацієнтів, алергізованих до пеніциліну, слід застосовувати інші антибіотики.

Клінічні рекомендації не забезпечують відповіді на кожне клінічне запитання; і при цьому дотримання клінічних рекомендацій не гарантує успішний результат в кожному випадку. Кінцеве рішення стосовно клінічного управління здоров’ям окремого пацієнта завжди буде залежати від клінічних обставин, побажань пацієнта і від клінічного мислення команди охорони здоров’я.

Юридичний (правовий) статус клінічних рекомендацій – питання, яке часто порушується. Оскільки рекомендації не затверджують законодавчими органами, то вони не є юридичними (законними) правилами. Однак вони набувають юридичного значення, наприклад коли їх вносять до правил, які затверджують, чи коли їх застосовують суди як допоміжні засоби, щоб розглянути випадок професійно поганої роботи, зловживання службовим становищем.

Слід зазначити, що найбільш часто клінічні рекомендації не використовують як єдину підставу для того, щоб оцінити професійну недбалість, і в багатьох юридичних випадках вони навіть не можуть розглядатися через відсутність спеціального законодавчого статусу. Цінність клінічних рекомендацій у суді є умовною і визначається декількома факторами, особливо тим, який ступінь їхньої наукової доказовості, чи відображають вони згоду серед фахівців і випущені професійною групою чи установою з владними повноваженнями. Суди не можуть автоматично прирівняти за значимістю погоджену думку фахівців з клінічними рекомендаціями, заснованими на доказах. Іноді можуть конкурувати клінічні рекомендації, розвинуті, наприклад, в різних лікарнях чи регіонах.

Клінічні рекомендації подають короткий огляд з певної теми. Теми клінічних рекомендацій повинні спрямовуватись на розвиток, тобто підтримку та допомогу у прийнятті рішень з важливих проблем охорони здоров’я. Комітет Міністрів Ради Європи пропонує дотримуватися положення, що пріоритетні теми клінічних рекомендацій можуть пов’язуватися з епідеміологією проблем здоров’я, нерівністю здоров’я, змінами в умовах та якості допомоги, появою нових технологій або інших факторів, які створюють потребу у високоякісній, оновленій інформації. ВООЗ вважає, що розвиток стандартів має відбуватися за наявності переконання, що стандарти необхідні, корисні, та бажання і знання того, яким чином їх розвинути.

Тема для клінічних рекомендацій підходяща, якщо:

• вона має важливе клінічне значення з точки зору впливу на захворюваність або смертність великої кількості людей;

• є докази відмінності між медичною допомогою, яка фактично надається, і необхідною медичною допомогою;

• стосується клінічних тем, які швидше викличуть інтерес щодо клінічної дії, ніж не викличуть його;

• немає жодних діючих клінічних рекомендацій на дану тему, доступних для використання;

• є адекватна кількість існуючих доступних даних доказової медицини на дану тему;

• рекомендації будуть прийнятними для потенційних користувачів;

• рекомендації будуть виконуватись; ресурси, які буде залучено, і бар’єри щодо клінічної заміни діючих до цього часу технологій не настільки високі, щоб бути неподоланими.

Якісні клінічні рекомендації розробляються обов’язково на основі наукових доказів (найкращі – на основі результатів рандомізованих досліджень), систематичних літературних оглядів. Якщо докази суперечать один одному або відсутні, тоді висновки роблять на основі консенсусу, проведеного за допомогою одного з формальних методів типу Delphi.

Клінічні рекомендації мають базуватись на кращій доступній науковій доказовості (щоб було пов’язування втручання з клінічними результатами), з указанням її ступеню. Доказовість ефективності медичних заходів необхідна, але не достатня для створення рекомендацій. Також необхідно розглядати іншу інформацію на зразок „вартості” допомоги. Де, можливо, економічна оцінка має бути включена до клінічних рекомендацій, особливо там, де дані про вартість можуть бути корисними для вибору лікування.

Відповідно до етапів розвитку наукової доказовості, прийняття рішення може бути засноване на досвідченій думці (найнижчий рівень доказовості), на науково доказових дослідженнях (середній рівень доказовості), на доказовості та економічний ефективності (рентабельності) (найвищий рівень доказовості). Тому клінічні рекомендації найвищої якості базуються на наукових доказах ефективності клінічних технологій і доказах економічності цих технологій.

Представляючи кращу доступну професійну думку, клінічні рекомендації повинні стати істотним елементом у клінічному навчанні студентів, аспірантів та професіоналів охорони здоров’я, так само як і в розвитку професіоналізму команд охорони здоров’я. Освіта має включати критичне ставлення до клінічних рекомендацій і здатність оцінити їх якість. Тобто клінічні рекомендації поширюють нові знання та є джерелом цінного досвіду, вони допомагають поєднувати дослідження, навчання з практикою.

Головна ціль клінічних рекомендацій полягає в тому, щоб, підтримуючи та розвиваючи хорошу клінічну практику, орієнтуватись на кращі результати для користувачів. Клінічні рекомендації можуть впливати на підвищення якості та ефективності медичної допомоги. Вплив клінічних рекомендацій оцінюється через певний час після їх розповсюдження. Результати здоров’я визначають за змінами в здоров’ї індивідуумів, груп людей або населення, яким зроблено втручання. Для прикладу: результати заходів можуть включати ступінь виживання і якість життя. Результати можуть бути позитивними або негативними і відрізнятися для різних груп населення.

Водночас значна кількість клінічних рекомендацій частіше містить відомості про процес впливу на здоров’я, ніж про результати здоров’я, не забезпечує інформацією стосовно тенденцій у здоров’ї індивідуумів або груп населення. Деякі автори повідомляють про результати, які є вимірюваними, представляють інтерес для дослідників (типу біохімічних параметрів) і які можуть мати невелику цінність для користувачів.

Стандарти і рекомендації повинні бути набором втручань, виконуваним за допомогою доступних ресурсів, оскільки обмеження ресурсу може перешкоджати реалізації стратегії клінічних рекомендацій. Значну увагу слід приділяти вирішенню питання фінансування, пов’язаного з виконанням вимог стандартів. Джерело фінансової підтримки має бути прозорим.

Клінічні рекомендації можуть використовуватися для того, щоб ідентифікувати і припиняти неефективні, застарілі і дорогі методи. Тобто клінічні рекомендації можуть впливати на підвищення економічності медичної допомоги. Стримування вартості – одна з їх функцій, але не первинна мета.

Активне виконання вимог стандартів може зумовлювати збільшення визначених втручань, заснованих на дуже надійних доказах. Це буде вимагати асигнування додаткових людських і фінансових ресурсів.

З іншого боку, неякісна допомога потребує в довгостроковій перспективі витрат набагато більше за якісну, оскільки ускладнення неефективно керованої допомоги, наприклад, сліпота, ниркова недостатність та інсульт, розвиваються у хворих на діабет пацієнтів, яким неякісно надана допомога.

Клінічні рекомендації повинні розроблятись мультипрофесійними групами систематичним, незалежним та прозорим способом з використанням відповідних якісних критеріїв. Мультидисциплінарний підхід передбачає залучення користувачів клінічних рекомендацій. Залучення кінцевого користувача можливе через широке обговорення та / або випробування експериментальної версії. Тоді отримають користь ті, хто буде їх застосовувати.

Найбільш якісні стандарти, які розроблено з використанням сучасних міжнародних вимог стандартизації, доцільно адаптувати для використання у вітчизняній охороні здоров’я. Це сприятиме економії людських, фінансових та часових ресурсів, необхідних для розробки стандартів. Якщо клінічні рекомендації розроблено в інших країнах або регіонах, то тоді вони повинні бути перевірені Міністерством охорони здоров’я України щодо можливості їх застосування у вітчизняних умовах.

У клінічних рекомендаціях вказується:

- проблемна ситуація;

- групи користувачів клінічних рекомендацій;

- користувачі, які не охоплені клінічними рекомендаціями (критерії включення і виключення);

- умови, в яких клінічні рекомендації будуть використовувати;

- спосіб надання допомоги тим, для кого призначені клінічні рекомендації;

- письмова інформація (рекламний листок, інформаційний лист) для користувачів як шлях їх інформування про кращу практику, засновану на доказовості.

Визнаний на міжнародному рівні інструмент у сфері стандартизації AGREE містить критерії оцінювання якості розробки клінічних рекомендацій, такі як:

- вказівка на сферу застосування і мету клінічних рекомендацій (пункти 1 –3). Стосується кінцевої мети рекомендацій, конкретних клінічних питань і цільової групи пацієнтів;

- участь зацікавлених сторін (пункти 4–7). Оцінює ступінь того, наскільки погляди передбачуваних користувачів враховані в рекомендаціях;

- старанність розробки (пункти 8–14). Відноситься до процесу, який застосовано для збору і синтезу доказів, методів формування і оновлення рекомендацій;

- ясність викладу і форма подання (пункти 15–18). Стосується мови і формату рекомендацій;

- можливість упровадження (пункти 19–21). Відноситься до оцінки можливих організаційних, поведінкових і фінансових наслідків упровадження клінічних рекомендацій;

- незалежність розроблювачів (пункти 22–23). Стосується незалежності рекомендацій і визнання можливого конфлікту інтересів їхніх розроблювачів.

Процес розробки клінічних рекомендацій повинен включати чітку політику і обов’язки щодо їх оновлення. Клінічні рекомендації мають регулярно розглядатися, переглядатися та оновлюватися після відповідного терміну часу (3-5 років), і коли стають доступними нові науково доказові дані.

ВООЗ вважає, що як тільки стандарти установлені (затверджені), необхідно навчати потенційних користувачів тому, як їх виконувати. Розповсюдження клінічних рекомендацій має бути запланованим, активним та гарантувати високу їх досяжність. Клінічні рекомендації повинні розповсюджуватися та реалізуватися такими способами, які беруть до уваги специфічних користувачів, для яких вони призначені. Клінічні рекомендації мають бути доступними для цільових багаторазових користувачів (професіоналів, пацієнтів та виробників політики), в зручних форматах для цих різних груп. Різні види розповсюдження рекомендацій та стратегії їх виконання мають використовуватися комбіновано, щоб гарантувати максимальний ефект.

Клінічні рекомендації розроблені та використовуються в складному середовищі системи охорони здоров’я з її етичними, економічними, юридичними (правовими) та іншими аспектами. Ці аспекти мають бути враховані в кожній країні. Рекомендації повинні брати до уваги відмінності в групах населення (вік, етнічна приналежність); географічні відмінності (місто, село); відмінності в очікуванні користувачів.

Клінічні рекомендації прийнятні для лікарів, якщо вони:

засновані на наукових доказах;
не викликають суперечок, не мають розбіжностей з ясними послідовними рекомендаціями, які ідентифікують наслідки медичних втручань;
включають рекомендації, які не вимагають ніякої зміни в схемах лікування або рекомендують більше втручань, але нескладних;
прийнятні для професійних організацій та навчальних закладів;
викладені як пакет діаграм або потік алгоритмів, контрольних переліків, підтриманих деталями (скорочений формат таблиці), детально викладені, містять інформаційний матеріал для пацієнтів;
прийнятні для використання пацієнтами в цілях допомоги їм в прийнятті рішень;
заключний результат повинен бути ясним, очевидним, логічним і однозначним, так само, як і інформація щодо процесу комбінування доказовості та досвідченої думки.

Клінічні рекомендації забезпечують політичних лідерів, управлінців, професіоналів та громадськість знаннями та досвідом, на якому можуть бути засновані правильні рішення. Вони допомагають більш раціонально і прозоро приймати рішення в охороні здоров'я. Клінічні рекомендації можуть використовуватись для планування охорони здоров'я індивідуумів чи груп населення.

Клінічні рекомендації можуть також підтримати пацієнтів щодо вибору відповідного методу лікування. Належним чином розроблена науково доказова версія клінічних рекомендацій з урахуванням освітнього і соціально-економічного статусу населення, викладена мовою, яку пацієнти можуть зрозуміти і використовувати, дозволить їм робити відповідний вибір щодо їхніх проблем здоров'я. Громадяни повинні знати про існування версій клінічних рекомендацій, знати, як освоїти їх, і бути забезпеченим ними, у разі коли будуть перебувати у ролі пацієнтів.

Практична адаптація клінічних рекомендацій, які були розвинуті відповідно до вимог національних організацій, залишає можливість також для врахування місцевих чи регіональних потреб, використання різних типів доступних навичок і технологій, економічних оцінок чи версій, відредагованих відповідним чином для пацієнтів, лікарів чи політиків. Цей процес гарантує, що специфічні місцеві проблеми і пріоритети будуть прийняті до уваги. Більш імовірно, що будуть мати ефект ті клінічні рекомендації, які спрямовані на задоволення потреб місцевої епідеміології, структури медичної допомоги і місцевих ресурсів.

Клінічні рекомендації можуть містити перелік суттєвих клінічних індикаторів для використання при оцінюванні результатів виконання клінічних рекомендацій.

Комітет Міністрів Ради Європи також розрізняє такий вид стандартів, як опції, який є нейтральним стосовно обов’язковості використання того чи іншого медичного втручання. Опції лише звертають увагу на доступність різних медичних втручань і на можливість робити власний вибір. Наприклад, вони вказують, що при лікуванні гіпертрофії простати слід робити вибір між операцією та препаратом, що зменшує гіпертрофію, вказує на можливі побічні ефекти при кожному з цих видів лікування.

Таким чином, у міжнародній практиці розрізняють такі основні види стандартів надання медичної допомоги: “власне стандарти“ (мінімальні та оптимальні), клінічні рекомендації та опції, залежно від ступеня обов’язковості виконання їх вимог. Міжнародна практика визнає юридичний статус “власне стандартів“, тоді як клінічні рекомендації та опції не мають визначеного юридичного статусу.

Група з розробки стандартів повинна формуватись із застосуванням мультипрофесійного підходу. Розробники насамперед повинні обирати для розробки стандартів теми, які актуальні з медичної та соціальної позицій, сприяти якомога високому ступеню доказовості, клінічній та економічній ефективності стандартів. Важливо забезпечити доступність стандартів до їх користувачів (перш за все практикуючих лікарів, пацієнтів, управлінців, правозахисників, економістів).

Сучасні міжнародні вимоги до різних видів стандартів полягають у такому:

визначенні сфери застосування стандартів;
визначенні користувачів стандартів;
залученні до розробки стандартів їх безпосередніх користувачів;
незалежності розробників стандартів від фінансуючої організації;
фінансовому обґрунтуванні стандартів, виходячи з наявних джерел та обсягів фінансування;
сприянні впровадженню нових технологій;
наявності в стандартах алгоритмів надання медичної допомоги, інформації для пацієнтів;
визначенні можливих наслідків упровадження стандартів;
дотриманні етичних норм, притаманних населенню країни, де використовуються стандарти;
зрозумілості для користувачів викладених у стандартах вимог;
проведенні тестування стандартів щодо їх якості;
необхідності апробації стандартів;
доступності стандартів до користувачів;
відпрацюванні процедури оновлення стандартів;
можливості виконання стандартами навчальних функцій.

Blog

Світовий досвід розвитку акредитації

Содержание

Акредитація у країнах Європи