Geum.ru

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Вид материалаДокументы

Содержание


Долг украине
Справжня, дійсна українська історія ще не написана, — додамо від себе. Вона чекає свого часу, як і своїх, не чужих істориків.
Подобный материал:
1   2   3

ДОЛГ УКРАИНЕ


Знаєте ли вы украинскую ночь?

Нет, вы не знаете украинской ночи!

Здесь небо от дыма становится черно,

и герб звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой, удалью и кровью

Запорожская бурлила Сечь,

проводов уздой смирив Днепровье

Днепр заставят на турбины течь.

И Днипро по проволокам-усам

электричеством течёт по корпусам.

Небось, рафинада и Гоголю надо!

Мы знаем, курит ли, пьёт ли Чаплин;

мы знаем Италии безрукие руины;

мы знаем, как Дугласа галстук краплен...

А что мы знаем о лице Украины?

Знаний груз у русского тощ —

тем, кто рядом, почёта мало.

Знают - вот украинский борщ,

Знают - вот украинское сало.

И с культуры поснимали пенку:

кроме двух прославленных Тарасов —

Бульбы и известного Шевченка,

ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

А если прижмут — зардеется розой

и выдвинет аргумент новый:

возьмёт и расскажет пару курьёзов —

анекдотов украинской мовы.

Говорю себе: товарищ москаль,

на Украину шуток не скаль.

Разучите эту мову на знамёнах лексиконах алых, —

эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...».

Разве может быть затрёпанней да тише

слова поистасканного «Слышишь»?!

Я немало слов придумал вам,

взвешивая их, одно хочу лишь, —

чтобы стали всех моих стихов слова

полновесными, как слово «чуєш».

Трудно людей в одно истолочь,

собой кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет, мы не знаем украинской ночи.


Важко визначити, чого у цьому творі більше — гіркоти від втраченої слави предків, гордості за індустріальні звершення в Україні чи пророцтва «чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»?!

Я думаю, прийшов час припинити суперечки щодо видатних людей, які за походженням є від одного етносу або народжені однією землею, а живуть і творять серед іншого етносу і вже на другій землі та ще й іншою мовою, кого і чого у них більше, чия кров сильніша, або чий батько старший. У системі координат загальнолюдських цінностей найбільш раціональним представляється такий алгоритм компромісу — той народ, який прийняв до себе особистість, дякує тому і тій землі, що його народили, а не заковтує інородця, пережовує його і видає після цього як своє національне надбання. А народ, який подарував іншому народу, а відтак і світові, свого генія, повинен про це пам'ятати і використовувати для подальшого розвитку інтелектуальної потуги свого народу.

На сьогодні в цій царині поки що існує величезна несправедливість і мабуть не одну книжку треба написати, щоб тільки перелічити всіх діячів науки, освіти, культури, мистецтва, літератури і журналістики, економіки та бізнесу, космонавтики й авіації, військової справи, тих, кого Україна забула і кого значна частина світової спільноти вважає вихідцями з Росії. А немешканці України, українці і неукраїнці, які залишили тут своє серце, увіковічили її своїми діяннями. Творами. Їх не армія — ціла армада.

Декілька замальовок про музику, її творців і виконавців. Музичні традиції в Україні сягають прадавніх часів, про що свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софії Київської, літописні згадки про співців Бояна та Митусу. Музична освіта пізніше культивувалася у братських школах, Києво-Могилянському колегіумі, у спеціальних школах при Війську Запорозькому, де готувалися оркестранти. Вона була однією з головних дисциплін у системі освіти у Харківському, Переяславському колегіумах, у всіх духовних училищах та початкових школах. Високий рівень музичної освіти серед українців був великою несподіванкою для уже згаданого раніше арабського мандрівника Павла Алеппського, який у 1654 і 1656 роках побував в Україні і відзначив це у своїх спогадах: «Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії». Визначну роль у розвиткові музичної освіти не лише в Україні, а й у Росії відіграла Глухівська співацька школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року. Учнів для неї підбирали з усієї України. Крім співу, учні опановували гру на скрипці, бандурі, цимбалах та інших інструментах. Вихованці школи потрапляли до кращих хорів та оркестрів України та Росії, а особливо обдаровані — до придворної капели у Петербурзі. Серед професійних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751-1825) — видатний співак, композитор і диригент. Та найбільший успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог. Народився у м. Глухові Сумської області. У 1759-1769 pp. був співаком Петербурзької придворної капели. У 1769-1779 pp. удосконалював свою майстерність в Італії. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, де він навчався у керівника капели, італійського композитора Бальдасаре Галуппі. Згодом Галуппі бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П. Чайковського.

Корені Дмитра Бортнянського — в українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

У композитора Чайковського Петра Ілліча (1840-1893) предки були українцями. Його прадід — Федір Опанасович Чайка був хоробрим козаком Миргородського полку. А дід, Петро Чайка, народився у 1745 році в селі Миколаївка на Полтавщині. Його юнаком «віддали в науку» до Києво-Могилянської академії. Тут у Київській академії і сталася метаморфоза із прізвищем, яке перелицювали на російський лад — Чайковський.

Іван Семенович Козловський (1900-1993) — видатний представник української вокальної школи. Володів голосом із тембром широкого діапазону, його виконанню були притаманні емоційність, легкість і теплота звучання, майстерність сценічного перевтілення.

Попри свою цілком заслужену популярність, світову славу, численні нагороди і престижні відзнаки І. С. Козловський завжди і всюди залишався людиною, і не людиною-космополітом, яка, досягши певних рубежів і становища, могла спокійно і цілком комфортно почуватися у «загальноросійському («загальносоюзному») морі». Співак усе своє життя був і залишався свідомим українцем, непересічним знавцем української музики, активним її пропагандистом, відомим виконавцем українських народних пісень.

Незважаючи на те, що Іван Козловський мав всесвітню славу, був відзначений найвищими нагородами, його важко назвати щасливою людиною. Внаслідок цькування він дуже рано (в 54 роки, хоча з успіхом виступав до 87-ми років) змушений був піти з Большого театру.

Його ніколи не випускали за кордон у розвинені країни. Адже по той бік «залізної завіси» жив (ніхто в СРСР цього не знав) інший знаменитий співак Козловський — Федір Семенович, рідний брат Івана Семеновича. 1919 року він виїхав на гастролі до Європи з хором Кошиця, і там хор залишився.

Козловський був великим українським патріотом. Україна завжди посідала найважливіше місце в його серці. Іван Семенович підтримував найтісніші зв'язки з київськими митцями, із земляками-мар'янівцями. В репертуарі співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Т. Г. Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом) тощо. Іван Семенович заповів поховати себе в рідній Мар'янівці, сам вибрав місце для могили, але й останню волю митця не було виконано: великий українець знайшов свій останній притулок на офіціозному Новодівичому цвинтарі у Москві.

Московські шовіністи від мистецтва робили і роблять все, щоб викреслити українську сторінку біографії Козловського. Насамперед це стосується видання його українських творів. Якщо оперні арії чи романси російською мовою можна купити, то українські твори неможливо знайти ніде ні за які гроші, хоча на них існує величезний попит. Деякі його найкращі записи українською мовою не перевидавались по 50-60 років. Лише завдяки старанням доньки Анни та Президента Фонду Козловського Бели Руденко 24 березня 2004 р. нарешті відбулася презентація подвійного компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича.

Вельми красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського. В одній із довгого переліку композиторів меломан може дізнатися, що Козловський виконував твори маловідомих Шапоріна та Власова, проте у списку немає... українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка. Здебільшого пишуть, що Козловський (який переїхав у Москву вже сформованим, відомим співаком, солістом оперного театру столиці України, маючи 26 років) «является ярким лредставителем русской вокальной школы» (!)

В останні роки шовіністичне нахабство перейшло усі межі — в Москві співакові вже навіть... змінено національність. Він тепер не «советский» чи хоча б «российский» (строго коректно було б «украинский и российский», а… «русский» співак.

Таким же ущемленим у правах людини, заручником компартійної системи був незабутній Олександр Петрович Довженко (1894-1956) — режисер зі світовим іменем, сценарист, драматург. Його фільм «Земля» у 1958 р. на референдумі у Брюсселі увійшов у число 12-ти найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Приречений обставинами проживати в Москві, О. Довженко весь час був пригнічений постійною тугою за рідною землею і в останні роки свого життя записав у щоденнику:

«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене у крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідній землі, у Києві, десь над Дніпром, на горі». У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про повернення архівів (зокрема щоденників митця, які згідно з волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті. Питання наразі не вирішено і, як висловився Ярослав Проць, «Хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась»... Вшанування пам'яті Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблено, було зроблено за часів СРСР: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті попри те, що в Україні Довженко був персоною нон-грата. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно.


Шановний юний друже! Шановний читачу!

Якщо підібрані і систематизовані матеріали хоч якимсь чином пробудили в тебе інтерес до українства, його місця і ролі у світовій історії й культурі, то я буду вважати, що витратив час на цю роботу недаремно. І якщо хтось із Вас захоче поповнити свої знання у цій царині, то може скористатися списком літератури, представленої у брошурі, і яка, звичайно ж, далеко не вичерпує всіх джерел інформації.

І насамкінець я хочу щиро подякувати всім авторам, які розмістили матеріали на цю тематику в Internet і надали безкорисливу можливість їх використання широкому загалу. Автор із вдячністю використав ці матеріали, не маючи часом можливості зробити посилання і назвати їх прізвища. Моїм виправданням може бути тільки одне — якщо хтось із цих авторів відзначить, що його матеріал використано ефективно на користь нашої спільної справи.

А закінчити я хочу пророчими словами Ліни Костенко [4]:

«Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних обрисів. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців».

Справжня, дійсна українська історія ще не написана, — додамо від себе. Вона чекає свого часу, як і своїх, не чужих істориків.

Ми не повинні допустити, щоб негативне минуле формувало сучасний тип українця. Наше завдання полягає в тому, щоб сучасний українець був здатен формувати належне майбутнє свого народу і своєї держави.

Тож до праці, добірне товариство!


Список використаної літератури

1. Залізняк Леонід. Київська Русь — перша українська держава // Пам'ятки України: Історія та культура.— 1997.— № 3.

2. Капранов В., Капранов Д. Закриваємо тему. Або востаннє про мовне питання // Дзеркало тижня.— 2007.— № 24 (653).

3. Малишевський І. Наші та не наші... // Дзеркало тижня.— 2007.— №48(423).

4. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала.— 1 вересня 1999 р.— К.: Видавничий дім «KM Academia», 1999.

5. Історія України в особах: Навч. посіб.— Ч. 2 / Під заг. ред. проф. В. П. Шкварул.— Миколаїв, 1993.

6. Коновець Олександр. Український ідеал.— К.: Видавничий центр «Просвіта», 2003.— 196 с.

7. Скляренко В. В., Харченко Т. М. та ін. 100 знаменитих людей України.— Харків: Фоліо, 2005.— 511 с.

8. Абліцов В. Г. Галактика «Україна».— К.: КИТ, 2007.— 435 с.

9. Циганенко Володимир. Народжені українською землею // Київенерго сьогодні.— 2004.— № 82.

10. Вернадський В. І. Українське питання і російське суспільство // Українознавство.— 2003.— № 4 (9).

11. Євтух В. Б., Ковальчук О. О. Українці в Канаді.— К., 1993.

12. Українці в світі.— Київ-Мельбурн, 1995.

13. Довідник з історії України.— К., 2001.

14. Народжені Україною: у 2 т.— К.: Євроімідж, 2002.

15. Енциклопедія історії України.— Т. 1.— К., 2003.

16. Висторобець А. Н. Сергей Бондарчук: Судьба и фильмы.—М., 1991.

17. Пономаньов А. Етнічність та етнічна історія України.— К.: Либідь,1996.

18. Павленко Ю. В. Передісторія давніх Русів у світовому контексті.— К.: Фенікс, 1994.

19. Баран В. Д., Баран Я. В. Походження українського народу.— К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2002.

20. ссылка скрыта

21. ссылка скрыта