Geum.ru

Лоцманенко білий, білий каштановий цвіт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Юрій ЛОЦМАНЕНКО



БІЛИЙ, БІЛИЙ КАШТАНОВИЙ ЦВІТ


Сорокін щільно причинив за собою двері. Його вродливе обличчя було втомлене й неприязне, здавалося - він чимось пригнічений. Це тривало частку секунди, але я встиг зафіксувати в пам'яті незвичний стурбований його погляд; по тому Сорокін одразу натягнув буденно-бадьору маску. Підійшов впритул до панелі моїх оптичних рецепторів, привітався, намагаючись видавити безтурботну усмішку:

- Здрастуйте.

Крізь зеленкувату портьєру пробивався грайливий ранковий промінь. Електричні плафони ще не було вимкнено, і в цьому химерному освітленні довга постать Сорокіна мала якийсь неприродний вигляд. Стрункий, як завжди вишукано зодягнений, він і тепер не зрадив звички і, вітаючись, чемно схилив голову.

- Як почуваєте себе?.. - Ледь помітні зморшки збіглися в кутиках його очей.

Сорокін постояв хвилину, очікуючи відповіді, - нібито й справді я міг почувати себе якось інакше. Потім присунув стілець, сів навпроти мене, закурив. Я помітив назву сигарет - «Прима». За моєї пам'яті Сорокін курив тільки «Приму», підкреслюючи вірність уподобанню. То була одна з багатьох вигаданих ним традицій, вигаданих, звичайно, для інших. Двома пальцями він тримав горіховий мундштук, теж традиційний, і уважно стежив за сизими звивинами диму.

- Ви слухаєте мене?

Дивно - скільки часу вже збігло, а я ніяк не можу призвичаїтись до цього «ви». Я розумію, що Володька Сорокін, веселий, дотепний співрозмовник і відчайдушний шибайголова, невиправний мрійник і щасливець, найкращий мій друг Володька залишився там - далеко... й назавжди. Там, де квітне зараз бузок, де прудконогі дівчата поспішають навздогін сонцю, де живуть, кохають, працюють і сваряться люди... Там, далеко. За два кроки від цієї порожньої чистої кімнати. Так, розумію все, однак чомусь боляче чути Володьчин голос, його чуже, офіційне «ви»...

- Я слухаю - живлення надходить нормально.

Сказати б: «Ну що за розмови, я завжди тобі радий, Вовко!» - але я не мав на те права: дружні стосунки - привілея людей.

- Сьогодні вівторок, я давненько не заходив... до вас, - Сорокін говорив притишено, наче в кімнаті, крім нього, був ще хтось, а він не хотів заважати. - Є новини...

Підвівшись, він струсив цигарковий попіл у попільничку. Колись, невдовзі після мого експерименту, Сорокін приніс цю попільничку сюди і поставив на блискучий низенький столик; чуття міри зрадило його тоді, а тепер він не роздумував над тим, що, може, краще трусити попіл просто на підлогу. Адже він приходив на хвилину й знову зникав за дверима у своєму справжньому світі, а попільничка лишалася поряд зі мною.

- Присядько перейшов до нашої лабораторії. Хлопець - золоті руки. Працювати з ним легко.

Сорокін ще розповів мені про зміну тематики лабораторії, про лаборантку Марічку - норовисте дівчисько, слова їй не скажеш, учора мов на зло спалила дефіцитний кріотронний тестер. Переказав сюжет останнього італійського фільму. Помовчав.

- Може, квартиру скоро одержу.

- Вітаю.

Він здивовано зиркнув на мене, насупився. І відразу удавано бадьоро почав розповідати про нову свою «геніальну ідею», яку шеф, старий ретроград, не дозволив внести до плану досліджень лабораторії.

- Ну дарма, потягну й сам... З Присядьком - хлопець він тямущий. Звичайно, якби не загинув Борис... Що я, дурень, верзу!.. Пробачте, я мав на увазі... Ви ж...

Новини були цікаві, та я відчував - Сорокін чогось не доказує. Втім, я міг і помилятися... людині це властиво. Адже в моїй механічній будові було більше від людини, і хоч людське «я» злилося неподільно з «я» машинним, однак завжди переважало перше. Згадка про біофізика Присядька, що мав посісти моє місце в лабораторії, не вразила мене. За два роки існування я звик до парадоксів і сприймав їх майже спокійно. Я слухав Сорокіна просто уважно, не більше, і терпляче ждав, коли ж він повість ту головну новину, якої, можливо, зовсім і не було.

Час спливав непомітно. Сорокін, видно, вичерпав запас новин і поглянув на годинника. Підійшов до вимикача, погасив електрику, дбайливо розсунув портьєри.

- Каштани вже зовсім розквітли... Може, відчинити вікно?

- Як хочете.

У кімнаті заграло травневе сонце. Постать Сорокіна вже не здавалася мені такою чудною, як раніше, але в кутиках очей і досі паслася череда незнайомих зморщок. Щось непокоїло Сорокіна. «Не скаже, - майнуло в думці. - А Борисові сказав би не вагаючись». Він знову добув сигарети, але не закурив, тільки смоктав мундштука. «Ні, не скаже».

- Ну, я піду... Час приймати дослід. - Його таки щось хвилювало.

- На все добре.

Сорокін попрямував до дверей, дедалі уповільнюючи ходу, зупинився. «Скаже», - зрозумів я. Щось стисло мені мозок - мій холодний молектронний мозок, наче непрозора завіса впала на бездоганно змонтовані лінзи моїх оптичних рецепторів... «Не треба!» - рвонулася думка. Я вчасно вимкнув гучномовці.

- Розумієте, ще одна, так би мовити, новина. Таня... - непевна усмішка викривила губи Сорокіна. Він умить стер її з лиця... Ця мить тривала нескінченно. - Сьогодні ми з Танею одружуємось. Ти пробач нам... Борисе.

Уперше він назвав мене моїм колишнім ім'ям.


* * *


Йому завжди не вистачало останнього дня, години, хвилини. «Хронічний цейтнот», - скаржився Володька, явно кокетуючи, і, замість читальні, спокійнісінько простував перед сесією до більярдної («Все одно не встигну!»). Я ніколи б не зважився на таке, однак Володька вмів викручуватися з будь-якої халепи. Йому неймовірно щастило. До анналів інститутських легенд увійшов переказ про випадок, коли Сорокін позичив елегантну валізку для подорожі, перед тим як виграти у студентській святковій лотереї мрію нашого курсу - туристську путівку в Карпати; з нього жодного разу не зняли стипендії, хоч причин до того не бракувало. «Ти - знахабнілий ледацюга», - казали йому хлопці. Володька погоджувався, але завжди уточнював: «Знахабнілий талановитий ледацюга». Що ж, він мав рацію, бо справді був талановитий, не те що я - «трудяга», «зубр», за непоштивим його визначенням. Ми були зовсім різної вдачі, але на диво всім потоваришували. П'ять років спільного життя в гуртожитку - п'ять років нашої юності перейшли до полиць моєї пам'яті незмінними, і корегувати їх тепер, через кілька років і за нових обставин, я не можу. У моїх спогадах Володька Сорокін лишився добрим товаришем, якого всі щиро любили, хоч і заздрили йому. Він міг не замислюючись віддати останню копійку і останню сорочку. Втім, так само не замислюючись, міг і взяти у товариша.

Учився Сорокін дуже нерівно, хоч наука давалася йому легко. Там, де мені доводилося наполегливо працювати годинами, йому вистачало хвилин. До того ж я на відміну од свого товариша завжди вагався, навіть коли знав щось напевне. «Вайло, - глузував Володька. - Ведмідь. Тобі, Борисе, все життя продиратися крізь хащі сумнівів, бо, коли на твоєму шляху трапиться товстий стовбур, ти довго вагатимешся: як же його обійти».

Так, я був вайло і ведмідь. У нашій дружбі Сорокін грав першу скрипку. В суперечках влучні Володьчині думки щоразу перемагали мої неквапливі міркування. Проте не завжди. Дійшовши певності, що це саме так, я вже не поступався, і Сорокін складав зброю. Бувало, спалахнувши раптово, як сірник, Володька наговорить усіляких дурниць, та ж мав мужність одверто визнати, що помилився. І за це я любив його.

Захоплення його минали швидко, правда, виникали вони ще швидше. Диплом він захистив блискуче, нікого цим не здивувавши, - Володьчине щастя було незрадливе.

По скінченні інституту нам обом запропонували роботу в лабораторії Куликова, і це був один із рідкісних випадків, коли пощастило не тільки Сорокіну, а й мені.

Плин часу незворотний. Чи не тому ми так часто повертаємося думками в минуле, відшукуючи там все нові, важливі для нас подробиці. Одна з найцікавіших властивостей мозку - селективне, вибіркове зберігання інформації. Пам'ять допомагає нам подорожувати в часі знову й знову, і тільки щаслива здатність людського мозку забувати робить ці подорожі безпечними. Адже плин часу - незворотний...

Куликов зустрів нас поблажливим запитанням: «Ви знаєте експериментальну біофізику? - І сам відповів: - Ні, звичайно». На цьому урочисте посвячення в лицарі науки скінчилося. Куликов без зайвих розмов послав нас перепаювати якусь примітивну схему на транзисторах.

Років на десять старший за нас, Куликов був уже вчений з ім'ям. Спочатку він здавався мені фанатиком, бо іноді не виходив з лабораторії по дві доби. Проте за короткий час він встиг переконати не тільки мене, а й Сорокіна, що для дослідника («справжнього дослідника», - підкреслював він) такий спосіб роботи - звичайнісінький. Не знаю, чи був він бездоганним взірцем для нечисленних своїх співробітників, але авторитет мав справжній. Навіть зухвалий Володька відразу скорився, та що там - скорився, він закохався у шефа і присягався, що ладен на власний кошт відлити бронзове погруддя Куликова за розум (Володька ніколи й нікому не прощав глупоти), якби не ота осоружна звичка вченого - фальшиво щось мугикати під час досліду.

Тільки тут, у лабораторії, я побачив, як Сорокін уміє працювати. І диво - інтерес до роботи у нього не згасав. Звичайно, Володька лишився Володькою, самовпевненим і свавільним. Він частенько збочував, відхиляючись од розробленої Куликовим методики, ставив незаплановані досліди, щоб перевірити власні міркування, сварився з Куликовим, докоряючи тому за дослідницьку сліпоту. Та Куликов був упертішим і щоразу повертав Володьку на правильний шлях.

- Він, безперечно, геній, - казав мені Володька після чергової сутички з шефом. - Звичайно, він геній, але... Давай-но, Борю, все ж спробуємо зробити за моєю ідеєю...

Ми тепер жили в гуртожитку нашого науково-дослідного інституту вдвох у невеликій кімнаті і, за давньою студентською звичкою, мали все спільне: їжу, книжки, навіть взуття. До сектора приватної власності належав хіба верхній одяг, бо пальто Сорокіна мало не сягало мені до п'ят, а моє при нагоді він міг надіти замість піджака. Володька став ще довший - двометровий здоровило і не грав у збірній з баскетбола тільки тому, що здавна віддав серце плаванню.

А втім, не тільки плаванню належало його серце. Ми обидва задивлялись на блакитнооку Таню, програмістку а дев'ятої лабораторії. Я, щиро кажучи, аж ніяк не хотів, щоб Володьчине захоплення цього разу було серйозне. Мене ж як потенційного суперника Володька навіть до уваги не брав. Поряд з ним я й сам собі здавався сірим, мов горобець. І досі не знаю, чому Таня з нас двох обрала мене, чому Володьчине непоборне щастя вперше зрадило його.


* * *


Вікно, яке відчинив Сорокін, вбирало травневий день. Каштани давно розквітли, тисячі білих свічок відбивали сонце. Вітер погойдував віти і обережно зносив білі пелюстки на асфальт. На тротуарі малеча гралася в класи. Покреслений крейдою на квадрати асфальт подобрішав і розм'як під теплими променями. На ньому нерівними друкованими літерами діти написали «НЕБО» і поряд, під кружечком - «СОНЦЕ». Одноманітний гомін вулиці заполонив і мою кімнату, лише Інколи гуркотливе авто перекреслювало його - на мить, не більше. Якийсь неуважний перехожий пройшовся по крейдяних класах, ступив черевиком у півколо-небо, натис на кружечок-сонце, не помічаючи, що накоїв: черевиком по небу!.. А білий каштановий цвіт все плив і плив додолу, наче сніг. Наче сніг...


Сніг був сліпучий, молодий, дзвінкий. Січень щедро насипав іскристі замети. Ліс. Білий, як сон. Дві нескінченні звивисті смуги пролягли між ялинами. Першими проклали лижню двоє, залишили голубі смуги в білому безмежжі й зникли.

- Таню!.. аню!..

- Поспішай!.. ай... ай!..

Я дожену тебе зараз і понесу на руках. Швидше, швидше, лижі, дужі руки не втомляться нести своє щастя!

- Люблю!.. лю... лю!..

Чому не знав я раніше, де ти, моя єдина? Як міг я жити, не вдивляючися в твої очі, не слухаючи твого сміху, не цілуючи тебе? Як міг я - без тебе?..

- Борисе... Борю... Борчику...

- Люблю!

Ялини дарують нам коштовні самоцвіти. Струсонув гілку - і вони посипалися до твоїх ніг білими пелюстками сніжинок. Візьми ж їх повні пригорщі - там сонячна повінь, там - голубінь неба. Який сліпучий день! Січень... Чи, може, - травень?

Травень. Каштани давно розквітли.


* * *


Ми наполегливо готувалися до генерального експерименту. Куликов геть знервувався, схуд, змордувався сам і замучив нас. Завжди стриманий і ввічливий, він останнім часом став дратівливим, не терпів заперечень. Як на гріх, кілька контрольних дослідів пройшли дуже невдало. Мабуть, саме це й наштовхнуло мене на деякі міркування, що принципово розходилися із ретельно розробленою системою Куликова. Мені бракувало ще знань і досвіду, щоб добре обгрунтувати свої припущення. До того ж, як завжди, я вагався. І все ж підсвідомо народилася певність: це має бути саме так.

Міцна чорна кава допомогла не спати ночами. Минув місяць, та моїм розрахункам не було краю. Тому я вирішив ознайомити з своєю ідеєю Куликова, звірившися на його дослідницьку чесність і незаперечний науковий авторитет.

Він вислухав мене уважно й похмуро, потім мовчки взяв стос списаних аркушів і поклав до шухляди.

- Ідіть працюйте, Борисе, - промовив стомлено. - Вам сьогодні неодмінно треба закінчити перевірку дуплексів вхідної системи. Від вашої ретельності залежатиме надійність всього блоку пам'яті. Гадаю, ви це знаєте не гірше за мене.

Я повернувся до приладів.

Через тиждень Куликов запросив мене до свого кабінету, витяг з шухляди мої розрахунки, ще якісь папери і купу перфорованих стрічок.

- Я спробував перевірити, Борисе, - він чомусь розгублено кліпнув безбарвними віями. - Звичайно, про точність не може бути мови, попередні результати мають розбіжність на півтора-два порядки. Можливо, твоя ідея правильна. Можливо, навіть перспективніша... за мою. Можливо. Але, Борю...

Куликов дивився собі під ноги. Мені ще ніколи не доводилося бачити, як червоніє наш залізний шеф.

- Мабуть, це паралельне рішення. Для його перевірки потрібно багато часу, ну... рік чи й більше. Перебудувати методику, поставити сотні, тисячі дослідів... ти це добре знаєш, Борисе. До того ж твоя ідея не перекреслює нашої роботи взагалі, просто це - інший шлях. Ми згаяли майже три роки, нам потрібен результат. Навіть коли він буде негативний. Зрозумій, Борю...

Що ж, я розумів Куликова. Експеримент відкладати не можна, хоч з'явилися серйозні сумніви в його доцільності. Все покаже сам експеримент. І ми завзято працювали далі.


Мені обіцяли квартиру в новому будинку, що його зводили для нашого інституту на Зарічному масиві. Таня не могла діждатися - коли вже його побудують, і ми частенько ходили туди дивитися. Клали шостий поверх, а наша квартира мала бути на дев'ятому. Легкі хмарини пропливали над нами, мало не торкаючись верхівок баштових кранів. Таня дивилася в небо й сміялася:

- Бачиш наше вікно? Онде, поряд із хмаркою. Ми поставимо біля нього твій стіл. А хмарини влітку впускатимемо крізь кватирку, вони, певне, м'які й прохолодні.

- Ну хіба що тільки хмарини, більш нікого.

- Все зрозуміло - ти збираєшся стати деспотом і рабовласником, - жартувала Таня.

- Зовсім ні. Я люблю тебе...

Вечорами, після роботи, Таня забігала до нас у гуртожиток, Володька делікатно поспішав у кіно, і ми наодинці мріяли про щастя.

- Щасливий ведмідь! - жартував Володька. - Бач, тут він не вагається. І за що тобі таке щастя? - І плескав мене по плечу. - Радий за тебе.

Здавалося, він і справді радів. Принаймні я вірив у його щирість.


* * *

Настав час експерименту. Ще за два дні до лабораторії привезли злого, як сатана, шимпанзе. Цей ненажера безперестанно люто трусив грати клітки, вимагаючи їжі. Куликов спробував почастувати шимпанзе бутербродом з власного сніданку, але примхлива мавпа пожбурила бутерброд геть.

- От і моделюй такого дурня, - образився за Куликова Володька.

Мавпі поголили маківку, тварину прив'язали до столу й почали приладновувати безліч біоелектродів та датчиків Ця пекельна робота потребувала ювелірної точності. Двадцять дві години ми не відходили од приладів, забувши про їжу і сон. Найменше стомився шимпанзе: він увесь час спав, після того як йому зробили анестезію. Експеримент мав завершити перший етап лабораторних досліджень. Його метою було моделювання індивідуальності примата - функціональний відбиток невимовно складної структури, про майбутню «поведінку» якої можна було тільки гадати. Сама того не підозрюючи, мавпа задавала програму численним кібернетичним пристроям; ті в свою чергу відтворювали функціональну копію її мозку в головній біомеханічній системі. Два мільярди активних молектронних клітинок, оптильйони загадкових мобільних зв'язків між ними, зір, слух, дотик - усе те, що ми не завжди правильно називаємо вищою нервовою діяльністю, - тепер мала вмістити гранчаста чорна шафа.

Та це був перший етап. Зухвалий задум-мрія наступного етапу досліджень - скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. Ця проблема здавалася нам грандіозною і фантастично далекою. Хіба я міг знати, що саме завдяки моїй ідеї та випадковому збігу обставин це станеться так швидко?..


* * *


Вітер підкрався зненацька, переплутав каштанові віти за вікном, зірвав із святкових свічок білі пелюстки - і по ніс кудись. Безхмарний день заполонив місто, не було кінця-краю сонячній вроді, оздобленій білим каштановим цвітом. Певне, й вітер знав смак в оздобах. Одні ніс за виднокрай, інші впускав додолу - граючись чи випадково?

Випадковість. Дивна, незрозуміла, жорстока категорія. Все життя стикаємося ми з випадками, і тільки в безмежній кількості вони підкоряються законам. Але один, цілком конкретний випадок, одну комбінацію з мільйона передбачити не можна...

Втомлені до краю, ми з Сорокіним поверталися додому. Експеримент з моделюванням мозку мавпи, щойно завершений, вдався далеко не в усьому, однак і це була перемога! Люди ще не знали про нашу перемогу. Не здогадувався про неї отой поважний перехожий з портфелем, не мала уявлення про нашу радість молода вродлива жінка в сонячних окулярах, а голоногій дівчинці з м'ячем усі наші турботи взагалі були нецікаві. Жовтогарячий м'яч підстрибував від асфальту до засмаглих рученят, слухняно скоряючись маленькій володарці. Ось він підскочив високо-високо, впав на край тротуару й покотився по бруківці. Стій, не тікай, м'ячику, дівча зараз врятує тебе!

І одразу пролунав пронизливий скрегіт гальм машини, без вагання метнулося услід за дівчам моє тіло, я відчув страшний короткий поштовх, і жовтий-жовтий м'яч зник десь у безодні...


* * *


Несила згадувати палату лікарні, довгі місяці очікування і впертої надії. Приходили товариші, щовечора відвідував незвично тихий Сорокін. А Тані я заборонив приходити.

Зрештою всі крапки над «і» поставлено. Питання часу - чи встигне Куликов? Він перебудував роботу лабораторії і тепер поспішав втілити у химеричні конструкції мою ідею.

Він встиг. У пам'ять врізалась остання наша розмова у лікарні.

- А може, все ж не варто, Борисе?

- Облиш, це давно вирішено. Я маю право!

- Ти певен? - сумно спитав Куликов.


* * *


Двоє внесли до неприродно чистої кімнати лікарняні ноші, поставили їх перед гранчастою чорною шафою і вийшли.

- От ми й зустрілися вперше, - промовила непорушна людина на ношах. - Як маю звертатись до тебе? На ім'я? Але ж ти тільки машина - чутлива, розумна, таємнича, але машина. Звідки я знаю, чи все ти взяв від мене, чи не забув якоїсь частки мого «я»?.. Не мовчи! Переді мною критися немає потреби. Усе, що знаю я, мусиш пам'ятати і ти, твій голос має бути моїм, ти повинен бачити мене моїми очима... Я дав тобі життя!

- А я не критимусь. Нащо? Це наша перша зустріч - так. Можливо й остання. Ще в той час, коли я був тільки тобою, коли не з'явилося це страшне почуття різнопросторовості самого себе, ще тоді світ був дивний і непростий. Тим більше тепер. Тому зайве казати: «Ти повинен». Я існую відтоді, як тебе поклали в енцефалотрон. Ти вважаєш себе вищим за мене? Але хіба можна бути вищим за самого себе?

- Однак ти тільки машина, людиною тобі не стати ніколи! Десь має бути різниця...

- А яка між нами різниця? Матеріальна форма? Нехай я стою тут незрушно - мертва і водночас жива чорна шафа, функціональна копія твого «я», але й тебе привезли сюди нерухомого, нездатного до активної дії, і в нас обох живе тільки одне - мозок. Жовтогарячий м'яч - бруківка - перебитий хребет. Випадковість. Чи, може, ти вбачаєш різницю в самій будові розумового апарата? Пусте! Відрізняється тільки матеріал, функціональна тотожність зрівнює нас. Якби ми помінялися зараз ролями, ти не помітив би цього відразу. Форма завжди нескінченна...

- Нехай так. Можна, кінець кінцем, припустити, що розмовляєш сам з собою наодинці. Але в цьому випадку індивідуальність лишається неподільною, процес мислення не подрібнений різночасністю висновків. Суперечка зводиться до самоконтролю, і наслідок її має значення для свідомої дії лише одної... одного об'єкта. Пробач, я не можу сказати - людини...

- Ти вибачаєшся перед собою?

- Ні, перед тим, що розділяє нас.

- Я вже казав - ми рівні. Рівні!

- Але почуття, людські почуття - любов, страх, відчай, радість, біль, нарешті, насолода, гнів?..

- Я відчуваю все. Невже ти гадаєш, що мені не боляче вимовляти ім'я - «Таня»? Не можу забути і твій біль - ті довгі місяці у лікарні, і нерухомість, і вперту надію. Твою надію... Тепер ми знаємо, вона була марна. Ти мусиш вмерти, бо не передбачив одного випадку з мільйона. І ти покинеш цей світ скоро, а разом з тобою зникне та частка мого «я», що вже не належить мені.

- Яка ж ти жорстока, чорна шафо!

- Хіба жорстокість - сказати правду самому собі? Не забувай, ми - одне. Нас роз'єднує простір і час, ми існуємо в несумірних координатах, але ми - одне. А хіба не жорстоко було зважитися на злочинний мерзенний експеримент? Хто дав тобі таке людське право - створити мене?

- Не розумію...

- Так зрозумій! Май мужність бути чесним перед самим собою. Я знаю - ти говоритимеш зараз про пріоритет, про своє міфічне право навіть безпомічним випробувати власну блискучу ідею, яку втілив у життя за тебе Куликов. Ти думатимеш, якщо не скажеш вголос, про героїчність останнього в житті свідомого вчинку. Ще б пак, він ризикував своїм дорогоцінним життям, яке й без того от-от мало урватися, він перевіряв свою геніальну гіпотезу, він переборював свої почуття!.. Свої!.. Ви, люди, навіть не помічаєте власного егоїзму. Нікому з вас не спало на думку, що невдача отакого експерименту була б далеко гуманніша за успіх. Ви створили нову розумну й чутливу істоту-нелюдину, яка любить, відчуває, мислить вашими поняттями й категоріями, але яка ніколи - ніколи! - не матиме вашого щастя, ваших взаємин, не матиме навіть права на смерть. Для вас я машина, чорна шафа, парадокс, усе що завгодно, але - не людина. О, як боляче жити машині!..


* * *


Вовко, Вовко! Я не образився на тебе за людське твоє щастя - це було б безглуздо. Щасти тобі й надалі. Але навіщо відчинив ти вікно у травневу блакить? Щоб вітер заніс до моєї кімнати каштановий цвіт спогадів? Щоб сніг білих пелюсток укрив блискучу чорну шафу? Кому потрібен сніг у травні?..

- Таню!.. аню!..

- Поспішай!.. ай.. ай!..

Не розчиняй більше вікна, Володимире.


© ЛОЦМАНЕНКО Ю. Право жити: Фантастичні оповідання. – К.: Молодь, 1967. – 84 с.