Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису стрелковська юлія олександрівна

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до першого розділу
Розділ 2 Кримінологічні особливості маргіналізації та участі представників окремих соціальних груп в організованій злочинній дія
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Висновки до першого розділу


1. При вивченні маргінальних явищ у кримінології переважає трактування маргінальності як перебування особи або групи на узбіччі суспільства, які утворюють його “соціальне дно”. Однак у зв’язку з докорінними державними та суспільними змінами за останні десятиліття, наслідком яких стала поява “нових” маргінальних груп, вбачається за необхідне їх вивчення кримінологічною наукою, особливо у контексті їх участі в організованній злочинній діяльності. Такий підхід допоможе розришити сферу застосування концепції маргінальності в кримінології.

2. У зв’язку з об’єктивно-суб’єктивною природою феномена маргінальності, пропонується визначати маргінальність як особливий стан особи, що характеризується об’єктивними та/або суб’єктивними змінами її соціального статусу, наслідком чого є розрив соціально-корисних зв’язків із референтною групою, криза самоідентифікації, відчуження особи, дезадаптованість до нових умов життя, в результаті чого індивід опиняється між двома або більше соціальними групами, у жодній з яких він не є (або не відчуває себе) її повноправним членом; а маргіналізацію – як процес зміни соціального статусу особи та/або його самоідентифікації, що супроводжується розривом економічних, культурних та інших соціально-корисних зв’язків, у результаті чого така особа об’єктивно чи суб’єктивно витискується із соціальної групи, до складу якої вона входила раніше.

3. Маргінальність є криміногенним чинником, однак ступінь криміногенності особи залежить від того, носієм якої маргінальності (периферійної чи пограничної) вона є, а також від спрямованості злочинної діяльності (загальнокримінальної та економічної).

4. Увага акцентується на необхідності розрізняти терміни “злочинність маргіналів” та “маргінальна злочинність”, оскільки вони не є тотожніми. У зв’язку з цим пропонуються такі їхні визначення: “злочинність маргіналів” – сукупність злочинів, що скоюються представниками маргінальних верств населення; “маргінальна злочинність” – злочинність, що знаходиться у периферійному або пограничному стані відносно іншої злочинної спільноти або кримінальної субкультури.

5. Маргінальність та злочинність являють собою явища, що взаємодетермінують одне одну. Вплив маргіналізаційних процесів на стан злочинності у суспільстві відбувається за двома основними напрямами: 1) маргінальність є криміногенним чинником, тому на рівні злочинності в цілому тягне скоєння злочинів (на відміну від індивідуального рівня, де такий зв’язок має виключно випадковий характер); 2) віктимологічний аспект проблеми маргінальності (більшість маргінальних особистостей характеризуються підвищеною віктимністю, що у деяких випадках провокує скоєння стосовно них злочинних дій). Зворотній процес – вплив злочинності на рівень маргіналізації суспільства – пропонується розглядати за такими напрямками: 1) у результаті скоєння злочинів, переважно економічної спрямованості, до Державного бюджету та бюджетів інших рівнів не поступає велика кількість грошової маси. Крім того, чим вищим є рівень злочинності, тим більше коштів держава має витрачати на утримання правоохоронних органів та установ виконання покарань. Зазначене обумовлює значне зменшення матеріальних ресурсів, які можна витратити на соціальну допомогу незахищеним верствам населення, а це, у свою чергу, значно підвищує вірогідність їх маргіналізації; 2) відбуття особою покарання у виді позбавлення волі за скоєний нею злочин у переважній більшості випадків обумовлює її маргіналізацію після звільнення; 3) скоєння стосовно особи певних злочинів може призвести до початку процесу її маргіналізації або до поглиблення вже існуючого.

6. Виокремлені маргінальні групи, які подальше вивчатимуться в структурі організованої злочинності у межах цього дослідження: мігранти; колишні військовослужбовці; колишні співробітники правоохоронних органів; колишні спортсмени; особи, що відбували покарання у місцях позбавлення волі. Вищезазначений перелік не є вичерпним, однак такий вибір обумовлено тим, що участь представників перелічених маргінальних груп у діяльності конкретних організованих злочинних угруповань істотно підвищує їх суспільну небезпеку, а також, як правило, має найбільший суспільний резонанс.

Розділ 2

Кримінологічні особливості маргіналізації та участі представників окремих соціальних груп в організованій злочинній діяльності

2.1. Визначення та структура організованої злочинності


Визначення організованої злочинності є однією з ключових проблем сучасної кримінологічної науки. Підвищений інтерес науковців обумовлений актуальністю цього напряму досліджень, оскільки “вже не одне десятиріччя організована злочинність супроводжує економічний і культурний розвиток більшості країн світу, стимулюючи існуючі та породжуючи нові вади людського суспільства [40, c. 45]”. Починаючи з кінця 80-х рр. минулого століття розробкою поняття цього феномена займалося багато відомих кримінологів [38, 41, 42, 49, 75, 82, 137-139, 146, 195-197, 200, 204, 205]. Невипадково, матеріали усіх трьох “круглих столів” з питань організованої злочинності, які проводилися Кримінологічною Асоціацією, починаються саме зі спроби розробити її поняття.

Єдиного визначення організованої злочинності не міститься й у міжнародних документах. Більше того, неодноразово висловлювалася думка щодо неможливості вироблення такого. Так, на VІІІ Конгресі ООН по попередженню злочинності та поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 р.) було зазначено, що одним формулюванням неможливо визначити багаточисельні види організованої злочинності, обумовлені різними факторами, у тому числі етнічними, економічними. Однак у цілому це явище можна охарактеризувати як складні кримінальні види діяльності, здійснювані у широких масштабах організаціями та іншими групами, які мають внутрішню структуру, отримують фінансовий прибуток та набувають владу шляхом створення та експлуатації ринків незаконних товарів та послуг [146, c. 8].

Дійсно, такий багатоплановий феномен, що має дуже багато проявів, складно окреслити одним єдиним визначенням. До того ж, організована злочинність не стоїть на місці. Вона розвивається разом із суспільством, його економікою, іноді навіть випереджаючи їх. Коли певні способи її діяльності стають відомі правоохоронним органам, представники організованої злочинності винаходять інші, тобто їхня діяльність постійно змінюється, виходячи на якісно інший рівень. Як слушно зазначає колишній міністр юстиції США Р. Кларк, суттєвою ознакою організованої злочинності є її диверсифікація [84, c. 116], тобто розподіл коштів між різними, не пов’язаними один з одним, напрямами діяльності, розширення кількості видів та найменувань продукції та послуг з метою зниження ризику.

Виходячи із цього, у 1995 р. Радою Європейського Союзу було розроблено такі загальні критерії визначення організованої злочинності: “1) взаємодія (спільна діяльність) більш ніж двох осіб; 2) розподіл функцій (у кожного учасника має бути своє чітко визначене завдання); 3) діяльність протягом тривалого періоду чи без заздалегідь установленого терміну; 4) суворі внутрішня дисципліна та контроль; 5) підозра у вчиненні тяжких злочинів; 6) вихід за межі національних кордонів; 7) застосування насильницьких методів примусу з метою залякування; 8) використання комерційних чи інших ділових структур; 9) участь у відмиванні грошей; 10) вплив на політику, засоби масової інформації, органи державного управління, органи юстиції та економіку; 11) мета – прибуток, вигода, влада. Крім того, зазначено, що для віднесення злочинного угруповання до організованого необхідно, щоб воно відповідало щонайменше шести з 11 вищенаведених критеріїв, при цьому обов'язковою є наявність 1, 5 і 11 [129, c. 114]”.

Проаналізувавши міжнародний досвід регламентації питань, пов’язаних з організованою злочинністю, варто звернутися до чинного українського законодавства. У ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. [162] під організованою злочинністю розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлюються Кримінальним кодексом України (далі КК України). “При цьому ознаки таких злочинів у КК України майже не визначені. Незважаючи на прогресивний характер названого Закону, слід визнати: наведене поняття не отримало належної підтримки з боку вчених та практиків, що суттєво заважає діяльності спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю та інших правоохоронних органів [111, c. 54]”.

На відміну від розглянутого закону, Кримінальний кодекс України не дає визначення організованої злочинності. Натомість він містить низку норм, що надають можливість притягнути до кримінальної відповідальності учасників організованої злочинності на різних рівнях: Розділ VI Загальної частини КК України [99] присвячено співучасті у злочинах: визначені види співучасників; сформульовані поняття “організована група” та “злочинна організація”, регламентована кримінальна відповідальність співучасників, у тому числі кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи або злочинної організації.

Як зазначає Н.П. Водько, підвищена суспільна небезпека організованої злочинної діяльності у нормах Особливої частини КК Російської Федерації виражається у декілька способів, які, на думку автора цього кримінологічного дослідження, справедливі й для КК України:
  1. Організований характер злочинних діянь виступає в якості одного з обов’язкових елементів низки переважно тяжких та особливо тяжких злочинів (наприклад, згідно з КК України, це ст. 255 КК України – створення злочинної організації; ст. 257 КК України – бандитизм; ст. 260 КК України – створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань тощо).
  2. Скоєння злочину у складі організованої групи є кваліфікуючою ознакою значної кількості злочинів, передбачених Особливою частиною КК [32, c. 28].

Крім вищевикладеного, необхідно зазначити, що згідно з п. 2 ч.1 ст. 67 КК України скоєння злочину організованою групою визнається обставиною, що обтяжує покарання, якщо це не передбачено у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

Проблема визначення організованої злочинності існує не лише, й не стільки на законодавчому рівні, скільки на науковому. Із цього питання серед науковців спостерігається ще менша єдність. Так, “І.І. Карпець вважав, що необхідно прямо перелічити статті закону, які є найбільш характерними для організованої злочинності (розкрадання, крадіжки, зловживання наркотиками, контрабанда, бандитизм, розбій, вимагання тощо), що дозволить виключити розширювальне тлумачення поняття “організована злочинність [108, с. 537]”. Однак, як слушно зазначає В.В. Лунєєв, неможливо скласти хоча би приблизний перелік злочинів, які варто було б віднести до організованих, тому що такого переліку не існує. А якщо його винайти, то необхідно буде безперервно його доповнювати. Визначивши скоєння яких-небудь злочинів своєю основною справою, організовані злочинці не можуть об’єктивно та суб’єктивно зупинитися перед будь-яким іншим діянням, яке дає їм шанс процвітання, виживання й порятунку. У зв’язку із цим їх кримінальна діяльність із часом генералізується. Тому перерахувати усі злочини, що вчиняються ними, апріорі неможливо. Їх відносно повний перелік можна скласти лише постфактум як результат обліку за певний період на певній території [108, c. 537-538].

А.І. Долгова визначає організовану злочинність як складну систему, в яку залучена чимала частина населення і за сутністю організована злочинність являє собою альтернативне суспільство зі своєю економікою, соціальною та духовною сферами, своїми системами управління, безпеки, формування молодого покоління, судами, своєю внутрішньою та зовнішньою політикою. Це особливий світ, і чимала частина представників цього світу буває соціалізована саме в рамках його норм, традицій, цінностей, стереотипів поведінки, знаходиться у системі специфічних соціальних зв’язків усередині зазначеного світу, а також цього та зовнішнього світу [139, c. 20].

Розкриття феномена організованої злочинності як паралельно існуючої відносно держави організації, що повторює суспільну систему, в якій вона існує, пристосовується до цієї системи, заповнює ті ніші, які не заповнені державою, В.І. Куліков називає широким трактуванням цього поняття. Визнаючи правомірність такого тлумачення, він вважає його безперспективним і в науковому, і в практичному сенсі, оскільки воно базується більшою мірою не на виявленні стійких закономірностей, а на виділенні її окремих ознак, які проявляються в соціальній, економічній та політико-державній сферах діяльності. При цьому В.І. Куліков виокремлює два головних фактори визначення організованої злочинності: власне організовану злочину діяльність та організовану злочинну групу, які, на його думку, дійсно визначають організовану злочинність як специфічне кримінальне явище та мають служити відправними точками наукових досліджень та наступного формування методів, прийомів та засобів боротьби з нею [146, c. 155].

Зазначена позиція вважається слушною, оскільки організована злочинність проявляє себе саме через організовану злочину діяльність, суб`єктами якої є організовані злочинні утворення. Виходячи з цього, з урахуванням мети та завдань цього дисертаційного дослідження, можна сформулювати робоче поняття організованої злочинності: – це складна система, із власною субкультурою, у рамках якої певна кількість осіб соціалізується, що охоплює усі сфери життя суспільства та проявляє себе ззовні через організовану злочинну діяльність, основною метою якої є отримання прибутку.

Під організованою злочинною діяльністю у науковій літературі розуміють особливий вид кримінального промислу, що здійснюється організованими злочинними формуваннями, які мають відповідні поставленим злочинним цілям структуру, внутрішню організацію, управління та зовнішні зв’язки (у тому числі й корумповані), та реалізується шляхом планування та скоєння різноманітних видів злочинів, як загальнокримінальної, так і економічної спрямованості [7, c. 17].

Оскільки у межах цієї роботи досліджуються окремі маргінальні групи саме в структурі організованої злочинності, окрему увагу слід приділити питанню її структури. Так, вбачається можливим виділити два підходи до розгляду структури організованої злочинності. Умовно їх можна назвати “горизонтальним” та “вертикальним”.

Перший із них базується на загальному визначенні структури злочинності в цілому, під якою в кримінологічній теорії розуміється “відношення окремого виду або групи злочинів до всієї маси злочинності у тому чи іншому регіоні за конкретний період. Вона визначає частку (питому вагу) виділених за певними підставами різних категорій злочинності. Завдяки цьому показнику виявляються будова злочинності, її внутрішній склад [104, c. 40]”. Виходячи із цього, горизонтальну структуру організованої злочинності можна визначити як відношення окремого виду злочинів або групи злочинів, скоєних організованими групами та злочинними організаціями, до всієї маси проявів організованої злочинності на певній території за конкретний період.

Структуру злочинності можна розглядати виходячи із соціально-демографічних, кримінально-правових та кримінологічних ознак. Так, базуючись на кримінально-правових ознаках злочинів, що вчиняються у складі організованих груп та злочинних організацій (тобто мова йде про кримінально-правову структуру організованої злочинності) різні автори виділяють конкретні напрямки організованої злочинної діяльності. Наприклад, А. Нікітін зазначає, що “основними проявами організованої злочинності в Європейському Союзі є: нелегальна імміграція, викрадення автомобілів, торгівля наркотиками, зброєю та іншими забороненими товарами, шахрайські операції з доходами державного бюджету і з матеріальними коштами Європейського Союзу [129, c. 114]”. В.С. Овчинський на основі розгляду сфер діяльності транснаціональних злочинних організацій наводить більш широкий перелік: наркобізнес, незаконний обіг зброї, торгівля ядерними матеріалами, крадіжки та контрабанда автомобілів, злочинні напади на вантажі, організовані форми незаконної міграції, організована проституція, торгівля органами людського тіла, посягання на об’єкти культури та витвори мистецтва, комп’ютерні злочини, незаконна торгівля дикими тваринами та незаконне знищення небезпечних відходів [146, c. 40-50].

Професор Джей Альбанезе пропонує умовно поділити усі напрямки діяльності представників організованої злочинності на три види: постачання заборонених товарів; надання незаконних послуг; проникнення в легальний бізнес. Саме їх він пропонує розглядати як складові сутності організованої злочинності [91, c. 321].

Крім уже розглянутої кримінально-правової структури організованої злочинності, існує також її соціально-демографічна структура, яка ґрунтується на таких соціально-демографічних ознаках особи злочинця, як стать, вік, національність, сімейний стан, освіта, наявність чи відсутність роботи, місце постійного проживання тощо. Саме цей тип структури організованої злочинності здається найбільш цікавим у контексті теми дослідження.

Як слушно зазначають автори монографії “Личность преступника” Ю.М. Антонян, В.Н. Кудрявцев, В.Е. Емінов, при різноманітті функцій та сфер діяльності злочинних груп та спільнот, характеристики особи їх учасників виявляються вельми багатоликими та різноманітними, у зв’язку з чим не піддаються якій-небудь єдиній оцінці. Підтвердженням цьому є запропонований авторами розподіл учасників організованої злочинності на чотири основні групи осіб, що суттєво відрізняються одна від одної за своїми характеристиками:
  1. Лідери організованих злочинних угруповань (ОЗУ) та спільнот. Це заповзятливі, грамотні, вольові, авторитетні люди. Якщо для ОЗУ характерними є, як правило, ватажки суто кримінальної орієнтації, то лідери злочинних спільнот безпосередньо до суто кримінального контингенту частіше за все не мають ніякого відношення та є представниками соціально-елітарних верств, залишаючись у тіні.
  2. Спеціалісти різного профілю (фінансисти, економісти, юристи, інженери, експерти тощо). Усі вони непогано підготовлені, зазвичай мають вищу освіту, володіють іноземними мовами. Це – високооплачуваний персонал.
  3. Технічний персонал, що необхідний у будь-якій організації. Його характерною особливістю є скритність щодо місця та характеру роботи, кадрів установи, її дійсного призначення, а також розміру доходів.
  4. Нижча ланка: охорона, бойовики, внутрішнє та зовнішнє спостереження, фізична безпосередня участь у різних операціях (підкуп, рекет, погрози, насильство, вбивства тощо) [4, c. 209-211].

На складнощі, які існують при складані характеристики особи учасників ОЗГ, вказують також вітчизняні вчені. Так, як слушно зазначає І.М. Даньшин, “...виникають труднощі при вирішенні деяких питань кримінологій, що стосуються в першу чергу особи винних. Тут доводиться оперувати з вибірковими даними, відповідно до яких можна стверджувати, що учасники організованих злочинних угрупувань за своїм соціально-демографічним статусом та соціально-ролевими ознакам зовсім не схожі між собою. Серед них зустрічаються люди і зрілого, і молодого віку; особи, як правило, матеріально забезпечені; ділки тіньової економіки та кримінальні авторитети; чиновники-хабарники і працівники контролюючих і правоохоронних органів, що розклалися; колишні спортсмени і військовослужбовці, що вибилися з життєвої колії; безробітні фахівці-виробничники... [49, с. 16]”.

Для з’ясування соціально-демографічної структури організованої злочинності, що притаманна Одеському регіону, проаналізовано дані Центру статистики Управління інформаційних технологій при ГУМВС України в Одеській області. Усього було вивчено 529 статистичних карток (Ф. 2 Статистична картка на особу, яка вчинила злочин – Додаток до п. 6.2.4. Інструкції про єдиний облік злочинів, що ведеться МВС України) на осіб, що входили до складу 118 організованих груп та злочинних організацій, відносно яких кримінальні справи були закінчені та направлені до суду за 2002–2006 роки. Як показали результати цього дослідження, переважну більшість обвинувачених становлять чоловіки – 86,2% (456 осіб), жінки становлять лише 13,8% (73 особи). Зазначені особи розподілилася за віковими групами так: 14–17 років – 0,4%; 18–24 роки – 21,5%; 25–28 років – 17,2%; 29–39 років – 38,3%; 40–49 років – 14,7%; 50–59 років – 6,2%; 60 років та більше – 1,7%.

Що стосується громадянства обвинувачених осіб, то 89,9% є громадянами України; іноземці складають лише 9,2%, із них 7% – громадяни країн СНД; решта – 0,9% – особи без громадянства. У зв’язку з цим не викликає здивування розподіл обвинувачених осіб за національною ознакою: більшість із них – 66,3% – українці; 16,2% – росіяни; 6,1% – молдавани; однакова кількість представників вірменської та гагаузької національності – по 2,2%; болгари становлять лише 2%; грузини – 1,8%, представники інших національностей (такі, як цигани, білоруси, євреї, башкири, греки, німці, чеченці, азербайджанці та монголи) становлять менше 1% кожна. Переважна більшість обвинувачених постійно мешкають в Україні – 92,2%, інші – 7,8% у таких країнах, як Молдова (5,4%), Грузія (1%), Туреччина (0,6%), Росія (0,4%) Азербайджан та Монголія (по 0,2%). Стосовно постійного місця проживання вищезазначених осіб, то 81,7% є місцевими мешканцями, 11,4% – мешканці інших областей України, 3% – постійно проживають на території інших держав, 1,2% – приїхали до Одеси або Одеської області та проживають у гуртожитках, лише 2,7% є особами без постійного місця проживання. На окрему увагу заслуговують дані щодо рівня освіти та місця роботи обвинувачених. Так, згідно з даними статистичних карток, що досліджувалися, вищу освіту мають 19,1% осіб; неповну вищу – 2%; професійно-технічну – 20,7%; повну загальну середню – 25,1%; базову загальну середню – 31,5%; початкову – 1%; без освіти – 0,6%. Однак, незважаючи на відносно високий рівень освіти порівняно з особами, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі (табл. А 5), переважна більшість осіб, обвинувачених у скоєнні злочинів у складі організованої групи або злочинної організації, – 70% – на момент скоєння злочину ніде не працювали. Останній показник також є значно вищим за аналогічний показник серед осіб, що перебувають в установах виконання покарання в Одеській області (табл. А 7).

Другий підхід щодо визначення структури організованої злочинності – “вертикальний”. Так, А.І. Долгова запропонувала виділяти три рівня організованості у злочинності [137, c. 11-15]. Погоджуючись з вищенаведеною думкою, В.В. Лунєєв зазначає, “що не можна стверджувати, що організована злочинність – це найвищий рівень злочинного формування. У ній можна знайти усі три рівні: і організовані злочинні групи, і ієрархічний конгломерат груп, і високу організацію самого злочинного середовища. До того ж згуртоване ядро організованих злочинців може спиратися у своїй діяльності і на аморфні утворення з різним ступенем організованості [137, c. 25]”.

Виходячи з рівнів організованості у злочинності, можна виділити декілька основних типів організованих злочинних утворень. До таких належать організовані групи та злочинні організації (згідно з термінологією діючого Кримінального кодексу України); організовані злочинні групи (Конвенція ООН [86]); організовані злочинні угруповання, формування, спільноти (термінологія, що використовують різні науковці). Усі зазначені структури можна розглядати як суб’єкти організованої злочинної діяльності, які, у свою чергу, мають власну внутрішню структуру.

Щодо внутрішньої структури суб’єктів організованої злочинної діяльності серед науковців немає єдиної думки. Так, під час розгляду цього питання на Всесвітній конференції на рівні міністрів внутрішніх справ (безпеки) про організовану транснаціональну злочинність, проведену Економічною та соціальною Радою ООН 21–23 листопада 1994 р., існувало декілька точок зору. На думку деяких експертів, організована злочинність представлена великими, побудованими за ієрархічною ознакою організаціями, структура яких скоріше нагадує традиційні корпоративні об’єднання. Їх опоненти вважали, що в основному організовані злочинні угруповання не мають строго визначеної структури, є порівняно невеликими у розмірах, відрізняються гнучкістю, значним ступенем авантюризму та швидкою адаптованістю. Фактично справжня сила та ефективність організованої злочинності обумовлені саме їх аморфністю. На відміну від оформлених корпоративних структур, організована злочинність більше нагадує мережу соціальних зв`язків у суспільстві. Для кращого розуміння ці структури слід розглядати не з точки зору їх поділу на дрібні та великі організації або на оформлені структури та неформальні мережі, а з точки зору безперервного перетворення малих структур на великі та гнучких організацій однієї мережі на бюрократичні структури. Крім того, зазначалося, що деякі групи можуть поєднувати в собі елементи сформованої ієрархічної структури на одних рівнях із більш розмитою та гнучкою системою взаємовідносин на більш низьких рівнях [146, c. 12].

Виходячи із зазначеної різноманітності внутрішньої структури, В.В. Лунєєв, спираючись на результати опитування Ради Європи більш ніж 40 європейських країн з питань організованої злочинності, пропонує виділити три підходи щодо структури організованої злочинності:
  1. “ієрархічний – коли на чолі злочинного утворення стоїть лідер, а далі по вертикалі на трьох-чотирьох рівнях розподіляються усі його учасники;
  2. мережевий, горизонтальний, зі слабким централізованим керівництвом та координацією на середньому рівні;
  3. осередковий, горизонтальний, побудований на вільному зв’язку осередків, індивідуумів [108, c. 542-543]”.

А.Н. Волобуєв пропонує розглянути гіпотетичну модель організованої злочинної спільноти на прикладі піраміди. В основі цієї піраміди знаходяться виконавці, що становлять систему організованої злочинності. До них належать крадії, шахраї, наркоділери, проститутки, конкретні організовані злочинні угруповання, окремі злочинці-професіонали тощо. Над виконавцями розташовані дві групи, які умовно можна назвати “група забезпечення” та “група безпеки”.

До групи забезпечення входять особи, що безпосередньо не беруть ніякої участі у скоєнні конкретних злочинів. До їх функцій можна віднести контроль за діяльністю виконавців; забезпечення стійких зв’язків всередині організованої злочинної спільноти та з іншими подібними утвореннями; забезпечення заходів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності виконавців; залучення до спільноти нових членів; легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом; організація матеріальної та моральної підтримки членів спільноти, що потрапили до місць позбавлення волі, а також їх сімей тощо.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылка скрыта.

Зазначене можна пояснити у декілька способів: по-перше, група осіб, що мають досвід безпосередньої участі у воєнних діях, є не дуже чисельною порівняно з усім населенням. По-друге, як свідчить судова практика, більш характерним є не стільки формування ОЗГ виключно з представників зазначеної категорії осіб, скільки залучення їх до вже існуючих угруповань як спеціалістів з конкретних галузей знань та умінь.

Як свідчать результати двох вищезгадуваних опитувань, найчастіше беруть участь у діяльності ОЗГ особи, що мають досвід участі у воєнних діях в Афганістані. Так, із числа респондентів, якім відомі випадки залучення до організованої злочинності колишніх військових, про це зазначили 79,1% засуджених Менської виправної колонії та 75% опитаних співробітників правоохоронних органів в Одеській області. На другому місці по розповсюдженості – учасники боїв у Чечні, Придністров’ї – 52,2% та 50% респондентів відповідно. Найрідше у складі ОЗГ зустрічаються колишні офіцери Збройних Сил України, що безпосередньо не брали участі у воєнних діях – 44,8% та 37,5% опитаних.

Аналіз матеріалів судової практики дозволяє дійти висновку, що колишні військовослужбовці, а також особи, що пройшли “гарячі точки”, частіше за все стають учасниками ОЗГ, що мають загальнокримінальну корисливу спрямованість. Основними напрямками організованої злочинної діяльності таких груп є скоєння вбивств на замовлення, вимагання, викрадення людей з метою отримання викупу, скоєння терористичних акцій тощо. Однак, це не виключає їхньої участь в ОЗГ економічної спрямованості. У такому випадку, частіше за все вони залучаються до скоєння акцій щодо залякування конкурентів, отримання необхідної інформації від певного кола осіб або для примушування вчиняти дії, в яких зацікавлено керівництво таких ОЗГ, тобто вони входять до ланки “бійців” угруповання. Так, за даними В.О. Глушкова, “майже 55 % убивств на замовлення вчинено злочинними групами, понад 90 % від їх кількості має саме тіньовий економічний підтекст [42]”.

Дійсно, роль виконавців злочинів є найбільш характерною для представників категорії осіб, що розглядається. Переважна більшість – 87,5% – співробітників правоохоронних органів Одеської області, опитаних автором, назвали саме цю функцію. Наприклад, з кінця 80-х рр. і до 1996 р. існувало злочинне угруповання, яке намагалося взяти під свій контроль усю нелегальну торгівлю зброєю в Одеському регіоні. Зазначене угруповання нараховувало близько 30 осіб під керівництвом кримінального авторитету Томаля. У ньому було дві ланки кілерів, до складу однієї з яких входили колишні офіцери Збройних Сил [15, c. 236].

Другою за поширеністю серед колишніх військових-учасників ОЗГ є роль охоронців – про це зазначили 62,5% опитаних. На третє місце респонденти поставили роль піротехників – 50% опитаних; на четверте – здійснення розвідки та контррозвідки – 37,5% опитаних.

Із 1996 р. в Одесі діяла ОЗГ, що спеціалізувалася на скоєнні нападів на підприємства, установи, організації та окремих осіб, а також на скоєнні вбивств на замовлення. У 1997 р. особа, що займалася підбором нових членів ОЗГ, з метою забезпечення учасників банди вибуховими пристроями залучила до її складу колишнього командира понтонної роти, капітана Г., звільненого зі Збройних Сил України через службову невідповідність. Г., маючи вищу військову освіту, доступ до вибухових речовин, володіючи практичними навичками у використанні вибухових пристроїв, підпорядковувався безпосередньо гр-ну Д. – керівнику підрозділу банди. Г. виготовляв для учасників банди у саморобний спосіб радіокеровані вибухові пристрої. У 1997–1998 рр. він придбав та зберігав у своїй квартирі тротилові шашки та боєприпаси для учасників банди. Крім того, керівництво ОЗГ використовувало Г. в якості “вчителя” із саперної справи. У квітні 1998 р. Г. загинув у своїй квартирі під час вибуху свого саморобного вибухового пристрою (Вирок Апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. справа № 2-20/2002 р.).

Найрідше, на думку опитаних правоохоронців, колишні військовослужбовці та учасники воєнних дій зустрічаються у складі керівної ланки ОЗГ, тобто виконують роль організаторів (про це зазначили 25% респондентів).

Такі особи не завжди при скоєнні злочинів використовують свої професійні знання та навички. Наприклад, восени 1990 р. гр-н Ш., що тимчасово мешкав у м. Київ, вирішив організувати стійку злочинну групу (банду) для скоєння розбійних нападів на окремих осіб. Ш. – громадянин України, 1958 р. н., має вищу освіту – закінчив Сумське вище артилерійське командне училище та Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Проходив службу в окремому ракетному дивізіоні танкового полку. На момент створення ОЗГ Ш. перебував на пенсії (як значиться у вироку суду – військовий пенсіонер). Зазначена банда була сформована з осіб, з якими Ш. був особисто знайомий, більшість із яких на той час ніде не працювали. Злочинна діяльність цієї ОЗГ полягала у скоєнні нападів на водіїв та пасажирів автомобілів, що переміщалися трасами Київської та Житомирської областей. Зупиняли такі автомобілі шляхом пошкодження коліс об заздалегідь встановлену на дорозі металеву стрічку (вирок Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 липня 2004 р., справа № 1-7 2004 р.).

На факти входження до керівництва злочинних угруповань колишніх військових також вказує В.В. Голіна, досліджуючи особу організатора банди, однак при цьому не наводить даних щодо поширеності цього явища. Так, на його думку “організатор банди – це особа 28–40 років, найчастіше не працює або займається комерційною діяльністю. Серед них трапляються колишні співробітники правоохоронних органів, приватних охоронних служб, військовослужбовці або ті, що мають досвід військової служби... Часто вони є достатньо визнаними кримінальними “авторитетами” у своєму регіоні [46, c. 662-663]”.

Колишні військовослужбовці та учасники воєнних конфліктів можуть як входити до складу керівної ланки усього злочинного формування, так і очолювати певні його підрозділи. Наведемо приклад із практики. У м. Одеса було виявлено організоване злочинне формування, що спеціалізувалося на виконанні силових акцій на замовлення, яке за версією слідства, очолював В. Маріянчук (справа № 1-5/04, вирок Апеляційного суду Одеської області від 22 вересня 2004 р.). Це угруповання в основному було сформоване у 1996–1997 рр. і складалося із декількох ланок, що дислокувалися у мм. Донецьк і Артемівськ Донецької області, Луганськ, Одеса, Рені Одеської області, у Республіці Молдова. Злочинне формування налічувало декілька десятків чоловік, частина з яких – колишні співробітники міліції, у тому числі оперативних підрозділів і служби зовнішнього спостереження, особи, що проходили службу у військах спецназу та учасники бойових дій в “гарячих точках” країн СНД, а також колишні військовослужбовці, тобто значна кількість членів формування були знайомі з методами розвідки, володіли досвідом оперативно-розшукової роботи, професійними навичками використання вогнепальної зброї і вибухових пристроїв. Як зазначає УБОЗ УМВС України в Одеській області, зазначене формування було одним з найнебезпечніших і найсерйозніших в Україні. Його небезпека полягала в тому, що воно мало більш серйозні, ніж інші ОЗГ, прикриття в ОВС, прокуратурі та органах виконавчої влади.

У складі формування за оперативними даними налічувалося 10 ланок. Майже половину з них очолювали колишні військовослужбовці та особи, що безпосередньо брали участь у воєнних діях: 1) гр-н Б. – 1963 р.н., колишній військовослужбовець, раніше не засуджувався. У формуванні виконував роль зв'язкового з іншими злочинними угрупуваннями та вирішував питання безпеки членів угруповання з правоохоронними органами; 2) гр-н Л. – 1963 р.н., колишній військовослужбовець, раніше не засуджувався. Очолював ОЗГ, до складу якого входили професійні спортсмени, що займалися боксом та іншими єдиноборствами; 3) гр-н С. – 1967 р.н., раніше не засуджувався. Офіцер запасу військ спецназу, учасник бойових дій в Афганістані. Займався вимаганням, “вибиванням” боргів. За оперативною інформацією мав у своєму підпорядкуванні “бійців” для виконання силових акцій, зокрема вбивств на замовлення; 4) “Майор”, “Гриня”– освіта вища, закінчив Оренбурзьке зенітне училище, був пенсіонером Збройних Сил України. Знайомий з методами військової розвідки, а також негласними методами роботи міліції. Жорстко підходив до питання підбору до складу формування осіб із числа студентів, що займаються спортивними єдиноборствами. Володів прийомами рукопашного бою, стрілецькою зброєю, постійно вдавався до заходів контрспостереження.

Крім того, рядовими членами ОЗГ, що структурно входили до складу цього злочинного формування, були такі особи: 1) гр-н М. – 1953 р.н., полковник запасу Збройних Сил України; 2) гр-н З. – 1968 р.н., колишній військовослужбовець. Брав участь у виготовленні вибухових пристроїв для скоєння злочинних акцій; 3) гр-н К. – 1965 р.н., раніше засуджувався. Брав участь у бойових діях під час молдавсько-придністровського та молдавсько-гагаузького конфліктів. Фахівець підривної справи, займався постачаннями зброї членам угруповання, притягувався до кримінальної відповідальності по звинуваченню у замаху на Е. Гурвіца, а також за ряд розбійних нападів на дорогах Одеської області.

Copyright © 2023. All rights Reserved.