Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Відпуст привілейованого престолу Свята тайна священства Установлення і суть подружжя Ознаки подружжя

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ВІДПУСТ

Грішникові, відправляючому покуту, відпускаються не всі вічні покарання і не всі покарання тимчасові. Ці покарання грішник повинен спокутувати або тут, на землі (через хвороби, нещастя, спокуси, переслідування, добровільні справи каяття і т. п.), або після смерті в чистилищному вогні. Прикладом цього може бути св. Марія з Єгипту (+481), котра протягом сімнадцяти років вела розпусне життя; після свого навернення спокутувала і страждала в пустелі також сімнадцять років, зносячи страшні спокуси, голод і спрагу, холод і спеку. Те саме зустрічаємо і в житті інших людей, котрі розкаялися. Однак часто бувало, що Бог відпускав грішникам, котрі розкаялися, частково або й повністю покарання за гріхи і чинив так задля їхнього великого жалю або заступництва інших осіб. Слузі, котрий заборгував 10.000 талантів і на колінах просив про помилування, дарував цар (Бог) увесь борг (Мат. 18, 26). Розбій­никові по правиці, котрий розкаявся, обіцяє Ісус Христос, що ще того самого дня увійде до раю (Лук. 23, 13). Цю владу відпускати гріхи і покарання передав Христос Церкві.

Церква отримала владу заміняти тимчасові покаран­ня, які залишилися грішникові після єднання з Богом, на справи каяття, або й повністю їх відпускати (Трид. Соб. 25).

Ісус Христос дав св. Петрові і усім Апостолам владу усувати все, що затримує вхід до неба. Св. Петру сказав: "Що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16,19), а всім Апостолам: "і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Смертні гріхи назавжди зачиняють вхід до неба, а покарання за гріхи — деякий час; глава церкви або громада єпископів мають владу звільняти як від одних, так і від других. Св. Павло одного разу виключив із церковної громади грішного коринтянина, але коли той виявив глибокий жаль, відпустив йому не лише гріхи, але й решту покарань за гріхи (II Кор. 2, 10). Коли Церква має владу відпускати вічні покарання, як ми це вже довели, то тим більше має право відпускати набагато менші тимчасові покарання. Церква, відпускаючи тимчасові покарання за гріхи, нічого не дарує, бо доповнює брак надолуження із скарбів безмежних заслуг Ісуса Христа та Святих. Зважмо, що багато праведників здійснили у своєму житті більше справ каяття, ніж повинні були здійснити згідно із ступенем їхніх провин. А вартість їх заслуг, особливо з огляду на заслуги Ісуса Христа, є такою великою, що значно перевищує усі покарання живих (св. Тома з Акв.). Зі скарбів тих заслуг користають усі, хто належить до спілки Святих. Владу над скарбом тих заслуг Син Божий передав св. Петрові, вартовому неба (Папа Клим. VI).

Ще в період великих переслідувань християн Церква мала звичай (з метою зменшення тимчасових покарань за гріхи) накладати публічні справи каяття на грішників, котрі розкаю­ються; однак часто Церква заміняла ці покарання легшими або відпускала їх зовсім, якщо грішник виявляв щире бажання виправитися або коли за нього заступався якийсь мученик.

Тогочасні вірні — це новонавернені погани, які були людьми жорстоких звичаїв; отже, церква обов'язково змушена була чинити з ними суворо. При­людна покута в ті часи означала ніщо інше, як вилучення з церковної спілки. Вилученому був заборонений вхід до церкви; він міг лише стояти або клячати в притворі ще до початку Служби Божої вірних. Не міг також приступати до св. Причастя, а дозвіл отримував лише після завершення покути. Спокутуючи свої гріхи, в окремі дні повинен був постити на хлібі і воді. Така прилюдна покута тривала сім років, а накладала її Церква за тяжкі провини (відхід від віри, видавання св. Письма єретикам або іновірцям і т. п.). 3а особливо тяжкі злочини, як, напр., за вбивство, накладали людині, котра розкаюється, дванад­цятиліттю і навіть довгу покуту; зате за дрібні провини призначали лише покуту сорокаденного посту. — Однак Церква знала, що милосердний Бог посилає тимчасової покарання за гріхи не стільки для того, щоб покарати грішника, скільки для того, щоб його виправити. Отже, коли грішник своєю поведінкою і ревною покутою виявляє, що не лише поверхнево, але щиро прагне виправитися і виправляється, тоді тимчасове покарання за гріх стає майже зайвим. Тому Церква тим великим грішникам, котрі щиро розкаялися, відпускала покарання за гріхи частково або навіть повністю. Зваживши, що всі ми, християни, становимо загалом одну велику спілку святих, легко зро­зуміти, що одні можуть надолужувати за інших. "Що роблять за нас наші друзі, це робимо ніби ми самі, бо приязнь об'єднує два єства в одне завдяки взаємній прихильності" (св. Тома з Акв.). Саме тому Церква відпускала грішникам покуту частково або й повністю за усним або письмовим заступ­ництвом Мучеників.

У наступні століття, коли від прилюдних покут відмовилися, Церква дозволила грішникам, які розкаюються, справи каяття, потрібні для зменшення покарань за гріхи, заміняти милости­нею, хрестоносними походами або паломництвами.

Раніше треба було дбати про те, аби здобути відпущення. У середні віки Церква мала важливу причину для того, щоб замінювати відпокутування покарань за гріхи милостинею. Треба зважити, що люди в ті часи були дуже схильні до захланності і грабіжництва (розбоєм займалися навіть лицарі), а кожна вада найкраще долається чеснотою, яка їй протистоїть. Здобуті таким чином гроші переважно віддавалися на побудову монастирів і кафедральних церков. Так постала церква св. Петра в Римі. У 1095 році папа Урбан II на церковному з'їзді в Клермоні (Франція) проголосив повний відпуст тим, хто візьме участь у хрестоносному поході з метою пошуків св. Землі. З огляду на великі небезпеки і ризик, які чекали учасників походу, мало хто відповів згодою; тому Церква проголосила повний відпуст навіть тим, котрі розшукали б хоча одного добровольця, який погодився піти в похід або допомогли цій справі грішми; більше того, Церква гарантувала повний відпуст не лише хрестоносцям, але також їхнім батькам, рідні, жінкам і дітям. З такими самими умовами Церква проголошувала хрестоносні походи також проти воро­гів церкви (арабів в Іспанії, гуситів в Чехії, турків). Звичай здійснювати паломництва, напр., до Єрусалиму, Риму і т. п., з метою спокутування пока­рань за гріхи, знаходимо ще в X столітті. Коли ж св. Земля потрапила в руки турків, через що богомілля до Єрусалиму стали неможливими, Папа Боніфатій VIII проголосив повний відпуст тимчасових покарань за гріхи тим, котрі в 1300 р. 15 днів підряд відвідуватимуть собори св. Апостолів Петра і Павла в Римі. Це був так званий ювілейний відпуст, котрий повинен був повторюватися кожні 100 років. Однак згодом цей термін було скорочено для полегшення вірним доступлення того відпусту. Вже через 50 років (у 1350 р.) знову проголошено той відпуст ювілейним; але тепер ще додали обов'язкове відвіду­вання третьої церкви — лютеранської. Мільйони паломників прибули в тому році до Риму, аби доступити цього відпусту. Наступні Папи проголошували ювілейні відпусти що 33 роки, в пам'ять 33 років життя Ісуса Христа; пізніше цей термін був зменшений до 25 років, але зате було призначене обов'язкове відвідування четвертої церкви — церкви Марії Маджоре. Ще пізніше Папи (Папа Боніфатій 1400 р.) надали деяким містам (Монахії, Колони, Магдебургу, Празі і т. д.). привілей, згідно якому їхні мешканці могли доступити ювілейний відпуст вдома з умовою, що гроші, призначені на паломництво до Риму, відда­дуть відпустовому проповідникові. З тих часів почалися найрізноманітніші зловживання в справі уділювання відпустів. Ще в період хрестоносних походів з Риму вислано до різних країн так званих відпустових проповідників або квесторів, котрі належали переважно до чину францисканців або домініканців; вони повинні були проголошувати, яким чином можна здобути відпущення покарань за гріхи. Але серед них було багато проповідників, котрі зловживали своєю місією. Це привело до того, що багато хто з єпископів і навіть Собори (як Лютеранський у 1215 p.), змушені були суворо виступити проти цих зловживань. Триденський Собор (21, 9) змушений був ліквідувати уряд відпустових проповідників.

У наступний період Церква дозволяє ще частіше заміняти справи каяття, необхідні для зменшення тимчасових покарань за гріхи, іншими добрими справами, а передусім молитвою і прийняттям св. Тайн.

Таким чином Церква хоче заохотити вірних до прийняття св. Тайн (отже, до навернення і зміни способу мислення), до старанної молитви, до вступу у побожні братства, до вшанування образів і мощів і т. д. Церква чинить з нами, як мати, котра змішує гіркі ліки з чимось солодким, щоб тим самим спонукати дитину прийняти ці ліки. Мірилом для визначення кількості відпу­щених покарань за гріхи служить Церкві стародавня карність церковна. Коли, напр., Церква за відмовляння якоїсь молитви уділяє трирічний відпуст, то це означає, що, хто відмовить ту молитву, той спокутує стільки покарань за гріхи, скільки би спокутував, якщо б в перші роки існування Церкви відправ­ляв протягом трьох років призначену тоді сувору покуту. Оцінюванням у такий спосіб вартості відпустів Церква прагне, з одного боку, підкреслити свою повагу до стародавніх звичаїв, а, з другого боку, хоче нагадати вірним про суворість давніх покарань за гріхи, щоб вони тим старанніше виконували такі легкі теперішні настанови.

Відпущення тимчасових покарань за гріхи, яке здобу­ває людина, коли в стані ласки здійснить певні добрі справи, вказані Церквою, називається відпустом.

Відпуст (відпущення, помилування) — це, отже, звільнення від тимчасових покарань за гріхи (Март. V, Григ. VIII), коли ми вже здобули звільнення від гріхів і від вічних покарань. Відпуст — це свого роду амністія (помилування). Але відпуст не є абсолютним відпущенням смертних гріхів або вічних покарань; вони повинні бути вже відпущені, якщо хтось хоче доступити відпусту. "Відпуст є не звільненням від гріхів, а цілковитим або частковим даруванням надолуження" (Герсон). Отже, відпуст не є оминанням Тайни Покаяння, він, навпаки, зобов'язує до щирого навернення (Бурдалю). Відпуст також є не лише звільненням від деяких церковних покарань, але і відпущенням Божого покарання.

Відпуст звільняє лише від того тимчасового зла, яке не сприяє спасінню людини.

Отже, відпуст не знищує будь-яке зло і всі страждання на землі; він звільняє лише від таких страждань, котрі мали бути для людини покаранням за скоєні гріхи, але зовсім не від таких, котрі посилає Господь Бог для навернення людини і для захисту від скоєння нового гріха. На такі страждання немає жодних надолужуючих справ, тому що в такому випадку відпуст лише ставав би на заваді в досягненні досконалості. Доказом цього є приклад з життя царя Давида. Як покарання за скоєні гріхи, провістив йому Бог ранню смерть його дитини. Засмучений цар молився і постив, аби лише впросити Бога подарувати життя дитині; однак Бог не прийняв тих надолужуючих справ, і дитина померла (ІІ Цар. 12). Відпуст також не звільняє від тих страждань, якими Бог випробовує праведника, щоб дати йому тим більший ступінь вічної слави в небі. Адже без страждань ніхто не може бути врятований. Навіть Матір Божа, вільна від усякого гріха, змушена була багато страждати. Якщо б відпуст звільняв від страждань, то був би лише перешкодою у досягненні спасіння. Отже, відпуст, як і благословення, звільняє лише від тих страждань, котрі не зумовлюють спасіння душі.

Той, хто не знаходиться в стані Божої ласки, не може досту­пити жодного відпусту. Добрі справи, здійснені такою люди­ною, можуть лише сприяти її наверненню, але не зменшенню тимчасових покарань за гріхи.

Як мертвий член втрачає зв'язок з живими членами, так і на людину, котра живе в стані тяжкого гріха, отже, є мертвим членом Церкви, не можуть мати жодного впливу живі члени, жертвуючи за неї власне надолуження (св. Тому з Акв.). Смертний гріх — це неначе непробивний сталевий щит, від котрого відскакує будь-який вплив ласки, заслуженої для нас Ісусом Христом (Грине).

Церква надає відпусти за відмовляння деяких молитов, відві­дування деяких святих місць і використання деяких святих речей; а також надає особисті відпусти.

Ніколи не можна надавати відпусту з умовою дарування лише якоїсь грошової суми (Трид. Соб. 21 8). Відпустових молитов є багато. Їх необхідно відмовляти усно, але не обов'язково на колінах, хіба що це виразно вказано (Відп. к. 18, 9, 1862). Можна відмовляти їх будь-якою мовою, якщо лише правильний переклад; вистачить позитивного відгуку єпископа про переклад (Відп. 29, 12,1862). Такої молитви, як взагалі жодної доброї справи, не можна довільно змінювати навіть в найменших подробицях; також треба якнайдок­ладніше дотримуватись будь-яких вказівок щодо часу, місця і т. д. (Відп. к. 18, 2. 1835). Невелика помилка в молитві не спричиняє втрати відпусту (св. Альф.). З деякими молитвами пов'язаний відпуст на кожний раз, коли. лише їх відмовляють; з іншими — тільки раз на день. Крім того, є святі місця, з якими пов'язаний відпуст для тих, хто їх відвідує. Таким місцем є, напр., хресна дорога Ісуса Христа в Єрусалимі і кожна інша, впорядкована на її зразок; святі сходи (вони знаходяться тепер у Римі), по яких волочили Спасителя в домі Пилата. Ці сходи, котрі складаються з 28 мармурових східців, з Єрусалиму до Риму привезла імператриця Олена у 326 р. Хто на колінах сходить по тих сходах догори, одночасно роздумуючи над страстями Ісуса Христа, здобуває 9 років відпусту за кожну сходину (Пій VII. 2. 9, 1817). Копії тих святих сходів знаходимо в багатьох відпустових місцях і вони також переважно обдаровані відпустами. Більші відпусти пов'язані з відвідинами гробу св. Петра в Римі, стаційних церков в Римі (в яких зберігаються цінні мощі), церкви Порціюнкули коло Ассізі, святих місць в Єрусалимі, гробу св. Якова в Компостелі в Іспанії і т. д. Святими речами, з якими можуть бути пов'язані відпусти, є, напр., хрестики, вервиця, образки, образи, статуї; однак ті речі повинні бути посвячені Папою або уповноваженим священиком (звичайно окремим благословенням рукою). Відпуст можна надавати на такі речі, які зроблені з міцного матеріалу, напр., із заліза, дерева, олова. Можна також давати відпуст на вервиці, яка зроблена з міцного скла. Посвячення втрачає свою цінність, коли освячуваний предмет наполовину знищений, напр., коли з вервиці не залишиться і половини зернят. Посвячені речі втрачають пов'язані з ними відпусти, коли їх продають (Відп. к. 5, 6. 1721), або коли позичають їх іншим для використання відпустів (Відп. к. 13, 2. 1745). Зате дозволяється якусь річ посвятити і відтак подарувати її; в цьому випадку посвячення не втрачає своєї сили (Відп. к. 12, 3. 1855). При хрестах пов'язаний відпуст лише із зображенням Ісуса Христа; отже, це зображення можна також помістити на іншому хресті (Відп. к. 11, 4. 1840). Один і той самий хрест може мати привілей кількох відпустів, напр., відпусту вмираю­чих, відпусту хресної дороги (Відп. к. 29, 2. 1820). Те ж стосується і вервиці (Лев XII 1823). Однак однією і тою самою молитвою не можна здобути всіх відпустів, пов'язаних з якимось предметом. Хто носить при собі посвячений предмет, з яким пов'язані папські відпусти, або зберігає його в своїй квартирі (і при тому часто здійснює справи милосердя або часто слухає Службу Божу чи відправляє її), досягає повного відпусту в Господні і Богородичні свята, якщо приступає в ці дні до св. Тайн, і відмовляє молитву в наміренні Церкви (Пій IX. 14, 5. 1853). У всі дні, в які виконує вищенаведені дії, крім того, здобуває відпуст частковий, а також здобуває повний відпуст у годину смерті (Лев XIII. 23, 2. 1878). Усі хрести і вервиці, привезені із святої Землі, де торкалися святих місць, здобувають тим самим папського відпустового посвячення (Інок. XI, 28, 1. 1688). Часткові відпусти отримують члени різних братств, а також деякі священики.

Відпуст є повний, коли отримуємо відпущення усіх тимчасових покарань за гріхи; частковий — коли отримуємо відпущення лише якоїсь частини покарань за гріхи.

Величина відпусту відповідає вартості здійсненої доброї справи. З легкою справою, звичайно, пов'язаний малий відпуст, із складною справою — великий відпуст "Той, що надає відпуст, тобто звільняє від покаянних справ ні за що, грішить, але вірні стають учасниками відпусту" (Св. Тома з Акв.). Нехай ніхто не вважає, що здобути повний відпуст дуже легко. Хто відчуває в собі бодай дрібочку недозволеної прихильності до земних речей, той вже не є зовсім вільний від провини гріха, отже, не є також вільний від усякого пока­рання за гріх; такий потребує очищення через страждання. Наскільки осоружна нам образа Бога, настільки справедливий Бог зрікається справед­ливого бажання покарання (Бурдалю).

Повний відпуст дає Церква тільки тоді, з тією умовою, коли крім здійснення інших названих добрих справ, приступимо до св. Тайн Покаяння і Євхаристії та відмовимо молитву у наміренні Церкви; часто рекомендоване також відвідування якоїсь церкви.

Наприклад, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, доступає повного відпусту одного довільного дня на місяць, якщо в той день приступить до св. Тайн і помолиться в наміренні Церкви (Венед. XIII. 15, 1. 1728). Той самий відпуст пов'язаний з молитвою: "Будь, Господи Ісусе, благо­словенний, в Найсвятішій Тайні утаєний" (Пій VI. 24, 5. 1776). Хто щоденно відмовляє молитовку: "Найсолодше Серце Господа Ісуса, дай, щоб я Тебе любив щораз більше", здобуває повний відпуст одного довільного дня на місяць, коли приступить до св.Тайн, відвідає церкву і помолиться в наміренні Церкви (Пій IX. 26, 11. 1876). Те саме стосується і молитви: "Найсолодше Серце Марії, будь моїм порятунком" (Пій IX. ЗО, 9. 1852).

Необхідно обов'язково сповідатися, хоч би ми не відчували за собою жодного тяжкого гріха (Відп. к. 19, 5. 1759). До сповіді і Причастя можна приступати також за день перед доступленням відпусту (Пій IX. 6, 10. 1870). Вірні, котрі сповідаються щотижня, можуть протягом тижня доступити усіх відпустів без сповіді, крім відпусту ювілейного (Відп. к. 9, 12. 1763). Під час одного і того самого Причастя можна здобути більше повних відпустів, якщо лише дотримаємося усіх визначених умов (Відп. к. 6, 12. 1870). Однак коли при кожному з тих відпустів вказано відвідати церкву, треба стільки ж разів бодай вийти з церкви і знову увійти до неї, за кожним разом відмовляючи молитву в наміренні Церкви (Відп. к. 29, 2.1864). Того самого повного відпусту можна доступити протягом одного дня лише раз; виняток становить лише відпуст Порціюнкули. Для хворих осіб вистачає самої сповіді; замість Причастя й інших добрих справи вони можуть здійснити якусь іншу добру справу, призначену сповідником (Пій IX. 18, 9. 1862). Члени братств, товариств і коргрегацій, ті, котрі не можуть відвідати церкву внаслідок хвороби або ув'язнення, можуть здобути відпусти, якщо лише виконають ті справи, які їм дозволяє виконати їхнє становище (Пій IX. 25, 2. 1877). Вибирати молитву в наміренні Церкви кожен може довільно (Відп. к. 29, 5.1841). Загалом вважають достатнім відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 — "Богородице Діво", або інші довгі молитви. Ці молитви повинні відмовлятися напам'ять (св. Альф.), можна їх відмовляти перед Причастям або після нього (Відп. к. 19, 5. 1759). Треба молитися в наміренні згоди і миру міжнародними за викорінення єресі і велич Церкви. Замість церкви можна відвідати каплицю; однак не йде мова про монастирські каплиці або каплиці при семінаріях і т. п., до яких більшість вірних не мають доступу (Відп. к. 22, 8. 1842). Лише мешканці тих закладів можуть здобути відпуст завдяки відвідуванню таких каплиць. Відвідати церкву можна також ввечері; відпуст можна здобути в проміжку часу від півночі до півночі (Відп. к. 12, 1. 1878); лише під час свят термін відпусту триває до настання темряви (Венед. XIV. 5, 5. 1749). Під час такого відвідування церкви треба відмовити молитву в наміренні Церкви.

Найважливіші повні відпусти — це відпуст ювілейний і відпуст папського благословення.

Ювілейний відпуст проголошується кожних 25 років, а здобути його можна протягом цілого року, який називається ювілейним або радісним. Ще у ізраїль­тян кожний 50-ий рік оголошувався ювілейним, або роком загальної ласки і помилування. Щоб здобути ювілейний відпуст, треба передусім прийняти св. Тайни, відвідати означені церкви, а деколи також бодай один день строго постити і давати добровільну милостиню. Якщо хтось не може виконати три останні умови, може просити сповідника про призначення йому інших. Під час ювілею сповідники можуть відпускати гріхи тим, кому вони були затримані (резерватам), звільняти від церковних покарань (цензур) і від деяких обітниць (але не від обітниці довічної чистоти і вступу у монаший чин), але ніколи двічі одній і тій самій особі. У ювілейний рік втрачають вартість усі інші відпусти, надані живим (за винятком відпусту у годину смерті); однак можна і в той період здобувати усі відпусти на користь померлих. Ювілейний відпуст можна здобути лише раз, і то для себе. Папи в наступний після ювілейного рік проголошують новий ювілейний відпуст, що є дійсним на усій земній кулі, але тільки протягом короткого часу, так званий післяюві­лейний. Часто також Папи організовують надзвичайні ювілеї з нагоди вступу на папський престол або відкриття собору, або також в період переслідувань Церкви. Повного відпусту здобуває також кожний, хто після прийняття св. Тайн Покаяння і Євхаристії отримає папське благословення і помолиться в наміренні Церкви. Урочисте благословення Папа уділяв переважно під час найважливіших річних свят після Служби Божої з балкону найбільшого собору в Римі (з 1870 р. цей звичай відмінено). За дозволом Папи папське благосло­вення можуть також уділяти єпископи, на Великдень або у яке-небудь інше свято (але не під час ювілею); можуть його також уділяти душпастирі за особистим уповноваженням Папи. Деякі релігійні монаші чини можуть з дозволу єпископа уділяти папське благословення в деякі дні року тим людям, котрі відвідують їх монастирські церкви; можуть це робити і місіонери (проповідники) після закінчення місій.

Повного відпусту в годину смерті можна здобути тоді, коли, прийнявши св. тайни та взиваючи до імені Христа, отримаємо папське благословення; або маємо при собі якийсь предмет з папськими відпустами (хрестик, вервицю і т.п.). Здобувають цей відпуст також члени майже всіх братств і ті, котрі щоденно пробуджували в собі акти трьох Божих чеснот або відмовляли інші вказані молитви.

Коли неможливо прийняти св. Тайни, треба бодай пробудити в собі жаль за гріхи. Коли неможливо взивати ім'я Ісуса вголос, устами, треба зробити це бодай серцем. Однак обов'язково треба повністю віддатися Божій волі (Вен. XIV. 5, 4. 1747). Священики, уповноважені Папою, напр., місіонери, можуть посвячувати з правом відпустів для помираючих хрестики, вервиці, образки і т. д. Щоб здобути відпуст у годину смерті вистачить, якщо вірний має такий предмет у себе вдома (Лев XIII 23, 2. 1878). Повного відпусту в годину смерті здобуває кожний, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох. Божих чеснот хоча би довільними словами (Вен. ХІП. 15, 5.1728); хто щоденно молиться: "Нехай діється, нехай прославляється і вовіки возвеличується найсправедливіша, найвища і наймилостивіша воля Божа у всьому " (Пій VII. 19, 1. 1818); той, хто щоденно промовляє: "Ангеле Божий, Хоронителю мій, котрому Божа доброта поручила мене, просвітлюй мене, оберігай, будь моїм керманичем. Амінь" (Пій VI. 11, 6 1796); той, хто часто користується привітанням "Слава Ісусу Христу", або хто часто побожно звертається до св. імен Ісуса і Марії (Клим. XIII. 5, 9. 1759). У годину смерті можна здобути лише один повний відпуст. Ці відпусти є особистими, тобто, вони не можуть бути корисними для інших осіб або душ в чистилищі. Вмираючі не можуть чинити жодних справ каяття; тому Церква значно полегшує їм відпущення тимчасових покарань за гріхи.

Частковими відпустами є такі: відпусти 40 днів, 100 днів, відпуст одного року, 5 або 7 років; рідко Церква уділяє відпуст 30 років, а ще рідше — 100 років. Приклади можуть бути різноманітними. Скільки разів хто перехрес­титься, промовивши потрібні слова, здобуває відпуст 50 днів (Пій IX. 28, 7. 1863); якщо хтось хреститься свяченою водою, здобуває відпуст 100 днів (Пій IX, 23, 3. 1866). Скільки разів хто пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, здобуває відпуст 7 років і 7 чотиридесятниць (Вен. XIV. 28, 1. 1756). Відпустів кількох тисяч років не надавала Церква ніколи (Вен. XIV). Адже ніхто так довго не жив в перші роки християнства, щоб міг так довго спокуту­вати на землі. Визначаючи час (скільки днів або років), Церква не вказує, скільки днів чистилищних покарань зменшує відпуст, бо це знає лише один Бог; Церква лише встановлює, через скільки днів або років була б зменшена покута, згідно з терміном давніх покаянних кар.

Лише Папа може надавати відпусти, дійсні для усієї Церкви, бо лише він має духовну судовладу над усією Церквою і саме він розпоряджається спільними скарбами Церкви.

Єпископи також мають право надавати відпусти. Це виходить зі слів Ісуса Христа: "Що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане і на небі", і далі: "Кому відпустите гріхи, будуть відпущені". Однак єпископи мають цю владу лише у власній дієцезії, бо лише тут посідають судовладу. Згідно з рішенням Лютеранського Собору (1215), єпископам дозволено надавати лише часткові відпусти. Апостольська Столиця уповноважила єпископів надавати відпусти одного року в день посвячення якоїсь церкви, а 40-денні відпусти — при інших нагодах.

Деякі відпусти можна також жертвувати через заступ­ництво за душі померлих. Зокрема можна жертвувати за душі в чистилищі певний відпуст через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

У зв'язку з тим, що душі в чистилищі беруть участь у спілці Святих, ми можемо їм допомагати, жертвуючи на їх добро наші добрі справи, тобто, й ті добрі справи, з якими пов'язане відпущення тимчасових покарань за гріхи. Вірні можуть жертвувати відпусти в наміренні душ померлих лише тоді, коли спочатку самі їх здобудуть (св. Альф.). Той, хто хоче жертвувати відпуст на користь померлого, повинен знаходитись сам в стані ласки, тобто, бути вільним від тяжкого гріха, так само, як той, на користь якого жертвується відпуст. Хто хоче допомагати бідним душам, повинен перш за все подбати, щоб сам був вільний від пекла (св. Франц.). Однак жертвування відпусту на користь померлих не є якимось звільненням від покарань за гріхи, а лише свого роду заступництвом. Отже, немає гарантії, що померлий, за котрого жертвуємо повний відпуст, відразу ж вийде з чистилища; скільки покарань йому відпускається — це залежить виключно від Бога і тільки Йому одному відомо.

ВІДПУСТ ПРИВІЛЕЙОВАНОГО ПРЕСТОЛУ

Привілейованим називаємо той престол, при якому відправлена за померлого Служба Божа здобуває йому

повний відпуст із скарбниці ласк св. Церкви. Всі кафедральні церкви мають один такий привілейований престол, який призначає сам єпис­коп (Вен. XIII. 20. VIII. 1724). Право привілейованого престолу для довільного престолу мають також усі монастирські і парохіальні церкви, а про відновлення цього привілею повинні просити єпископа кожні сім років (Клим. XIII. 19.V.I761). Деяким престолам з особливих якихось причин папи надають привілей раз і назавжди. Жоден священик не може бажати більшої данини на Службу Божу, якщо відправляє її при привілейованому престолі. Службу Божу треба відправляти в чорних ризах, якщо дозволяють на це в цей день правила церковного уставу. Такий повний відпуст можна жертвувати тільки за одну душу, а саме за ту, за яку відправляється Служба Божа. Священик під час відправи такої Божественної Літургії не мусить мати намірення доступити відпусту; відпуст отримує незалежно від цього. Виключно від Божого милосердя залежить те, чи душа померлого завдяки відправі за неї Служби Божої при привілейованому престолі отримає повне звільнення від усіх покарань чистилища. Достеменно лише те, що такого відпусту привілейованого престолу можна здобути вірогідніше, ніж усяких інших відпустів, бо він залежить від відправлення св. Літургії, а не від стану ласки людини. Привілею престолу Папа може надати кожному окремому священикові для нього самого на всі дні тижня або лише на кілька. Так, напр., священики, котрі збуджують героїчний акт любові за душі померлих, мають щодня право привілейованого престолу (Пій IX, ЗО вересня 1852). Коли при привілейованому престолі відправляється Служба Божа за живу особу, то повний відпуст не може бути пожертвуваний за померлого, а тільки за того живого, за котрого відправляється Служба Божа (Лев XII. 25. VIII. 1897); з цього випливає, що привілейований престол корисний не тільки для померлих, але й для живих.

Здобувати відпусти — корисна справа (Трид. Соб. 25). Завдяки цьому відвертаємо від себе багато земних нещасть і зменшуємо собі покарання в чистилищі.

Через відпусти відвертаємо від себе хвороби, нещастя, спокуси і т.п. Коли не здобуваємо відпустів, то, безперечно, викликаємо на себе тимчасові покарання за гріхи. Хто не дбає про відпусти, той подібний на подорожнього, котрий міг би дійти до місця призначення легкою й короткою дорогою, однак обирає довший і складніший шлях; така людина чинить дуже нерозумно і сама собі є ворогом. Не один не поважає відпусти, бо не розуміє їх значення.

Інші ж знову відкидають відпусти, бо чули або читали, що в середньовіччі зловживали відпустами. Та чи була коли на землі така свята справа, якою люди не зловживали б? Зловживання не применшують цінності доброї справи. Якщо б відпусти не були доброю справою, то напевне не мали б так багато ворогів.

ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

Ісус Христос — милосердний самарянин, бо через свого заступника — священика — вливає оливу в рани хворого, щоб вилікувати його душу і тіло.

Св. Тайну Єлеопомазання здійснюють таким чином. Священик обмазує св. Єлеєм, творячи хрест, п'ять органів чуття хворого як знаряддя гріха (чоло, очі, вуха, ніздрі, уста, руки, груди й ноги), одночасно промовляючи молитву, в якій просить Господа Бога оздоровити хворого цим помазанням від кожної душевної і тілесної хвороби, оживити його своєю ласкою, заслуженою для нас Ісусом Христом, за молитвами Пресвятої Богородиці і усіх Святих. Ко­наючому хворому священик помазує тільки чоло. У такому випадку помазання інших органів чуття вже не обов'язкове, але треба молитися, доки хворий ще живе.

Ще св. Яків згадує про Тайну Єлеопомазання. Він говорить: "Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім*я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться" (Як. 5, 14-15). Папа Інокентій І (400 р.) виразно заявляє, що ці слова стосуються Тайни Єлеопомазання тяжкохворих християн. Св. Цезарій, єпископ Ареляту, нагадує християнам про те, щоб у випадку тяжкої хвороби приймали Тіло Господнє, а також згодилися бути помазаними Єлеєм для повернення здоров'я і відпущення гріхів. Це Тайна, яку встановив Ісус Христос (Трид. Соб. 14, 4).

Єлеопомазання діє так, як діє олива: зміцнює, лікує, полегшує людині здобуття спасіння.

Єлеопомазання загартовує людину, надаючи їй сили для боротьби з болем, фізичними стражданнями і спокусами.

Досвід вчить, що не один хворий після прийняття Єлеопомазання зміцню­вався. Людина, котра боялася смерті, як вогню, ставала спокійною, терплячою і повністю покладалася на Божу волю. У хвилину смерті злий дух користується різними хитрощами, щоб позбавити людину надії на Боже милосердя (Трид. Соб.). І саме Єлеопомазання відганяє диявола від смертного одра. Найкращим прикладом цього є останні хвилини св. Єлеазара. Коли наблизилась хвилина смерті, на його обличчі вималювався переляк, і святий почав нарікати перед присутніми на те, що його жахливо мучить злий дух. Прийнявши св. Єлео­помазання, він заспокоївся.

Єлеопомазання лікує душу, а часто й тіло. Воно сприяє тому, що хворому відпускаються усі смертні гріхи, в яких він не міг висповідатися через тілесну й духовну слабкість; сприяє також відпущенню багатьох покарань за гріхи. Крім цього, не раз повертає здоров'я тілу, якщо це корисно для спасіння душі.

Єлеопомазання доповнює все, чого хворий не з власної вини не зміг здійсни­ти при св. Тайні Покаяння, воно є покаянням хворих. Часто трапляється, що хворий не може добре висповідатися або виконати найважливіші справи каяття через хворобу чи втрату свідомості, тому св. Церква, щоб допомогти йому, через св. Єлеопомазання доручає його Божому милосердю. (Зрозуміло, що хворий не має права замовчувати гріхи з надією, що їх згладить св. Єлео­помазання. У такому випадку св. Єлеопомазання не принесло б жодної користі). Єлеопомазання часто сприяє оздоровленню (Трид. Соб.). Коли Бог передбачить, що хворий, одужавши, гідно використає решту свого життя для добра своєї душі, то дарує йому одужання, щоб мав час краще приготуватися до смерті. Якщо ж Бог предбачає, що станеться по-іншому, то забирає хворого з цього світу. Деколи Бог допускає смерть хворого з огляду на його поважний вік; тоді вже сама природа вимагає, щоб хворий помер. Кожний хворий справді відчуває бодай полегшення, коли гідно прийме Єлеопомазання; це можна пояснити природним способом. Сповідь і цілковите поєднання з Богом заспо­кійливо впливає на розум і, одночасно, добродійно впливає і на тіло. Однак слід пам'ятати, що Єлеопомазання приносить здоров'я тілу тільки завдяки впливу Божої сили (св. Тома з Акв.). Нерозумний той, хто боїться Єлео­помазання, тому що переконаний, що після нього повинен відразу померти. Чи ж для того каже Бог рости збіжжю, що є поживою для тіла, щоб ми померли? Навпаки, для того, щоб ми вживали ту поживу і залишилися живи­ми. Так само призначив Бог духовну поживу, а, отже, й святі Тайни, для того, щоб ми не померли, а вживали їх і жили. Нерозумний той, хто говорить, що Єлеопомазання непотрібне, бо й без нього здобуде здоров'я.

Єлеопомазання робить нас більш здатними до осягнення вічного спасіння, бо згладжує покарання за гріхи і примножує В нас освячуючу ласку. Єлеопомазання в більшій або в меншій мірі згладжує покарання за гріхи, відповідно до ступеня жалю й побожності, з якою його приймаємо. У кожному разі, той, хто гідно приймає Єлеопомазання, буде менше страждати після смерті. Завдяки Єлеопомазанню ми швидше уникаємо чистилища і швидше дістаємося до неба. Спільне у Тайні Єлеопо­мазання з іншими Тайнами те, що вона примножує освячуючу ласку. А збіль­шення освячуючої ласки має велике значення в хвилину смерті, бо від цього залежить ступінь майбутньої слави на небі.

Єлеопомазання приймають тільки важкохворі і то негайно, щоб стати здоровими тілом і душею. Важка хвороба — це така недуга, яка пов'язана з небезпекою для життя. Отже, не можна приймати Єлеопома­зання, коли болить зуб або голова. Чи може приймати Тайну Єлеопомазання воїн перед битвою або засуджений на смерть перед виконанням вироку? Не може ні один, ні другий, тому що обидва не є хворими. Винятком є лише старці. Вони можуть приймати Єлеопомазання в будь-яку хвилину, коли лише відчують себе нездоровими, бо старість вже сама по собі є важкою хворобою, Тяжкохворий-повинен прийняти Єлеопомазання негайно. Хто з власної вини приймає його, вже будучи непритомним, тому воно не принесе стільки користі, скільки тому, хто прийме Єлеопомазання свідомо, з побожністю і жалем. Бо ласка цієї Тайни має більший вплив на хворого тоді, коли він прийме її свідомо, коли може належно виявити свою віру, шану і побожність. Тілу також мало чим допоможе Тайна Єлеопомазання, якщо людина її прийме надто пізно. Нерозумно чинить той, хто кличе пожежників тоді, коли дім уже майже згорів. Сьогодні Єлеопомазання так рідко сприяє одужанню людини тому, що вона відкладає його прийняття до останку, коли вже хіба чудо могло б її оздоровити. Через свою недбалість така людина не заслуговує ласки оздоровлення. Хто нехтує такою важливою Тайною, той є найбільшим ворогом самому собі і подібний на мешканців міста, котрі, бачачи ворога, який їх оточує, не хочуть забезпечитися харчами, покладаючись на свої власні сили. Людина, яка, збираючись в дорогу у вічність, нехтує цією св. Тайною, подібна на подорожнього, котрий не бере в дорогу грошей. Нехтування цією св. Тайною не може не бути тяжкими гріхом і великою образою Св. Духа.

Не можуть приймати Тайни Єлеопомазання особи, які ще не прийшли до вживання розуму.

Єлеопомазання — це доповнення Тайни Покаяння. Отже, хто не може прийняти св. Тайни Покаяння, не може також прийняти і її доповнення. Це стосується, перш за все, дітей, котрі ще не прийшли до вживання розуму. Звичайно, це не стосується абсолютно всіх дітей до семи років, бо не раз бувало, що вже п'ятирічні діти, вмираючи, бажали священика, почуваючи себе винними перед своїми батьками. Не можуть приймати Єлеопомазання старші люди з ослабленим розумовим розвитком.

У тій самій хворобі Єлеопомазання можна приймати тільки один раз.

Однак, якщо стан здоров'я покращиться, а згодом людина повторно захворіє, то знову може прийняти Єлеопомазання (Трид. Соб.).

Перед прийняттям Єлеопомазання хворий повинен виспові­датися і запричащатися; після Єлеопомазання приймає звичай­не папське благословення.

Сповідатися треба тому, що Єлеопомазання приймається в стані ласки. Єлеопомазання — це ліки; і, як ліки призначені для живих, а не для померлих, так і Єлеопомазання призначене для живих душею.

Папське благословення, котре також називають загальним розгрішенням, може надавати вмираючим кожний священик, уповноважений до цього єпис­копом. Однак при цьому повинен використовувати відповідні рекомендовані вислови (Відп. к. 18, 3 1879). Папське благословення уділяє повного відпусту. Однак хворий повинен промовляти ім'я Ісуса вголос (священик в той час відмовляє відповідну молитву, в якій вживається ім'я Ісус), або бодай в душі, коли вже не в змозі говорити (тоді священик подає хрест для цілування); інакше не може бути відпусту (Відп. к. 20. 8. 1775). Папське благословення, подібно, як і Єлеопомазання, не може повторюватися в тій самій недузі. Повний відпуст у годину смерті можна здобути через т. зв. хрестик помираючих. Тому треба подбати про те, щоб уповноважений до цього священик посвятив малий хрестик і надав йому відпуст у годину смерті. Існує побожний звичай запалювати біля вмираючого свічки; цим немовби просимо в Бога допомоги для хворого. Однак робити це треба розумно і обережно, щоб не злякати хворого і не завдати йому прикрощів.

Найближче оточення хворого повинне дбати про те, щоб він своєчасно прийняв Єлеопомазання. Зрозуміло, що й лікар повинен вчасно попередити рідних про близький кінець хворого. Отже, лікар теж несе відповідальність за спасіння хворого. Тому вірні повинні викликати до хворих лікарів-християн. Не раз домашні виправдовуються тим, що виклик священика схвилює і злякає хворого. Така надмірна обережність є якраз найбільшою жорстокістю щодо хворого. Смерть неможливо зупинити. Така рідня подібна до людей, котрі не хотіли б застерегти сліпого, який прямує до прірви, щоб не злякати його. Краще налякати хворого, ніж дозволити йому впасти у прірву.

Домашні повинні відповідно упорядкувати кімнату хворого і приготувати все необхідне для уділення Єлеопомазання. Стіл треба накрити білим обрусом; на столі повинен стояти хрест, а з обох його боків — дві запалені свічки. Крім цього, повинна бути освячена вода, якою священик міг би покропити хворого і кімнату. Врешті, треба приготувати тарілку з ватою, якою священик обтирає помазані частини тіла. Під час сповіді усі повинні вийти з кімнати, враховуючи, що сповідь тяжкохворого відбувається переважно вголос.

СВЯТА ТАЙНА СВЯЩЕНСТВА

Св. Тайна Священства відбувається наступним чином. Єпископ кладе праву руку на голову майбутнього священика, закликаючи Св. Духа, подає йому священицькі ризи і посвячений святий посуд. Висвячений, окрім багатьох ласк, отримує також священицьку владу, а саме — владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи.

Тайну Священства (рукоположения) єпископ уділяє під час Служби Божої, при престолі, після херувимської пісні. Архідиякон приводить диякона, кот­рий повинен бути посвячений на священика, перед єпископом, який сидить на стільці при престолі, і тричі обводить навколо престолу. Опісля диякон стає на коліна перед престолом і, поклавши руки на св. Євангеліє, складає присягу вірності усьому, чого навчає св. католицька Церква, у дотриманні церковних законів і у послуху єпископу. Прийнявши присягу, єпископ встає, кладе кінець омофора і праву руку на голову диякона і читає ритуал священицького рукоположения. Новопоставлений священик падає хрестом на землю, а архідиякон читає єктенію. Після єктенії священик піднімається і знову стає на коліна перед єпископом, котрий кладе руку на його голову і читає молитву; відтак дає йому єпітрахиль, нарукавиці, фелон, чашу з диско­сом і служебник. Рукоположений священик одягає єпітрахиль, нарукавиці і фелон, стає при престолі і відправляє далі Службу Божу з єпископом. Завдяки рукоположению висвячений отримує не тілько священицьку владу, але й різні ласки. Рукоположения дає Святого Духа (Трид. Соб. 13, 2).

Ще Апостоли уділяли св. Тайну Священства через положен­ня рук і молитву.

Так, напр., через положення рук і молитву отримали Тайну Священства Павло і Варнава з Антіохії (Діян. Ап. 13, 3). Павло таким самим чином висвя­тив Тимофія. Ще св. Августин називав рукоположения Тайною; він долає в цьому відношенні донатистів, котрі вчили, що не можна втратити Хрещення, але можна втратити право уділяти Хрещення. Св. Августин говорить: "Одне і друге є Тайною, і жодного не можна повторювати". Тайну Священства встановив Ісус Христос на Тайній Вечері.

Завдяки Св. Тайні Священства людина здобуває дуже почесного, але, водночас, дуже важкого та відповідаль­ного уряду.

Через Св- Тайну Священства людина здобуває високої гідності, честі і поваги. Саме тому й називають священиків "духовними отцями". Священик, в деякій мірі, має більшу владу, ніж земні володарі і навіть Ангели. Земний володар може помилувати засудженого на смерть, але не в змозі нікого звіль­нити від гріхів або сотворити Тайну перетворення хліба в Тіло Ісуса Христа. Володарі є заступниками Бога на землі (якщо вони законно вибрані і не спрямо­вують своїх дій проти Божих законів і законів св. Церкви), — але ніколи не можуть бути, як священики, посередниками між Богом і людьми. Священики отримують владу, якої не мають Ангели (св. Августин), бо жоден Ангел не може своїм словом перетворити хліб у Тіло Ісуса Христа, а всі разом Ангели не можуть звільнити навіть від одного гріха (св. Амвр.). Священицький уряд займається небесними справами; ті, що в тілі, повинні виконувати службу Ангелів (св. Золот.). Священик є посередником між Богом і людьми (св. Лавр. І). Він є послом, котрий захищає перед Богом людські справи. Він є Ангелом Господнім, або Божим посланцем до людей, щоб провіщати їм Божу волю. Священик посланий Господом Богом, щоб привести нас до нашої Батьківщини. Священик є заступником Бога, або уповноваженим Божих справ; тому шану, яку віддаємо священикові, віддаємо самому Богові (св. Золот.). Зважмо, що сказав Ісус Христос: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, .мною гордує" (Лук. 10, 16). Св. Франц з Ассізі говорить, що, коли б зустрів одночасно Ангела й священика, то спочатку привітався б із священиком. Священицький уряд дуже важкий, бо священики мають важкі обов'язки. Священик повинен щодня відмовляти церковне правило, що займає більше години часу; в будь-який час мусить поспішати до хворих, незважаючи на те, що хвороба може бути інфекційною, щоб їх висповідати, причастити та уділити їм Тайну Єлеопомазання. Не раз годинами змушений слухати св. Сповіді. Часто повинен довго постити (переважно під час пізніх Служб Божих і довгих Богослужінь), мусить уникати багатьох життєвих розваг і розкошів; має бути щедрим для вбогих і всім давати добрий приклад. Має бути сіллю землі (Мат. 15, 13). Священицький уряд дуже відповідальний. Коли вовк потрапить в отару і задере овець, то пастух відповідає за кожну з них. Так і священики повинні скласти колись звіт про всі повірені їм душі. Тому св. Золотоуст під час проповіді у день свого рукоположения сказав: "Мені треба тепер багато тисяч заступників, щоб у день суду не було вкинено мене у кромішню темряву".

Якраз тому, що достоїнство священицького уряду таке вели­ке, священикові завжди і всюди належиться шана, навіть тоді, коли спосіб його життя не зовсім відповідає тому достоїнству.

Священицький уряд неможливо втратити навіть через недостойну пове­дінку; тому священицькому уряду завжди належиться шана. Навіть іновірські царі завжди з повагою ставилися до священиків великого Бога. Коли Олек­сандр Великий наблизився до Єрусалиму, йому назустріч вийшов у святкових ризах архієрей, оточений священиками, щоб просити його ласки. Побачивши його, Олександр відразу впав перед ним ниць і відразу ж виконав усі його прохання. Коли, однак, один полководець здивувався від побаченого, Олек­сандр сказав йому: "Я віддав шану не архієреєві, а Правдивому Богові, якому він служить". Господь Бог залишає священикам немічну людську природу, щоб вони мали співчуття і милосердя для неосвічених у релігійних питаннях і тих, хто блукає у пошуках істини. Якраз тому допустив Бог, щоб так низько впали Петро і Павло, завдяки чому вони стали милосерднішими до грішників. Св. Франц з Ассізі говорить про священиків: "Не хочу бачити їхніх помилок, а лише визнавати в них заступників Господа Бога". Св. Катерина з Сієни говорить: "Якби навіть священики були дияволами в людському тілі, то, незважаючи на це, ми повинні були б поважати їх сан, щоб не образити Бога". Несправедливо чинить той, хто помилки одного священика приписує цілому стану. Хто ж був би таким немудрим, щоб осудити Ісуса Христа і всіх Апостолів тому, що між ними знайшовся один Юда? Чи можете показати мені на землі людей, які були б вільні від будь-яких помилок? (св. Августин).

Посада священика дуже важлива і дуже відпові­дальна, тому ніхто не повинен присвячувати себе цьому сану, якщо не має до цього покликання.

Отже, ніхто не повинен висвячуватися на священика, якщо не має до цього потягу, якщо в ньому відсутнє прагнення присвятити себе спасінню душ, а є лише прагнення таким чином збагатитися або забезпечити своє життя. Грішать батьки, котрі через суєтність приневолюють своїх дітей стати свяще­никами, незважаючи на те, що діти абсолютно цього не прагнуть. Священик без покликання переважно почуває себе нещасливим і невдоволеним протягом усього життя, не може гідно виконувати своїх священицьких обов'язків, і через те приносить лихо іншим і, таким чином, наражається на вічне осуджен­ня. Стати священиком без покликання — це ознака втрати душі (св. Кипр.). Тому навіть великі святі не раз боялися прийняти священицьке чи єпископське освячення. Св. Киприян сховався, коли його хотіли вибрати єпископом Картагіни. Так само чинили і багато інших. Вони вважали себе недостойними цього почесного сану і приймали його, лише зрозумівши, що на це є воля Божа. Бог сам кличе до священства того, кого бажає, тому говорить Ісус Христос Апостолам: "Не ви мене вибрали, а я вас вибрав" (Йоан 15, 16).

Рукоположения дає людині лише тривалі здібності, але зовсім не наділяє її правом виконувати обов'язки священицького сану. Крім цього, висвячені ще повинні отримати церковне посланництво, або юрисдикцію (повноваження), щоб здійснювати священицьку владу в якомусь означеному місці.

Ці здібності (хист) полягають передусім у перенесенні на рукоположеного священицької урядової влади, а саме уряду учительського, священицького і пастирського. У Старому Завіті священицька влада передавалася від Арона з покоління в покоління. У Новому Завіті її отримують завдяки духовній спорідненості за допомогою рукополо­жения. Опріч священицької влади, рукоположений отримує численні ласки звання. Отже, завдяки рукоположению, новий священик змінюється внутріш­ньо, хоча зовнішньо залишається тим самим. Раз отриману священицьку владу неможливо втратити навіть через найтяжчий гріх.

Католицький священик, котрий відійшов від Церкви, а пізніше знову повернувся до неї, не отримує нового рукоположения. Всі священицькі дії, які здійснює такий священик або єпископ, є важливими, лише не можна йому розгрішати, відпускати гріхи (хіба вмираючим, якщо немає поруч жодного іншого священика). Священики нез'єднаної, т. зв. православної Церк­ви, переходячи до католицької Церкви, не отримують нового рукоположення; зате отримують його протестантські пастори (проповідники), коли переходять до католицької Церкви. Церковне післанництво або юрисдикцію уділяє єпископам Папа, а священикам — єпископ або Папа. Однак не може уділити церковного посланництва світська влада. Чого не маємо, того не можем уді­лити. Не може також уділити церковного післанництва церковна громада, бо вона сама не має церковної влади. Ще в апостольські часи Тимофій отримав єпископське рукоположения і вказівки від Папи, а не від народу. Саме тому Апостоли називали себе слугами Ісуса Христа. Хто здійснював би священицькі обов'язки без єпископського післанництва, той був би, як говорить Христос, злодієм і розбійником, бо такий не входить до вівчарні дверима, а іншою дорогою.

Священик може отримати або юрисдикцію до сповіді (її повинен мати від єпископа єпархії кожний священик, котрий у тій єпархії бажає слухати спо­віді), або юрисдикцію урядову (вона пов'язана з Переданням усього церковного уряду і дає право на виконання усіх духовних дій — обов'язків); таку юрисдик­цію має кожний парох. Катехити і кожний викладач релігії також повинні мати юрисдикцію від єпископа. Якщо якийсь зухвалець виконує церковні дії без рукоположения або без церковного післанництва, то майже в кожній державі його чекає тяжке покарання (ув'язнення) за порушення релігії, а ще тяжча кара чекає на нього з рук Бога. Цар Осія відважився принести жертву кадила у храмі, хоча священик застерігав його від цього, за це він був пока­раний — заразився проказою і хворів до самої смерті. У часи Мойсея від вогню загинуло 250 бунтівників, котрі відважилися принести жертву ціло-палення у святій скинії (шатрі), а трьох провідників тієї громади живцем поглинула земля.

Тайну священства можуть приймати тільки чоловіки, старші 24 років.

Кандидатові до священицького сану Папа може надати диспензу, якщо до 24-х років йому не вистачає не більше 20 місяців.

Крім (відповідного віку), кандидати у священики повинні мати відповідні знання, відзначатися чистотою поведінки і доброю славою, походити зі шлюбного зв'язку, не мати ніяких тілесних вад, які могли б викликати глузування з боку людей.

Не може стати священиком той, хто був двічі одружений. Не всі можуть бути священиками. Однак деколи всіх вірних називають священиками, бо всі повинні чинити на славу Божу добрі справи, які є неначе духовними жертвами (Рим. Кат.); вони є священиками, бо самі віддають себе в жертву (через умертвлення) (св. Єф.). В тому ж значенні не раз всі вірні іменуються царями, бо повинні панувати над своїми недобрими пристрастями.

Тайні Священства передують чотири нижчих освячення.

Перед Тайною Священства Церква надає кандидатові у священики чотири нижчі освячення, а саме: освячення на читця, півця, свіценосця і піддиякона. Цей ритуал не є Тайною, а лише церковним освяченням. Перші три освячення уповноважують до виконання різних церковних послуг, напр., услужения під час св. Літургії, читання Апостола і т.д. Піддиякон може прислуговувати єпископу під час відправлення Богослужень. У нас ці чотири освячення уділяються разом, одне за одним, перш, ніж архієрей почне Службу Божу.

Тайна Священства охоплює три ступені, а саме: освячення на диякона, на священика і на єпископа; однак всі ці три освячення становлять лише одну Тайну.

Дияконат є першим вищим освяченням. Трьома найзнаменитішими дияко­нами католицької Церкви були св. Стефан, укаменований євреями (35 p.); св. Лаврентій, закатований у Римі розпеченим залізом (258) і св. Франц з Ассізі, славний проповідник і засновник трьох монаших чинів; саме він отри­мав від Бога ласку: мав на тілі відбиток п'яти ран Ісуса Христа (+1226). Після дияконства слідує священицьке освячення, а саме пресвітерат, котрий надає владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи. Останній сту­пінь — єпископські освячення, які надають владу висвячувати священиків і керувати Церквою. Рукоположения на єпископа уділяють спільно три єпископи.

Ці три освячення разом становлять лише одну Тайну. Дияконат, без сум­
ніву, належить до Тайни священства, бо надає частину правдивої священицької
влади. Св. Павло завжди ставить дияконів поряд з єпископами і священиками;
св. Отці дають їм найпочесніші наймення (св. Полікарп називає їх "слугами
Божими"), а Тридентський Собор відносить їх до церковної ієрархії (Трид.
Соб. 23, 6). Пресвітерат теж належить до Тайни Священства, бо завдяки йому
висвячений отримує більшу частину священицької влади. Єпископські
освячення доповнюють Тайну Священства; завдяки їм одержується повнота
священицької влади.

Отже, єпископ стоїть вище, ніж священик. Основна різниця між єпископом і священиком полягає в тому, що тільки єпископ може уділяти Тайну священства (св. Єр.).

Вірні повинні просити Бога, щоб давав їм добрих свяще­ників.

Ісус Христос каже: "Просіть Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива" (Мат. 9, 38). Вірні повинні не лише просити в молитвах, щоб Господь дав їм добрих священиків, але повинні також молитися за священиків І таким чином виражати вдячність за їх діяльність. Адже священики невпинно піклуються про вічне і дочасне благополуччя вірних. Через священиків отримують люди спасения.

Найбільшою карою для народу є злі, засліплені священики. Тому треба молитися, щоб Господь посилав нам святих священиків. Найдоцільнішою тут є молитва до Св. Духа. Коли священикові не вистачає просвічення Св. Духа, він і його паства блукають манівцями. Про таких священиків сказав Ісус Христос: "Коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму" (Мат. 15, 14).

ПОДРУЖЖЯ

УСТАНОВЛЕННЯ І СУТЬ ПОДРУЖЖЯ

Подружжя сприяє продовженню людського роду. Головна мета Подруж­жя — зразкове виховання дітей. Цієї мети можна досягнути лише тоді, коли дві особи, чоловік і жінка, єднаються нерозривним зв'язком. Бог, сотворивши перших людей, мовив: "Покине чоловік батька й матір, і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом..." (Мат. 19, 5).

Отже, Подружжя було встановлене ще в раю самим Богом. Воно було покликане підтримувати існування людсь­кого роду. Крім того, у подружжі чоловік і жінка були зобов'я­зані взаємно допомагати одне одному.

Бог сказав першим людям: "Будьте плідні й множтеся І наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28).

Подружжя сприяє поширенню християнства — росте на землі кількість вірних, збільшиться кількість вибраних у небі (св. Фр. С).

Подружжя було встановлене Богом і для того, щоб в ньому чоловік і жінка взаємно підтримували одне одного. Згадаймо Його слова перед створен­ням Єви: "Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього" (Бут. 2, 18).

Людина, як істота смертна, не може обійтися без сторонньої допомоги — особливо під час хвороби або якого нещастя. Тому кожен шукає товаришів. У подружжі людина отримує не просто приятеля, а супутника життя. Чоловік є опорою для жінки, він працює, дбаючи про добробут сім'ї. Жінка для нього є розрадою, вона береже домашнє вогнище. Отже, члени подружжя взаємно доповнюють одне одного для спільної вигоди. Подружжя сприяє дочасному щастю чоловіка і жінки.

Подружжя переслідує ще й третю мету: воно покликане берегти людей від гріха розпусти. Бо говорить Апостол у першому листі до корінтян: "... з уваги на розпусту, кожний хам має свою жінку, і кожна хай має свого чоло­віка" (7, 2), "...коли не можуть стриматися, нехай одружуються: ліпше одружитися, ніж розпалюватися" (7, 9).

"Хто відмовляється від подружжя, той стає на шлях розпусти" (св. Берн.).

Деякі люди дуже примітивно міркують про мету подружжя. Вони вважа­ють його лише засобом для заспокоєння в дозволений спосіб тілесних при­страстей. Такі люди переважно не знаходять у подружжі справжнього щастя і не хочуть пам'ятати про свої обов'язки щодо другого члена подружжя.

Подружжя — це установа Божа, а не людська.

Тому, що саме Бог благословив подружжя, Церква називає його святим і благословенним станом. Закони, що стосуються подружжя, були передані Богом спочатку через Мойсея, а потім через Ісуса Христа. Ісус Христос освятив подружжя, починаючи Свій учительський уряд на весіллі в Кані Галілейській.

Християнське подружжя (християнський шлюб) — це угода, укладена перед слугою Церкви, згідно з якого дві християнські особи, чоловік і жінка, зобов'язуються жити в нерозривному зв'язку, чому сприятимуть Божі ласки, які вони отримують під час шлюбу.

Отже, шлюб — це не лише угода, це дійство, яке вділяє ласку Божу, Шлюб здійснює слуга Церкви не лише тому, щоб подружжя отримало церковне благословення, а швидше тому, щоб Бог поєднав їх як справжнє подружжя. Подружжя є Таїнством, але тільки тоді, коли воно здійснене згідно з формою, визначеною Церквою.

Подружжя символізує єднання Христа з Церквою (Єф. 5, 22). Обручницею Христа є одна Церква; так і чоловік може мати тільки одну жінку. Христос поєднаний з Церквою нерозривним зв'язком — так і зв'язок між членами подружжя повинен бути нерозривним. Зв'язок Христа з Церквою сповнений ласкою. Це ж стосується і подружнього зв'язку. Христос є главою Церкви, чоловік є главою сім'ї. Церква підпорядковується Христу, дружина повинна підпорядковуватись чоловікові. Христос і Церква натхненні одним духом, так само повинно бути і в подружжі. Христос не покидає Церкву, Церква не відрікається Христа, — такі ж стосунки повинні бути і між подружжям.

Св. Павло і найдавніші учителі Церкви називають подружжя Таїнством, бо вона є символом спасенного єднання Ісуса Христа з Церквою (Єф. 5, 32).

Християнський шлюб відрізняється від т. з. цивіль­ного шлюбу, який не є Тайною і тому для християнина-католика не може бути правдивим і дійсним подружнім зв'язком перед Богом.

Цивільний шлюб не є Тайною, тому що не відповідає формі, призначеній Богом і Церквою. Цивільній шлюб — це лише світська церемонія, необхідна для того, щоб держава визнала подружжя дійсним. Такий шлюб католики можуть брати лише у тому випадку, коли цього вимагає держава. Однак після цієї церемонії обов'язково повинне відбутися церковне вінчання. До моменту церковного вінчання нареченим не можна мешкати разом, тому що лише після нього стають перед Богом справжнім подружжям.

Цивільний шлюб має згубні наслідки для суспільності — він розхитує віру, авторитет Церкви, руйнує звичаї.

Держава, яка встановлює цивільний шлюб, порушує Божий закон, тому що вважає встановлений Богом церковний шлюб недійсним. Таке протисто­яння Божому закону розхитує у людей віру І авторитет Бога і Церкви. Цивільний шлюб впливає і на стан моральності. Він не виключає розводу, розведені знову можуть вступити у подружній зв'язок. Часто наслідком такого шлюбу є загальна розпуста — т. з. "вільна любов".

ОЗНАКИ ПОДРУЖЖЯ

Згідно з вказівкою Ісуса Христа, християнське подружжя є єдиним і нерозривним.

Христос підніс подружжя до стану євангельської досконалості, покладаючи на нього важливі обов'язки і турботи, а також наділяючи його особливими ласками.

Християнський шлюб можна взяти лише з одним чоловіком (однією жінкою).

Ісус Христос заборонив багатоженство (Лук. 16, 18), вслід за Христом забороняє його й Церква (Соб. Трид. 23, 2).

Християнське подружжя нерозривне, тобто один з членів подружжя тільки тоді може взяти новий шлюб, коли другий член помре.

Взявши новий шлюб, коли друга половина живе, чоловік чи жінка вчи­нили б смертний гріх, а нове подружжя було б недійсним перед Богом.

При певних обставинах подружжя може розлучитися, але не можна їм вступати в новий шлюбний зв'язок, доки живе друга сторона (І Кор. 7. 11). Пожиттєва розлука (сепарація) допускається тоді, коли одне з подружжя зламає подружню вірність (Мат. 5, 32). Зламавши угоду, втрачаєш права, які були нею гарантовані. Розлучення на деякий час може наступити тоді, коли одна зі сторін веде ледаче життя, поводиться жорстоко з другою стороною, зневажає її, погрожує смертю і т. п. Розлучення оформляється через суд. Проте розлучене подружжя завжди може поєднатися без будь-чийого дозволу.

Нерозривність подружжя встановив Ісус Христос.

Мойсей дозволяв євреям розлучення як виняток (щоб уникнути гірших наслідків, бо вони були дуже жорстокими) (Мат. 19, 8). Проте Христос скасував цей дозвіл, кажучи: "Що Бог получив, людина хай не розлучає" (Мат. 19, 4-9). Саме Христос заборонив вступати у новий подружній зв'язок, якщо друга сторона ще живе (Мат. 5, 32).

Апостоли також наполягали на тому, що розлучення супере­чить Божій волі.

Св. Павло каже: "Заміжня жінка, поки живе чоловік, зв'язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка" (Рим. 7, 2); "Одруженим наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається зі своїм чоловіком; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, — а чоловік нехай не відпускає жінки!" (І Кор. 7, 10-11).

Розлучення протистоїть не лише волі Бога, але й законам природи.

Справжня любов не визнає розлучення. Під час розводу батьків страждають діти. А творець кожну людину наділив любов'ю до своїх дітей. Діти з розведених сімей втрачають довір'я до старших, перестають їх поважати, часто стають жорстокими і, як правило, нещасними у власному особистому житті.

Можливість розлучення спричиняє легковажне ставлення до шлюбу, родинних обов'язків.

Знаючи, що завжди можна буде розійтись, людина починає легковажно ставитись до шлюбних зобов'язань, стає здатною до подружньої невірності. І навпаки.

Наслідки розлучень трагічні і для родини, і для держави. Недаремно кажуть: "Міцна сім'я — міцна держава".

Найчастіше розведений чоловік чи жінка не знаходять щастя у новому зв'язку.