Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Необхідність святого причастя Плоди святого причастя Приготування до святого причастя Дії після прийняття святого причастя Духовне причастя Тайна покаяння

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

НЕОБХІДНІСТЬ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Найсвятіша Євхаристія є поживою для нашої душі, тому св. Причастя є обов'язковим засобом для досягнення у цьому житті духовної досконалості і святості, а після смерті — вічного життя.

Від споживання Найсв. Євхаристії залежить майбутнє життя душі. Христос каже: "Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його Кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан б, 54, 56). Св. Причастя є необхідною умовою досяг­нення святості і вічного життя. Без св. Причастя не можна мати здорової душі.

Досконалим людям св. Причастя необхідне для того, щоб вони зростали в досконалості, недосконалим — щоб ставали досконалими; сильним св. При­частя необхідне, щоб не ослабнути, слабим — щоб зміцніти.

Перші християни були святими тому, що причащалися щоденно. Усі Святі теж намагалися причащатися якнайчастіше.

Однак, часте приймання св. Причастя саме по собі ще не є ознакою святості або нагородою за осягнену святість.

Усвідомлення того, що, навіть відбувши щиру покуту за гріхи, ми не є достойними Господнього Тіла, не повинне стримувати нас від прийняття св. Причастя. Разом із тим і найсвятішІ повинні перед св. Причастям визнати: "Господи, я не достойний" (св. Фр. Сал.). Тільки Христос був би достойним приймати св. Причастя, бо Бога може достойно прийняти лише Бог (св. Альф.). Але ж Христос установив св. Причастя не для Ангелів, а для людей. Наші щоденні гріхи не повинні стримувати нас від частого приймання св. Причастя, навпаки, вони повинні нас заохочувати до цього, щоб ми ставали чистішими, досконалішими, бо св. Причастя очищає нас від легких гріхів і послаблює злі нахили і прагнення. Ми приймаємо Христа не для того, щоб Його освятити, а щоб Він освятив нас (св. Бонав.). Не повинна нас лякати і відсутність спокою і задоволення після прийняття св. Причастя. Нерозумно вчинила б людина, яка, вмираючи від голоду, відмовилась би від хліба тільки тому, що до нього не дали меду (св. Ігн. Лой.). Святі вважають, що краще причащатися з меншою побожністю, аніж зовсім відмовитись від св. Причастя. Апостольська Столиця спонукає нас навіть до щоденного приймання св. Причастя.

Той, хто протягом довгого часу легковажно відмовляється від св. Причастя, наражає свою душу на неминучу загибель.

До таких людей, звичайно, не можна віднести святих, які протягом довгих років не приймали св. Причастя, бо перебували, напр., в пустині, як св. Марія з Єгипту, св. Павло і св. Антоній. Св. Дух, який спонукав їх до самотності, винагороджував їх за все, що вони втратили через неможливість приймання Пресв. Євхаристії (Бенед. XIV). Однак, більша частина цих Святих прийняла св. Причастя перед смертю.

Кожний, хто не може прийняти св. Причастя, зобов'язаний прийняти його щонайменше душевно, тобто він повинен мати гаряче бажання прийняти св. Причастя, і повинен його дійсно прийняти, як тільки трапиться для цього нагода (св. Тома з Акв.).

Ми зобов'язані, під страхом тяжкого гріха, причаща­тися хоча б раз у рік, а саме перед Великоднем; а також під час важкої хвороби.

Перші християни причащалися щодня. Пізніше, згідно з розпорядженням папи Фабіяна (+250), повинні були приступати до св. Причастя хоча б під час трьох головних свят у році. У середні віки багато християн легковажно ставилися до обов'язку прийняття св. Причастя — вони не приймали його по кілька років. Тому у 1215 р. Церква розпорядилася, щоб кожний християнин, як тільки прийде до вживання розуму, причащався хоча б раз у рік — перед Великоднем; того, хто легковажить це розпорядження, після смерті позбавляють права на християнський похорон.

Ми зобов'язані приймати св. Причастя і під час важкої хвороби. Важко­хворий може говорити до Христа, як учні в Єммаусі: "Зістанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився" (Лук. 24, 29), а, отримавши св. Причастя, може сказати, як старець Симеон: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння" (Лук. 2, 29). Тому св. Причастя називається Напуттям, тобто покріпленням на останню путь. Однак св. Причастя не вділюється тим, хто не може його спожити або хто віддав би його назад. Якщо важка хвороба триває довго, хворому слід причащатися якнайчастіше. Можна вділяти св. Причастя і важкохворим дітям від 7 років життя, навіть якщо вони до цього часу ще не приступали до сповіді і до св. Причастя. Але перед тим душпастир повинен навчити їх головних правд віри і розповісти про уділювані ним св. Тайни (Венед. XIV).

Душпастирі повинні заохочувати вірних до частого, навіть щоденного приймання св. Причастя, бо душі, як і тілу, потрібна щодення пожива (Рим. Кат.).

Діти зобов'язані приступати до св. Причастя, прийшовши до уживання розуму (Пій X, 9 серпня 1910).

Вважається, що людина починає думати на 7 році життя. Римський Кате­хизм каже, що діти можуть приступати до св. Причастя тоді коли навчаться відрізняти небесну поживу від земної і коли можна бути впевненим, що вони приймуть св. Причастя з належною побожністю. Тому в різних країнах вста­новлено різний вік для тих, хто причащається вперше: в Австрії — 9 років, у Баварії — 11 років, у Франції — 12. Але духовно зрілі діти і діти, батьки яких приділяють особливу увагу релігійному вихованню в сім'ї, можуть бути допущені до св. Причастя раніше. Папа Пій X вказав, що для першого св. Причастя не є обов'язковим досконале знання релігійних правд. Вистачить знання головних правд віри, усвідомлення різниці між св. Причастям і земною поживою і належна шана для св. Причастя. Духовної зрілості, якої вистачає для прийняття Таїнства Покаяння, вистачає і для прийняття св. Причастя. Тому св. Причастя приймається тоді, коли й Таїнство Покаяння.

Церква прагне, щоб ми якнайчастіше приступали до св. Причастя.

На Тридентському Соборі (1563) було висловлене бажання, щоб вірні причащалися під час кожної Служби Божої не лише духом, але й справді, і тим самим більше користали з плодів св. Літургії. Щоденне св. Причастя повинно практикуватися в християнських товариствах, у духовних семінаріях і християнських виховних закладах. Слід пам'ятати, що св. Причастя не є нагородою за чесноти, св. Причастя — це засіб проти гріхів. За його допомогою звільнимося від наших щоденних помилок, убережемо себе від важких гріхів. Вірні, які бажають причащатися частіше, повинні без найменшого страху під час сповіді просити священика дозволу на щоденне Причастя. Але, зро­зуміло, що особи, які частіше причащаються, повинні певний час присвятити приготуванню до св. Причастя і подяці.

ПЛОДИ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Св. Причастя діє, як хліб і вино (св. Тома з Акв.).

Хліб і вино (тілесна пожива) якнайтісніше єднаються з тілом, підтримують наше життя, сприяють росту, долають утому і слабість, дарують силу, справляють тілу певну приємність, впливають і на дух (у здоровому тілі — здоровий дух). Подібною є і дія св. Причастя.

Св. Причастя якнайтісніше єднає нас із Христом. Ісус Христос говорив: "Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я — в ньому" (Йоан 6, 56).

Св. Причастя подібне до шлюбу. У св. Причасті Христос підносить прини­жену душу, робить її Своєю обручницею. Св. Причастя є продовженням Вті­лення. Через своє Втілення Христос поєднався з усім людством, а через св. Причастя єднається з кожною людиною зокрема. Через св. Причастя приймає­мо на себе природу Христа. "Хто часто приймає Христа, ніби перетворюється в Нього" (св. Авг.) "Наше тіло ніби стає Його Тілом, а наша кров — Його Кров'ю" (св. Кипр.). Цим св. Причастя відрізняється від тілесної поживи. Тілесна пожива слабша від нашої природи, тому остання перетворює її. Св. Причастя сильніше від нашої природи, тому воно перетворює її в себе (св. Авг.) Нарешті, св. Причастя єднає нас взаємно. Завдяки ньому усі християни-католики творять єдине тіло. "Нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі" (І Кор. 10, 17). Св. Отці називають св. Причастя єднанням усіх вірних у Христі, з Христом і між собою. Тому св. Причастя має ще й назви "знак єдності", "союз любові", "прообраз миру і згоди" (Трид. Соб. 13, 7).

Св. Причастя просвітлює розум і зміцнює волю.

Завдяки св. Причастю отримуємо нові діючі ласки, а саме просвітлення розуму і зміцнення волі. Св. Причастя додає нам сили для боротьби зі спокусами і незгодами життя.

Св. Причастя живить і зміцнює життя душі.

Св. Причастя береже душу від смерті гріха. Роздаючи св. Причастя, священик говорить: "Причащається раб Божий на відпущення гріхів своїх і на вічне життя. Амінь". Св. Причастя наділяє нас освячуючою ласкою, яка є життям душі. Христос каже: "Як мене післав живий Отець, а Я живу для Отця; так і той, що мене споживає, буде жити для мене", тобто отримає божественне життя. "Спішіть часто до св. Причастя, бо де є Бог, там нема його ворога" (св. Йосиф з Куп.).

Св. Причастя поборює наші злі нахили і очищає нас від легких гріхів.

Св. Причастя є ліком на хвороби душі. Того, хто часто причащається, рідше нападають злі пристрасті.

Св. Причастя є для нас джерелом сили.

Св. Причастя освячує наше тіло і вкладає в нього зародок майбутнього славного воскресіння. "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Даючи нам Своє Тіло, Христос засіває в нашім тілі насіння безсмертя (Клим. Ал.).

Проте слід пам'ятати, що всі ці ласки отримує лише той, хто належно готується до прийняття св. Причастя і часто його приймає.

ПРИГОТУВАННЯ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Перед прийняттям св. Причастя ми повинні намагатися, наскільки це можливо, стати подібними до Христа, бо лише тоді, коли ми з Христом душевно споріднені, може наступити єднання з Ним. Чим краще приготуємося до св. Причастя, тим більше ласк отримаємо. Той, хто зовсім не готується до св. Причастя або готується погано, накличе на себе Божий гнів. "Той, хто приймає св. Причастя за звичкою, не матиме участі в щедрості Бога" (св. Герт.).

Насамперед слід через св. Сповідь очиститися від тяжких гріхів, чинити добро, постити і молитися. Перед св. Причастям треба випробувати себе.

Той, хто свідомо приймає св. Причастя в стані тяжкого гріха, здійснює гріх святотатства.

Св. Павло каже, що такий "буде винний за тіло і кров Господню" (І Кор. 11, 27), тобто він матиме таку ж вину, як ті, хто убив Христа.

Тіло Господнє для чистих є ліком, а для грішних — смертю їх душі.

Той, хто безпосередньо перед св. Причастям пригадає собі тяжкий гріх, який забув визнати під час Сповіді, може причащатися, але він зобов'язаний визнати цей гріх під час наступної Сповіді.

Святотатське Причастя спричиняє засліплення духа, скам'я­нілість серця, накликає на нас дочасні кари і вічну смерть. "Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є" (І Кор. 11, 29).

Для достойного прийняття св. Причастя вистачає стану освячуючої ласки, але варто перед св. Причастям відмовитися від будь-якого невідповідного прив'язання до дочасних речей.

Той, хто хоче прийняти св. Причастя, повинен бути вільним від тяжкого гріха.

Чим менша в нас прив'язаність до дочасних речей, тим більшою буде наша любов до Бога, а з нею і освячуюча ласка. Лише ангельсько-чисте серце може бути достойним помешканням Бога.

Перед св. Причастям не можна їсти від півночі.

Через цей піст ми виражаємо нашу пошану до св. Причастя. Небесна пожива достойна першості перед поживою тілесною. Не мусять постити перед св. Причастям важкохворі або ті, хто хворіє протягом місяця або й більше і не може бути довго натще.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі три Божі чесноти І жаль. Св. Августин говорив: "Ніхто не повинен споживати Тіла Христа, доки не віддасть Йому почесті".

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі віру, бо Христос завжди бажав реальної віри від тих, котрих наділяв Своїми ласками. Двох сліпців перед їх оздоровленням Він запитав: "Чи віруєте, що я можу це зробити?" І лише після їх ствердної відповіді зцілив незрячих.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити надію в Спасителя, котрий під час Свого життя на землі не оминув увагою нікого, хто з упованням звертався до Нього. Так, завдяки своїй великій надії одужала жінка, котра хворіла протягом дванадцяти років, лише торкнувшись краю Христового одягу (Мат. 9, 28).

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі любов; бо чим більшою буде наша любов до Бога, тим щедрішим буде для нас Бог. "З любов'ю повинен бути прийнятий той, хто лише з любові нам віддався" (св. Франц. Сал.). Люби Того, котрий з любові до тебе прийняв ці постаті, щоб світло своєї вічності поєднати з твоєю нікчемністю" (св. Авг.).

Перед св. Причастям ми повинні молитися щонайменше півгодини (св. Альф.). Найкраще перед св. Причастям вислухати Службу Божу.

І наше тіло ми повинні відповідно підготувати, тобто чисто і пристойно одягнутися, вести себе достойно.

До св. Причастя ми повинні приступати чисто одягненими. Перш ніж Христос подав Апостолам св. Причастя, Він обмив їм ноги. Зовнішня чистота є ознакою чистоти душі (св. Франц. Сал.). Однак не треба приділяти надто великої уваги одягу, тому що можна легко забути про головне і втратити побожність. Хто під час св. Причастя грішить суєтністю, той не матиме з нього ніякої користі, або матиме дуже малу. Не треба соромитися убогого одягу. Христос також був убогим І любив убогих. Спаситель не звертає уваги на зовнішність, лише на серце людини.

Під час св. Причастя ми повинні шанобливо і серйозно ставитися до того, що відбувається, тобто ми повинні уникати всього, що перешкоджає зосередженню і побожності. Не слід сміятися, штовхатися, сильно битися в груди і т. п. Солдати, приступаючи до св. Причастя, відкладають зброю. Під час св. Причастя, коли священик говорить: "Зі страхом Божим і з вірою приступіте", стаємо перед престолом на коліна і разом із священиком відмовляємо молитву "Вірую, Господи, і ісповідую..." Відтак навхрест складаємо руки на грудях, відкриваємо уста і приймаємо Найсвятіші Дари. Існує Також добрий звичай перед св. Причастям цілувати хрест.

ДІЇ ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Після прийняття св. Причастя ми повинні відмовити вдячну молитву, виклавши Богу свої бажання; помоли­тися за наших родичів, близьких, друзів та добродіїв і за бідні душі в чистилищі.

Вдячна молитва повинна тривати щонайменше чверть години (св. Альф.). Хто відходить від св. Причастя без вдячності, той чинить недобре (св. Золот.); такий поводиться, як Юда, котрий відразу після св. Причастя залишив кімнату (св. Золот.).

Прийнявши св. Причастя, ми повинні викласти Богу свої бажання і про­хання, користуючись присутністю Бога у св. Причасті. Цариця Естер просила за євреїв царя Артаксеркса якраз під час обіду, бо вважала цей час найвідповіднішим для прохання; і цар вислухав її (Ест. 7). Для нас також найвідповідні­шим часом для розмови з Богом є якраз той момент, коли приймаємо Його в нашім серці (св. Магд. з П.). Наші молитви, які відмовляємо після св. При­частя, важать більше, ніж інші, бо вони освячені присутністю Христа (св. Альф.). Не завжди маємо Христа в собі (Мар. 14, 7). Великі скарби ласк втрачають ті, котрі після св. Причастя забувають про них просити (св. Альф.).

Не можна після св. Причастя плювати або відразу їсти, а також у той день розважатися.

Плювати не треба тому, що в роті можуть ще знаходитись крихти Найсвятіших Дарів, які могли б опинитися на землі. З їжею треба стриматись бодай чверть години, бо так довго знаходяться в нас види Пресв. Євхаристії.

У той день, коли ми причащалися, треба уникати різних розваг, бо поміж них можемо втратити щойно набуті ласки. Хто ховає дорогоцінності в дірявий мішок, загубить їх. У день Причастя необхідно у другій половині дня відвідати церкву і таким чином віддячити за гостину, якої удостоїв нас Христос.

ДУХОВНЕ ПРИЧАСТЯ

Духовно причащається той, хто пробуджує в собі палке бажання прийняти Пресвяту Євхаристію.

"Вір, і ти отримаєш" (св. Авг.). Духовно причащатися — це не тяжка річ; вистачає лише на хвилину зосередитися, перенестись духом перед кивот і сказати: "Грсподи Ісусе, вступи до мого серця" (М. Лят.).

Духовно причащатися ми повинні під час Служби Божої, а саме тоді, коли причащається священик, і тоді, коли відвідуємо Пресв. Євхаристію.

Перші християни причащалися щодня. А оскільки сьогодні не кожний може приймати св. Причастя щодня, тому ми повинні причащатися бодай духовно. Це можна робити в будь-яку пору дня: чим частіше, тим краще.

Перед духовним Причастям не треба постити, для нього не потрібний окремий дозвіл сповідника.

Духовно причащаючись, ми отримуємо такі ж ласки, як через правдиве Причастя.

Правдиве Причастя можна порівняти із золотим посудом, а духовне — зі срібним. Христос, перебуваючи на землі, брав до уваги не лише тих, котрих відвідував особисто, але й відсутніх, які щиро бажали побачити Його; згадаймо слугу сотника. Ще й сьогодні Христос чинить так само (Кох.). Ті, котрі бажають споживати небесний хліб, завдяки своїй живій вірі отримають його плоди і користь (Трид. Соб. 13, 8).

Духовне Причастя — це найкраща підготовка до правдивого Причастя. Христос прийшов на світ лише тоді, коли туга за Ним і очікування Його стали загальними і палкими. Неохоче входить Христос до тієї душі, котра Його щиро і сильно не бажає (Авіля).

ТАЙНА ПОКАЯННЯ

ЩО ТАКЕ ПОКАЯННЯ І НЕОБХІДНІСТЬ ЙОГО

"Те, що Бог посилає на нас, як кару, одночасно є для нас добром. Як покарання за гріх посилає нам біль, але через нього можемо знову ж таки звільнитися від гріха" (св. Золот.).

Цей внутрішній біль, причиною якого є скоєний гріх, а також рішуче бажання відвернутися від будь-кого і звернутися до Бога, називаємо покаянням.

Усе наше життя повинно бути повсякчасним покаянням. Христос говорить: "Як не покаєтесь, усі загинете" (Лук. 13, 5). А в іншому місці: "Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Спаситель також часто погрожує вічним осудом усім тим, котрі прагнуть лише до розкошів цього життя (Йоан 12, 25).

Ніхто не повинен наважитися піти з цього світу без покаяння, хоча б і не чув за собою жодного гріха (св. Авг.). Спасіння для себе ми повинні заслужити (св. Єр.) Навіть великі Святі, як, напр., св. Алойзій, тяжко покутували за дрібні провини, оплакували їх, постили, спали під відкритим небом і т. п.

Христос підніс покаяння до гідності Тайни тоді, коли після Свого воскресіння надав Апостолам владу відпускати гріхи.

Христос сказав тоді до Апостолів: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос, з одного боку, дозволив Апостолам відпускати гріхи, а, з другого боку, зобов'язав вірних визнавати свої гріхи перед священиком, якщо хочуть здобути відпущення гріхів. Встановлення Тайни Покаяння було першим дарун­ком, який воскреслий Спаситель зробив людству, а Пресвята Євхаристія була останнім подарунком Ісуса Христа перед смертю. Отже, дні встановлення обох св. Тайн — Євхаристії та Покаяння — наче два сяйва оточують день славної смерті Ісуса Христа.

При яких же умовах можна досягти відпущення гріхів? Це Ісус Христос дав зрозуміти ще раніше, а саме: під час оздоровлення недужого (Мат. 9, 2), бо гріх — це неначе духовний параліч; під час оздоровлення прокаженого (Мат. 8, 2), бо гріх — це проказа душі; під час помилування Магдалини, котра, ридаючи, впала до ніг Ісуса Христа і почула з Його уст слова: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Грішники й сьогодні наслідують Магдалину, бо падають з покірністю і жалем до ніг священика, Христового намісника, і здобувають відпущення гріхів.

Під час Таїнства Покаяння християнин сповідається у своїх гріхах уповноваженому до того священикові, котрий, будучи намісником Бога, відпускає йому ті гріхи через розгрішення.

Усе дійство відбувається таким чином. Грішник стає на коліна біля сповідальниці і приймає благословення від священика (при тому хреститься); після того, якщо знає, може перед сповіддю промовити такі слова: "Я, грішний чоловік, сповідаюся Господу Богу всемогутньому, єдиному у святій Трійці, Пречистій Діві Марії, святому Ангелу — хоронителю; усім Святим, і тобі, отче духовний, у всіх своїх гріхах, якими я прогнівив (ла) мого Господа Бога від святого хрещення, відколи я почала (в) розуміти, а передусім від останньої сповіді — вчинками, словом, думками та усіма своїми почуттями". Промо­вивши ці слова, говорить наступне: "Останній раз я сповідався (лася), напр., тиждень тому, місяць..., покуту відправив (ла) — якщо покути не відправлено, то сказати, чому); про усі гріхи сказав (ла) І жодного гріха не забув (ла)". Якщо про якийсь гріх забув (ла) сказати, то треба сказати тепер. Якщо ж якийсь гріх навмисне приховав (ла), то треба його визнати і при цьому сказати, під час скількох сповідей цей гріх навмисне приховував (ла), тому що святотатські сповіді треба повторити. Після цього сповідається в гріхах, які скоїв після останньої сповіді. Після сповіді цілує єпітрахиль; пізніше йде на своє місце, відмовляє покуту або готується до св. Причастя. Розгрішення священик уділяє словами: "Вивільняю тебе від усіх гріхів твоїх, во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь".

Розгрішення — це судовий акт (Трид. Соб. 1, 9). Розгрішення — немов поглинаючий вогонь блискавиці, котрий знищує наші гріхи. Священик завжди наприкінці сповіді уділяє благословення, навіть тим, кому не дав розгрішення (щоб не звертати уваги присутніх на людину, яка з якихось причин не заслужила розгрішення).

Сповідальниця — це дві дерев'яні стінки, в яких є отвори з решіткою, через котрі людина, яка сповідається, спілкується із священиком. У деяких церквах можна побачити дуже гарні сповідальниці, прикрашені різьбою та образами, котрі повинні спонукати до жалю і каяття, як напр., образ блудного сина, Магдалини, плачучого Петра (а також образи розп'ятого Христа, доброго Пастиря і т. п.). На сповідальницях у давні часи можна було побачити троянду з п'ятьма пелюстками. Ця квітка, незважаючи на колючки, має приємний запах і є прообразом сповіді, бо сповідь є прикрою і упокорюючою, але вводить нас у стан ласки і робить приємними Богові. Троянда уособлює також тайну сповіді, яку повинен берегти сповідник. Ще у римлян існував звичай пришпи­лювати під час бенкету троянду, яка повинна була нагадувати гостям про те, щоб не зловживали довірливими розмовами, котрі точилися довкола стола. П'ять пелюстків нагадують п'ять частин Тайни Покаяння, а також п'ять ран Христових, яким завдячуємо ласку відпущення гріхів.

Тайна Покаяння є конче потрібна для спасіння кожної людини, котра після Хрещення скоїла тяжкий гріх (Трид. Соб. 6, 29), бо без цієї Тайни неможливо відновити втрачену освячуючу ласку.

Людині, яка згрішила після Хрещення, ця Тайна так само необхідна, як неохрещеному Хрещення (Трид. Соб. 14, 2). Св. Отці називають Тайну Покаян­ня "другим Хрещенням", або "дошкою для порятунку під час корабельної аварії". Завдяки Хрещенню ми наче потрапляємо на корабель, на котрому припливемо до пристані спасіння; якщо тяжко згрішимо, то корабель розби­вається. У цьому випадку можемо врятуватися лише тоді, коли триматимемося за дошку із розбитого корабля, а цією дошкою і є якраз Тайна Покаяння (св. Єр.). Надто гордовитий грішник лише віддаляється від Бога, — лише завдяки покірності можемо повернутися до Бога (св. Григ. В.).

Той, хто тяжко згрішив, повинен якнайшвидше приступити до Тайни Покаяння.

Чим довше відкладаємо навернення, тим важче нам приступити до сповіді Коли хтось отруївся, повинен відразу позбутися отрути, бо інакше загине. Так І зі смертним гріхом. Саме тому Церква ніколи не призначає чітко визначеного часу для відпущення гріхів, — отже, грішник може в будь-який момент звернутися до Бога (Рим. Кат.). Чим довше зволікаємо Із наверненням, тим тяжчого покарання заслуговуємо від Бога. Не надійся на терплячість Бога, бо чим довше зволікаєш зі сповіддю, тим суворіше буде Бог судити тебе (св. Авг.). Тим, котрі відкладають сповідь на останній момент, Бог звичайно відбирає можливість з'єднатися з Ним (Йов 22,16). Це справедливе покарання для грішників, щоб усі, хто не хотів чинити добро, коли міг, не могли вже чинити добро, коли захочуть (св. Авг.). Христос сказав: "Шукатимете мене — і не знайдете" (Йоан 7, 34). Тоді промине вже час ласки. Сумно, коли хтось хоче щось купити, а торг уже закінчився (св. Григ. Наз.). Христос пробачив розбійникові по правиці хреста, щоб ти через свої гріхи не впав у розпач; але пробачив лише одному, щоб ти не зволікав і не відкладав каяття аж до моменту смерті (св. Авг.). Навернення в момент смерті — це більше чудо, ніж приклад для наслідування (св. Берн.). З тими, хто відкладає каяття, діється так, як з тою смоківницею, яку Ісус Христос знайшов без плодів і відразу прокляв (Мат. 21, 19).

Той, хто відкладає своє навернення, ризикує померти без каяття. Не покла­дайся на завтрашній день, бо не знаєш, чи будеш живим хоча б одну годину (св. Авг.). Господь Бог, справді, обіцяв помилування тим, хто розкаявся, але не обіцяв їм, що доживуть до завтрашнього дня (св. Авг.). Зрештою, в момент, коли вже годі більше грішити, каяття не має сенсу. Тоді не ти відрікся гріха, але гріх відрікся тебе (св. Амвр.). Крім того, грішник на смертному одрі переважно втрачає твердість розуму, він боїться, розгублюється, як подо­рожній, котрий із приходом ночі помічає, що збився із правильного шляху. Врешті довголітня зла звичка відбирає силу духу, необхідну для правдивого каяття, подібно, як спляча людина наказує собі встати, але продовжує лежати (св. Авг.). Каяття хворого, без сумніву, також є хворим, каяття вмираючого, ймовірно, також умирає (Св. Авг.).

Ми не повинні соромитися визнавати свої гріхи, бо священик не має права виявити тайни сповіді і приймає кожного грішника з батьківською любов'ю. Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, колись буде осором­лений перед цілим світом і стане нещасним назавжди.

Священик не має права нічого виявити зі сповіді, навіть під загрозою смерті. Саме з цієї причини мученицьки помер св. Іван Непомук, котрий не хотів зрадити тайни сповіді. Священик приймає кожного з батьківською любов'ю, незважаючи на кількість і ступінь гріхів. Немає більшої радості для доброго священика, коли він бачить, що хтось щиро і відверто визнає найтяжчі гріхи, бо сповідник — як рибалка, котрий тішиться, коли велика риба потрапила у сіть (св. Вінк. Фер.). Саме тому Господь Бог не раз спонукає стати душпастирями людей, котрі колись були великими грішниками, бо вони швидше зрозуміють інших. Легше прощає тяжкі гріхи той, хто свідомий ще тяжчих гріхів (св. Берн.). Чому боїшся визнавати свої гріхи тому, хто також є грішником, можливо, навіть більшим, аніж ти? (св. Авг.). Христос не передав священицької влади жодному Ангелові, ані Архангелові, а лише людині (св. Золот.), Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, буде колись осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди. Саме такої людини стосується Божа погроза: "Закину на обличчя тобі подолки твого плаття, твою голизну покажу народам і царствам — твій сором" (Наум З, 5). Краще добровільно визнати свої помилки перед слугою Божим» котрий співчуває грішникові, ніж цілу вічність бути приневоленим до того (св. Авг.). Хто соромиться тепер сповідатись, буде осоромлений у день суду не перед одним і не перед двома, але перед цілим світом (св. Золот.)- Коли людини приховує, Бог відкриває; коли людина відкриває, Бог приховує (св. Авг.). Отже, краще визнати, ніж вічно горіти. Диявол намагається перед сповіддю примусити людину боятися і соромитися. У момент скоєння гріха відбирає в нас боязнь, а коли ми повинні визнати гріх, повертає її і ще й накликає занепокоєння (св. Золот.). Чим пояснити те, що мужні герої, котрі в боротьбі нехтували смертю, перед сповідальницею ставали боягузами?

Перші християни не знали того фальшивого сорому і часто визнавали свої гріхи прилюдно, перед усіма вірними. Св. Августин написав книжку під заголовком "Визнання", в котрій перед цілим світом відкрив свої гріхи. Хто зможе зробити щось подібне? Розумний хворий охоче вживає гіркі ліки, котрі допоможуть йому одужати; так і хворий у душі не повинен боятися гіркої покути, яка оздоровить його душу (Терт.). Якщо ти не соромився поранити себе, то не соромся себе лікувати.

Хто, соромлячись, під час сповіді замовчує тяжкий гріх, той святотатствує і не здобуває прощення гріхів. Наступні його сповіді також будуть фальшивими, доки не визнає ще раз усіх здійснених від останньої важної сповіді здійснених гріхів. Така людина отруює собі життя і ризикує померти без каяття.

Диявол затуляє грішникам уста, щоб на сповіді не визнали своїх гріхів. Людина, свідомо замовчуючи на сповіді тяжкий гріх, скоює страшний зло­чин — святотатство — і тому не здобуває відпущення гріхів. Усі його подальші сповіді того, хто лише один раз висповідався недостойно, так довго будуть неважними, як довго ця людина свідомо замовчуватиме гріх. Щоб така людина знову повернула собі стан ласки, необхідно визнати не лише замовчуваний на сповіді гріх, але й повторити усі, принаймні смертні, про які говорилося на гріхи усіх святотатських сповідях. Сповідь — наче рахунок, у котрому одне забуте число псує увесь результат. Сповідь, на котрій людина згрішила святотатством, отруює життя. Прихований гріх — це наче отруйна їжа, котра залягда у шлунку і є збудником хвороби" (Оріг.) "Прихований гріх гнітить совість грішника, крає йому серце і наповнює його душу неспокоєм і страхом (св. Амвр.). Хто на сповіді свідомо замовчує тяжкий гріх, той ризикує померти без каяття. Прихований гріх спричиняє смерть душі. Тому св. Бонавентура дає таку пораду: сповідаючись, визнай спочатку той гріх, якого найбільше соромишся, і тоді легше буде визнати інші гріхи. Якщо ж тобі важко визнати якийсь гріх, то бодай скажи сповіднику: "Скоїв ще один гріх, але не смію його визнати". Тоді напевне священик допоможе тобі скинути той тягар із серця. Той, хто замовчує гріх перед сповідником, обдурює себе, а не Бога.