1. Етика як філософська теорія моралі
Вид материала | Документы |
- 1. Етика – філософська наука про мор, 195.25kb.
- План План Вступ 3 Взаємозвязок політики й моралі в історії. 5 Спільне в політиці, 201.52kb.
- План Вступ Основні поняття про етикет. Особливості мовного етикету, 105.32kb.
- План Професійна етика: поняття, види. Специфіка юридичної професії І значення юридичної, 164.89kb.
- Інтегрована програма курсу «Етика» та «Православна культура Слобожанщини» 5-6 класи, 312.2kb.
- Формат опису модуля, 32.75kb.
- Назва реферату: Принципи І проблеми професійної етики та деонтології Розділ, 68.55kb.
- Навчальна програма для студентів магістратури історичного факультету за спеціальностями, 139.4kb.
- Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
- Перелік питань для проведення заліку Етика, естетика, 23.41kb.
67. "Етика кризи", етичний песимізм і нігілізм Етика кризи – розуміння етики, як хворої науки, через те, що вона розвивається у тісній взаємодії з релігією, медициною Нігілістські погляди ссылка скрыта характеризував нігілізм як спорожнення світу і особливо людського існування від змісту, мети, збагненна істини або істотної цінності. Термін ссылка скрыта походить від ссылка скрыта "nihil", що означає ссылка скрыта. Ніцше описував ссылка скрыта як нігілістичну релігію, оскільки вона видаляє сенс із земного життя, зосереджуючись натомість на "потойбічному житті". Він також бачив нігілізм як природний результат ідеї "смерті Бога" і наполегливо стверджував, що ця ідея була тим, що повинно бути подолано, повертаючи сенс на Землю. Ф.Ніцше також вважав, що сенсом життя є підготовка Землі до появи надлюдини: "Людина - це канат, натягнутий між мавпою і надлюдиною", - що має певні спільні риси з думкою трансгуманістів про постлюдину, людину майбутнього. ссылка скрыта описував нігілізм як стан в якому "...немає ніякого буття як такого...", і стверджував, що нігілізм спочивав на перетворення буття в просте значення. Нігілізм заперечує вимоги знання і правди, і досліджує сенс існування без пізнаваною істини. У ньому можна знайти силу і причину для прославлення в різних і унікальних областях людських відносин, які він досліджує. З нігілістичної точки зору, першоджерелом моральних цінностей є індивід, а не культура або інша раціональна або об'єктивна підстава. Нігілізм, доведений до крайнього стану, перетворюється на прагматизм, заперечення того, що не корисне і нераціонально по відношенню до власного організму, що служить задоволенню основних потреб людини; у визнання того, що найкраще, що можна зробити в цьому житті - отримати від нього задоволення. № 68. Етика співстраждання А, Шопенгауєра Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (від латів. irrationalis - безрозсудний, несвідомий; течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта і захоплювався філософськими ідеями Сходу (особливо буддизму). Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення. Якщо ідея раціональної причини світу була природна для європейської свідомості, то ідея вольового первоимпульса, не підвладного ніяким раціональним, етичним і навіть естетичним обмеженням, була для Європи чужорідним явищем. Не випадково сам Шопенгауэр визнавав, що в числі джерел, що стимулюють його думку, одне з перших місць займали буддійські уявлення про майе (ілюзії) і нірвану (згасання життя, порятунок). Його воля як першопричина світу є "ненаситним сліпим потягом, темним глухим поривом". Світ, по Шопенгауэру, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно тче павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням. Відстоюючи примат волі по відношенню до розуму, філософ висловив немало тонких і оригінальних ідей відносно особливостей вольових і емоційних складових духовного світу людини і їх життєвої значущості. Він піддав критиці помилкову позицію прибічників крайнього раціоналізму, згідно з яким воля являє собою простий придаток розуму або просто ототожнюється з ним. По Шопенгауэру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауэр перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауэр розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. Світ мислився їм як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя. В протилежність Канту Шопенгауэр затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи). Перший факт свідомості він бачив в представленні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як абстрактне, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання. Весь світ свідомості кінець кінцем покоїться на інтуїції. По Шопенгауэру, істинно здійсненим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі; наукове мислення завжди свідоме. Воно усвідомлює свої принципи і дії, а діяльність художника, навпаки, несвідома, ірраціональна: вона не здатна утямити собі власну суть. Етика Шопенгауэра песимістична (від латів. pessimus - найгірший). Страждання, по Шопенгауэру, властиво життя невідворотно. Те, що називають щастям, має завжди негативний, а не позитивний характер, зводиться лише до звільнення від страждань, за яким повинні послідувати нове страждання або томлива нудьга. Цей світ ніщо інше, як арена замучених і заляканих істот, які живуть лише завдяки тому, що одна істота винищує інше, а самозбереження - ланцюг тяжких смертей. З визнання домінуючої ролі страждання виходить співчуття в якості найважливішого етичного принципу Шопенгауэра. Протиборчим станом духу, що перешкоджає стражданню, є стан повної відсутності бажання. Симптом цього - перехід до повного аскетизму. Шопенгауэр бачив дозвіл трагедії людському життю в умертвінні плоті і в згасанні раціональних шукань людини. Більше того, песимістичний волюнтаризм Шопенгауэра припускав в якості результату апологію самогубства. На закінчення слід сказати, що Шопенгауэр був першокласним письменником, блискучим стилістом. Жоден автор філософської літератури, по словах В. Виндельбандта, не умів формулювати філософську думку з такою ясністю, з такою конкретною красою, як Шопенгауэр. У нього був дар представити в дійсно блискучому і прозорому викладі безліч філософських ідей. Переконання Шопенгауэра зробили великий вплив не лише на окремих великих мислителів і письменників (Ніцше, Л. Толстой), але і на ряд напрямів філософської думки. Варто відмітити, що багато в чому під впливом Шопенгауэра сформувалися естетичні погляди композитора Р. Вагнера. № 69. Етика любові С. Керкегора Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед, гегелівська, яка для нього є символом раціоналістичної традиції) не дала відповіді на це питання. Раціоналістичну філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і муками. Вихідним у своїх філософських роздумах С. Керкегор обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини). Він абсолютизує одиницю, ставить її над родом. В тваринному світі, за його словами, індивід нижчий від роду, в людей, завдяки тому, що людина створена за образом і подобою Бога, окремий індивід вищий від роду (загалу). Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на думку Керкегора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на "дресированих мавп". Він різко протиставив спосіб існування світу й існування (екзистенцію) окремої людини. В світі панують причинні зв'язки, необхідність, яка пізнається розумом, чітко визначено можливе і неможливе. Існування окремої особи — це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Розум, який намагається науково осягнути суб'єктивність, діє подібно до міфологічної голови Медузи горгони, яка перетворює все суб'єктивне на камінь об'єктивного. Виражена розумом (в категоріях необхідності) суб'єктивність перетворюється на об'єкт, втрачає специфіку неповторної людської екзистенції. Керкегор різко виступив проти всевладдя розуму (і відповідно принципу необхідності) у філософії. Він критикував європейську філософію за те, що вона навіть не поставила проблему походження довір'я до розуму і проблему межі розуму. Не заперечуючи того, що в буденному житті розум корисний і навіть необхідний, Керкегор стверджує, що ця корисність і потрібність виявляють себе в певних межах доти, поки людина не стикається з проблемою неможливого. Перед неможливим розум пасує, стіну неможливого він не долає, тому що вона ним же і зведена. Подолати неможливе може тільки віра. Віра уможливлює те, що є абсурдом для розуму. Нова (тобто його) філософія, стверджує С. Керкегор, починається там, де розум заявляє про повну безвихідь, де умоглядна філософія замовкає. Що може сказати європейська філософія благочестивому біблійному Іову, в якого забрано все — майно, дітей, здоров'я (ситуація абсурду з погляду розуму), запитує він. На переконання Керкегора, нічого, крім банальної поради "терпіти". Тільки його екзистенціальна філософія знаходить вихід — вір, для Бога не існує неможливого. Тільки віра, на його думку, дає людині сподівання подолати жорстоку необхідність, яка ввійшла і запанувала в світі через розум. Саме завдяки "гріху розуму" (біблійне гріхопадіння через смакування "яблука пізнання") людина втратила божественне "все можливо" й опинилася під необхідністю. Отже, розум, пізнання С. Керкегор розглядає як щось вороже вірі, людському існуванню взагалі, як те, що обтяжує людський вибір. Бог у його вченні, на відміну від Бога раціоналістів (Декарта, Спінози, Лейбніца), є ірраціональною істотою. Для нього "все можливе", в тому числі й скасування законів природи. Його дії не вкладаються в межі розуму, вони перевершують можливості людського розуміння. У концепції моралі Керкегор виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Вони є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом "або-або". На естетичному рівні (він має на увазі евдемоністичні етичні концепції, які націлюють людину на досягнення щастя) індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод. Символом естетичного рівня моралі є Дон Жуан. Однак чуття слабнуть, для збудження їх потрібно щоразу все сильніше стимулювати, що неминуче призводить до перенасичення і розчарування. Моральність, зорієнтована на насолоду, на залежність людини від зовнішніх факторів, заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи. На етичному рівні людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами — не вбий, не вкради тощо. Вона здійснює всезагальне веління на взірець кантівського категоричного імперативу. На цьому рівні, на думку Керкегора, людська індивідуальність повністю залежить від всезагального, вона (ця конкретна індивідуальність) не береться до уваги і фактично з цілі перетворюється на засіб здійснення всезагальної повинності. Своєрідність концепції С. Керкегора полягає в тому, що він розмежовує і навіть протиставляє етичний і релігійний рівні моральності. До нього етичні норми (не вбий, не вкради) вважались божественними. Він різко виступив проти ототожнення божественного і людського ("голос народу — голос Бога"), на якому, зокрема, будувалось гегелівське і фейєрбахівське розуміння Бога. Етичний рівень стосується нормування світської поведінки людей. Він заснований на розумі. Релігійний рівень моралі є виходом за межі етичного (і отже, розуму), є проривом до найвищого джерела моральності — Бога. Якщо основою естетичного рівня моральності є насолода, етичного — повинність, то основою релігійної моральності є страждання. В релігійній моралі повинність перед людством поступається місцем повинності перед Богом, любов до Бога заступає любов до людини. Ця мораль вимагає зречення від всього земного (сім'ї, дружби тощо). Символом її є біблійний Авраам, який був готовий принести в жертву сина (акт, що є аморальним з погляду людської етики) на виконання веління Бога. Тільки релігійна мораль, на думку Керкегора, ставить людину в ситуацію вибору, тобто передбачає свободу, тоді як етичний рівень, на якому панує повинність, не залишає людині такого вибору. Свобода вибору є необхідною умовою особи. На місце сократівського "Пізнай самого себе" Керкегор ставить "Вибери себе". Тому особою людина стає, здійснюючи вибір між людським і божественним, конечним і безконечним, тимчасовим і вічним. Безумовно, Керкегор, заперечуючи ототожнення божественного і людського (в моралі), впав в іншу крайність — в їх антагоністичне протиставлення. Бо якщо релігія перебуває поза людськими цінностями, поза розумом, тоді віруючі легко можуть стати жертвами фанатиків, релігійних пройдисвітів. Віра без єдності з розумом і людською моральністю є примітивно спрощеною. Але не можна не бачити того, що саме такий підхід відкрив проблеми, про існування яких філософія до нього не здогадувалась. Філософські ідеї Керкегора були передчасним прозрінням, виявилися неспівзвучними духовній атмосфері Європи XIX ст. Тому їх не зрозуміли й невдовзі забули. Потрібні були страждання мільйонів людей в окопах Першої світової війни, щоб через п'ятдесят років знову повернутись до них. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим спадкоємцем філософії Керкегора. № 70. Етична своєрідність європейського романтизму (А. Шопенгауєр, С Керкегор, Ф, Ніцше) ссылка скрыта - не що інше, як проповідь життя в ім'я життя. Життєва сила, свобода життєвих проявів та їхня внутрішня гармонія становлять основні принципи як етики Гюйо, так і ссылка скрыта. Визначне значення Ницше в історії новітньої етики, розділене ним з Достоєвським, полягає в надзвичайній сміливості його морального ссылка скрыта. [Звичайно, близькість Ніцше і Достоєвського належить до одного тільки пункту їхнього переконання, що мали в цілому діаметрально протилежний розвиток.] Вся нова етика, незважаючи на надзвичайне різноманіття її принципів, тяжіли все-таки до християнського міросозерцанію, з його альтруїстичні і універсальним кодексом. Завданням майже всіх мораліст було у що б то не стало вивести зі своїх основоположеній вимога любові до ближнього та особистого самозречення. По суті це вимога була апріорної, хоча і не завжди усвідомлювати передумовою майже всіх етичних систем. Ставши на точку зору радикального сумніву, Ніцше відкинув цю вимогу загальноприйнятої етики, як зовсім недоказанний моральний ссылка скрыта. Подібно ссылка скрыта у, засумніватися у всіх визнаних до нього очевидних істини, і Ніцше захотів почати з самого початку в області етики. Незалежно від цінності його позитивних етичних поглядів, в його моральний скепсис не можна не визнати відновлювальний момент в історії етичних навчань. Після Ницше не можна вже отделиваться психологічними теоріями, що показує, як з егоїзму або з інших внутрішніх стимулів виникають справедливість, співчуття, любов до ближнього, самопожертву та інші теоретично загальноприйняті принципи, а необхідно виправдати їх по суті, дати раціональне обґрунтування їх обов'язковості та переваги перед протилежними їм людськими прагненнями. Сам Ницше разрешал поставлену їм моральну проблему в дусі ніспроверженія традиційної моралі. В ім'я чого здійснив Ніцше це ніспроверженіе - залишається, по суті, є загадкою. Ідеал сверхчеловека не визначено їм настільки ясними рисами, щоб протиріччя його принципам християнської моралі уявлялося цілком очевидним. Якщо сверхчеловек є ідеал життєвої сили, повноти і гармонії, то цей ідеал не може виключати нічого життєвого, багатої духовної силою. Не бачити цієї сили в християнської любові та самозреченні можна тільки з неистребимое бажання зробити переоцінку всіх моральних цінностей і в що б то не стало перемістити моральні полюс один на місце іншого. В цьому відношенні Гюйо, спирається, по суті, на той же принцип, залишається цілком вільний від марного оригінальності свого однодумця. Втім, етика Ницше не залишається вірною навіть своєї ворожнечі до християнства. Досить згадати його повний сили і краси гімн гинуть ( "я люблю тих, хто не вміє жити, не загинув, бо загибель їх є перехід до вищого" - "я вчу вас творить смерті, яка стає нагадуванням та обітниці"), щоб визнати відому частку справедливості в даною йому одним з новітніх письменників характеристик "таємного учня Христа". Етика Ніцше є мораль невизначеного майбутнього і, як така, може бути поставлена в якийсь спорідненість з кожним моральним вченням, погорджують зло справжнього ради вищого ідеалу майбутнього. Вся слабкість етики Ніцше - в неясності ідеалу. З деякими ймовірний цей ідеал може бути, однак, конструювати з симпатій і антипатій Ницше в сфері сьогодення. Швидше за все, це ідеал вільної краси, як внутрішнього єдності багате обдарованої індивідуальності. Ницше далекий всяким універсалістіческім тенденціями. Для нього індивідуум є щось самодовлеющее, самоцінність. Індивідуум повинен бути вільним від усякого підпорядкування чого-небудь для нього зовнішнім. Ось це саме вимогу і ставить мораль Ніцше в різкий антагонізм з будь-якої релігійної мораллю. Ворожнеча з Богом є, можливо, самий щирий і пристрасний заклик, який лежить в глибині всіх етичних поглядів Ніцше. Цікаву протилежність Ницше представляє індивідуалізм Лютославского, розвинений їм у творі "Seelenmacht" і досить незвично хто з яскраво вираженими альтруїстичні тенденціями. Своєрідне з'єднання еволюційної й утилітарній моралі представляє і етика ссылка скрыта а, яка прагне звільнитися від усякого зв'язку з метафізичних і релігійними проблемами. По суті Гефдінг повертається до евдемоністіческому обґрунтування етики. Її основним принципом він ставить благополуччя (Wohlfart), наполягаючи, однак, на відміну цього принципу від загального щастя і користі утілітарістов. Під благополуччям слід зазначити все те, що служить задоволенню людської природи в її цілому. Благополуччя позначає саме стан цілісності. Миттєві почуття страждання і задоволення не дають критерій для оцінки цілісного стану. Благополуччя, як індивідуальне, так і суспільне, не є також щось стійке і нерухоме: воно змінюється разом з розвитком і полягає в діяльності. Розуміючи благополуччя як мінливий і розвивається ідеал, Гефдінг усуває зі свого евдемонізма можливість гедоніческой ситості і косности. Навпаки, кожне дане нравственное рівновагу може бути порушено в ім'я вищої форми благополуччя, яка може бути куплена навіть ціною страждання. Незважаючи на умовність основного принципу, етика Гефдінга представляє вельми цінне дослідження, аналізує всі найважливіші питання суспільного та індивідуального життя і що дає якщо не завжди глибоке, то у всякому разі ясна та психологічно тонка дозвіл. Німецький філософ XIX століття ссылка скрыта визначив життя людини як прояв світової волі: людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь - людей, які кинуті нею на свавілля випадково складних обставин. За Шопенгауером, життя - це ссылка скрыта, в якому дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - мудра людина усвідомлює неминучість лиха, а тому вгамовує свої пристрасті і обмежує своїх бажання. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою[2]. Предтеча екзистенціалізму, ссылка скрыта ссылка скрыта XIX століття ссылка скрыта стверджував, що життя сповнене ссылка скрыта і людина повинна створювати свої власні цінності в байдужому світі. № |