Geum.ru

План План Вступ 3 Взаємозвязок політики й моралі в історії. 5 Спільне в політиці й моралі 7

Вид материалаРеферат
Подобный материал:
Назва реферату: Політика та мораль
Розділ: Політологія

Політика та мораль

План

План

Вступ 3

1. Взаємозвязок політики й моралі в історії. 5

2. Спільне в політиці й моралі 7

3. Розбіжності політики та моралі 7

4. Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика. 9

Висновок 11

Список використаних джерел 14

Вступ

Етика і політика, політика і мораль. Чи є щось між цими поняттями спільного? Чи навпаки, вони належать до різних сфер життя та стосуються різних типів людей: політика – для людей ділових, “прагматиків”, здатних вершити суспільні діла, а етика – для сентиментальних мрійників, “теоретиків”, позбавлених відчуття реального життя та впливу на нього.

Щоби могти на ці питання відповісти, треба спочатку визначити, що згадані поняття означають.

Поняття “етика” (від грецького to ethos, що означає “звичай”, “душевний склад”, “нрав”, “натура”, “характер”) стосується сфери добра і зла, сфери, до якої належать такі поняття як совість, провина, заслуга – поняття, які чітко відрізняються від усіх інших аспектів людського життя. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що це – “зовсім інший світ”, відмінний від повсякденної рутини, світ незрівнянно серйозний та пов’язаний з особливим зобов’язанням. Як і у всякій сфері людського життя, тут є свої поняття та категорії, свої “дані”. Вони не даремно звуться “даними” – ці поняття та категорії не є довільним витвором окремої людини, не є продуктом історичного розвитку, чи суспільної угоди. Вони дані нам у повсякденному моральному досвіді. Добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення, чеснота відкриваються нашому духовному зорові у своїй внутрішній правдивості та своєрідності, як тільки ми входимо у пізнавальний контакт із ними – як “саморозкриття” їхніх сутей. Їхня онтологічна правдивість, змістовна визначеність свідчить про те, що вони не можуть бути чимось суттєво інакшим, аніж вони постали перед нашим пізнаючим духом. Вони також є занадто змістовними, занадто вагомими, щоби бути людським винаходом, індивідуальним чи суспільним.

Для етики ключовим є поняття вчинку, як свідомого та наміреного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна доброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з’являються в особі внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації. А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось цілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб’єктивне задоволення (як-от горнятко кави після смачного обіду), або те, що є об’єктивним добром для мене (наприклад, бормашина стоматолога, коли у мене болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від мого чи будь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимости є завжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу “героїзм”, “велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво суперечить оцьому “для”. І коли перших два типи значимости можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в результаті ми отримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас дати на них належну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи задоволення. (Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його порятувати, навіть якщо при цьому ми наражаємося на небезпеку). Правда, відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завжди з’являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення до цінности (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і суттєво інакшими, аніж те задоволення, яке може нам дати щось суб’єктивно задовільняюче. Даючи належну відповідь на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичної замкнутости, тоді як постійне стремління до задоволення поневолює і замикає нас в ній.

Після того, як ми так коротко розглянули, що таке “етика”, спробуємо виявити її взаємозв’язок із політичною діяльністю.

Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльности присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а решта людей мала би очікувати “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей – “спільного добра” – можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять. Завдання “авторитету” є – зорганізувати громадян для осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов’язання громадян до їх осягнення. Зобов’язати же громадян можна лише певними приписами, які є обов’язковими для всіх (включно з “авторитетом”) і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є неможливою без законів (тобто без “позитивного права”). (Очевидно, що закони як обов’язкові приписи мають сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні “авторитету” повинні бути засоби примусу до виконання законів (у випадку небажання їх дотримуватися добровільно) та засоби допомоги, де громадяни їх дотримати неспроможні. Одне і друге зветься “державним апаратом”).

1. Взаємозвязок політики й моралі в історії.

На взаємозв'язок політики й моралі вирішальний вплив робить характер суспільства, пережита епоха, що панує соціокультурне середовище. Одна справа політика й мораль у традиційному суспільстві, де головне - це інерція свідомості й поводження. Зовсім інша ситуація виникає з переходом в епоху техногенних цивілізацій. Іншими словами, і в моралі, і в політиці живуть епохи особливості культурної спадщини й традицій, розкриваються біологічні риси націй і рас. У традиційному суспільстві немає окремих груп, усі злиті колективно. Усвідомлення людини особистістю, членом групи, протиставлення моралі однієї людтнт до моралі іншої ще не відбувається. В епоху традиційних суспільств була характерна нерозділеність політики й моралі. Особливо чітко це виявилося, та й продовжує проявлятися в найбільш стійких районах традиціоналізму - на Сході. Конфуцій бачив у самовдосконаленні основу гарного керування, не вірив у регулюючу чинність закону. Він уважав, що народ буде уникати його, при цьому не випробовуючи сорому. Чеснота оголошувалася єдиним, що може підкоряти людей порядку, тому що із чеснотою народ буде знати сором.

Плутарх висував моральні вимоги до правителя: довіряти безчесному владу подібно божевільному дати меч. Для Аристотеля очевидно, що в політику повинні брати участь гідні. М. Мабли називав політику суспільною мораллю, а мораль - приватною політикою. Гарна політика, по Мабли, не відрізняється від здорової моральності. Руссо волав до з'єднання політики й моралі: хто захоче вивчати окремо політику й мораль, той нічого не зрозуміє ні в тої, ні в інший, і все, що є моральним злом, є злом і в політиці. Т. Джефферсон вважав, що все мистецтво керування місться в мистецтві бути чесним.

Древня традиція єдності політики й моралі приходить у новий час, у ранній марксизм, в усі сучасні ідеології, хоча розуміння самої моралі й політики дається різне. Так, в Установчому Маніфесті I Інтернаціоналу, підготовленому К. Марксом і Ф. Энгельсом, війни, які вели європейські держави, називаються грабіжницькими, мета їхньої зовнішньої політики - злочинна.

Одночасно для західної культури було характерно й протилежний напрямок політичної думки й практики: поділ політики й моралі й суперечка про їхню першість. У цьому знайшло вираження складного й суперечливого процесу розподілу влади, контролю й оцінки однієї влади іншої й запобігання абсолютної влади в суспільстві.

У житті ще античного світу стали розрізнятися “архе” і “анархе”, тобто порядок, забезпечуваний владою, і відсутність влади й порядку. Політика ідентифікувалася з діяльністю публічної влади й визначенням основ функціонування приватного права. У політиці регулювання йде з акцентом на функцію, що здобувається носієм влади завдяки консолідації роз'єднанню груп, лідерству, народженню соціальних структур. У моралі - акцент робився на вимоги до індивіда на основі подань про добро й зло, про борг, справедливість, честі, безчесті.

У часи переродження феодальних відносин у буржуазні й формування нової культури політика й мораль ще більше розходяться. Утворяться свої сфери впливу й кошти впливу. Поява світських держав означало узаконювання звільнення політики від релігійних догм.

У теорії провісником поділу політики й моралі був Н. Макиавелли. К. Маркс і Ф. Энгельс писали, що починаючи з Макиавелли “теоретичний розгляд політики звільняло від моралі, і по суті справи, був висунутий постулат самостійного трактування політики”.

Суть традиції, закладеної Н. Макиавелли, укладалася в тім, що політичні цілі досягаються політичними коштами. Політик, що керується тільки принципами абсолютного добра, пропаде, тому що живе серед людей, що орієнтуються на інші принципи. Треба вибирати менше зло в ситуації конфлікту з моральними цінностями, але використання зла неминуче. Для досягнення обраної політичної мети загальноприйнята мораль не може бути перешкодою. Макиавелли дійшов висновку, що засоби повинні відповідати меті.

Ідейною основою політизації моралі в радянському суспільстві була ленінська постановка питання про комуністичну мораль. Для комуністів, вважав Ленін, моральність підлегла інтересам класової боротьби пролетаріату, що творить нове суспільство.

Політизація моралі відкриває шлях до героїзму, згуртованості, самовідданості частини суспільства, особливо частини молодого покоління. Але разом з тим вона зосереджує енергію не на людині, його внутрішньому світі й мотивах, а на зовнішні для людини цілях, сприяє роздвоєнню особистості, насаджує неправду, терпимість до неправди, байдужність і навіть жорстокість до тих, чиї інтереси не вписувалися в політичну мету.

Комуністична ідеологія в нашій країні виявилася настільки потужним явищем, що в корені змінила загальний ряд моральних норм; більша їхня частина, що особливо регулює відносини людини із суспільством, деформувалася, була підлегла цілям будівництва далекого комунізму в себе в країні й в усьому світі.

Спроби замінити мораль політикою, моральні авторитети політичними частково вдалися. Зникла індивідуальність, що почала швидко розвиватися в капіталістичній Росії. Вона викорчовувалася єдиної для всіх ідеєю комунізму, боротьбою з постійними ворогами, ворожістю до “несоціалістичного”, загальним обожнюванням і захватом перед вождями. Моральна цінність людини як основа способу життя виявилася затоптаною. Затверджувалося, що виробничий колектив - основний осередок у суспільстві. Морально було вторгатися в особисте життя, указувати, що можна читати й дивитися. Морально було розтринькання народного багатства в допомогу військовим режимам у різних країнах. Військова підтримка служила предметом гордості й способом виправдання “тимчасових труднощів” всередині країни.

Уже Сенека - свідок деградації моральності римських правителів - висловлює думку, близьку до затвердження абсолютної першості моралі над цілями й коштами володарювання.

2. Спільне в політиці й моралі

Будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.

1. Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

2. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей.

3. Розбіжності політики та моралі

Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

1. Сфера моральних відносин - це в основному взаємозв'язок між окремими особистостями, вимогами до індивіда з боку суспільства в цілому, окремих груп, узгодження особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному. Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов'язковими для всіх у міру усвідомлення й визнання їхньою більшістю членів суспільства. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомість людей. У більшості випадків вони дотримуються добровільно на основі розуміння людьми справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню й чинності суспільної думки. Політико-правовим нормам люди дотримуються добровільно лише в зрілому цивільному суспільстві, розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання держава вправі застосовувати засоби примусу.

2. Моральні норми виступають у вигляді узагальнених правил поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.

Інша модель формується И. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої владіи, навіть той, котра завойована повстанням.

Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в російські, західні, американську культури.

3. Мораль і політика розрізняються механізмом впливу на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, затвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки. На їхній основі забезпечується взаємозв'язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Однак високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в рішенні актуальних проблем, оскільки вона опирається на інститути влади. Отже, незважаючи на відомі розходження, політика й мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного.

Правда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші й суперечливіші, ніж у теорії. Їхній збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому цивільному суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним слідством їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті. Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) відзначав, що “велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають із інших моральних вимог, без свідомості труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму”. Заміна моралі політикою відкрила можливість для затвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людини у винтик великого механізму здійснення глобальної ідеї.

Друга крайність виражається в злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.

Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі.

4. Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика.

Політичні рішення приймаються органами державної влади, політичними лідерами, керівниками. Політичні лідери, на думку деяких авторів, - це персоніфіковані масові бажання, очікування й емоції. Моральний зразок у політиці - це образ “бажаного я”, яким хотілося б бути, який хотілося створити. Це повинні бути нестандартні, видатні особистості, які можуть стати зразками поведіеки.

У прийнятті політичних рішень ураховується, що політика має справу з об'єктивними реальностями (природними, економічними, біологічними, міждержавними й т.п.). Політик, що приймає рішення, має справу з конкретними людьми тільки в остаточному підсумку. Отже, моральне обґрунтування політичних рішень буде мати саму загальну характеристику у вигляді відповідності їхнім загальнолюдським цінностям, принципам гуманізму, волі й т.п.

Політичний вибір стратегічного характеру повинен бути всебічно фундируваний, у тому числі й з моральної точки зору, а саме: як це відіб'ється на моральному здоров'ї суспільства. Політика акумулює інтереси мільйонів людей. Але вона не може ігнорувати інтереси особистості. ”Якщо правильно зрозумілий інтерес становить принцип всієї моралі, - писав К. Маркс і Ф. Энгельс, - то потрібно прагнуть до того, щоб приватний інтерес окремої людини збігався із загальнолюдськими інтересами”.

У розробці політичних рішень проявляються такі якості політичних лідерів, як інтелект, уміння прогнозувати наслідки прийнятих рішень й ін. Якщо при ухваленні рішення виникає колізія між мораллю й можливими політичними результатами, обовязок політика - максимально орієнтуватися на моральні критерії. Моральній оцінці піддаються й результати політичних рішень. Ця оцінка враховує, якими методами проводиться політика і які наслідки політичних рішень для людей. Можуть оцінюватися тільки загальні підсумки політики. Швидше за все, не можна покласти моральну відповідальність на політику за кожну особистість, що потрапила “під колеса” політичної машини. Такої відповідальності не може винести жодна людина.

Влада найбільшим чином впливає на особистість політика й, як правило, не в кращу сторону. К. Тацит зтверджує, що Веспасиан єдиний із всіх римських государів, хто, ставши принцепсом, змінився на краще. Століття, що минули відтоді, переконують, що випадок з Веспасианом залишився скоріше щасливим винятком, ніж правилом. Влада, будучи безконтрольною, здатна не тільки деформувати моральні й психологічні основи особистості, але й провокувати його повну деградацію. Необов'язковість, несумлінність, некомпетентність і безграмотність аморальні в політичній діяльності. Політика завжди була, є й буде сферою моралі й особливо небезпечної соціальної аморальності.

Невідповідність політичних і моральних дій і стану свідомості (розбіжність слова й справи, запиту й відгуку на нього, надії й обіцянки, правди й неправди та ін.)також аморальні. Політика - це мистецтво передбачення, область продуманих кроків, маневрів, компромісів, розрахунків, але й хитрості, обману, загравання, великої, але не завжди чесної гри. І сьогодні чесність, щирість, висока моральність із великою працею затверджуються в політику. Кар'єристи ,авантюристи, екстремісти й махінатори найнебезпечніші для політики, часто знаходять шляхи проникнення в неї. Перехід до чесної політики, характерної для справжнього гуманного суспільства - довгий і важкий процес.

Висновок

“Яка брудна справа – політика!” – нарікають пересічні громадяни. “От якби нашій політиці більше моральности!” – зітхають журналісти. І вже політики, вловивши кон’юнктуру часу і бажання натовпу, обіцяють продемонструвати нам цю моральність.

Не вірю! Бо мораль і політика розміщені в різних площинах. Навіть високоморальна людина, ставши політиком, втрачає свою моральність. Могандас Карамчанд Ґанді як духовний лідер індійського народу й автор концепції громадянського спротиву – це одна особа, а Могандас Карамчанд Ґанді як лідер Індійського національного конґресу, жорсткий політик і досвідчений інтриган – це інша особа. Ці дві особи злилися воєдино, створивши – по мученицькій смерті Ґанді – один міт про величну, прекрасну і моральну людину. Політика не може бути моральною. Політика може бути відносно моральною і відносно аморальною. Її критерієм є людська пам’ять, індикатором – історія. Володимир Великий був пияком і розпусником, проте в історію він увійшов як творець давньоруської імперії та хреститель Руси. Його зображення на одногривневій купюрі нагадує нам про акт хрещення Руси, а вже на марґінесах нашої пам’яті – як Володимир убив брата Ярополка, збирав похід на свого сина Ярослава, як мав 100 наложниць у Вишгороді і 100 – на Берестовому...

Богдана Хмельницького ми шануємо як чудового полководця й державного діяча. Чи дорікне йому хто, що з союзниками-татарами гетьман розраховувався ясиром – дозволом брати в неволю українських жінок і дітей? Ніхто не згадає і про жорстоку розправу Богдана над ватажками селянського повстання 1650 року...

Євген Коновалець та інші діячі ОУН є для українців лицарями духу, людьми, що змагали до незалежности України. Але як ставитися до організованих ними терористичних і експропріяційних акцій? Митрополит Андрей (Шептицький) був змушений звернутися до своєї пастви з посланням “Не убий!”, спрямованим проти терору, який розгорнули націоналісти в Галичині. Згодом виявиться, що в націоналістичному середовищі дискутувалося питання страти Митрополита Андрея! Тепер і ОУН, і Шептицький – частина нашої історії. Навіть більше: і ОУН, і Шептицький є тими підвалинами, на яких ми намагаємося вибудувати власний патріотизм.

Цих прикладів достатньо для того, аби усвідомити: моральність буває відносна, історія ж і людська пам’ять легко закривають очі на аморальні вчинки видатних діячів. Історія поблажливо ставиться до аморальности видатних, непересічних постатей. Проте найменша похибка нікчеми залишиться в пам’яті поколінь, перекресливши всі добрі справи і з часом набувши гіпертрофованих розмірів.

Мораль і політика – речі несумісні. Політика – це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіявеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі й інші діячі пізнього Середньовіччя вдень ревно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту – іменем Господа...

За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними єрархами. Усе це – гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це – не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.

Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів – меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна єрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж – про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отож світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю – і суспільство годилося з цим.

Новітні часи витворили тезу про “моральних” і “аморальних” політиків. Останніх оцінюють за критеріями, якими служать традиційні уявлення обивателів про основи суспільної моралі: “Ви знаєте, що в депутата Н. є коханка!”; “Міністр Х. не сплатив податки!”; “А губернатор К. не виконав своїх обіцянок”… Саме ці моменти пріоритетні у сприйнятті політика, навіть коли той пов’язаний із мафією. Цього ми не помічаємо – чутки про коханку для більшості з нас є визначальними. І що з того, що міністр Х. посприяв російській транснаціональній компанії в незаконному придбанні кількох українських підприємств? Для нас достатньо, що він не сплатив 200 гривень податку. Губернатор К. віддав наказ знищити опозиційного журналіста? Нас це не цікавить. Для нас важливіше, що губернатор К. не проклав дорогу до села Зачепилівки, хоч обіцяв...

Може бути й інша ситуація. Політик В. – чудовий сім’янин, щонеділі ходить до церкви, співає в хорі, малює полотна, знає історію України і жодного разу не порушив правил вуличного руху. Зразок для наслідування! Попри те підконтрольні йому структури поширюють неправдиву інформацію щодо конкурентів; його менеджери ведуть нечесну гру на біржі, його підприємства працюють за тіньовими схемами, що приносить збитки державі. Інформація про темний бік діяльности цього політика загальновідома. Однак для загалу В. – зразок морального політика.

Чи не варто чесно зізнатися в тому, що ми живемо в лицемірному суспільстві, в суспільстві зі схибленим, перверсивним уявленням про мораль? Звідси – намагання в 1999 році окремих суспільних діячів побачити проблиски моральности в Євгенові Марчукові (і це по стількох роках роботи в спецслужбах, де про поняття моралі забувають на порозі!). Звідси – намагання постійно згадувати про дві судимості колишнього прем’єра Віктора Януковича. Звідси – намагання створити модель ідеального політика “на основі” Віктора Ющенка. Звідси – легенда про Марію Магдалину (Юлію Тимошенко), яка, мовляв, покаялася і заслуговує прощення. Прикладів – безліч.

Як на мене, оцінювати політика за критеріями моральности – це те саме, що підходити до служителя Церкви з позицій сексуальності. Речі не сумісні. І що швидше ми це усвідомимо, то краще для суспільства. Політика – це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава – це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.

Віддаймо Богу – Богове, а кесарю – кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Потрібно досить часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не йшов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.

Громадянин же зобов’язаний віддати свій голос за того чи іншого політика, за ту чи іншу політичну силу, а душу звіряти з духовними ідеалами. І не варто шукати моральність, духовність у політиці, як не варто виводити релігію на арену політичних пристрастей. Ми, на жаль, цього ще не збагнули. Звідси – міт про можливість приходу “моральних політиків” на зміну “аморальній владі”. Звідси – політична боротьба між вірними різних конфесій, яка радше нагадує протистояння між політичними партіями.

Політика – справді брудна справа, але цю справу хтось має робити. І не варто при цьому вимагати від політпрацівника ходити в ідеально білому костюмі та білих рукавичках. Просто треба пам’ятати про розподіл ролей у суспільстві.

Список використаних джерел

Г.А. Белов Політологія. – М., 1998. – 304с.

К.С. Гаджиев Політична наука. – М., 1996. – 398с.

Р.Т. Мухаев Основи політології. – М.: Нова школа, 1996. – 192с.

Овсянкіна Л. Проблеми моральності в умовах становлення ринкової економіки // Нова політика. – 1999. - № 3.

Політика з позиції сили // Політологічний енцеклопедичний словник. – К.: 1997.

Політологія / За ред. О.І. Семкіна. – Львів, 1994.