Постанова Пленуму Верховного Сукду України №1 від 26 квітня 2002р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону". Цивільний кодекс

Вид материала

Содержание

2. Межі здійснення цивільних прав та обов'язків
3. Обмеження цивільних прав (Р.Б.Шишка)
4. Охорона та захист цивільних прав
Реалізація права на охорону

Подобный материал:

1 2 3 4

2. Межі здійснення цивільних прав та обов'язків

Можливість громадян розпоряджатися правами за своїм розсудом є одним з важливих принципів цивільного права. Згідно зі ст.12 ЦК України під здійсненням цивільних прав зазвичай розуміються дії їх носія, що спрямовані на реалізацію правових можливостей задля задоволення власних чи чужих потреб. Загальні положення про здійснення цивільних прав наступні:

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Це зв’язано із спеціальним правовим режимом таких речей і необхідністю їх контролю.

4.Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Такі обмеження можуть мати імперативний чи диспозитивний характер.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

При здійсненні цивільних прав і обов’язків громадяни повинні дотримуватись умов, встановлених законом і іншими правовими актами, тобто їх поведінка не повинна виходити за рамки визначених границь. Варто зазначити деяку невідповідність і ретроградність такого законодавчого підходу. В приватній сфері домінує право, а не закон. Тобто, при здійсненні свого права його суб’єкт, перш за все, повинен дотримуватись вимог права. Другий момент полягає у тому, що обмеження права повинні встановлюватися лише законом і не можуть визначатися підзаконними нормами права.

Само суб'єктивне право, гарантоване законодавством, не може бути безмежним. Усяке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, являє собою деякий передбачений законом загальний тип поведінки, має визначені границі як по своєму змісту, так і по характеру здійснення. Ці межі можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю всякого суб'єктивного права. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, “отсутствие подобных границ способствует превращению права в произвол и тем самым вообще перестаёт быть правом”^²⁶.

У процесі пошуку і з'ясування меж здійснення цивільних прав та обов'язків, насамперед, варто керуватися законами. У той же час думки авторів з приводу цього питання розділилися. По одній із сформованих точок зору, межі здійснення прав можуть бути точно передбачені законом, по іншій точці зору вони можуть бути точно визначені лише судом, що вирішує конкретну справу^²⁷.

Закріплення меж здійснення цивільних прав не повинно розглядатися як спосіб обмеження прав, а є юридичним вираженням вже існуючого економічно рівного положення громадян у системі суспільних відносин, будучи правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї рівноваги. І спроба окремих осіб вийти за межі цієї економічної і правової рівноваги шляхом використання приналежних їм цивільних прав, порушення меж їхнього здійснення є зловживанням правом .

Законодавче закріплення принципу неприпустимості зловживання цивільними правами є необхідним доповненням правових гарантій реальності та здійсненності суб'єктивних цивільних прав, своєрідною формою правового забезпечення правильного сполучення суспільних і особистих інтересів громадян.

Проблема зловживання правом розглядалась вже в римському праві. По загальному визнанню, у римському праві діяв принцип: "той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоду". Цей принцип, виведений з римського законодавства висловлень римських юристів і сформульований пізніше в юриспруденції, як загальний принцип, виражає сутність рабовласницької держави, наділяючи управоможену особу (рабовласника) необмеженим простором у здійсненні приналежних їй прав^²⁸. Таке положення означало у свою чергу, що здійснення права, у якій би формі воно не відбувалося, в принципі, не розглядається як зловживання правом. Таким чином закріплювалися необмежені права рабовласників, а саме максимально широкі границі здійснення приналежних їм прав.

Межі здійснення суб'єктивних прав установлюються різними способами. Помилковим є встановлення меж суб'єктивних прав тільки відповідно до їх призначення. Межею здійснення прав може бути визначена умова, обумовлена сторонами правовідношення або інші підстави. (Наприклад, особа здійснюючи визначені дії на підставі доручення, не повинна зловживати наданим правом, виходячи за його границі).

Згідно з однією найбільш поширеною точкою зору, межі здійснення суб'єктивного цивільного права - це передбачені законом позначення, що визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи в цивільному правовідношенні^²⁹. Новий ЦКУ закріплює межі здійснення цивільних прав, шляхом заборони визначеного поводження. Відповідно до ст.13 ЦКУ встановленні загальні правила здійснення цивільних прав:

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

При недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Разом з тим виникає низка питань і особливо стосовно природних прав, які здійснюються так само як і виникають. Природні права не можуть бути надані ні законом ні придбані на основі правочинів, у тім числі й договорів. Вони виникають в силу факту народження і здійснюються людьми у демократичні правовій державі незалежно від того визнані вони законом чи ні.

Однією з найважливіших проблем у цивільному праві є проблема зловживання правом. Згідно думки ряда авторів^³⁰ під "зловживанням правом" розуміється допущення уповноваженою особою недозволеного використання свого права, порушуючи міру і вид поведінки, передбачених законом, опираючись на формально належне їй право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може їм зловживати подібно тому, як особа, не будучи посадовою особою, не може зловживати владою. Саме опираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі можливої і припустимої поведінки, тобто зловживає їм.

Термін "зловживання правом" свідчить про те, що подібного роду дії можуть бути зв'язані тільки з "вживанням" права, з його використанням. А це означає, що проблема зловживання правом зв'язана не із суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації.

Усяке правило поведінки завжди має відому ступень спільності, абстрактності внаслідок неможливості врахувати в ньому всі конкретні особливості того чи іншого випадку. З цього випливає, що, визначаючи зміст суб’єктивних цивільних прав, закон регламентує їх, звичайно, як деякий загальний тип поведінки, дозволений уповноваженій особі.

Усяке суб'єктивне право це не тільки міра можливої поведінки, але також і міра поведінки, яка дозволена уповноваженій особі законом. Незалежно від того, чи виникає суб'єктивне право поза волею уповноваженого суб'єкта (наприклад, право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, право вимагати виплати визначених сум при настанні страхового випадку і т.п.) або воно виникає в результаті вольових дій самого уповноваженого (наприклад, у результаті укладання договору), зміст його завжди визначений законом, що або прямо пропонує уповноваженої особі визначену поведінку, або його санкціонує.

Під час обговорення в літературі проблеми меж здійснення цивільних прав, останні нерідко зводяться до проблеми здійснення права відповідно до їх призначення. Так, на думку О.С.Иоффе «под пределами осуществления гражданских прав нужно понимать пределы, вытекающие из их целевого назначения…»^³¹. Як відзначає, С.Н. Братусь, “конкретизация содержания права в законе не может исчерпывать всех возможных проявлений, поскольку соответствующая норма права остаётся общим правилом поведения», підкреслює, що “критерием определения границ осуществления права является такое осуществление права, которое соответствует его назначению»^³².

Проте, зведення меж здійснення прав тільки до здійснення прав відповідно до їх призначення представляється невірним, тому що, з одного боку, вимога закону щодо здійснення цивільних прав відповідно до їх призначення - це не єдина вказівка закону про межі здійснення цивільних прав. Здійснення права містить у собі також, наприклад, і використання визначених засобів самозахисту права, звертання до компетентних органів з вимогою примусового здійснення захисту. Поняття меж здійснення права значно ширше поняття здійснення права в протиріччі з його призначенням не може бути зведене до останнього.

Новий ЦКУ закріплює не тільки межі здійснення цивільних прав, але і виконання обов'язків. Так, відповідно до ст. 14 ЦК України:

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Поведінка управоможеної особи відносно здійснення своїх прав та обов’язків, хоча і являє собою дію індивідуального характеру, є разом з тим і дією суспільним, яке повинно бути підлегле визначеним вимогам, закріпленим у нормах.

У даному випадку варто говорити про юридичний обов'язок не допускати забороненої поведінки, не робити дій, що виходять за рамки встановлених законом приписів і дозволів.

Таким чином проблема здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків є досить значимою. Ці правовідносини отримали більш детальне регулювання у новому ЦКУ, на відміну від ЦК УРСР 1963р. у якому була загальна ст. 5.

3. Обмеження цивільних прав (Р.Б.Шишка)

Категорія обмеження прав є новою і певною мірою у вітчизняній науці не дослідженою. Проте в зарубіжній і зокрема російській цивілістиці ця проблематика в останні роки досить жваво аналізується і є досить таки її ґрунтовні дослідження^³³. Під обмеженнями у філософському сенсі розуміється процедура звуження обсягу понятия, що полягає в переході від його повного змісту до менш загального обсяг якого складає лише частина обсягу висхідного понятия. Воно здійснюється введенням обмежуючих ознак та підстав для такого обмеження. Лексичне трактування обмеження тісно зв’язані з поняттям “межа” здійснення права. Так чи інакше, прямо чи опосередковано всяке обмеження права впливає на обсяг свободи особистості і повязується з діалетивними категоріями можливість та дійсність.

Обмеження одних є необхідною умовою для забезпечення можливості реалізації свободи і для перетворення її у дійсність іншими. Тож обмеження включає у себе такі поняття як “свобода”, “межа”, “заборона”. Так В.П. Камишанський вважає, що заборона – спосіб правового регулювання, що дозволяє витіснити небажані, несправедливі, нерозумні суспільні відносини на межі правового поля^³⁴.

Як правовий засіб та елемент механізму цивільно-правового регулювання обмеження об’єднує у собі різні поняття і проявляє себе у зв’язку “мета – засіб – результат”. За таких умов обмеження безпосередньо впливає на можливість здійснення певного правомірного інтересу і набуття суб’єктивного права. Воно проявляється в імперативних вказівках щодо обмеження свободи і природно-правовому значенні, обмеженні суб’єктивного права в певних правовідносинах. Так згідно ст.13 ЦКУ при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Важливо, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Інституційними проявами обмеження цивільних прав є забезпечення конкуренції, рівного становища на товарних ринках, розвиток чесної конкуренції тощо.

Обмеження у цивільному праві встановлюються або внаслідок особливого правового становища суб’єкта (обмеження в правоздатності чи дієздатності, визнання особи недієздатною), або правового режиму об’єкта цивільних правовідносин (речі, що виключені з цивільного обороту), або за першим та другим критерієм одночасно (заборона державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю).

Необхідність обмеження цивільних прав через встановлення обмежень в широкому та вузькому сенсі зумовлена об’єктивними та суб’єктивними причинами: закономірності існування та розвитку людини та суспільства і цілому, юридичною характеристикою особистості тощо. Ці обмеження встановлюються:

для охорони життя та здоров’я людини;
для недопущення свавільного втручання в приватні справи;
для охорони прав та законних інтересів інших осіб. Так зважаючи на майновий стан більшості дрібних власників земельних ділянок та земельних паїв в Україні введено мораторій на їх продажу;
для охорони моралі;
для забезпечення нормального розвитку товарообороту;
для захисту прав споживачів;
реалізації виключного сувереніти держави та забезпечення її безпеки;
для забезпечення правопорядку і недопущення у найближчий час чи у майбутньому певних правопорушень.
інших прав та законних інтересів.

Основні риси обмежень у цивільному праві можуть бути наступні:

вони - засіб цивільно-правового регулювання;
функціонально забезпечують регулятивно-самоутворюючу та забезпечувально-регулятивні функції:
є гарантією реалізації суб’єктивного права;
мають зовнішнє оформлення у вигляді обов’язків, що формалізовані в імперативних нормах;
містять в собі моделі поведінки у формі пасивної поведінки (заборони) та активної поведінки (позитивне зобовязування);
забезпечуються силою держави шляхом встановлення можливості настання негативних наслідків для порушника заборони чи обмеження.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що обмеження – цивільно-правові засоби, які в механізмі цивільно-правового регулювання виконують певні функції і спрямовані на забезпечення гарантій реалізації суб’єктивного права,через встановлення імперативних обов’язків із здійснення певних дій або утримання від їх учинення.

4. Охорона та захист цивільних прав

Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту (забезпечення цих прав). Тому, закріплюючи за громадянами визначені цивільні права, законодавство надає уповноваженій особі і арсенал необхідних способів їх охорони та захисту.

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише «декларативним правом»^³⁵. Хоча воно і проголошено в законі, але не будучи забезпечено державними правоохоронними мірами, воно може бути розраховано лише на добровільну повагу його з боку не уповноважених членів суспільства і здобуває в силу цього характер лише морально забезпеченого права, що ґрунтується лише на свідомості членів суспільства та авторитеті державної влади.

Закріплення права на охорону і захист суб'єктивних прав доцільно розглядати як різновид гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Можливість використання передбачених законом засобів охорони і захисту суб'єктивного права складає один з обов'язкових елементів самого суб'єктивного права.

Слід погодиться з точкою зору В.І. Сінайського, відповідно до якої «необходимость защиты гражданских прав возникает у лица в тех случаях, когда кто-либо нарушает или оспаривает эти права или препятствует их осуществлению»^³⁶.

Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту та охорони суб'єктивного права, особа реалізує одне з своїх прав - право на захист. Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Слід зазначити, що категорія “інтерес” у цивільному праві є малодосліджена і трактується неоднозначно в чинному законодатвстві та доктрині права. Вона вживається для позначення потреби, для задоволення якої надається особі те чи інше право (ч.3 ст.41, ч.3 ст.44, ч.3 ст.67, ч.5 ст. 159, ч.1 ст.240 ЦКУ), для позначення інтересів, що знаходяться під охороною закону і внаслідок того обмежують сферу можливої поведінки управленої особи (суспільні інтереси, інтереси безпеки тощо – ч.6 ст.313, ч.5 ст.319, ч.7 ст.376, ч.4 ст. 825). Це може бути інтерес, що не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст. 15, ст.16 ЦКУ) чи охоронюваний законом інтерес чи просто законний інтерес (ч.2 ст.20 ГКУ).

Очевидно, що інтерес є самостійним об’єктом захисту, що поширюється на опосередковані правами інтереси та ті з них, що не мають такого опосередкування. Вони взяті чи можуть бути взяті під охорону наданням права на їх захист. Так, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобовязання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання (ч.3 ст.612 ЦКУ).

Права на охорону та на захист мають двоїстий характер, оскільки розглядаються одночасно і у якості права, і як гарантію. Здійснюючи такі права, громадяни сприяють забезпеченню свого правового статусу.

Як і всяке суб'єктивне право, право на охорону і захист, являє собою міру можливої поведінки уповноваженої особи. Тобто право дає можливість його власнику діяти певним чином, але в рамках, встановлених законом. При тому тут теж діють диспозитивні засади цивільного права. Іншими словами особа, чиї права порушуються може застосувати засоби захисту, а може і відмовитись. Відповідно до ст. 20 ЦКУ:

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом

Оскільки суб'єктивне цивільне право є міра можливої поведінки уповноваженої особи, це у свою чергу означає, що власник суб'єктивного права може робити цілий ряд дій по здійсненню свого права. За загальним правилом, суб'єктивне цивільне право надає уповноваженій особі наступні можливості:

по-перше, можливість робити визначені позитивні дії по здійсненню свого права, наприклад, володіти, користуватися і розпоряджатися майном;
по-друге, можливість вимагати визначеної поведінки безпосередньо від зобов'язаної особи, наприклад, зажадати від боржника повернути узяту суму грошей;
по-третє, можливість звернутися в суд чи інший компетентний державний чи суспільний орган з вимогою примусити зобов'язану особу до виконання свого обов'язку або захистити право від його порушення з боку інших осіб.

У той же час для дотримання можливості захисту свого суб'єктивного права необхідне дотримання встановлених законом термінів позовної давності.

Виходячи з положень ст.3 Конституції України, права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому одним з найбільш важливих напрямків діяльності держави є охорона законних прав та інтересів людини.

Під охороною прав варто розуміти широкий комплекс засобів правового, організаційного, процесуального й іншого характеру, що встановлює правове положення суб'єктів, порядок придбання, реалізації і припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у разі їх порушення.

Забезпечення охорони – це форма забезпечення прав особи, що виражає діяльність, спрямовану на недопущення якого-небудь порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Як цілеспрямована профілактична діяльність, охорона спрямована на безпосереднє утвердження правомірної поведінки.

Охорона прав згідно думки, що обґрунтувалася, є більш широкої правовою категорією чим захист, і містить у собі всі юридичні правила щодо визначеного блага^³⁷4. Тобто, інакше кажучи, охорона прав має на увазі застосування сукупності засобів, що забезпечують реалізацію приналежних особі прав, забезпечуючи їх непорушність, цілісність, можливість поновлення у випадку порушення. Поняття “охорона прав” охоплює й активні дії самого носія права, спрямовані на попередження зазіхання зі сторони інших осіб або усунення їхніх негативних наслідків.

Тож дійсно, захист цивільних прав є більш вузьким поняттям у порівнянні з терміном “охорона цивільних прав” і охоплює собою передбачені законом міри і порядок захисту порушених прав чи усунення реальної загрози їх порушення. Захист передбачає можливість охорони від порушень активного і пасивного характеру не залежно від вини порушника.

Серед достатку способів охорони цивільних прав основне місце займають правові способи охорони. Вони мають свою цільову спрямованість, яка виражається в забезпеченні непорушення правового режиму об'єктів права і законних інтересів уповноважених осіб.

Реалізація права на охорону здійснюється за рахунок широкого інструментарію, що включає:

а) правові норми як вираження правил можливої чи належної поведінки;

б) механізм впливу на порушника, що забезпечує можливість залучення його до відповідальності, забезпечений можливістю застосування санкцій до сторони, що порушує норми права;

в) заходи щодо попередження порушень прав (превентивні заходи, включаючи використання технічних засобів);

г) функціонування спеціальних суспільних інститутів по захисту цивільних прав (спілка споживачів і ін.).

Охорона прав залежить і від самих власників прав, які повинні виявляти особливу зацікавленість в охороні своїх прав.

Кожна фізична особа має право будь-яким, не забороненим законом способом, захищати свої права і свободи від порушення і протиправних зазіхань. Особливе значення для розгляду особливостей охорони прав фізичної особи мають положення ст.55 Конституції України, закріпляючі обов'язок держави охороняти права і свободи людини, право індивіда звертатися за захистом своїх прав в суд, Уповноваженому Верховної Ради по правах людини, використання всіх способів захисту таких прав, а при їхній неефективності звертатися за захистом прав у відповідні міжнародні судові інстанції чи у відповідні органи міжнародних організацій, членами чи учасниками яких є Україна. Оскільки ми в даному випадку розглядаємо право, а не об обов'язок захисту уповноваженої особи, відповідно, дане право може бути реалізоване чи не реалізовано в залежності від волі і бажання уповноваженої особи, її активності і зацікавленості в захисті права (інакше кажучи, по розсуду уповноваженої особи). У даному випадку у відмінності від обов'язку відсутній елемент примусу.

Розглядаючи поняття і зміст охорони прав власності варто розрізняти норми й інститути цивільного права, що мають різне призначення. Одні з них встановлюють чи закріплюють приналежність матеріальних благ за визначеними суб'єктами й охороняють їх, приймаючи під захист закону. Наприклад, одні норми законів про власність закріплюють визначені можливості в особі; інші забезпечують умови для здійснення власником приналежних їм прав і дуже важливі для охорони (наприклад, установлюючи конкретний цивільно-правовий режим окремих об'єктів права власності); треті установлюють відповідальність за здійснення незаконних дій з чужим майном, за заподіяння матеріального збитку власнику і т.п., тобто безпосередньо охороняють і захищають правомочності власника від протиправних зазіхань. Виходячи з цього, можна стверджувати, що більшість норм цивільного права так чи інакше зв'язані з охороною відносин власності, але передбачені і спеціальні способи цивільного права по їх безпосередньому захисту.

Так, у цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому контексті за допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток відносин; охорону прав власності у вузькому контексті, чи їх захист – тобто сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку зі здійсненням порушень прав власності^⁴5.

Можливість захисту суб'єктивного права є одним з елементів його змісту. Необхідність у подібному захисті, як вже згадувалося раніше, виникає тоді, коли інша особа заперечує чи порушує право чи перешкоджає його здійсненню. Тому передумовою захисту права є його порушення з боку інших осіб.

Оскільки захист прав є необхідним і закономірним наслідком їхнього порушення, особливе місце в такому разі займає юридична відповідальність, що виступає правовим способом забезпечення охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів.

Сутність правого захисту трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання входять у суперечність. І сформована ситуація може бути виправдана сукупністю факторів. Наприклад, склалася думка про те, що правовий захист – це система юридичних норм, що спрямовані на недопущення правопорушення і ліквідацію його наслідків^⁴6, інша точка зору зв'язана з розглядом правового захисту як державно-примусової діяльності, спрямованої на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку^⁴7. Висловлюються й інші точки зору.

У науковій літературі питання про співвідношення понять правового захисту й охорони викликало чимало дискусій. Ряд авторів дотримується позиції, що немає потреби розділяти дані поняття. Але дана позиція помилкова. Інші обґрунтовують позицію про доцільність віднесення терміна «охорона» лише до засобів, що застосовуються до порушеного права, а термін «захист» відносити до засобів, що застосовуються вже після здійснення правопорушення. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок^⁴8. У приватному праві це не допустимо із за його диспозитивності.

Слід погодитися з позицією розгляду захисту в якості одного з проявів охорони, що здійснюються для поновлення порушених прав. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оскарження права особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оскарження права.

Право захисту слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість останнього використовувати спеціальні способи правоохоронного характеру. Захист прав, свобод і законних інтересів – це форма їхнього забезпечення, що відображає дію даного механізму, спрямованого на: призупинення порушення суб'єктивних прав; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їхньому здійсненні; поновлення порушених прав; залучення осіб, винних у здійсненні правопорушення до відповідальності.

Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому змісту право на захист містить у собі:

а) можливість управоможеної особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (тобто самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо самою управоможеною особою юридичних заходів оперативного впливу на правопорушника (так називаними, оперативними санкціями);

в) можливість управоможеної особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою спонуки зобов'язаної особи до визначеного поводження.

Перераховані можливості нерозривно зв'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист.

Спосіб захисту права значною мірою визначений різновидом права управоможеної особи, що підлягають захисту. Так, цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення положення, що існувало до порушення права, примусом до виконання обов'язку в натурі, припиненням або зміною правовідносин, відшкодуванням збитків чи сплати штрафних санкцій і ін. Але варто помітити, що без активних процесуальних дій особи, що потерпіла від правопорушення, сам захист залишиться лише нереалізованою правовою можливістю.

Виходячи з вищевикладеного, охорона і захист прав має ряд істотних відмінностей:

а) дані правові категорії відрізняються по своєму функціональному призначенню. Охороною прав досягається попередження порушення цивільних прав і обов'язків, а захист, спрямований на поновлення порушених прав і обов'язків або компенсацію втраченого права, як наслідку порушення права, тобто має місце при наявності факту порушення прав;

б) відрізняється “охорона” і “захист” по тимчасовому періоду застосування. Охорона як різновид превенції повинна в ідеалі застосовуватися постійно, а захист - лише в результаті порушення прав і обов'язків;

в) неоднаковий інструментарій охорони і захисту. Охорона характеризується більш широким переліком способів охорони, у той час як захист зв'язаний із застосуванням лише правових способів.

У випадках зазіхань на суб'єктивні права громадян, міри захисту виступають насамперед, як засоби відновлення майнових або немайнових прав. Але, надаючи різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і визначені границі захисту права. Виходячи з чого, захист прав по своїй природі не може бути безмежним, маючи свої межі.

Рішення проблеми ефективної охорони і захисту цивільних прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав і обов'язків, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист. Не останню роль в охороні прав грає і зацікавленість і прояв ініціативи по охороні і захисту прав самими уповноваженими особами.

Blog

Постанова Пленуму Верховного Сукду України №1 від 26 квітня 2002р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону". Цивільний кодекс

Содержание