Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають правознавство у загальноосвітніх навчальних закладах (Загальна частина)
| Вид материала | Методичні рекомендації |
- Методичні рекомендації з трудового права розроблено відповідно до навчальної програми, 378.19kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення навчального предмету „Фізична культура в загальноосвітніх, 102.66kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення навчального предмету „Фізична культура в загальноосвітніх, 95.93kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних, 233.76kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 622.59kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних, 557.96kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 641.28kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 700.78kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних, 276.99kb.
- Методичні рекомендації щодо можливого ущільнення та самостійного вивчення змісту програмного, 941.36kb.
10. Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності
У КК України неодноразово використовується поняття «звільнення від кримінальної відповідальності» (наприклад, розділ IX Загальної частини КК України так і називається «Звільнення від кримінальної відповідальності»). Про звільнення від кримінальної відповідальності йдеться й у деяких статтях Особливої частини КК України (наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду (ч. 2 ст. 111), шпигунство (ч. 2 ст. 114), ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) (ч. 4 ст. 212), участь у злочинній організації (ч. 2 ст. 255) тощо.
Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК України підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчинене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК України), при цьому, однак, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності до того моменту, доки вона їй не піддалася, тобто до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) саме з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і починається кримінальна відповідальність. Після цього може йтися лише про звільнення від покарання. Отже, день набрання законної сили обвинувальним вироком суду є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання.
Звільнення від кримінальної відповідальності — це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК України, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.
Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінальне-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмовитися від цього за наявності підстав, передбачених КК України. Відповідно до ч. 2 ст. 44 КК України особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності виключно судом у випадках, передбачених цим Кодексом. На підставі закону України про амністію чи акта помилування засуджений може бути звільнений від покарання. Таким чином, повноваження держави обмежені КК України, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України); 2) дійове каяття (ст. 45 КК України); 3) примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК України); 4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу колективу підприємства, установи чи організації, її на поруки (ст. 47 КК України); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК України); 6) закінчення строків давності (ст. 49 КК України); 7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК України (ч. 2ст. 111,ч. 2ст. 114, ч. 3ст. 175, ч. 4ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 6 ст. 369); 8) акти амністії і помилування (статті 85-87).
Прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов'язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягар кримінальної відповідальності. Тобто, вчинене раніше нею діяння визнається юридично незначним, підлягає забуттю (вчинений раніше злочин не може враховуватися при визначенні повторності і сукупності злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчинення нового злочину тощо). Разом з тим, звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримінальна справа припиняється з нереабілітуючих для неї підстав.
Передбачені законом види звільнення від кримінальної відповідальності можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов'язкове і необов'язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене ст. 47 КК України (передача на поруки) і ст. 48 КК (зміна обстановки). Це означає, що за наявності підстав, установлених зазначеними статтями, суд має право, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тобто такою, що зобов'язує суд звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні винного з потерпілим, а також після закінчення строків давності і при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК). Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК). У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом року з дня передачі її на поруки, вона виправдає довіру колективу. В противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.
11. Поняття та мета покарання
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч.1 ст. 50 КК України).
Реалізація завдань, які стоять перед Кримінальним кодексом (ст. 1 КК України), неможлива без наявності відповідного апарату примусу, який застосовується до осіб, що не підкоряються кримінально-правовим вимогам. Таким апаратом є інститут кримінального покарання.
Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов'язане з ним нерозривними зв'язками, які обумовлюють практичну неможливість існування одного без іншого.
Система кримінального покарання яка існувала в Україні з 1960 року не відповідала розвитку суспільства, що викликало потребу в її реформуванні яке і було здійснено КК України 2001 року.
Слід наголосити, що сам термін «покарання» притаманний виключно кримінальному праву, тоді як інші галузі системи права для визначення санкцій, які застосовуються за порушення приписів норм використовують інші терміни.
Що стосується ознак інституту кримінального покарання, то в науці немає єдності щодо визначення їх кола. Переважно вони зводяться до наступного:
- покарання є примусом, що застосовується до особи, яка порушила кримінально-правові приписи. Це означає, що воно є, передусім, карою, відплатою за злочинну поведінку особи, що проявляється у відповідному обмеженні її прав і свобод;
- покарання носить публічний характер, воно призначається від імені держави обвинувальним вироком суду;
- покарання носить особистий характер, воно призначається лише особі, яка визнана винною у вчиненні злочину. Покарання є наслідком визнання вини особи в інкримінованому їй діянні, воно відбувається особисто засудженим і тягне для нього довготривалі правові наслідки у виді судимості.
Ці ознаки відмежовують кримінальне покарання від інших видів реакції, що може мати місце при порушенні особою правових приписів, які передбачені нормами інших галузей системи права.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч.3 ст. 50 КК України).
12. Система та види покарань
Система - це «порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв'язком частин чого-небудь». У зв'язку з цим система покарань - це встановлений законом про кримінальну відповідальність обов'язковий для суду вичерпаний перелік покарань, розміщених у відповідному порядку залежно від їх тяжкості - від найлегших до найтяжчих.
Характерні ознаки системи покарань:
- встановлення її виключно законом про кримінальну відповідальність;
- її вичерпний, замкнутий характер;
- обов'язковість для органів судової влади;
- наявність співвідношення між окремими видами покарання;
- побудова за принципом «від найлегших до найсуворіших»;
- можливість при застосуванні покарання переходу в межах замкнутої системи від більш суворих до менш суворих покарань за наявності відповідних підстав (ст. 69 КК).
Ст. 51 КК України визначає: «До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7) конфіскація майна;
8) арешт;
9) обмеження волі;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі.
Всього чинний КК України встановив 12 видів покарань. Для порівняння зазначимо, що КК 1960 р. знав лише 7 видів покарань (станом на 1960 p.).
Всі передбачені ст. 51 КК України види покарання можуть бути класифіковані:
- за порядком призначення;
- за характеристикою особи засудженого;
- за строком призначеного покарання.
Із означених класифікацій перша (за порядком призначення) є нормативною. Вона закріплена ст. 52 КК України. Дві інші є результатом теоретичних доробок вчених.
За порядком призначення покарання всі визначені ст. 51 КК України види покарання поділяються на три групи:
- основні покарання,
- додаткові покарання;
- покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.
Основними визнаються ті покарання, які застосовуються самостійно. До цієї групи належать (ч. 1 ст. 52 КК України) громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До осіб, які визнані винними, може бути застосований за один злочин, лише один з основних видів покарання, передбачених санкцією відповідної норми Особливої частини КК України. Застосування двох і більше видів основних покарань за один злочин є недопустимим (ч.4 с. 52 КК України).
Додатковими визнаються покарання, які не можуть застосовуватись самостійно, а застосовуються виключно в сукупності з одним із основних покарань. До цієї групи покарань належать (ч.2 ст. 52 КК України): позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Кримінальний кодекс України передбачає можливість приєднання до основного покарання двох і більше додаткових покарань, звичайно за умови, що всі вони передбачені санкцією відповідної норми Особливої частини КК України.
До третьої групи покарань, які можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові, належать (ч.3 ст. 52 КК України) штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
За характеристикою особи засудженого всі види покарання можуть бути диференційовані на:
- загальні;
- спеціальні.
Загальними визнаються види покарання, які можуть бути застосовані до будь-якої особи, що засуджується за вчинений злочин. До цього виду належать штраф, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Спеціальними визнаються покарання, які можуть застосовуватись до спеціальних суб’єктів злочину. До них належать позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
За строком покарання, яке призначається, вони поділяються на:
- строкові;
- безстрокові.
Строковими визнаються покарання, які мають визначений строк їх застосування. До цих видів належать позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк.
Безстроковими визнаються покарання, які не мають визначеного строку їх застосування: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, довічне позбавлення волі.
Два види покарання — штраф і конфіскація майна - не належать до жодної з цих груп, оскільки будучи майновими покараннями, не пов'язані з тим чи іншим строком, а виконуються одномоментно.
Ухилення від покарання тягне за собою відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 КК України.
13. Загальні засади призначення покарання
Призначення покарання фактично є підсумком всієї діяльності по кримінальній справі, яка здійснювалась тривалий час працівниками органів досудового слідства та суду. При цьому суд, зважаючи на всі зібрані по справі докази, з урахуванням всіх обставин, які характеризують вчинений злочин та особу винного, обирає покарання, яке повинно бути адекватним ступеню суспільної небезпеки діяння та особи, що його вчинила.
Отже, виходячи з цього, процес призначення покарання повинен базуватися на відповідних засадах, які його визначають.
Загальні засади призначення покарання - це встановлені законом про кримінальну відповідальність правила, якими керується суд, постановляючи вирок у кримінальній справі та обираючи винному міру покарання. Ці засади закріплені в ст. 65 КК України.
Частина перша цієї статті визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання.
Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК України;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.
Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, визначені в ст. 69 КК України.
Більш суворе покарання може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (ст. 70, ст. 71 КК України).
а) Обставини, які пом'якшують покарання (ст. 66 КК України)
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
2-1) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України.
При призначенні покарання суд може визначити такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені вище.
б) Обставини, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України)
При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Перелік обставин, які обтяжують покарання, на відміну від тих, що його пом'якшують, є вичерпним. Більш того, він тлумачиться обмежено. Це випливає з ч.2 та 3 ст. 67, які визначають, що:
Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у ч.1 ст. 67 КК України обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ст. 67 КК України такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
14. Поняття судимості
Судимість — це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов'язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання.
Правові наслідки судимості визначені у ст. 88 КК України. Згідно із ч. 1 цієї статті особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і до погашення або зняття судимості. З цього моменту для особи виникають відповідні визначені законом правообмеження. Приміром особа, яка має судимість, не може обиратись депутатом Верховної Ради України, місцевих органів самоврядування, не може призначатись на посаду судді та ін. Саме із судимістю закон пов'язує правову оцінку особи при вчиненні нею нового злочину, визначає умови застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
Значення інституту судимості полягає в посиленні боротьби з рецидивом злочинів, запобіганні проникнення злочинної ідеології у владні структури.
Основні кримінально-правові наслідки судимості пов'язані з тим, що:
- наявність в особи, яка вчинила злочин, непогашеної або не знятої судимості відповідно до ч. 1 ст. 32 КК України дає підстави для оцінки нового злочину як повторного;
- наявність в особи судимості за умисний злочин дає підстави для визнання нового вчиненого нею умисного злочину як рецидиву злочинів (ст. 34 КК України);
- виходячи з того, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 67 України повторність і рецидив злочинів визнаються обставинами, що обтяжують покарання, наявність судимості також автоматично визнається обтяжуючою обставиною;
- наявність в особи судимості відповідно до статей 75, 81, 82 КК України визначає встановлення більш жорстких умов застосування пільгових норм звільнення від відбування покарання та заміни призначеного покарання більш м'яким.
Особи, засудженні за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.
Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
15. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування
Примусові заходи медичного характеру — це надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:
- які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
- які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
- які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Ці ж заходи передбачені ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомогу».
Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосовано судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.
Питання про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку вирішується судом за місцем проживання особи. Заява про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку направляється до суду лікарем-психіатром. До заяви, в якій повинні бути викладені підстави для надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені частиною другою статті 12, додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність надання особі такої допомоги. (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
Особа, якій надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, повинна оглядатися лікарем-психіатром не рідше одного разу на місяць, а комісією лікарів-психіатрів - не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про продовження чи припинення надання їй такої допомоги (ч. 4 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:
- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або
- неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Залежно від режиму утримання хворих психіатричні заклади поділяються на три види:
- заклади із звичайним наглядом;
- заклади з посиленим наглядом;
- заклади із суворим наглядом.
Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом застосовується судом до психічно хворих осіб, які за станом свого психічного здоров'я та характером вчиненого злочину потребують примусового лікування в умовах ізоляції. Режим цих лікувальних закладів передбачає звичайний нагляд, заборону виходу із закладу, здійснення прогулянок під контролем у визначених місцях, здійснення контролю за контактами із зовнішнім світом.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.
Метою застосування примусових заходів медичного характеру є, насамперед, корекція особи - її вилікування, яке повинно забезпечити її подальшу правомірну поведінку.