Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають правознавство у загальноосвітніх навчальних закладах (Загальна частина)

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание 7. Кримінальна відповідальність і її підстави. Поняття злочину Суб’єктом злочину Об’єктом злочину Предметом злочину Об’єктивна сторона злочину Суб’єктивна сторона злочину Мотивом злочину Добровільною відмовою 8. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність 9. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння Ознаки, що виключають злочинність діяння Друга ознака Третя ознака Четверта ознака

Подобный материал:

• Методичні рекомендації з трудового права розроблено відповідно до навчальної програми, 378.19kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення навчального предмету „Фізична культура в загальноосвітніх, 102.66kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення навчального предмету „Фізична культура в загальноосвітніх, 95.93kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних, 233.76kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 622.59kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних, 557.96kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 641.28kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних, 700.78kb.
• Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних, 276.99kb.
• Методичні рекомендації щодо можливого ущільнення та самостійного вивчення змісту програмного, 941.36kb.

7. Кримінальна відповідальність і її підстави. Поняття злочину

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона наступає у випадках вчинення злочину, тобто порушення закону про кримінальну відповідальність. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, змістом яких є те, що держава в особі уповноважених органів має право притягти винну особу до кримінальної відповідальності, а винний, у свою чергу, повинен відповісти за вчинене суспільно небезпечне діяння. Кримінальна відповідальність настає лише за умови, коли у скоєному суспільно небезпечному діянні є склад конкретного злочину – вбивства, крадіжки, хуліганства тощо. Тобто згідно з законом про кримінальну відповідальність єдиною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є скоєння нею такого діяння, яке містить у собі ознаки конкретного складу злочину.

Поняття злочину, як і поняття покарання, є найважливішим у кримінальному праві. Адже саме воно покликане відокремити злочинні діяння від інших правопорушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову сутність.

Термін "злочин" походить від слів "зло" і "чинити", тобто йдеться про те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не байдуже. Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а отже, й злочинність як явище існували завжди, в тому числі і в первісному суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна тощо. Звичаї того суспільства обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення життя, вигнання з племені тощо. З появою держави та права й розшаруванням суспільства сутність злочинних проявів стала фіксуватися в законах країн.

Згідно зі ст. 11 КК України злочином є суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Суб’єктом злочину називають особу, яка вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Нею може бути тільки фізична особа, тобто людина – громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. Юридичні особи, тобто установи, підприємства й організації не визнаються суб’єктами злочину та не можуть нести кримінальної відповідальності. За дії, скоєні від імені юридичних осіб, відповідають конкретні фізичні особи. Це, як правило, посадові особи, які представляють відповідні установи, організації чи підприємства і які наділені певними повноваженнями.
Суб’єктом злочину може бути лише підсудна особа, тобто така, яка усвідомлює свої дії та керує ними. Непідсудна особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто потрібно встановити, що вона під час вчинення злочину не усвідомлювала суспільної небезпеки своїх дій або не керувала ними. 
Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності є досягнення фізичною особою певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Об’єктом злочину є те, на що спрямоване злочинне діяння, чому воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення шкоди. Такими об’єктами виступають суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом (життя, здоров’я, власність). Від об’єкта слід відрізняти предмет злочину.

Предметом злочину можуть бути конкретні матеріальні речі, цінності, наркотичні засоби, зброя й інше.

Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину створюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочинної діяльності. Описуючи той чи інший злочин, законодавець частіше вказує на ознаки саме об’єктивної сторони. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), злочинні наслідки й причинний зв’язок між ними. Ці ознаки є основними, тобто обов’язковими для більшості складів злочину. Відсутність хоч би одного з них означає відсутність злочину взагалі. Крім названих, об’єктивна сторона містить і деякі необов’язкові ознаки: спосіб, обставини, час, місце, знаряддя і засоби злочину. Але якщо закон безпосередньо вказує на які-небудь з них, то це означає, що така ознака є також обов’язковою (наприклад, закон не забороняє полювання в певний час і в певних місцях).

Суб’єктивна сторона злочину – це його внутрішня сторона, тобто психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належить вина у формі умислу чи необережності. Серед інших необов’язкових ознак суб’єктивної сторони закон може розглядати мотив та мету скоєння злочину, а також емоційний стан суб’єкта (так звані факультативні ознаки).

Основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину, про що прямо вказано у законі.

Мотивом злочину визнаються внутрішні спонукання до скоєння злочину. Це такий активний стан психіки людини, який штовхає на скоєння злочину (користь, помста й інше). Метою злочину є те, чого прагне досягти злочинець.

Злочин визнається вчиненим навмисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність, як форма вини, характеризує меншу суспільну небезпечність злочину й особи, яка його скоїла. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна і могла їх передбачити. Таким чином, закон визначає два види необережної вини: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Стадії злочину

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення,

які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинно­го наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та момен­том його закінчення.

Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його части­ну, сама є суспільно небезпечним діянням. Не є стадіями вчи­нення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри), оскільки при цьому не об'єктивується зло­чинний умисел.

Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.

У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:

• готування до злочину;
  
• замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста­новить незакінчений злочин;
  
• закінчений злочин.
  

Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А. придбав не­обхідне знаряддя для проникнення до житла (набір відмичок, інші пристрої) і був затриманий до моменту проникнення. А. не зміг проникнути до приміщення, оскільки сусіди почули гав­кання собаки у приміщенні і затримали крадія. У цих і подібних випадках і постає запитання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина прони­кає в автомобіль з метою його привласнення, але вона не в змозі завести двигун і її у цю мить затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особли­вої частини КК України, якщо при цьому злочин не було дове­дено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15). За­мах на злочин має місце тоді, коли:

а)вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення певного злочину;

б)злочин не доведений до кінця;

в)причини закінчення злочину не залежать від волі винного.

Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють зло­чин спільно і навмисно.

Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені у такому формулю­ванні: «злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб'єкта­ми злочину спільно».

З об'єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється за­гальними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного із співучасників можуть розрізнятися, але при цьому злочин — це результат їх спільної діяльності.

Розглянемо такий приклад. А. до вчинення крадіжки обіцяє В. сховати викрадене В. майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обі­цянка сховати викрадене — перебувають у причинному зв'язку з крадіжкою, що вчинив В. Тому А. — співучасник, а саме пособник крадіжки. Але якщо В. вчинив крадіжку і, бажаючи сховати викрадене, попросив А. сховати викрадене, то в даному разі співу­часті немає. Дії відносно приховування викраденого заздалегідь не обіцяні В., і тому не перебувають у причинному зв'язку зі зло­чином, який вчинив В. Тому А. у цьому разі не є співучасником.

Розрізняються такі види співучасників: виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпо­середньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єкта­ми злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчи­ненням (ч. З ст. 27). Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Вона може очолювати злочинну групу, керува­ти об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної органі­зації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених пред­метів — наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо) вона також визнається організатором.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в ре­зультаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість вчинити злочин. Причому волю підбурюваного ці способи, на­приклад, примус чи умовляння не пригнічують.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками. Пособником також визнається й та особа, яка заздалегідь обіцяла переховати зло­чинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здо­буті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Наприклад, А. погрожує жертві но­жем, В. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Усі вони є грабіжниками — співвиконавцями.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі. В іншому випадку, наприклад, А. і В. виконують грабіжницькі дії, а С. чекає на них в автомобілі й втікає разом із ними. В даному разі А. і В. — співвиконавці пограбування, а С. — пособник.

За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

• групою осіб;
  
• групою осіб за попередньою змовою;
  
• організованою групою;
  
• злочинною організацією.
  

Розглянемо ці форми співучасті. Злочин визнається вчине­ним групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину.

Змова має місце не до початку, а в ході злочину.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова співучасників на спільне вчинення злочину. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпо­середньо перед його вчиненням.

Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана одним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учас­никами групи.

На відміну від усіх випадків співучасті вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочин­ними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування.

У КК України передбачені заохочувальні норми, що увіль­няють від відповідальності учасників злочинної організації в разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про діяльність злочинної організації, сприяння у викритті злочинців.

Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст. 17). Наприклад, готуючись до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:


а) остаточне припинення особою готування до злочину;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.
Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову

від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя лає осічку. У даному разі є замах на вбивство.

При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова опосередкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину при добровільній відмові виконавця ма­ють відповідати за готування до злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для цього Н. Вико­навець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину, допо­магає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне вико­нання злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а замовник М. — за замах на організацію вбивства.


8. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Закон встановлює, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за скоєння окремих злочинів, у визначених законом випадках, кримінальна відповідальність настає з 14 років (ст. 22 КК України). До цих злочинів належать умисне вбивство, умисні тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, які спричинили розлад здоров’я, зґвалтування, грабіж, розбій, хуліганство та деякі інші. Суспільна небезпека та їх протиправність добре відомі неповнолітнім уже з 14 років.

Не підлягають кримінальній відповідальності особи віком від 14 до 16 років за необережні злочини, крім вбивства з необережності.

Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину відповідно до документів про народження. При відсутності таких документів вік встановлюється за допомогою медичної експертизи.
Застосовуючи до неповнолітніх міри покарання, суд враховує не лише характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, особливості його психофізіологічного розвитку, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причини вчинення злочину. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру (ст. 97 КК України).

До заходів виховного характеру, (які може застосовувати суд) КК України відносить:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

9. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння

Нерідко громадяни, а також службові особи змушені здійснювати вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, з вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо), які, проте, не є суспільно небезпечними і кримінальне протиправними, а навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя того, хто посягає, при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, викликаної пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця і т. ін.). У науці такі вчинки — необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виправданий ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказу тощо — називаються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння.

Ознаки, що виключають злочинність діяння:

Перша ознака полягає в тому, що всі волевиявлення являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу). Подібні вчинки, проте, можуть бути виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями, процесами або діями, тобто певними підставами, що й обґрунтовують необхідність таких вчинків. Якщо, наприклад, оборона становить собою заподіяння тому, хто посягає, шкоди, то її підставою є суспільне небезпечне посягання, що викликає необхідність його негайного запобігання або припинення. При крайній необхідності дія особи виражається в заподіянні шкоди різним правоохоронним інтересам (наприклад, чужому майну) і її підставою виступає небезпека, що їм загрожує, яку неможливо усунути в даній обстановці іншими засобами (пожежа, повінь) тощо.

Друга ознака – це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця — з видимими ознаками перевищення влади тощо). Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо: 1) дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони; 2) вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину; 3) це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом відповідного злочину. Якщо вчинене діяння із зовнішньої сторони не збігається з тим чи іншим злочином, не можна навіть порушувати питання про наявність цих обставин.

Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що вони мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність ґрунтується або на суб'єктивному праві, або на юридичному обов'язку, або на владних повноваженнях. Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не тільки в КК України, ай в інших законодавчих актах (наприклад, Законах України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність» та в інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних обов'язків, виконання службового обов'язку, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.

Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільна корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави. Водночас це не виключає того, що в ряді випадків такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціально допустимими (прийнятними).

Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення діянь. Ці наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, — це передбачені КК України, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.