Geum.ru

До 70-річчя з дня народження визначного політичного І державного діяча, Героя України В. Чорновола

Вид материалаДокументы
Подобный материал:


Матеріали до загальнообласного

Дня інформування населення

25 грудня 2007 року


Великий Лідер великої нації

(до 70-річчя з дня народження визначного політичного і державного діяча, Героя України В.Чорновола)


„Є два основних носії духовної творчості й розвитку спільноти: народ і людина. Вони – доки живі – змагають­ся за те, щоб посуватися вперед, розвиватися, рости.

І тільки смерть, знищення або крайня загроза цього можуть зупинити індивідуальні пориви людини”.


В’ячеслав Чорновіл


В’ячеслав Максимович Чорновіл – відомий український політик, державний діяч, публіцист і журна­ліст – народився 24 грудня 1937 ро­ку у с.Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкась­кої області в родині сільських учи­телів.

У радянські часи сім’я зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року був заа­рештований і загинув в ув’язненні рідний брат батька – Петро Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько.

Після закінчення школи В’ячеслав Чорновіл вступає до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний фа­культет, а з 2-го курсу переводиться на факультет журналістики. Вже в університеті має неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року.

З 1960 до 1963 роки Чорновіл працює на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач, починає виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т.Шевченка, В.Самійленка, Б.Грінченка.

З автобіографії В.Чорновола: „1963 року повернувся до Києва, працював у пре­сі, на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газе­ти „Молода гвардія”, у редакції газети „Друг чита­ча”. Був активним учасником руху шістдесятни­ків. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі „Україна” 4 ве­ресня 1965 року, мене викинули з роботи, виклю­чили з аспірантури, позбавили можливості публі­кувати свої праці”.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В.Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з робо­ти прискорило працю над документальним дослідженням „Правосуд­дя чи рецидиви терору?” (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцисти­ки. Наступний вирок у листопаді 1967 року – жорстокіший: 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу вияви­лася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку „Лихо з розуму”, де подав мате­ріали про арештованих у 1965 році шістдесятників.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії імені Ніколаса Томаліна, яка присуджувалася кращим журналістам світу, які захищають права людини; а від Радянського Союзу „заслужив” нове тюремне ув’язнення.

Після звільнення 1969 року В’ячеслав Максимович перебивається випадковими заробітками.

З 1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу „Укра­їнський вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку укра­їнського національного спротиву. Він – його організатор, редактор і видавець. Під час відомої загальноукраїнської „зачистки” 1972 року його арештовують знову – попереду суд і вирок: 6 років таборів і 3 роки заслання. З власних спогадів В.Чорновола: „Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першо­го арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки „Правосуддя чи рецидиви терору” і „Лихо з розуму” – про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: „Що? Навчилися у Чорновола?” Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Ні, зламатися я не міг”.

Під час арештів Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, ви­снажливої боротьби за Статус політв’язня. Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав Чорновіл написав книгу „Будні мордовських таборів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року в журналі „Сучасність”.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання до Якутії, де написав брошуру про боротьбу за Ста­тус політв’язня в таборах під назвою „Тільки один рік”.

22 травня 1979 року Чорновіл стає членом Української Гельсінської групи, за що його у квітні 1980 року засуджують на 5 років позбавлення волі.

Після повернення на Україну у травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл зміг улаштуватися на роботу тільки кочегаром у міськрембудтресті м.Львів та школі-інтернаті. Знову займається активною політичною діяльністю, а влітку 1987 року В.Чорновіл відновлює випуск позацензурного журналу „Український віс­ник”.

11 березня 1988 року з М.Горинем і 3.Красівським В’ячеслав Максимович підписує Звер­нення до української та світової громадськості про відновлення діяль­ності Української Гельсінської групи. Цього ж року ініціює створення Української Гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумує як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема „Декларації принципів Української Гельсінської спілки”, яку опри­люднює 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секре­тарів, потім членом виконкому УГС, очолював прес-службу – напи­сав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо „Свобода”, а також розповсюджу­валися самвидавом.

Від часу створення (1989 р.) Народного Руху Ук­раїни (НРУ) – член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 – співголова, а з грудня 1992 року – голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В’ячеслав Чорновіл:

„Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. При­йшов час „розвалу імперії”, так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв’язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 ве­ресня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200-250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже ак­тивізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спро­ба створити у Львові „Демократичний фронт сприяння перебудові” була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом.

Наприкінці 1988 року, зайнявши на­ціонально-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Зав­дяки цьому нам легше було захища­тися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростан­ня організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбу­лися Установчі збори НРУ. 1993 ро­ку НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громад­сько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах”.

У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верхов­ної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради – На­родної Ради. Член, заступник голови Комі­сії ВРУ з питань глас­ності та засобів масової ін­формації, голова Львівської обласної ради і облвиконкому. Був одним з ініціаторів бага­тьох економічних і політич­них перетворень у Галичині: розробка принципів аграрної реформи і перші кроки до її здійснення – наділення селян землею, розробка концепції приватизації житла, акціонування промислових підпри­ємств і приватизація у сфері побутових послуг та дрібного виробництва, усунення ком­партії від влади, створення незалежної преси, введення національної символіки.

Восени 1991 ро­ку В’ячеслав Чорновіл був кандида­том у Президенти України від Руху, зайняв 2 місце (23,27%), здобувши кожен четвертий голос в Україні, повністю перемігши в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях та в багатьох районах, містах і селах решти областей України

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В’ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського ко­зацтва. З квітня 1992 року – на постійній роботі в парламенті України, народ­ний депутат України двох наступних скликань – 1994 і 1998 років, керівник депутатської фракції Народного Руху України, з 1995 року член ук­раїнської делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

З січня 1995 до травня 1998 року В’ячеслав Максимович працює шеф-редактором незалежної громад­сько-політичної газети „Час/Тіме”, з жовтня 1998 до березня 1999 „Час”. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкримі­новані як антирадянські) – за збірку „Правосуддя чи рецидиви теро­ру?”, „Лихо з розуму”, хроніку „Будні мордовських таборів”, публіцис­тичні виступи в пресі. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного україн­ського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєно звання Героя України.


В’ячеслав Чорновіл не був просто фанатично-переконаним прихильником партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це ли­ше одна й далеко не найвизначніша іпостась В’ячеслава Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегом українсько­го національного самоусвідомлення, структурований практикою філо­соф дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний „фундаменталіст”.

Він не став Президентом України. Але став її національним Ге­роєм – посмертно. Чорновіл загинув у русі – в дорозі, на шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям.

Про В’ячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть де­сятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есе та монографії, унікальне листування. Створено Фонд В’ячеслава Чор­новола, президентом якого є його дружина й соратниця – відо­ма українська поетеса Атена Пашко.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з марму­ру. Він був весела й життєрадісна людина, з усіма характерними рисами, які лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспіву­вав; говорив, що думав, – думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності Укра­їни, до Моральної Людини, до Бога і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

І сьогодні не полишає відчуття, що злощасний КамАЗ на бориспільській трасі лише на мить зупинив В’ячеслава Чорновола. Він залишається в нашій пам’яті, живе разом з нами і нині спонукає та закликає нас до дії. Бо він – лідер. Великий Лідер великої нації!