«Студентське літо» – 2011: свято юності та творчості

Вид материала

Документы

Содержание Ларисо, звідки Ви? У чому суть Вашої діяльності як коуча, тренера?

Подобный материал:

• Родинне свято «Пісня – перлина народної творчості», 125.55kb.
• Святий Миколай подаруй нам свято: Збірка художніх творів. Володимирець, 2009, 123.14kb.
• Список позакласного читання на літо 2011, 172.31kb.
• Положення про студентське наукове товариство ужгородського національного університету, 144.15kb.
• Свято української мови, 114.84kb.
• В ідкриття на святі юних винахідників, 115.92kb.
• Студентське наукове товариство кафедри соціальної роботи Рівненського інституту Університету, 34kb.
• План Вступ. Що таке студентське самоврядування. Особливості діяльності органів студентського, 282.78kb.
• Літо найкраща пора року для дітей, воно дає можливість звільнитись від уроків, вдосталь, 90.37kb.
• Найкращий відгук на сучасну дитячу прозу Підсумкове свято першого щорічного регіонального, 89.53kb.

«Студентське літо» – 2011: свято юності та творчості


Щороку у травні місяці на відкритій сцені Студентського містечка Університету «Україна» відбувається звітний концерт-фестиваль творчості «Студентське літо».

Сцена, обрамлена стрункими зеленими деревами, дає змогу продемонструвати свою майстерність і юним поетам, і майстрам художнього слова, і співакам, і танцюристам, і акробатам, і майстрам козацького двобою, і музикантам. Цього року на конкурсі-фестивалі художньої творчості звітували студенти базової структури університету та студенти одинадцяти регіональних філій.

У складі журі конкурсу – проректор з організаційно-адміністративної роботи Петро Фесюк, проректор зі стратегії розвитку університету Оксана Коляда, начальник управління навчально-виховної роботи Ольга Веденєєва, начальник науково-дослідної частини Ганна Нікуліна, прем’єр-міністр студентського самоврядування Ніна Гаєвська, Заслужена артистка України Світлана Мирвода, художній керівник театру-студії «Данко» Андрій Лелюх.

Цінними подарунками, грамотами та глядацькими симпатіями було відзначено багатьох учасників нинішнього – восьмого – фестивалю студентської творчості. Серед них: Бардалим Наталя, автор-укладач тематичної збірочки поетичних і прозових студентських творчих робіт до 25-річниці Чорнобильської трагедії (місто Кіровоград); Вікторія Скрипник, юна поетеса, яка в символіко-іронічному стилі оригінально переосмислила у своїх віршах багато відомих літературних образів (місто Київ); дівчата із Броварів, які елегантно та граційно, відповідно до назви композиції «Ледіс», виконали на сцені сучасний танок; композитор-аматор із Білої Церкви Олександр Русанов, який зачарував глядачів ліричною мелодією; студентка із Луцька Дарина Ковальова, яка експресивно інсценізувала фрагмент із книги М. Булгакова «Майстер і Маргарита».

Жанрове розмаїття у творчості продемонстрували студенти з Горлівки: вони завзято виконали авторську пісню випускників, продемонстрували майстерне володіння технікою пристрасного танго та східного танцю «Золотий метелик», а також читали патріотичну поезію давньогрецького поета Тіртея.

Найрозлогіше на фестивалі було представлено вокальне мистецтво. Мабуть, співочим краєм варто називати не лише українську землю загалом, а й університет «Україна» зокрема. Ансамблі «Дніпрові зорі», «Мальва», «Вмуролочка», солісти Світлана Дудко, Тетяна Кисляк, Євгенія Бородіна, Тетяна Пічієнко дарували вдячним глядачам і народні українські пісні («Чи я не хазяйка?», «Ой, ходила бережечком»), і пісні українських композиторів («Степом, степом», «Перемога», «Лети, моя пташко»), і музичні композиції з репертуару зарубіжних виконавців.

Титул «Відкриття конкурсу» за одностайним рішенням журі було надано студенту з Вінниці Олександру Точенюку, який виконував на конкурсі пісню Олександра Білаша на вірші Дмитра Павличка «Два кольори».

У рамках конкурсу також було проведено виставку студентських творчих робіт, серед яких найбільше впадали в око роботи майбутніх дизайнерів, фотомитців із Києва, Кіровограда, Горлівки, Хмельницького та Броварів, а також зразки декоративно-ужиткового мистецтва, які були представлені делегаціями студентів із Луцька, Хмельницького, Івано-Франківська.

Виробами прикладного мистецтва опікувалася жвава жіночка, яка пояснювала техніки виконання та призначення оберегів, ляльок-мотанок, сувенірів із застосуванням елементів бісероплетіння тощо. Легка манера спілкування, доброзичливість та обізнаність на видах та призначенні різних виставкових експонатів спонукала до більш тісного спілкування зі студенткою із Луцька, учасницею «Студентського фестивалю» – 2011 Ларисою Шиманською

• Ларисо, звідки Ви?
  

• Народилася я у Нововолинську. Це – маленьке, дуже затишне, чисте, європейске шахтарське містечко на Волині. Мої батьки – педагоги. Мама – викладач іноземних мов у коледжі, батько працював у міськвиконкомі. Атмосфера у родині завжди була дуже затишною, доброзичливою, приємною. Саме батьки сформували мене такою, якою я є нині.
  

- У чому полягає специфіка Вашого захворювання? Чи відбилося це на Вашому емоційному світі, на Вашій освіті, на Вашій адаптації до соціуму?

– Це захворювання класифікується у медицині як «недосконалий остеогенез», або вроджена ламкість кісток. На побутовому рівні нас називають «кришталеві люди».

Батьки ніколи не говорили мені, що я не зможу мати того, що мають інші люди, чи в мене чогось не може бути, тому я ніколи не відчувала себе неповноцінною людиною. Навколо мене з дитинства були здорові, розумні, цікаві люди. У сім рочків сіла на дитячий велосипедик. Лікарі порекомендували розвивати мені ноги, аби вони не атрофувалися. Виконувала спеціальні вправи, мені робили постійно масаж. Поряд із цим бабусі Тані, з якою проводила найбільше часу, прийшла в голову така нова ідея: вона садила мене на дитячий велосипед «Гномик» і возила по колу в кімнаті. Так тривало довго, аж поки одного дня я сама відштовхнулася ніжками і поїхала.

Відтоді велосипед став моїми ногами. Завдяки випадково знайденому способу самостійного пересування я з дванадцяти років змогла не лише милуватися краєвидами рідного міста, а й відвідувати школу, вирушати спершу у віддалені місця, а потім навіть у далекі мандрівки.

Після закінчення школи отримала свою першу, економічну освіту. Навчалася легко, однокурсники та викладачі ставилися до мене з повагою. Насамперед фаховим викладачам я вдячна за те, що отримала диплом із відзнакою. Взагалі, моє життя складалося таким чином, що я мало коли відчувала те, що я – інвалід. Із цими проблемами я стикаюся тільки тоді, коли не можу зробити щось, що пов’язано з технічними перешкодами (транспорт, сходи, високі полиці, фізично тяжка праця).

- Який фах здобуваєте нині в Університеті «Україна»?

– Коли я почала працювати у «третьому секторі», тобто системно займатися громадською діяльністю, захопилася тренерством та психологією, то згодом усвідомила, що мені потрібні додаткові знання та освіта. А працюю я в Нововолинському осередку Всеукраїнської громадської організації «Суспільна Служба України». Опікуюся різноманітними програмам та заходами, в тому числі я є керівником клубу жінок-інвалідів із порушеннями опорно-рухового апарату «Берегиня», що існує при нашій організації.

Я почала шукати, де можна здобути необхідні в моїй діяльності знання із психології та соціальної роботи. Син моєї знайомої навчався в Луцькому інституті розвитку людини. Мені порадили звернути увагу на цей навчальний заклад. Сподобалося те, що в цьому ВНЗ приділяють увагу інвалідам. Вступила навчатися на спеціальність «Соціальна робота». Зараз я є студенткою 5 курсу, готуюся до захисту димломної роботи. Мені пощастило: у нашому навчальному закладі, а особливо на нашій кафедрі, працює дуже гарний колектив. Головне, що тут є адекватне ставлення до людей із інвалідністю.

• У чому суть Вашої діяльності як коуча, тренера?
  

– Найбільше часу віддаю тренерській роботі при центрах зайнятості. Тематика тренінгів різноманітна, однак така, що зводиться до адаптації інвалідів у нинішніх умовах: секрети успіху при відкритті власної справи, самостійний пошук роботи, організація зеленого туризму, жінка в бізнесі, відродження українських традицій тощо.

Нині вже непогано володію аудиторією, хоча спочатку було непросто. Головне – відчувати впевненість у собі. Відверто, а іноді навіть жорстко викладаю деякі позиції, бо знаю, що маю на це моральне право. Адже я викладаю не теоретичні речі, а такі, які знаю достеменно, які пережила сама. Намагаюся переконувати людей, що, незважаючи на економічну ситуацію, зовнішні чинники, фізичний стан, кожна людина в першу чергу повинна розраховувати на власні сили. Моє завдання – допомогти інвалідам знайти в собі сили вирішувати власні проблеми.

Мої міркування, підкріплені конкретними прикладами, що дали реальний результат, змушують переглянути багато звичних уявлень про речі, можливо, навіть змінити окремі стереотипи.

- Ваше хобі?

– У різні періоди життя були різні захоплення. У дитинстві «запоєм» читала книги. Нині художньої літератури, на жаль, читаю дуже мало. Віддаю перевагу книгам із психології, бізнесу, журналам «Колесо життя», «Позитивна психотерапія». Глянцеві пустуваті видання для жінок не читаю.

Потім був період, коли я захопилася дизайном нігтів. Закінчила курси з гелевого нарощування та розпису нігтів. Як і кожна українська дівчина, люблю вишивати, в'язати та шити. Мені подобається вишивати картини в чорно-білій кольоровій гамі. Останні п’ять років займаюся декоративно-прикладним мистецтвом. Але головним своїм хобі я вважаю подорожі. Дуже люблю відкривати для себе нові країни та міста. За останні декілька років я побувала у 16 країнах та 27 містах західної Європи, України, Росії, Білорусії, Туреччини.

- Ларисо, які проблеми, на Вашу думку, стосовно людей із особливими потребами варто вирішувати в нашій країні загалом, у нашому університеті зокрема?

– Я взагалі не люблю говорити про проблеми. Не люблю саме слово «проблема». На мою думку, якщо кожна людина просто буде робити те, що від неї залежить, або простіше – займатися своєю справою, – взагалі не буде ніяких проблем. Треба озирнутися навколо себе й подивитися, хто біля тебе потребує допомоги, і просто допомогти. Іноді не потрібно багато говорити чи приймати якісь дуже розумні закони, щоб вирішити питання хворої людини на місці.

Для мене головною проблемою в Україні є спеціалізований громадський транспорт. Ну, а своєму інститутові хочу побажати розвиватися, побудувати гуртожиток і виховувати та навчати гарних, розумних студентів.


Ніна Головченко