Запорізький державний університет

Вид материала

Документы

Содержание 2.4. Суб’єктивна сторона ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості Висновок до розділу. Проблемні питання профілактики ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості

Подобный материал:

• Доктор юридичних наук, доцент, 3894.02kb.
• Державний вищий навчальний заклад запорізький національний університет, 520.84kb.
• Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 1998.46kb.
• Нижня Наддніпрянщина регіон зі специфічним характером формування населення та його, 145.51kb.
• Державний вищий навчальний заклад „Запорізький національний університет” міністерства, 683.6kb.
• Конференції, семінару, 1844.01kb.
• Короткова Ліна Ігорівна, яка закінчила Запорізький державний університет І має диплом, 323.08kb.
• Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
• О.І. Савченко Запорізький державний університет, 188.66kb.
• Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 707.37kb.

2.4. Суб’єктивна сторона ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості Те, що цей злочин має конструкцію формального складу злочину неминуче відзначається на його суб’єктивній стороні. Тому цілком очікуваним висновком буде, що злочин, передбачений ст. 300 КК може бути вчинений лише з прямим умислом. Справедливі нарікання вчених з приводу недосконалості формули вини в кримінальному праві. М.Г. Іванов вірно зазначає, що для злочинів, які мають конструкцію формального складу законодавче формулювання умислу не може бути застосоване, адже наслідки не є ознакою цього діяння, а умисел орієнтований виключно на об’єктивований зовні результата. Кваліфікуючи злочини з формальним складом як умисні, правозастосовувач дискредитує закон [168, с. 54]. Та все ж спроби вчених “примирити” конструкцію формули умислу до особливостей формальних складів постійно нагадували, що заспокоєння щодо “універсальності” такої формули не зовсім доречні [283, с. 27; 420, с. 184]. Але як слушно вказує О.І. Рарог, не можна вважати правильним ігнорування об’єктивної різниці між формальними і матеріальними складами при побудові формули вини [335, с. 37]. Дійсно, це питання постійно наштовхується на проблему “безнаслідкових злочинів”, зміст якої відомий. Важливість психічного ставлення до шкідливих наслідків у формулі вини, закріпленої у ст. 23 КК очевидна і применшувати цей факт по меншій мірі недоречно. Ми не можемо в межах нашого дослідження повністю поринати у цю проблему, а лише зазначимо, що в науці кримінального права була вироблена конструкція вини для формальних складів, в якій психічне ставлення до злочинних наслідків переноситься на саме діяння.* Дорікання на невідповідність такої конструкції діючому законодавству залишаються актуальними. Для того, щоб дії суб’єкта злочину, передбаченого ст. 300 КК були винними, він повинен усвідомлювати суспільно небезпечний характер ввезення в Україну з метою збуту чи розповсюдження, виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з такою метою, збуту чи розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, а також примушування до участі в їх створенні і бажати вчинити зазначені дії. Перше, що впадає у вічі, це “усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння”. Звичайно, що злочинність діяння трдиційно пов’язувалась з наявністю такої матеріальної ознаки як суспільна небезпечність. Головною рисою досліджень сутності та змісту цієї суспільної категорії є те, що вона визначалась опосередковано, через наявні шкідливі наслідки або загрозу настання таких. Якщо буквально тлумачити зміст ч. 2 ст. 11 КК України: “Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істостної шкоди (курсив наш. – П.С.) фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”, то виділені слова свідчать про те, що законодавець, хоч і в негативній формі викладення (пригадаємо ст. 12 КК 1960 р. “Неосудність”) вважає суспільно небезпечним те діяння, яке заподіяло або могло заподіяти істотну шкоду. Отже, щоб усвідомлювати суспільно небезпечний характер дій, вказаних у ст. 300 КК суб’єкту необхідно усвідомлювати, що вони є такими, що завдають шкоди особі, суспільству або державі. В роботах вчених, які розглядають питання суб’єктивної сторони складу злочину переважає думка, що саме усвідомлення небезпечного характеру дій є першоджерелом суб’єктивної оцінки власних дій. Б.С. Нікіфоров схиляється до того, що “... независимо от того, каково определение умысла в законе, мы как раньше, так и теперь вывод о предвидении лицом общественно опасных последствий своего действия можем делать лишь в случае, если оно сознавало общественно опасный характер этого действия: предвидеть возможность вреда от действия, которое не является (или не представляется мне) вредным, немыслимо ни по логике, ни по природе вещей” [284, с. 117]. На наш погляд, така точка зору не дає підстав для того, щоб оцінити її як логічно послідовну. Не є таємницею, що в основу вчення про вину у переважаючій більшості країн колишнього Союзу РСР, покладена психологічна концепція вини. В літературі по психології підкреслюється, що про усвідомлення особою суспільної значущості свого діяння можливо казати лише тоді, коли вона передбачає його наслідки [344, с. 10]. Не суперечить ні логіці, ні природі речей об’єктивний механізм мислення і усвідомлення людиною будь-яких фактів. Останні пізнаються за певними гносеологічними принципами, одним з яких є прогностичність мислення: особа завжди (якщо вона діє як людина, тобто може проявляти власну волю) передбачає певний об’єм наслідків для інших і для неї самої, що є результатом її власних дій, тобто її свідомість має загальну синтетичну здатність пізнання об’єктивних процесів. В.А. Нерсесян вважає, що усвідомлювати суспільну небезпечність діяння можливо лише при передбаченні суспільно небезпечних наслідків, тому не передбачення похідне від усвідомлення суспільної небезпеки, а навпаки [281, с. 89]. Це є цілком слушною думкою, адже вона ґрунтується на очевидному, зрозумілому для всіх механізмі свідомісної діяльності. Категорія “суспільна небезпека”, на нашу думку, є важливою складовою формули вини, адже вона є покажчиком соціально зумовлених свідомісних орієнтирів, якими може керуватися особа. Усвідомлюючи, що певне діяння може заподіяти шкоду особі, навіть не знаючи про забороненість дій, що можуть заподіяти таку шкоду, визнає їх “забороненими” в знаки її соціальної неприпустимості, зміст якої пізнається як результат соціалізації індивіда, набуття життєвого досвіду [247, с. 34]. Але для цього треба обов’язково усвідомлювати, що дія особи має своїм наслідком певну соціально небажану шкоду особі, суспільству, державі. Та як бути зі злочинами, що мають формальну конструкцію складу злочину? Формальний склад злочину, як корисна юридична фікція, була породжена необхідністю полегшити правозастосовчий процес, звільнивши провозастосовувача від необхідності доводити настання злочинної шкоди, яка має складну природу і є “тонкою”, з точки зору детермінації. Отже, точне слідування законодавчій вимозі встановлювати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості рівноцінне необхідності виявлення передбачення шкідливих наслідків таких дій. Це, очевидно, призведе до колапсу юридичного сенсу формального складу злочину. Неминучим результатом цього є обминання гострих кутів ст. ст. 23, 24 КК та відповідного змісту ст. 300 КК. Як бути? Виходом з цієї ситуації деякі вчені-криміналісти бачать у застосуванні правової категорії – “протиправність”.* Суспільна небезпечність злочинів проти особи: життя, здоров’я, проти статевої свободи та недоторканості, свободи, громадської безпеки (можливо, за виключенням певних складів злочинів, передбачених розділом IX Особливої частини КК), власності, національної безпеки, безпеки людства, миру усвідомлюється завжди, незалежно від вивчення особами, що їх вчинили, будь-яких нормативних актів, адже ці знання були здобуті ними у процесі соціалізації. Міркування з приводу усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння будувалась на основі змісту очевидно суспільно небезпечних діянь, тому аргументи, які висловлювались, для моральнісно нейтральних діянь не спрацьовують. Так, П.С. Дагель і Р.І. Міхеєв зазначають, що «... сознавая фактические обстоятельства, образующие состав данного преступления, лицо сознает тем самым общественную опасность деяния <…> Поэтому созание общественной опасности практически сводится к сознанию социальных свойств фактических признаков деяния» [126, с. 43-44]. Але в дійсності робився наголос саме на фактичних ознаках вчиненого діяння, а усвідомлення його соціальної характеристики експлікувалося із співставленням його із соціальними нормами: моральність,* релігія, норми організацій тощо. А якщо особа, що не усвідомлює протиправність свого діяння має справу з моральнісно нейтральним в зазначеному контексті діянням? Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Цілком очікуваним зауваженням передбачаємо аргументи стосовно процесуальних складнощів доведення усвідомлення особою кримінальної протиправності власних дій. Та, навіть, не надто прискіпливий погляд на переважну більшість справ щодо злочинів, які не можна віднести до категорії “очевидно суспільно небезпечних”, показує на те, що правозастосовувач встановлює лише психічне ставлення суб’єкта до своєї дії та інших фактичних ознак, які характеризують предмет злочину, місце, обстановку, та інші обставини вчинюваного злочину, а усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння залишається поза межами доказового інтересу правозастосовувачів. Якщо практиці вистачає духу оминати цей нормативно обумовлений предмет доказування, це ще зовсім не вказує на правильність такого ставлення і, що найголовніше, не є свідченням на користь принципової неможливості доведення такого усвідомлення або усвідомлення кримінальної протиправності. Судово-слідча практика містить зразки, коли правозастосовувачі професійно підходять до питання встановлення вини особи, використовуючи цілком досяжні засоби доведення такого усвідомлення. Саме тут доречно зробити таке зауваження. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК) вимагає для доведення вини особи, крім визнання нею своєї вини, ще й інші докази її [4]. Однак, як очевидно, чимало складів злочинів в КК України містять такі формулювання та суб’єктивні ознаки довести які, крім як свідченнями обвинуваченої особи неможливо. Та й самі формулювання ст. ст. 24, 25, 26 КК вимагають визначення і доведення усвідомлення суспільної небезпечності. Як довести наявність і зміст внутрішніх психологічних процесів іншим чином, крім дачею свідчень самою цією особою, наука поки що відповіді не дає. Тому, якщо на практиці додержувались би вимоги ст. ст. 73, 74 КПК щодо достатності цього доказу (зізнання підозрюваного чи обвинуваченого) це б призвело до колапсу застосування багатьох кримінально-правових норм. По цілому ряду справ при усій зовнішній очевидності, зазначає І.М. Резніченко, встановлені обставини справи видаються принципово недостатніми для висновку про вину або її конкретну форму. Кінцевий висновок про вину неможливий без звернення до свідчень обвинуваченого [339, с. 66]. Для осіб, які професійно займаються розповсюдженням кіно-, відеопродукції (працівники суб’єктів підприємницької, зокрема кінематографічної, діяльності) знання відповідної кримінально-правової заборони характерне в більшій мірі. На нашу думку, державні органи, що видають прокатне посвідчення повинні під підпис повідомляти, хоча б посадових осіб зазначених суб’єктів, про кримінальну відповідальність за розповсюдження таких творів. Іншим не менш складним питанням суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 300 КК є усвідомлення особою змісту цієї норми. Для інкримінування особі складу цього злочину необхідно довести, що суб’єкт усвідомлює, що він ввозить в Україну, виготовляє, зберігає, вчинює інші дії, вказані в ст. 300 КК з творами або кіно-, відеопродукцією, які пропагують культ насильства і жорстокості. Якщо такого усвідомлення немає, то немає і вини суб’єкта. Така ситуація може бути зумовлена багатьма факторами, головним з яких, на нашу думку, стосовно цього складу злочину є оціночна природа нормативного викладення предмету злочину (творів або кіно-, відеопродукції, які пропагують культ насильства і жорстокості). Більшість випадків об’єктивного інкримінування щодо змісту ознак складу певного злочину пов’язане з використанням для позначення головних ознак злочину оціночних понять [104, с. 10-12]. Релевантною рисою оціночних понять, що отримали визначення у науці кримінального права [186, с. 70; 219, с. 115; 279, с. 97; 291, с. 105-106] є те, що конкретизація їх змісту пов’язана з діяльністю правозастосовувачів і характеризується мізерною нормативною інформативністю, тобто розкриття їх змісту переважно ґрунтується на правозастосуванні, а не на правозасвоєнні. Саме тому оціночні поняття (оціночні ознаки) володіють чималим потенціалом виконувати “побічну” функцію засобу об’єктивного інкримінування. В.В. Пітецький під оціночними поняттями пропонує розуміти такі «... содержание которых непосредственно раскрывается в процессе применения правовых норм в пределах зафиксированной законом общности путем оценки обстоятельств конкретного случая на основе правосознания субъекта, применяющего закон» [305, с. 7]. Основу оціночних понять (оціночних ознак) складають їх об’єктивна та суб’єктивна сторони. Виходячи з природи названих ознак жодної переваги одній з означених сторін надавати не можна. Важливе значення має стандарт оціночних понять, який повинен відповідати об’єктивним якостям предмету оцінки [305, с. 11-13; 446, с. 21] у тому числі нормам моралі [396, с. 72], однак, цей стандарт, як об’єктивна складова, може в значній мірі зазнавати впливу переконань правосвідомості правозастосовувача [446, с. 21]. Тому, на наш погляд, хоча використання в кримінальному законі оціночних понять (ознак) і є неминучим, але вживати останні у сфері встановлення кримінальним законом підстав відповідальності є неприпустимим з точки зору принципу суб’єктивного інкримінування. Лише 16,3 % експертів-представників сучасної кримінально-правової науки Росії і України вважають за можливе використання оціночних ознак для встановлення підстав кримінальної відповідальності, решта вчених зазначають, що ці ознаки можуть використовуватись для диференціації кримінальної відповідальності (42,3 %) та її індивідуалізації (55,3 %) (деякі респонденти виділили декілька варіантів відповіді) [185, с. 95]. Злочин, передбачений ст. 300 КК в якості оціночної ознаки має предмет злочину – тобто твори або кіно-, відеопродукція, що пропагують культ насильства і жорстокості. Предмет цього злочину має важливе значення для наявності підстав кримінальної відповідальності, адже з відомими характеристиками предмету законодавець пов’язує існування складу цього злочину. Навряд чи можна вважати, що предмет злочину впливає на диференціацію або індивідуалізацію кримінальної відповідальності. Його оціночна природа, зміст, який встановлюється під час правозастосування, а не правотворчості, загострюється ще тим фактом, що характер такого твору або кіно-, відеопродукції встановлюється не те що суб’єктом злочину, а навіть не правозастосовувачем. Цілком резонними тому є слова П.Е. Кондратова про недоречність ситуації, коли «… устанавливается уголовная ответственность за действия, антиобщественный характер которых определяется лишь на основе заключения специалистов (например, распространение порнографических предметов), и при этом упускается из виду, что виновный-то таким специалистом не является…» [194, с. 31]. Те ж саме зазначає і В.М. Бурдін. Він вказує, що реально усвідомлювати те чи є певні твори такими, що пропагують культ насильства і жорстокості або відносяться до порнографічних на момент вчинення діяння може лише особа, яка володіє спеціальними знаннями, а тому, на його думку, слід відмовитися від використання оціночних понять і перейти до казуального викладу кримінально-правових норм, не зважаючи на те, що це призведе до збільшення обсягу КК і ускладнить законотворчий процес [89, с. 113-114]. Усі, без винятку, кримінальні справи та матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи за звинуваченнями по ст. ст. 300, 301 КК, обов’язково містять висновки експертів судово-мистецтвознавчої експертизи про характер творів, відеопродукції, предметів.* Перед експертами зазвичай ставлять такі запитання: “Чи суперечать зображення на відеокасетах нормам моралі, існуючим у суспільстві?”, “Чи створюють ці зображення викривлені уявлення про інтимні стосунки між статями?”, “Який з наданих для дослідження відеопродуктів носить порнографічний характер?” [377]. Отже, сьогоднішня законодавча концепція ст. ст. 300, 301 КК допускає можливість того, що обвинувачуваний може дізнатися про те, що розповсюджуваний ним твір є пропагуючим культ насильства і жорстокості або порнографічним лише після ознайомлення з експертним висновком. Відсутність юридичної конкретизації предмету цих злочинів зумовлює ситуацію, коли правозастосовувач не зважає на об’єктивне інкримінування відносно обвинуваченої особи, або закриває справу мотивуючи це відсутністю необхідного усвідомлення звинувачуваним, хоча дивлячись на відсутність формалізації цієї ознаки злочину, законодавець дає можливість таким чином “лукавити” винному. Саме через це правозастосовувачі ухиляються від застосування цих норм (ст. ст. 300, 301 КК) по різноманітним приводам. Тут доречною буде думка А.Е. Жалінського, що практики в цій ситуації вважають запропоноване вирішення даної задачі занадто дорогим для суспільства [152, с. 31]. Вірно зазначає В.В. Кулигін, що «Ориентация судебной практики на экспертные оценки является вынужденным и не самым лучшим вариантом, поскольку в отсутствие четких критериев идентификации культурных ценностей возрастает возможность вынесения ошибочных заключений экспертов об отнесении того или иного предмета к культурной ценности и, следовательно, судебных ошибок» [227, с. 131]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Зважаючи на закріплені в ст. ст. 23 – 25 КК юридичні конструкції вини, розуміння її у кримінально-правовій доктрині нашої національної правової системи, особливості суб’єктивної сторони у злочинах, що мають конструкцію формальних складів, а також, приймаючи до уваги контекст ст. 300 КК слід зазначити, що діяння, передбачені цією статтею можуть бути вчинені тільки навмисно. Практично всі автори, які досліджували питання суб’єктивної сторони ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості зазначають, що цей злочин може бути вчинено лише умисно [101, с. 9; 132, с. 19; 175, с. 15]. Разом з тим може з’явитись питання щодо виду умислу для злочинних діянь, передбачених ст. 300 КК. На це запитання лаконічно, повно і обґрунтовано відповідають Г.А. Злобін і Б.С. Нікіфоров, які вказують про неможливість (і непотрібність) розмежування прямого і непрямого умислу при вчиненні злочинів, в складі яких немає визначених законом суспільно небезпечних наслідків діяння [165, с. 113]. Те, що мета збуту та розповсюдження є, як зазначалось, обов’язковою ознакою ввезення, виготовлення, зберігання, перевезення чи іншого переміщення, провокує запитання: яке значення для кримінально-правової оцінки збуту чи розповсюдження таких творів мають мотив і мета вказаних дій? В диспозиції ст. 300 КК якої-небудь юридичної прив’язки збуту чи розповсюдження відповідних творів до певної мети, або мотиву суб’єкту злочину немає. Існування такої прив’язки було б навряд чи правильним, адже такий прийом в юридичній техніці, як правило, використовується для конструювання поліоб’єктних складів злочинів або диференціації кримінальної відповідальності. Така поліоб’єктність на тлі зазначеної норми, на нашу думку, не може бути виправданою, зважаючи на її соціально-психологічні детермінанти. Тим не менше, цілком справедливо постає запитання: яким чином необхідно, і чи потрібно взагалі, враховувати можливий корисливий мотив збуту таких творів? Корисливий мотив, як обставина, що обтяжує покарання, не був передбачений в ст. 67 КК 2001 р., однак, він залишає кваліфікуючий характер на рівні диференціації кримінальної відповідальності (наприклад, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 317 КК). Але виходячи зі змісту ст. 67 і ст. 300 КК корисливий мотив збуту творів, що пропагують культ насильства і жорстокості не може бути врахований, ані на рівні диференціації, ані на рівні індивідуалізації кримінальної відповідальності суб’єктів цих злочинів, хоча корисливий мотив і є конститутивною ознакою такого збуту. Для кваліфікованих складів злочинів, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 300 КК, обов’язковим є усвідомлення суб’єктом неповноліття осіб, серед яких розповсюджуються такі твори, збуваються їм, а також неповноліття осіб, які примушуються до участі у створенні таких творів. Висновок до розділу. Отже, об’єктом злочину, передбаченого ст. 300 КК є суспільні відносини, що існують з приводу охорони соціально-психологічного (моральнісного) здоров’я населення, як душевно-культурного феномену, який проявляється в сповідуванні суспільно бажаних соціальних зв’язків між суб’єктами суспільних відносин, тобто таких, які “створюють” суб’єкта цих відносин – забезпечення його біологічного існування, оптимального функціонування його організму, психічних процесів, можливості проявляти себе як суб’єкт, а не об’єкт соціального буття, а отже саме вони є безпосереднім об’єктом цього злочину. З огляду на зазначені вище результати дослідження автор приходить до висновку, що необхідна нова редакція ст. 300 КК, в якій би було вдосконалено термінологію (усунено тавтологію та виключено термін, що надає предмету цього злочину зайвих “містичних” якостей), подані формальні критерії визначення поняття творів, кіно-, відеопродукції, що пропагують насильство і жорстокість та встановлені виключення, які зараджують розширенню меж кримінально-правової репресії, усунено зайве дублювання щодо захисту фізичного і психічного здоров’я особи, а також непослідовність відносно диференціації кримінальної відповідальності за вчинення зазначеного злочину. РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРОФІЛАКТИКИ ВВЕЗЕННЯ, ВИГОТОВЛЕННЯ, РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ТВОРІВ, ЩО ПРОПАГУЮТЬ КУЛЬТ НАСИЛЬСТВА І ЖОРСТОКОСТІ 3.1. Проблемні питання визначення об’єкту профілактичного впливу щодо ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості Ідея примату попередження злочину над застосуванням репресії вже більше двох століть є концептуальною в міркуваннях правознавців та філософів. Самій природі попередження злочинів здається чужою практика збільшення об'єму кримінально-правового тиску. Однак, така думка уявляється дещо спрощеною, адже криміналізація заради зменшення обсягу інших злочинів видається виправданою. Тому перш ніж будувати стратегію і тактику протидії цим посяганням необхідно визначитись у двох важливих питаннях. По-перше, якщо ст. 300 КК є нормою з подвійною превенцією, то якого об'єму попереджувальних заходів треба надавати щодо дій, визначених в ній. Іншими словами, як вирішити проблему “ефекту заміщення”? По-друге, якому аспекту слід надати переважного значення: кримінологічно-профілактичній складовій причини існування цього складу злочину, або віддати перевагу кримінально-правовій складовій, тобто тому, що основною причиною існування зазначеного складу злочину є прагнення протидіяти моральному розбещенню суспільства у відповідній сфері? Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Умовами певного явища, як відомо, є обставини, що відіграють роль середовища, обстановки, в якій явище або процес виникає, існує і розвивається. На нашу думку, до умов виготовлення та розповсюдження творів, що пропагують насильство і жорстокість слід віднести обстановку, соціокультурне середовище, яке характерне для економічних й психологічних причин цього явища. Спільними для них є девальвація цінностей, соціальні зміни в структурі моральнісних відносин. Вважаємо, що не можна розцінювати "погіршення морального стану суспільства" причиною вчинення злочину, передбаченого ст. 300 КК. Якщо це було б так, то логічно ми прийшли б до висновку, що причиною дій, які сприяють погіршенню моральнісного здоров'я суспільства є саме погіршення такого відносно певної позначки у часовому континуумі. Це означало б, що твори, які пропагують насильство і жорстокість відображають дійсний моральнісний стан суспільства, а тому розповсюдження таких не може змінити стан морального здоров'я суспільства, а навпаки є лише похідними реального буття його. Отже, це виключало б суспільну небезпечність, навіть ймовірну, цих дій, адже вони перебували б на одному моральнісному щаблі з суспільством, були б його віддзеркаленням. Зі світської точки зору воно (суспільство) набуло б нового якісного рівня соціального руху матерії, де насильство вже не могло б викликати такого осуду, якого зазнає на терезах нинішньої суспільної свідомості. Девальвація певних моральнісних норм, на наш погляд, не може бути причиною вчинення дій, передбачених ст. 300 КК ще й тому, що у такому випадку, вона з необхідністю породжувала б їх, однак, як зазначалось, причинами вчинення таких дій є дещо інше, тобто соціально-економічні та психологічні „потреби” людей; що ж стосується девальвації, то вона є, скоріше, фоном, умовою їх вчинення, адже не утворює з ними необхідного зв'язку. Особа, що їх вчинює може й несприймати означені моральнісні норми, як цінність, але це не є й спонукою до їх вчинення, адже, знову таки, вони не знаходяться в необхідному (причинному) зв'язку з моральнісною деградацією. Втрата життєвих орієнтирів, певних соціальних зв'язків, зміна особистісних якостей, ставлення до себе і оточуючих – ось це може бути наслідком моральнісної деградації у нормативно-ціннісній підструктурі свідомості людини. Дійсними причинами вчинення дій, передбачених ст. 300 КК може бути попит на таку продукцію, що породжений феноменом психологічної схильності до її споживання, а також потреба особи у самовираженні через пропагування певних ідей (для осіб, які вчинюють ці дії з ідеологічних міркувань). Остання потреба може бути зумовлена вже певним моральнісно-світоглядним станом особи, яка є фоном на якому реалізується зазначена потреба. В. Ковальський і Л. Казмиренко називають пропагування культу насильства і жорстокості серед джерел, які прямо або опосередковано зумовлюють насильницьку поведінку [187, с. 31]. А.П. Закалюк, аналізуючи стан та тенденції розвитку соціокультурної та морально-психологічної сфер суспільства, називає серед чинників злочинності в тому числі і насильницьких – девальвацію загальнолюдських цінностей, що відбувається у свідомості людей і породжує, як зазначає вчений, негативні кримінально-психологічні стереотипи щодо життя і діяльності людини. Він прогнозує, що соціокультурні та морально-психологічні чинники не мають найближчої перспективи послаблення свого криміногенного впливу [157, с. 11]. На нашу думку, А.П. Закалюк обґрунтовано використовує термін “чинник”, адже погляд на дисонанс цієї сфери, як на причину злочинів не має дослідницького підтвердження і, принаймні, логічно непослідовний. Отже, як вбачається, такі “чинники” слід розуміти, скоріше, як умови злочинності та певних злочинів. Вельми важливе, на нашу думку, є зауваження А.П. Закалюка, що наукове розроблення проблем причин і умов злочинності та злочинної поведінки потребує чіткого розмежування стосовно злочинності як соціального явища та злочинної поведінки [157, с. 13]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html З огляду на вищенаведене можна виділити безпосередні заходи профілактики розповсюдженню творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (представлені ст. 300 КК) і непрямі (евентуальні) заходи, які полягають у впливі на фактори, що детермінують розповсюдження таких творів. Їх можна віднести до спеціально-кримінологічних заходів профілактики.