Запорізький державний університет

Вид материала

Документы

Содержание 2.2. Об’єктивна сторона ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості 2.3. Суб’єкт ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості

Подобный материал:

• Доктор юридичних наук, доцент, 3894.02kb.
• Державний вищий навчальний заклад запорізький національний університет, 520.84kb.
• Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 1998.46kb.
• Нижня Наддніпрянщина регіон зі специфічним характером формування населення та його, 145.51kb.
• Державний вищий навчальний заклад „Запорізький національний університет” міністерства, 683.6kb.
• Конференції, семінару, 1844.01kb.
• Короткова Ліна Ігорівна, яка закінчила Запорізький державний університет І має диплом, 323.08kb.
• Конспект лекцій Суми Сумський державний університет 2011 Міністерство освіти І науки,, 1592.04kb.
• О.І. Савченко Запорізький державний університет, 188.66kb.
• Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 707.37kb.

§ 131 КК ФРН “Культ насильства” [407, с. 93]. Це очевидно є виправданим, адже в іншому випадку порушувалося б право громадян на інформацію та інформаційне обслуговування. Терміни “кіно- та відеопродукція”, відповідно до змісту ч. 2 ст. 300 КК включають фільми, незалежно від жанру (окрім хронікально-документальних). Вони (фільми) є найбільш інтенсивним засобом передачі твору. До такої продукції слід також віднести кіно- та відеозаписи промов, лекцій, проповідей, інших усних творів, різноманітних виступів тощо. До одного ступеня інформаційного впливу також можна віднести лекції, проповіді, що читаються безпосередньо перед аудиторією. Ця група творів, її інтенсивність зумовлена психологічними чинниками сприйняття інформації. Дещо нижчим ступенем ефективності та інтенсивності інформаційного впливу на суспільну свідомість володіють такі твори як літературні письмові твори (книги, брошури, статті тощо), аудіозаписи лекцій, проповідей, інших усних творів (музичні твори з вербальним супроводженням), а також передачі їх каналами радіомовлення, інші письмові твори. До найнижчого ступня, як вбачається, слід віднести музичні твори, пантоміми та усі інші твори, які не мають вербального супроводу. Ми гадаємо, що остання категорія має настільки низькі потенції інформаційного впливу, здатного до пропагування культу насильства і жорстокості, що визнавати їх предметом цього злочину буде перебільшенням. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Таким чином, не будь-яке насильство є складовою “культивування” в сенсі ст. 300 КК, а лише кримінальне,* тобто правомірне заподіяння шкоди особі при необхідній обороні, крайній необхідності, затриманні злочинця і т. ін. не може розцінюватися як насильство у контексті ст. 300 КК. Хоча такою, що заслуговує на увагу, на наш погляд, є думка М.І. Хавронюка про те, що слова “культ насильства і жорстокості” можуть в контексті ст. 300 КК набувати специфічного змісту [436, с. 81]. Але в цьому випадку стрункість термінології в КК буде втрачено. А що ж до змісту жорстокості? Термін “жорстокість”, як корінь слів, вживаних в КК зустрічається в шістьох статтях Особливої частини цього Кодексу (ст. ст. 115, 120, 299, 300, 434, 438). Часто жорстокість пов’язують з безжальною, грубою поведінкою, що заподіює фізичні і моральні страждання [146, с. 74-77; 464, с. 6-7]; прагненням до заподіяння страждань, мук людям або тваринам, що виражається в діях або бездіяльності, у словах [197, с. 8; 317, с. 30-33]; з мордуванням дітей та жінок, принесенням людей в жертву, винищенням інакомислячих, жорстокими розвагами (драки, дуелі, турніри, бої) [468, с. 204]. Ю.М. Антонян розуміє жорстокість як особистісну якість людини, яка проявляється у жорстокій поведінці тобто усвідомленого, навмисного заподіяння іншій істоті страждань заради них самих чи досягнення інших цілей або як погроза такого заподіяння [47, с. 11-12]. Жорстокість, справедливо зазначає вчений, завжди агресивна, тобто без агресії, насильства вона не може мати місця [47, с. 12]. Агресивність в науці визначається як стійка готовність особи до нападу (агресії) на інших з метою заподіяння фізичної або психічної шкоди чи знищення іншої людини або групи людей [190, с. 88]. Однак, якщо насильство і агресивність можуть відповідати закону і моральності, а можуть суперечити їм, то жорстокість ніколи не може бути законною чи моральною [47, с. 13-14]. Оскільки жорстокість не має “доброякісного”, у фромовському розумінні (за Е. Фромом), значення вона не зливається з правомірним насильством. Кримінологи розглядають жорстокість як рису особи певної категорії насильницьких злочинців [136, с. 71], як диспозиційну властивість особи, що проявляється у деформації ціннісно-нормативної сфери у вигляді девальвації однієї з провідних загальнолюдських цінностей – цінності інших людей [337, с. 15]. З кримінально-правової точки зору жорстокість нерідко ототожнюють з насильством і розглядають її як якісну характеристику останнього аж до виділення ступенів жорстокості [136, с. 72-77; 337, с. 11]. З огляду на останнє твердження, на наш погляд, не треба вважати одночасне в ст. 300 КК використання термінів “насильство” і “жорстокість” плеоназмом. Навіть зважаючи на те, що жорстокість може не мати власного, без насильства, в тому числі вербальної агресії, засобу візуалізації і має атрибутивний характер по відношенню до насильства, контекст ст. 300 КК включає ймовірність пропагування жорстокості, як такої, в усних чи письмових творах через заклики або аргументування її цінності. Отже, безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини що існують з приводу охорони соціально-психологічного (моральнісного) здоров’я населення, як душевно-культурного феномену, який проявляється в сповідуванні суспільно бажаних соціальних зв’язків між суб’єктами суспільних відносин, тобто таких, які “створюють” суб’єкта цих відносин – забезпечення його біологічного існування, оптимального функціонування його організму, психічних процесів, можливості проявляти себе як суб’єкт, а не об’єкт соціального буття. Під творами, кіно-, відеопродукцією, що пропагують культ насильства і жорстокості слід розуміти* усні, письмові, друковані чи виконані в електронному вигляді, звукові та інші технічні записи через які розповсюджуються ідеї, що протиставляють кримінальному насильству і жорстокості як “істинних цінностей” інші суспільні цінності (людинолюбство, милосердя, любов до ближнього тощо) і висвітлюють останні, як прояв нікчемної наївності та слабкості. 2.2. Об’єктивна сторона ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості У науці кримінального права, як і у судово-слідчій практиці та законотворчості ознаки об’єктивної сторони складу злочину постають як найбільш очевидні, такі, що володіють рисою бути об’єктом споглядання та найбільшим потенціалом доказування. Найчастіше слідча практика ознаки об’єктивної сторони складу злочину має за відправну точку попереднього розслідування. Майже аксіоматичним положенням в теорії кримінального права є структурна будова об’єктивної сторони складу злочину, що включає діяння, наслідок (злочинний результат) та причинний зв’язок між ними, спосіб, місце, час, обстановка [217, с. 9-11; 392, с. 5-6; 397, с. 183]. Його структура зумовлена тим, що злочин це не статичне явище, а процес, що розвивається у просторі та часі [217, с. 9]. Склад злочину, передбачений ст. 300 КК не містить вказівки, прямої чи не прямої, на юридично необхідний наслідок цієї злочинної дії. Отже, він віднесений до формальних складів злочинів. Спроби вирішити проблему “безнаслідкових” злочинів натикаються на об’єктивно існуючий феномен формальних складів, що обумовлені об’єктивними потребами оптимальної правозастосовчої практики. Намагання науковців подолати протиріччя, зосереджені між максимою: “якщо діяння не викликало шкідливих змін в об’єкті – немає злочину” і наявністю численних формальних складів злочинів. Природним є, з огляду на це, прагнення авторів віднайти у конкретному складі злочину своєрідні наслідки, нерозривно пов’язані з цією дією. Н.О. Гуторова слушно зазначає, що “сьогодні жоден з науковців не заперечує проти того, що будь-який злочин завдає шкоду об’єкту, а злочинів, які були б “нешкідливими” існувати не може. Йдеться не про злочин <…>, а про склад злочину” [123, с. 135]. Г.П. Новосьолов з цього приводу вказує, що говорячи про злочинні наслідки в їх дійсному сенсі слід мати на увазі сам факт породжених злочином змін оточуючого світу. Поняття ж злочинної шкоди фіксує вже не стільки факт змін, скільки їх значення для людей [288, с. 56]. Таким чином, він доводить, що враховуючи об’єктивні закони світу “безнаслідкових” злочинів не існує. Це, очевидно. Отже, юридичне значення має категорія “злочинної шкоди” – адже вона відображає значення змін для суспільства. Така шкода не завжди може мати матеріальну природу, тобто володіти здатністю бути безпосередньо пізнаною або проявлятися відразу чи за більш-менш короткий період часу. Як правило, важка для доведення шкода нематеріального характеру.* Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html В доктрині вкорінилась думка, що у формальних складах злочинів виключаються стадії вчинення злочину. М.С. Таганцев зазначив, що «… в области умышленного содеяния сомнение относительно возможности покушения возбуждают те случаи, когда содеяние наказуемо само по себе, а не в силу вызываемых им результатов и притом по своей конструкции таково, что воля достигает своего осуществления одним актом, так что мы не можем выделить такого момента, который бы подходил под понятие покушения» [384, с. 549]. А.В. Шевчук відносить формальний склад злочину до категорії закінчених і зауважує, що такий злочин вважається закінченим з моменту виконання вказаних в законі дій або з моменту бездіяльності [451, с. 15]. Однак, є і протилежні міркування. А.О. Пінаєв вказує, що незакінчений замах у формальних складах завжди можливий, бо «… при оконченном преступлении с формальным составом последствия наступают всегда. Если же последствия по не зависящим от воли виновного причинам не наступили, даже при условии, что он считал, что сделал все необходимое для их наступления, то такие действия не могут квалифицироваться как оконченное преступление: в них содержатся признаки покушения на его совершение» [304, с. 180]. Можна також навести не один приклад, коли вчені, що підтримують тезу про неможливість стадій у формальних складах, визнають можливість таких при розгляді конкретних злочинів, які, доречі, мають конструкцію формального складу. Так, наприклад, О.М. Омельчук зазначає, що “... процес вчинення контрабанди до свого повного завершення, як і в більшості умисних злочинів, проходить усі три стадії злочинної діяльності: готування, замах і закінчений злочин. Характерною особливістю перших двох стадій контрабанди є та обставина, що в результаті дій винних, конкретний злочинний результат – незаконне переміщення предметів контрабанди через митний кордон, не настає в силу того, що винні не зі своєї волі зуміли виконати тільки ті умисні дії, котрі створили умови для вчинення цього злочину (готування), або зробили все, що вважали за необхідне для досягнення злочинного результату, але він не настав з причин, незалежних від їх волі (замах)” [293, с. 109]. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 1999 р., – № 2 “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил” в п. 13 вказується, що контрабанда вважається закінченою з моменту фактичного незаконного переміщення предметів через митний кордон України. Якщо предмети контрабанди виявлено під час огляду чи перегляду речей або ж особистого огляду, в тому числі й повторного, при виїзді за межі України, вчинене належить кваліфікувати як замах на контрабанду [325, с. 2-5]. Такі ж міркування висловлювались і раніше [406, с. 237]. Є і принципово інше ставлення до цього питання. Так, О.О. Дудоров вважає можливим визнати такий злочин закінченим з моменту виявлення предметів контрабанди під час митного контролю [277, с. 514]. На наш погляд, дуалізм поглядів на це питання зумовлений, по-перше, тим, що більшість криміналістів виходять з тих же міркувань, що і Кримінальний касаційний департамент Сенату Російської імперії в 1869 р., а саме «... покушение как самый близкий к осуществлению преступной воли момент, присуще каждому преступному деянию и так как преступление может быть признано совершившимся лишь, когда цель умысла вполне достигается, то отрицать возможность покушения при каком бы то ни было преступном действии – значит утверждать невозможность его неудачи, т.е. доходить до явно несостоятельного заключения» [384, с. 546]. В науковій і практичній діяльності такий підхід проявляється у тому, що в злочинах з формальним складом дії, вказані в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК часто “отримують” роль квазінаслідків, а через це “функції” злочинного діяння перебирають на себе дії, які не мають повного змісту тих, що вказані в диспозиції. Формулюючи такі склади злочинів, законодавець прагне попередити заподіяння шкоди [188, с. 106]. Шкода від вчинення контрабанди полягає не у фактичному переміщенні товарів чи предметів, а в ненадходженні мита до бюджетів і фондів, шкоді економічній системі і суспільній безпеці [123, с. 201], те ж саме стосується і ввезення в Україну творів та продукції, вказаних в ст. 300 КК, – шкода полягає не в їх ввезенні, а наслідками не є ввезення, а створення небезпеки для моральнісного здоров’я населення. Н.Ф. Кузнєцова є прихильником думки, що дія може бути одночасно і злочинним результатом [221, с. 45]. Такий підхід пояснюється тим, що його прибічники не зовсім точно розуміють різницю між дією і шкідливим результатом. Якщо розцінювати дію, як вона розуміється в складі злочину – тобто, як акт зовнішнього вияву волі суб’єкта, що проявляється у сукупності певних рухів тіла (сфера максимального упредметнення), то наслідок завжди пов’язаний із зовнішніми та внутрішніми змінами соціального (сфера розпредметнення). Антитезою до не зовсім вдалого прикладу: «разглашение государственной тайны является одновременно и действием и результатом» [221, с. 45] є те, що наслідком розголошення державної таємниці буде не саме розголошення, а створення небезпеки для зовнішньої чи внутрішньої безпеки держави як нематеріальний наслідок. Те, що наслідок наступає негайно, не означає, що він зливається з дією. Тривалість проміжку часу між дією і наслідком пояснюється соціальними, біологічними, технологічними, фізіологічними, природними, механічними циклами, які існують об’єктивно, але настання таких наслідків в конкретних випадках часто може бути лише юридичною презумпцією. По-друге, злочинна дія, як сукупність певних рухів тіла має початковий і кінцевий моменти, що визначають межі злочинної дії. В.М. Кудрявцев початковим моментом називає момент, з якого дія має такі ознаки: фізичні рухи тіла, суспільна небезпека, протиправність, а кінцевим – настання шкідливого наслідку, закінчення рухів тіла, що створюють дію, відпадання суспільної небезпеки [217, с. 75-76], тобто для злочинів з формальним складом початковим моментом дії є наявність рухів тіла, які відповідають характеристиці – протиправність, а кінцевим – закінчення рухів тіла, які складають дію. Ці межі залежать від природи самої дії для кожного конкретного випадку. Однак, вельми важливе зауваження В.М. Кудрявцева полягає у тому, що не слід змішувати закінчений злочин з закінченням злочинної дії [217, с. 78], вони не завжди співпадають. Для формальних складів злочинів діє виключення, та не слід вдаватися в іншу крайність – розчленовувати злочинну дію і таким чином “матеріалізовувати” формальний склад злочину. Саме завдяки такому прийому, кримінальна репресія розповсюджується далеко за межі злочинної дії у формальних складах. Однак, залишається реальним той факт, що в багатьох теоретичних працях, а також в судово-слідчій практиці розуміння ст. 15 КК, а особливо слів “дії”, “дій”, не завжди пов’язуються власне з наслідками, тобто “дії” розуміють не лише дію-ознаку об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК України, а в тому числі й як певні рухи тіла, які відносяться до початкового моменту злочинної дії. Тому так часто в формулі кваліфікації злочинів з формальним складом можна зустріти посилання на ст. 15 КК. Як свідчить наше дослідження, 48,1% працівників слідчо-судової системи вважають, що стадії злочину, який має конструкцію формального складу можливі, а 42,7% вважають, що – ні [Додаток Е, Діаграма Е.5]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Суто формально придбання твору або відео- чи кінопродукції з метою їх подальшого збуту чи розповсюдження можна було б розцінити як замах на зберігання, але в такому випадку, крім мети збуту чи розповсюдження, необхідне й з’ясування наміру зберігання їх з зазначеною метою. Однак, така “ситуація” змогла б проіснувати лише одну мить і зливалася б в часі з володінням, що становить ознаку зберігання. Практично дуже не легко відмежувати кінцевий момент придбання і початковий – фактичного володіння творами чи продуктами. На практиці така ситуація ймовірна у випадку, коли під час придбання таких творів або продукції втручаються працівники правоохоронних органів і стають на заваді їх фактичній передачі. На нашу думку, кваліфікація цих дій як замах на зберігання творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, має низький потенціал для доказування. Ми вважаємо слушною думку О.П. Рябчинської, що зберігання творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, з метою збуту чи розповсюдження не досягає ступеня суспільної небезпеки, характерної для злочину, однак, не можна погодитися в тому, що воно повинно розглядатися як готування до збуту чи розповсюдження [348, с. 12], адже це прямо суперечить ч. 2 ст. 14 КК. В ст. 300 КК серед інших новел особливої уваги заслуговує криміналізація примушування до участі в створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості. Терміни “примус”, “примушування” в КК зустрічаються в вісімнадцяти статтях. Він означає примушення людини зробити що-небудь проти волі і включає фізичне насильство і погрози [295, с. 34, 36]. Примушування до участі в створенні таких творів передбачає застосування насильства для спонукання особи проти волі останньої прийняти участь в їх створенні, тобто написання книги, статті, сценарію, постановки, макету журналу тощо, прийняти участь як актор, режисер, оператор, інша особа адміністративно-обслуговуючого персоналу, яка приймає участь у створенні таких творів. З огляду на те, що створення таких творів передбачає за своїми логіко-семантичними межами появу твору в дійсності, як такого, який не існував раніше, який виник як результат творчих зусиль однієї чи кількох людей, – тиражирування, копіювання такого твору не повинно вважатися його створенням, а тому примус до тиражування або копіювання не буде злочином, що передбачений ст. 300 КК, оскільки в цій статті не передбачено ознаки примушування до участі у виготовленні таких творів. У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність” від 27 лютого 2004 р. – № 2 вказується, що під примушуванням неповнолітнього до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (ч. 3 ст. 300 КК) розуміються будь-які умисні дії, поєднані із застосуванням фізичного (побої, тілесні ушкодження, катування тощо) чи психічного впливу (погрози застосувати насильство, знищити майно, розголосити певні відомості тощо) і спрямовані на те, щоб особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку, виступила автором (співавтором) відповідного твору або взяла участь у його створенні як актор, режисер, оператор тощо [326, с. 18]. Об’єм фізичного насильства, який застосовується суб’єктом зумовлюється категорією злочину, передбаченого ст. 300 КК. Таке насильство, як засіб примушування може полягати у заподіянні ударів, побоїв, застосуванні дій, які завдають фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, заподіянні легких тілесних ушкоджень, легких тілесних ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Якщо таке примушування носить характер мордування, катування, пов’язане з заподіянням тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавленням волі, то такі дії повинні кваліфікуватися за сукупністю зі ст.ст. 121, 122, 126, 127, 146 і ст. 300 КК. Під погрозою слід розуміти виражене зовні залякування, яке спроможне викликати обґрунтовану небезпеку завдання фізичної, моральної, матеріальної та іншої шкоди [352, с. 16-17]. Погроза, як засіб примушування до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, може полягати в залякуванні застосуванням будь-якого фізичного насильства, розповсюдження відомостей, що ганблять потерпілого, погроза пошкодженням або знищенням майна, вчинити протиправну або правомірну дію, що може завдати шкоди інтересам потерпілого, погроза можливості застосування вказаного вище до близьких потерпілого. З моменту застосування фізичного насильства або доведення погрози до відома того, кому погрожують, як засіб примушування до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, можна вважати цей злочин закінченим. Несприйняття з якихось причин особою погроз (наприклад, через письмові або аудіовізуальні засоби) вказує на незавершеність дії. Як замах на погрозу цю ситуацію пропонує розглядати Р.А. Левертова [234, с. 25]. Існує з цього приводу і протилежна думка. Так, О.І. Бойцов і Г.К. Костров вважають, що немає підстав в принципі заперечувати якість психічного насильства за погрозою, спрямованою на залякування особи і спроможної викликати впевненість в її здійсненності, якщо за певних, незалежних від волі погрожуючого обставин, погроза взагалі не була сприйнята як реальна [73, с. 146; 202, с. 61-63]. Злочин в цьому випадку слід, на наш погляд, вважати закінченим, адже особа, яка вчинює ці дії фактично вже розірвала соціальний зв’язок, протиставила себе суспільству.* Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Н.Ф. Кузнєцова зазначає, що теоретики і практики з цілковитою підставою критикують поняття повторності (неоднократності), що міститься в нових КК країн СНД. На її думку, Модельний кодекс для країн СНД 1996 р. пропонував більш розумне рішення. В ньому взагалі відмовилися від норми про повторність (неоднократність) у якості загального поняття і кваліфікуючої ознаки злочину. Федеральним законом «О внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс Российской Федерации» від 8 грудня 2003 р., ст. 16 «Неоднократность преступлений» виключена, а однорідні дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів. Н.Ф. Кузнєцова заперечуючи аргументи противників вищезазначеного підходу про те, що він суперечить забороні подвійної відповідальності за один і той же злочин, зауважує, що в дійсності при неоднократності (повторності) вчинюється два різних по складу злочини і амністувати перший простий склад злочину правозастосовувач не має права [225, с. 30-31]. До цього слід додати, що аргументи противників не коректні ще й з тих підстав, що вони не точно тлумачать зміст принципу non bis in idem (не можна притягати до відповідальності за той самий злочин більше одного разу ст. 2 КК), адже відповідно до норм міжнародного права це правило слід розуміти як неможливість засуджувати за злочин по якому вже був винесений вирок суду в цій або іншій країні. Деякі українські вчені обґрунтовують можливість сукупності першого і повторного злочину на підставі буквального тлумачення ч. 1 ст. 33 КК, а саме слів: “або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу”, хоча в юридичній літературі під цими словами розуміли випадки, коли в одній статті містяться самостійні склади злочинів [53, с.29; 69, c. 30]. Однак, на нашу думку, аргументи, які піддають сумніву віднесення повторності до множинності злочинів є обґрунтованими. Важко визнати вірною позицію законодавця, що відображена в системі: ч. 1 – ч. 2 – ч. 3 – (щодо ознаки „повторно”) ст. 300 КК з точки зору принципу справедливої диференціації кримінальної відповідальності [237, с. 91; 460, c. 92]. На нашу думку, пропорції ч. 3 цієї статті надмірно завищені у порівнянні з санкцією ч. 1 ст. 300 КК. Якщо в останній максимальне покарання полягає в обмеженні волі строком на три роки, то при повторному вчиненні (хоча б у другий раз) дій, вказаних в ч. 1 цієї статті, мінімальне покарання вже становить три роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю мінімум на один рік. При конструюванні кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу злочину необхідно враховувати характер об’єкту та категорію злочину, що виражені в основному складі. В ст. 300 КК ця важлива умова не була врахована. Можливо розмір санкції ч. 3 ст. 300 КК був зумовлений потребою врахування ч. 2 цієї статті, однак остання теж віднесена до категорії злочинів невеликої тяжкості. Так, санкція ч. 2 ст. 300 КК передбачає вже максимум покарання у вигляді обмеження волі. Але чому ж відразу такий “зліт” мінімальної межі санкції ч. 3 цієї статті? Вважаємо, що на цю проблему треба дивитися дещо глибше. Чому злочини віднесені до категорії середньої тяжкості, передбачені ст. ст. 263, 265, 266, 297 і т.д. КК не містять такої кваліфікуючої ознаки, як “повторність”, а ст. ст. 300, 301 КК змінюють свою категорію залежно від цієї ознаки? Відповідь, як вбачається, криється в недодержанні принципів (умов) диференціації кримінальної відповідальності у ст. ст. 300, 301 КК. На нашу думку, повторне вчинення дій, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 300 КК вказує на збільшений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця (ст. 67 КК), але практично не можливо довести значної зміни типового ступеня суспільної небезпеки повторного збуту, розповсюдження тощо, що є підставою для диференціації кримінальної відповідальності за повторне вчинення цього злочину. Тому, ми приходимо до висновку, що ознаку “вчинені повторно” слід виключити з ч. 3 ст. 300 КК. Всі злочинні дії, передбачені ст. 300 КК, на наш погляд, треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, а повторність враховувати на рівні індивідуалізації відповідальності, як ознаку, що характеризує особу злочинця. Вчинення дій, передбачених ч. ч. 1 та 2 ст. 300 КК за попередньою змовою групою осіб належить кваліфікувати за ч. 3 цієї статті. Будь-яка форма співучасті обов’язково має як об’єктивну, так і суб’єктивну складову. Тому слід зауважити, що цю, як й інші кваліфікуючі ознаки, ми розглядаємо у цьому підрозділі з міркувань технічної зручності, розуміючи недосконалість такого підходу. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html В цілому треба зазначити, що об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 300 КК важка для тлумачення. Зміст її ознак необхідно непохитно співрозміряти зі змістом об’єкту та предметом цього злочину. Лише наслідуючи останній умові можливо, на нашу думку, адекватно дослідити об’єктивну сторону цього складу злочину. 2.3. Суб’єкт ввезення, виготовлення, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості Відповідно до змісту ст. 18 КК суб’єктом злочину може бути лише фізична особа. Останнє твердження не є риторичним або некоректним нагадуванням загальновідомої істини. Питання кримінальної відповідальності юридичних осіб набуває гучного тону саме при аналізі тих злочинів, об’єктивну сторону якого може виконати і юридична особа, причому, здійснюючи таку діяльність від свого імені. Злочин, передбачений ст. 300 КК якраз належить до таких. В теорії кримінального права темі відповідальності юридичних осіб останнім часом приділяється значної уваги. На жаль, ми не взмозі дати належного за значенням цього питання аналізу його, адже воно заслуговує на значно об’ємніше, ґрунтовне дослідження. Віримо, що воно невдовзі з’явиться саме серед українських представників кримінально-правової думки. Актуальність цього питання щодо складу злочину, передбаченого ст. 300 КК зумовлена тим, що юридичні особи найчастіше стоять у витоків поширення інформації, яка заборонена або обмежена для розповсюдження. Це, як правило, теле-, радіо-, кінопідприємства, інші видовищні організації, друковані ЗМІ, інші організації, що поширюють інформацію, зокрема, “Інтернет”-провайдери. Побічні соціально негативні явища, пов’язані з функціонуванням в цілому корисної інформаційної мережі, яке, як зазначалось, досить важко піддається унормуванню її використання, викликає особливі хвилювання міжнародної спільноти. Спроби протидіяти поширенню через цю мережу інформації кримінального змісту постійно проявляють себе, зрозуміло перш за все за рахунок використання ресурсів кримінальної репресії. Так, наприклад, Конгрес США в 1998 р. ухвалив Акт про захист прав неповнолітніх. У ньому передбачено штрафні санкції (до 50 тис. дол. США), а також тюремне ув’язнення строком до 6 місяців за розповсюдження без обмеження доступу в “Інтернет” матеріалів, які визнані шкідливими для дітей [62, с. 10]. Директива ЄС щодо відповідальності за поширення кримінальної інформації (інформації, яка заборонена кримінальним законом до поширення), пропонує диференційовану відповідальність провайдерів. В ній декларується повна відповідальність тих, хто пропонує в Інтернеті матеріали кримінального змісту та провайдера-модератора, у тому числі закордонної “частини” мережі. Стосовно сервісного провайдера з функціями “хостингу”, який зберігає інформацію з інших серверів, настає кримінальна відповідальність у разі фактичного знання про кримінальний зміст поширюваної інформації або ж при бездіяльності після того, як він довідався про нього (ст. ст. 14, 20 Директиви ЄС). Прості акцес-провайдери, згідно з директивою, не повинні нести кримінальну відповідальність, крім випадків коли такий провайдер відмовляється на вимогу правоохоронного органу блокувати певну адресу, якщо через неї поширюється інформація злочинного змісту [88, с. 29]. Якщо в країнах Західної Європи кримінальна відповідальність юридичних осіб не викликає особливих заперечень, то більшість представників кримінально-правової доктрини, країн СНД скептично ставляться до цього. І.Е. Звечаровський вважає, що реалізація ідеї “юридичні особи – суб’єкти злочину” мало що дасть, оскільки якщо та чи інша соціально-економічна проблема не вирішується у рамках, наприклад, цивільно-правового регулювання, то і привнесення в засоби і способи її рішення кримінально-правових моментів виявиться малоефективним і створить лише ілюзію вирішення проблеми [160, с. 56]. З іншого боку, Е. Жевлаков слушно зазначає, що неможливо покласти на юридичну особу цивільно-правову відповідальність у випадках коли наслідки діяння неможна оцінити в грошовому вираженні за існуючими методиками, коли заподіяна шкода здоров’ю людей, коли реальні наслідки можна виявити лише через тривалий час [153, с. 11]. Дійсно, це так. Практично неможливо визначити грошовий еквівалент шкоди суспільству від поширення відповідної інформаціі. Можливо лише встановити певну компенсацію, кошти від якої спрямовувались би на подолання певних наслідків або впровадження гуманітарних проектів, однак, це скоріше нагадує індульгенцію за “занапащені душі” людей. Цивільно-правова відповідальність носить відновлюваний характер щодо майнових та особистих немайнових відносин. Якщо для моральної шкоди матеріальна компенсація є певним компромісним рішенням, активною стороною якого є потерпіла особа, то як бути з суспільством в цілому? Як таку відповідальність співвіднести з принципом справедливості, адже кожен раз така майнова відповідальність буде не однаковою і не буде залежати від переживань потерпілого, бо як визначити їх у суспільства? Вихід пропонують знайти в застосуванні адміністративної відповідальності [285, с. 50], адже в будь-якому разі превентивні заходи необхідні. Саме за їх допомогою і здійснюється соціальне регулювання у цій царині, особливо коли суб’єкти не додержуться загальних правил і ставлять себе над суспільством. Однак відомо, що соціальна сутність кримінальної відповідальності полягає, якщо, наприклад, застосовується штраф, не лише в матеріальних обмеженнях, а найголовніше, в тому, що певна особа зазнає найвищого ступеню негативної соціальної оцінки. Таким чином юридична особа буде апріорі поставлена у більш зручне положення, навіть, якщо її шкідлива діяльність більш інтенсивніша, ніж у фізичної особи. На цей аспект проблеми не можна не зважати. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Таким чином, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 300 КК може бути фізична, осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку. Крім того ми пропонуємо інституалізувати у цю норму відповідальність спеціального суб’єкта, про що зазначалось вище.