Geum.ru

Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік І популяризації серед широкого кола читачів літератури до ювілейних дат Сумщини

Вид материалаДокументы

Содержание


Основні дати життя і творчості
Замість автобіографії
Твори Окремі видання
Про нього
Подобный материал:
1   2   3   4

31 січня

70 років від дня народження

Ю.М.Царика (1938)




Ти думаєш, пам’ять

зів’яне

Як квітка в осіннім гаї,

Як білий туман розтане

І зникне, як сонце зникає?


Ти думаєш…Тільки квіти

Весною встають

барвисто,

Спалахують білим цвітом

Тумани густі, імлисті.


А сонце в безкраїм житі

Затим лиш лягає спати,

Щоб ранком росою

вмитись

І яскравішим стати.


Юрій Царик.

Початок 60-х років XX століття


Основні дати життя і творчості


31 січня 1938 – народився в м. Чернігові. У Чернігові закінчив 8 класів української школи № 1

1953 – переїзд до Сум

1955 – закінчив школу №1

1956 – 27.06.1961 – студент Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка (філфак)

15.08.1961 - 15.08.1963 - робота учителем російської мови, літератури і німецької мови Єлисеївської восьмирічної школи (с. Стрілиця Сумського району)

01.10.1963 – 24.03.1966 – викладач німецької мови СДПІ ім. А.С.Макаренка

24.01.1966 – 24.01.1967 – ув’язненя (с. Перехрестівка Роменського району)

01.06.1967 – 19.07.1976 – робота літпрацівником у Конотопській міській районній газеті «Радянський прапор»

26.07.1976 – 10.12.1999 – робота редактором Сумського обласного телерадіокомітету

26.07.1976 – 03.08.1983 – редактор обласного радіо

03.08.1983 – 10.12.1999 – редактор телебачення облтелерадіокомітету

1988 – нагороджений почесною грамотою Держтелерадіо УРСР

1991 – нагороджений грамотою Союзу журналістів України

1995 – прийнятий до Національної спілки письменників України

2000 – удостоєний обласної літературної премії ім. М.Хвильового


Замість автобіографії


Письменник – це гола совість на голих нервах.

(«Поверніться, літа мої…»)


Мої близькі і знайомі сприймали матеріально-зовнішній бік мого життя як мою суть, знаючи про неї не більше, ніж грішники про пекло чи праведники про рай. А все було набагато простіше і складніше.

Народився я 31 січня 1938 року в місті Чернігів. Батько Микола Микитович – інженер, мати Марія Никонівна – домогосподарка, брат Володимир на рік молодший від мене.

Батько пройшов фінську війну і до останніх днів Велику Вітчизняну. Був поранений, контужений. Він – танкіст, тому завжди на передовій. Як, до речі, і в житті цивільному. Працював керівником різних обласних промислових організацій. Нервовий правдолюб, кілька разів був гнаний із своїх посад. Після того, як він запустив чорнилкою у секретаря обкому партії в Чернігові, його, звичайно, звільнили з роботи. Так, здається, 1953-го року ми опинилися в Сумах. Тут 1961 року я закінчив філфак педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка. Учився разом з талановитими поетами Віктором Баранкіним і Анатолієм Семенютою, які, боляче про це говорити, уже пішли з життя, не видавши жодної книжки, хоч написали чимало. (Сьогодні з радістю скажу, що 2005-го року – через 26 років по смерті – вийшла книжка віршів А.Семенюти «Борг» зусиллями сумського поета Павла Скорика).

Після закінчення інституту я працював учителем у Єлисеївській восьмирічній школі (с. Стрілиця Сумського району). Звідти мене забрали у 1963 р. на кафедру німецької мови педінституту, аж поки 24 січня 1966 року люди в цивільному біля входу до інституту не посадили мене в міліцейську машину. Привезли в однокімнатну квартиру по вулиці Комсомольській, де я мешкав. Провели обшук. Перегортали кожну книжку на етажерці, столі, підлозі. Забороненої літератури не знайшли, хоч між сторінками деяких книжок залишились непоміченими надруковані на тонесеньких папірцях неопубліковані «крамольні» вірші Василя Симоненка про те, як «дядька у полі спіймали, дядька в контору транспортували: як тобі, дядечку, не ай-я-яй красти у полі свій урожай» і багато інших.

Мабуть, міліцейським «шнирям» бракувало кваліфікації тих «хлопців з КДБ», які замовили цей обшук. Та вони, зрозуміло, не зупинилися на досягнутому. Кілька разів організовували мені допити через міліцію.

- Ти залишав ключа від квартири Анатолію Семенюті, щоб він ночував там зі своєю знайомою! – наступав слідчий, – стаття 210 – надання житла для аморальних дій.

- Нелогічно, – інтелігентно скромно пояснював я. – Толикова знайома має квартиру в центрі міста.

Тоді взялися за Анатолія (мешкав у селі Велика Чернеччина Сумського району). Виявили, що він зі своєю подругою Валентиною (їм було по тридцять років) зайшов до її сусідки зі своїм односельцем, моряком-механіком, що приїхав у відпустку з Далекого Сходу. І моряк той ніби переночував у тої сусідки. Семенюту звинуватили у звідництві. Спецслужби, звичайно, знали, що Толя писав і друкував чесні вірші, а я – прозу, стежили пильно.

Програма політичної профілактики інтелігенції в Україні активно втілювалась у життя. У Львові судили братів Горенів і В’ячеслава Чорновола.

Висмоктавши з правонечистого пальця діло, яке, як кажуть, і виїденого яйця не варте, Анатолія засудили до восьми місяців ув’язнення, мене – до року позбавлення волі (мабуть, тому, що саме на моїй квартирі часто збиралися Анатолій Семенюта, Геннадій Петров, Микола Данько, як правило, для розмов про літературу, творчість, а не про політику, бо то були часи, коли навіть анекдоти розповідали пошепки).

Пригадую, у слідчому ізоляторі красивий майор КДБ спитав:

- Де і з ким ви читали машинопис поеми Сосюри «Мазепа»?

- Невже знає, – подумав я і відповів: – ніде і ні з ким, – бо читав я його наодинці, а дав мені того рукописа без жодного свідка мій друг, порядна і чесна людина, журналіст, енциклопедист Геннадій Петров.

- Чому ви дружите з Даньком, Семенютою, Петровим? – пронизував мене поглядом допитувач.

- Чоботарі дружать з чоботарями, творчі люди – з творчими, – наївно відповідав я.

На прощання «цивільний майор» усміхнено спитав:

- Де збираєтесь жити після відбуття покарання ?

Був я тоді людиною молодою, щирою і дуже наївною у всяких політичних інтригах, тому спитав здивовано:

- Якого – покарання ?

- Ну, – білозубо усміхнувся майор, – думаю, рік вам дадуть.

Програма збоїв не давала. Працювала вона надійніше комп’ютера. Саме рік і довелося мені відбувати у колонії загального режиму, що містилася у Перехрестівці Роменського району.

Цікаво, що незадовго до того, як мене арештували, моя майбутня дружина, тоді ще студентка, зустріла знайомого хлопця, сина працівника КДБ, він був п’яненький і сказав з емоційним запалом: «Запомни: скоро мы хохлам организуем 37-й год!».

Погрози ті були не такі вже й нетверезі, як ми переконалися.

Тоталітарні жорна чавили мене не лише за гратами і колючим дротом, а й на так званій свободі, де квартиру на Комсомольській відібрали (згідно з законом ?!), бібліотеку розкидали по різних підвалах, прописки не було.

Щоправда, знайшлася добра душа, викладач німецької мови педінституту, інтелігентна людина Ольга Григорівна Чоботарьова. Вона прописала мене у себе, хоч ночував на підлозі (іншого місця не було) у свого сімейного друга Віктора Баранкіна. На роботу ніде не брали. Допоміг незрадливий Микола Данько. Телефоном зв’язався з редактором Конотопської міськрайонної газети «Радянський прапор» Олександром Васильовичем Маленком, колишнім фронтовиком, який навіть у ті часи, коли за кожне «неугодное» слово погрожували відібрати партквиток, відстоював свої незалежні погляди, непоступливу позицію і – ризикуючи! – взяв мене на роботу.

Довго жив, спав і працював я в редакції (згодом дали 8-метрову кімнату).

Дев’ять років відпрацював я в Конотопі кореспондентом. Потім – обласне радіо (з 1976 року), телебачення (Суми).

Але то не було воскресіння з небуття. Впродовж багатьох років творчість моя замовчувалась, був я, як кажуть, «під ковпаком». Лише 1983 року у Харківському видавництві «Прапор» вдалося видати першу збірку «Нетипові типи». Хоч в анотації до неї писалося, що це сатира та гумор, я визначив жанр як «трагірески» – сміх крізь сльози, причому з подвійним дном: зверху сюжет, а смисл – під ним. Шукав форму сказати правду.

Потім знову десять років без друкування. І, нарешті, у муках не стільки творчих, як фінансових, виходять книжки «Пісочний годинник» (оповідання, новели), видавництво «Мрія», 1993 рік; «Кладка над прірвою» (новели, оповідання), видавництво «Собор», 1998 рік; «І німий заговорив…» (новели, етюди, афоризми), видавництво «Козацький вал», 2000 рік; «Рабства світу цього» (притчі), видавництво «Корпункт», 2003 рік; «Поверніться, літа мої…» (спогади про Володимира Затуливітра), видавництво «Мрія-1», 2005 рік.

Написав я також нариси-спогади про Миколу Данька, Геннадія Петрова (там же і про Анатолія Семенюту), а раніше про Павла Ключину (друкувалося тільки в Конотопській міськрайгазеті «Радянський прапор»).

Для мене головне, звичайно, не кількість написаного, а якість. Я ніколи не прагнув писати легко і багато, щоб не зраджувати себе, бо чесність і порядність в собі для мене були незрівнянно вищі, ніж відомість і популярність. Бо, як я люблю повторювати, творчість не естрада, а заповіт. Хочеться бути не сталінським «інженером людських душ», а довіреною особою світового духу.

Коли писав, як правило, я не вигадував, а згадував. Моя творчість – біографія моєї душі. Тому в ній стільки німого болю. Коли я живу – в мені гуляє життєлюб, коли я пишу – в мені молиться священик за всі гріхи людства.

У молодості любить тіло, у старості – душа. Перша любов медова і коротка, як молодість, остання – полинна і безкінечна, як старість, яка не має нічого, крім надії на посмертну вічність.

Істина бреде до нас через радощі і страждання, самовпевненість і сумніви, перемоги і поразки, і шлях той наддовгий, – аж поки крізь тоненьку тріщинку в мурі в’язниці наших страждань не проб’ється промінчик світла, який спалахно відкриє нам еврічну істину, а потім починатиметься все спочатку, до кінця життя, яке, власне, і було нашою єдиною істиною.

В роботі на радіо і телебаченні, як і в газеті, головним жанром був нарис, тобто розповіді про людей, цікавих долею, позицією і т. п. Зрозуміло, що на радіо і на телебаченні вимагали перш за все оперативних репортажів з місця подій. На радіо я працював у сільгоспвідділі – шукав жвавих форм розповіді, аби уникнути традиційної диктатури цифр і радянських стереотипів мислення.

На телебаченні, крім бойових оперативних репортажів, коротких сюжетів на всі теми життя, виробництва, моралі, вів свої цикли передач «Земляки», «Знайомство зблизька», в яких розповідав про діячів культури, мистецтва, письменників. Були підготовлені, якщо можна сказати, повнометражні передачі (30, 45 хвилин, 1 година) про поета Анатолія Семенюту, журналіста, краєзнавця-енциклопедиста Геннадія Петрова, прозаїка, ветерана обласної письменницької організації Олексія Столбіна, письменника Івана Головченка, поетів Андрія Полякова, Олександра Педяша, Юрія Назаренка, Олександра Вертіля, Тамару Герасименко, Василя Чубура, Дмитра Білоуса, художників Івана Гапоченка, Ірину Проценко, кобзаря Миколу Мошика.

Провів багато прямих ефірів, в яких часто брали участь згадувані митці. Глядачам запам’яталася передача у прямому ефірі, присвячена пам’яті Миколи Данька, в якій взяли участь: краєзнавець Григорій Хвостенко, друг Миколи Данька, голова обласного конгресу української інтелігенції (тоді), журналіст Віктор Казбан, дослідник україно-вірменських зв’язків Вазген Балаян.


Бібліографія

(Див. «Знаменні і пам’ятні дати Сумщини на 2003 рік», С.18-21)


Додаток: публікації після 2002 року


Твори

Окремі видання

Рабства світу цього: Притчі. – Суми: Корпункт, 2003. – 96 с.

Поверніться, літа мої…(Спогади, песимізми про життя і творчість). – Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 2005. – 70с.


В книгах

Демони: Оповідання // Слобожанщина: Альманах літераторів Сумщини. Вип. 4. – Суми: ВВП «Мрія – 1» ЛТД, 1999. – С.51-58.

Німі думки: З рукопису майбутньої книги // Слобожанщина. Вип.5. – Суми, 2000. –С.41-44.

Віддзеркалення незримого (Василеві Чубуру): (Проза) // Слобожанщина. Вип.6. – Суми, 2000. – С.64-68.

Номо третього тисячоліття: Притча. З рукопису книжки «Рабства світу цього» // Слобожанщина. Вип. 7. – Суми, 2001. – С.40-42.

Кат-рятівник: З рукопису книжки притч «Рабства світу цього» // Слобожанщина. Вип.8. – Суми, 2002. – С.33-36.

Хижий блиск місяця: Новела // Слобожанщина. Вип. 9. – Суми, 2004. – С. 61-65.

Так минає земна слава: Новела: Пам’яті Миколи Данька // Земляки: Альманах земляцтва в Києві. Вип.1. 2003-2004. – Суми: Собор, 2004. – С.206-210.

Рабства світу цього: Притчі // Вежа: Літ. часопис / Кіровоград. обл. організація НСПУ; Кіровоград. обл. організація Всеукр. т-ва «Просвіта» ім. Т.Шевченка. – 2004. - №16. – С.64-76.

Черепашка: Притча // Слобожанщина. Вип.10. – Суми, 2005. – С.99-102.

Свобода, яка поза часом і словами: (Передмова) // Солтівська Я.М. Піймати мить. Оповідання. – Суми, 2005. – С.3-7.

Червоні лижі: Новела // Письменники Сумщини – 200 / Автор та упоряд. Г.І.Хвостенко. – Суми: ВВП «Мрія -1» ТОВ, 2005. – С.227-230.

Прозріння: Усмішка // Там само. – С.231.

Свічка зеленого раю // Бондар Г.І. Луговеї: Оповідки. – Суми: ВВП «Мрія» ТОВ, 2007. – С.3-4.

Періодика

Хижий блиск місяця // Дзвін. – 2005. – № 8. – С.84-86.

Поверніться, літа мої…: (Пам’яті Володимира Затуливітра) // Сучасність. – 2005. – № 10. – С.86-93.

Опоненти: Політновела з віршами // Ярмарок. – 2005. – 24 листоп. – С.6.

Батьки і діти: (Оповідання) // Ярмарок. – 2006. – 4 трав. – С.3; 11 трав. – С.6.

Соло стражденної душі // Сумщина. – 2006. – 24 трав. – С.3.

До 80–річчя від дня народження М.Данька.

Гномосапієнси : Теленовела // Ярмарок. – 2006. – 14 верес. – С.6.

Хто він, Андрій Панів? // Сумщина. – 2007.– 7лют. – С.3.

Нічниці: Новела // Ярмарок. – 2007. – 22 лют. – С.4.

Подорожні: Новела // Діалог. – 2007. – 26 квіт. – С.4.

Буяння дерева роду // Діалог. – 2007. – 7 черв. – С.2.

Про Ю.М.Царика

Письменники Сумщини: Біобібліографічний довідник / Упоряд. і автор передмови О.П.Столбін.– Суми: Козацький вал, 1999. – С.25.

Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – 2-е вид., перероб. і доп. – Суми: РВО «АС – Медіа», 2004. – С.502.

Письменники Сумщини – 2005 / Автор та упорядник Г.І.Хвостенко. – Суми: ВВП «Мрія – 1» ТОВ, 2005. – С.222-226.

Сумська організація Національної спілки письменників України: (Буклет) / Відповід. за випуск Л.В.Шевченко. – Суми: ВВП «Мрія-1» ТОВ, 2006.– 1л., склад. в 6 с. – С.4.


***


Столбін О. Через терни…: З історії Сумської письменницької організації: Нарис. – Суми: Козацький вал, 1998. – С.92, 96, 114.

Білоус Д. Невідворотність: [Вірш]; Ю.Царику // Білоус Д. Ромен хіба не родич Рима?: Поезії. – К.: Укр. письменник, 1999. – С.56-57.

Столбін О. На зламі тисячоліть: З історії Сумської письменницької організації (1995-2001 рр.): Нарис. ­– Суми: ВВП «Мрія – 1» ЛТД, 2001. – С.28-29, 55, 71, 95, 102, 116.

Чисті й світлі // Корнющенко І.П. Де курйоз, а де всерйоз. – Суми, 2002.– С.101-102.

Творчість – не естрада, а заповіт (Післямова автора) // Царик Ю. Рабства світу цього: Притчі. – Суми: Корпункт, 2003. – С.86-91.

Чисті й світлі // Корнющенко І. Відлуння: Оповідки та етюди з життя письменників - уродженців Сумщини і тих, хто працював або бував у цьому краї. – Суми, 2006. – С.204-205.


Періодика

Сикорский А. Честное зеркало притчи, или Сказки для цивилизованных // Панорама. – 2004. – 28 янв. – 4 февр. – С.А13.

Відгук на збірник новел Ю.Царика «Рабства світу цього».

Вертіль О. З пагорбів часу і простору // Сумщина. – 2004. – 18 лют. – С.4.

Відгук на кн. «Рабства світу цього».

Орлова В. Смеха ради // Данкор. – 2004. – 17 нояб. – С.А13.

Бесіда з Ю.Цариком.

Мартиненко В. «Поверніться, літа мої …» // Ярмарок. – 2005. – 28 лип. – С.6.

Педяш О. Нові книги наших земляків // Путивльські відомості. – 2005. – 3 серп. – С.4.

Також про кн. Ю.Царика «Поверніться, літа мої …».

Мартиненко В. Творчість – це заповіт // Ярмарок. – 2006. – 2 лют. – С.3.

Інтерв’ю з Ю. Цариком. Є фото.

[Культура] // Сумщина. – 2006. – 18 жовт. – С.4.

Про зустріч читачів Улянівської дитячої бібліотеки-філії Білопільського району з Ю.Цариком. Є фото.

Хвостенко Г. Прозаїк Юрій Царик // Суми і сумчани. – 2007. – 2 лют.- С.13.

Грінка О. Невідомі Суми: Про сумських буржуазних націоналістів періоду побудови світлого майбутнього // Панорама. – 2007. – 21-28 февр.-С.А12-А13.

Також про Ю.Царика. Фото: Ю.Царик і Г.Петров, 1962 рік


3 серпня

180 років від дня народження

С. І. Пономарьова

(1828-1913)


Степан Іванович Пономарьов – вчений, український і російський бібліограф і літературознавець з європейським ім’ям, член-кореспондент Російської Імператорської Академії наук.

С.І.Пономарьов народився у м. Конотоп Чернігівської губернії, тепер Сумської області в родині службовця.

Початкову освіту він здобув у Конотопській церковнопарафіяльній школі, вчився дуже добре. 1 грудня 1840 р. помер батько, того ж року Степан вступив до Конотопської повітової школи. Та вчився він тут недовго, бо на його здібності звернуло увагу шкільне начальство і порекомендувало матері віддати сина до Ніжинської гімназії.

Закінчивши у 1846 р. зі срібною медаллю гімназію, юнак вступає на філософський факультет Київського університету св. Володимира, в 1852 р. блискуче складає останній іспит і «дістає звання дійсного студента історико-філологічного факультету», з правом отримати ступінь кандидата після написання дисертації. Під час навчання в університеті він починає з 1850 р. друкуватися в журналах «Москвитянин», «Киевские губернские ведомости». Приблизно з 1850 р. Степан почав писати вірші. У відомому альбомі «Стихотворения С. И. Пономарева» (Полтава, 1859) зібрані ліричні вірші, експромти та поезії, присвячені різним подіям (усього 180 творів).

До літа 1853 р. він живе у Києві, шукаючи роботу, а потім їде до Москви, сподіваючись на допомогу відомого публіциста й історика М. Погодіна. Не заставши останнього у місті, С. Пономарьов прямує до Петербурга. А коли й там з роботою не поталанило, повертається до Москви. Нарешті влаштовується в 4-й реальній гімназії позаштатним доглядачем учнів. У Москві після ґрунтовно підготовленої праці з історії російської журналістики він отримує науковий ступінь.

С. Пономарьов прагнув працювати в Москві чи Петербурзі – бути ближче до великих бібліотек, щоб вільний час присвячувати улюбленій справі. Але у 1885 р.  через особисті обставини мусив виїхати з Москви. Тринадцять наступних років Степан Іванович прожив у Полтаві, викладаючи російську словесність у різних навчальних закладах: Полтавській гімназії, Полтавському кадетському корпусі.

Усе дозвілля С. Пономарьов присвячував дослідженню історії російської словесності та бібліографії. Його перша велика бібліографічна робота, надрукована у харківському журналі «Духовный вестник» за 1862 р., привернула увагу Російської Академії наук. Це був покажчик статей про Полтавщину (1773-1861) та про уродженців Полтавської губернії (1862).

Починаючи з 50-х років його ім’я все частіше з’являється на сторінках видань того часу. Він мав близько сорока псевдонімів, якими підписував свої статті та нариси: «Гр.», «Граф библио», «Київський студент» та ін.

Усе життя, де б не мешкав С. Пономарьов, усі свої кошти він витрачав на придбання книжок для своєї бібліотеки, яка у 1863 р. складала 3000 томів. Після тяжкої хвороби 1867 р. він у кінці січня 1868 р. іде у відставку і переїздить до Києва, куди перевозить і власну книгозбірню, що нараховувала вже 5000 томів. Степан Іванович був у добрих стосунках з видатним українським ученим, першим ректором Київського університету М.О.Максимовичем, брав участь у редагуванні тритомного видання його творів. У 1871-1872 рр. С. Понамарьов склав повну бібліографію творів М.Максимовича, опублікував низку матеріалів про його життя і діяльність. через особисті обставини мусив виїхати з Москви. тринадцять наступних років Степан Іванович прожив у Полтаві, викладаючи російську словесність у різних навчальних закладах: Полтавській гімназії, Полтавському кадетському корпусі

Навесні 1872 р. С.І.Пономарьов назавжди повернувся до Конотопа, де оселився у будинку сестри. Перевіз сюди й свою багату бібліотеку.

У 1872 р. здійснилася давня мрія Степана Івановича – він відвідав Афон та Палестину (1872-1874). Результатом його перебування за кордоном стало капітальне бібліографічне видання «Иерусалим и Палестина в русской литературе, науке, живописи и переводах», опубліковане 1877 р. Враження від подорожі до Палестини відображені також і у його віршах, надрукованих у багатьох духовних збірниках, а пізніше (1879 р.) об’єднаних у збірці «По Святой Земле», що витримала чотири видання.

У 1876-1877 рр. Ніжинський історико-філологічний інститут відряджає С.Пономарьова до Москви прийняти бібліотеку професора Московського університету, академіка С.Шевирьова, яку він привіз до Ніжина. Тут Степан Іванович розбирає її і складає каталог.

С.Пономарьов – упорядник першого посмертного зібрання творів М.О.Некрасова у 15 томах (1878), що виходив у видавництві «Наука».

У 1878 р. С.Пономарьов видав збірку віршів «Киев в русской поезии», у 1880 р. уклав і відредагував збірку «Москва в родной поэзии». Велика заслуга бібліографа полягає і в тому, що він після смерті знаменитого російського поета В.Жуковського за його рукописом видав твір «Странствующий жид».

З перших днів виходу в світ журналу «Киевская старина» С.Пономарьов стає його постійним дописувачем, публікуючи в ньому свої бібліографічні дослідження і творчі доробки.

У 1880-1881 рр. С.Пономарьов брав участь в укладанні каталогу Київської Публічної бібліотеки.

Багаторічні біографічні пошуки дали змогу вченому підготувати і опублікувати багато праць про видатних письменників і вчених, зокрема, літературно-бібліографічні нариси, присвячені О.Пушкіну, М.Некрасову, М.Ломоносову, М.Гоголю, О.Грибоєдову та ін.

За підписом «Тарасій Звонков» С. Пономарьов надрукував у журналі «Новое время» велику літературно-бібліографічну розвідку про «Кобзар» Т.Шевченка. Він розшукав і опублікував вісім листів Т.Шевченка до різних осіб.

Упродовж 20 років (з 1889 до 1910) С. Понамарьов пише здебільшого на релігійні теми, друкує вірші. Написана ним у 1902 р. «Летопись Успенской церкви в Конотопе» охоплює період з 1871р.

Упродовж свого життя С. Пономарьов написав, відредагував та видав понад 700 праць.

Під кінець життя бібліотека С. Пономарьова налічувала приблизно 15000 примірників. Ще за життя він пожертвував її Конотопському земству. Та, на жаль, подальша доля бібліотеки була сумною.

Ще за життя С. Пономарьова частину книг земство передало до земської чоловічої гімназії, частину – до жіночої, дещо – до в’язниці. Решту бібліотеки було звалено в сараї земства, звідки вона потроху розкрадалася і розпродувалася.

Сьогодні у фондах Конотопського краєзнавчого музею зберігаються 650 книг та журналів зі штампом «Пожертвувана Пономарьовим земству», а загалом він заповів їх 3627 Конотопській публічній бібліотеці.

У Конотопі Степан Іванович прожив до кінця свого життя. 31 жовтня 1913 р. на 86-му році життя С.І. Пономарьов у земській лікарні скінчив свої дні.

По смерті Пономарьова у Москві у видавництві Бухгейма вийшла книга під редакцією академіка К.Я. Грота «Хронологический список сочинений, изданий, переводов С.И. Пономарева, составленный им самим». В ній надруковані численні листи до нього відомих літературних діячів.

Творчий доробок С.І. Пономарьова сприяв розвиткові бібліографічної науки, популяризації вітчизняної літератури. Він увів у літературний обіг багато нових матеріалів, відомостей і фактів. Кращі його роботи не втратили значення і понині, на них посилаються, ними користуються сучасні дослідники.

У 2003 р. з ініціативи Конотопської міськради в місцевому музеї відбулась історико-краєзнавча конференція, присвячена 175-річчю С.І. Пономарьова, на честь видатного бібліографа було відкрито меморіальну дошку.


Про нього

Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – 2-е вид., перероб. І доп. – Суми: РВО «АС-Медіа», 2004. – С. 374.

Терлецький В. Граф библио: До 175-річчя від дня народження Степана Пономарьова // Земляки: Альманах Сумського земляцтва в Києві: Вип. 1. 2003-2004. – Суми: Собор, 2004. – С. 87-89.

Рось Н.В. Видатний бібліограф: (До 170-річчя від дня народження С.І. Пономарьова) // Сумська старовина. – 1998. – №№ ІІІ-ІУ. – С. 83-85.


Періодика

Савіна З. Мастіпан О. До 175-річчя бібліографа і книгознавця С. Пономарьова (1828-1913) // Бібліотечна планета. – 2003. – №4. – С. 15.

Іванова Ж., Іванов В., Авдєєнко В. Бібліограф С.І. Пономарьов (1828-1913 // Бібліотечний вісник. – 2003. – №4. – С. 52-56.

Деньгін С. Увічнений у пам’яті та мармурі // Сумщина. – 2003. – 20 серп. – С. 4.

Рось Н. С.І. Пономарьов – видатний бібліограф // Конотопський край. – 2003. – 23 лип. – С. 3.

Коцирій Л. Російські діячі в дослідженнях українського бібліографа С.Пономарьова // Бібліотечна планета. – 2000. – №4. – С. 40-41.

Коцирій Л. Бібліографічна діяльність С.І. Пономарьова в галузі релігієзнавства // Бібліотечний вісник. – 1999. – №3. – С. 18-21.

Акичев Ш. Псевдоніми Степана Пономарьова // Конотопський край. – 1998. – 25 листоп. – С. 2.