Geum.ru

Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік І популяризації серед широкого кола читачів літератури до ювілейних дат Сумщини

Вид материалаДокументы

Содержание


Вічна слава солдату
270 років від дня заснування
Півчі”. Картина невідомого
Белашов В.И
Подобный материал:
1   2   3   4

2 вересня

65 років

визволення Сум від німецько-фашистських загарбників (1943 р.)




Вічна слава солдату-

герою

І солдатові без нагород –

Хто загинув хоробро між

бою,

Захищаючи рідний народ.

Вічна слава бійцю

рядовому,

Як і маршалу слава оця,

Хто поліг біля отчого

дому

Смертю мужності,

смертю бійця.

Скільки їх полягло серед

бою!

І однаково боляче нам,

Бо в бійців рядових і

героїв

Смерть оцінена рівно –

життям!

(А.Таран. Ветерани фронтового дитинства: Поезії. – К., 1986. – С. 33)


Місто Суми було окуповане ворогом 10 жовтня 1941 р. і 22 місяці і 23 дні знаходилось під владою фашистів.

Бої за визволення Сум почалися 11 серпня 1943 року. Розгромивши фашистські війська на Курській дузі влітку 1943 р., Червона Армія перейшла у рішучий наступ. На сумському напрямку діяла 38-а армія під командування генерал-лейтенанта Н.Є.Чибісова, яка входила до складу Воронезького фронту. На підступах до міста гітлерівці створили потужні оборонні рубежі, оточили його системою траншей і дзотів. Та план операції нашими військами був сформований ще заздалегідь. Ним передбачалося оточення противника в районі міста Сум з півночі і півдня. На сумському напрямку діяли 240-а, 167-а, 38-а, 340-а, 232-а стрілецькі дивізії. Наступ розпочався з рубежу сіл Юнаківка - Краснопілля. Бої були тяжкими і кровопролитними. Лише під кінець дня першого вересня війська армії вийшли на рубіж навколишніх сіл – східний берег Псла, звідки можна було розпочати безпосередньо атаку на місто Суми.

Вирішальний наступ на місто почався о 4-й годині 2 вересня 1943 року. Від Баранівки на Тополю наступав 520-й стрілецький полк 167-ї стрілецької дивізії, зі сходу, через ріку Псел – 340-а і з півдня від Червоного – 232-а стрілецькі дивізії. На шосту годину ранку 340-а дивізія і 520-й полк зайняли с. Тополю і західну околицю міста. Одночасно воїни 232-ї стрілецької дивізії, знищивши противника в селі Червоному і хуторі Червоному (тепер село Гірне), своїм правим флангом оволоділи південною околицею міста, а лівим перерізали дорогу на Ромни. Ворог, залишивши загони прикриття, спішно відступив у західному напрямку по єдиній неперерізаній дорозі на с. Новомихайлівку. О пів на восьму ранку 2 вересня 1943 року Суми були повністю очищені від фашистів. Над будинком міськкому партії, як символ перемоги, гордо полум’яніло червоне знамено. Його встановили заступник командира 1140 стрілецького полку 340-ї стрілецької дивізії Леонід Микитович Протопопов, старший лейтенант В. Нархов і солдат Чернишов.

У боях за визволення м. Суми відзначилися 340-а, 167-а, 232-а стрілецькі дивізії полковника К.Є.Зубарєва, генерал-майорів І.І.Мельникова та І.І.Улитіна. Наказом Верховного Головнокомандуючого від 2 вересня 1943 року цим дивізіям було присвоєно найменування «Сумських», а всьому особливому складу оголошена подяка. Того вечора на честь визволення Сум у Москві було дано салют 12-ма артилерійськими залпами із 124 гармат.

Колишній командир 50-го стрілецького корпусу, що визволяв Суми, С. Мартиросян, колишній командир 167-ї Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії І. Мельников і Л.М.Протопопов – почесні громадяни м. Суми.

В боях за Суми безсмертний подвиг вчинив комсомолець І. Г. Вдовитченко, що народився в с. Красна Яруга Бєлгородської області. Під час атаки німецьких танків і піхоти, які могли завдати поразки взводові червоноармійців, що обороняв висоту «199,7», І.Г.Вдовитченко вирішив підірвати головний танк ворога. Оперезавши себе гранатами, відважний воїн кинувся під сталеву потвору. Ворожа машина здригнулась від вибуху і зупинилась. Це викликало замішання в рядах ворога. Радянські воїни посилили вогонь і підбили ще кілька танків. Гітлерівці відступили.

Комсомольцеві І.Г.Вдовитченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На честь дивізій, які визволяли місто, споруджений пам’ятний знак по вулиці Червоногвардійській, а одній з вулиць обласного центру присвоєно їх почесне найменування – Сумсько-Київських дивізій.

У 2001 р. в пам’ять про звитягу визволителів м. Суми на вулиці Героїв Сталінграда споруджено меморіальний комплекс – Алею Слави.

У вересні 2003 р. в Зарічному районі м. Суми (Василівка) відбулося відкриття пам’ятника безсмертним воїнам, які загинули в жорстоких боях при обороні нашого міста.

В пам’ять полеглим в жорстоких боях з німецько-фашистськими загарбниками височить на прибережній кручі Псла Меморіал Вічної Слави – пам’ятник доблесті і подвигам в ім’я Вітчизни.


Література

Корогод Б.Л., Корогод Г.І., Логвиненко М.І. Сумська область у роки Великої Вітчизняної Війни . – Суми : Козацький вал, 2003. – С.162 – 165.

Книга Пам’яті України. Сумська область. Т.1. – Суми: Слобожанщина, 1994. – С.36-37

Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 – 1945: Сборник документов и материалов. – 2-е изд., доп. – К. : Наук. думка, 1988. – С.252, 254-255, 259-262.

Лукашенко І.Г. 232-а Сумсько-Київська дивізія. – Суми: Сумська обласна друкарня, видавництво «Козацький вал», 2000. – С.93-97.

Мурадян В.А. Вірність обов’язку : Докум. повість. – К. : Політвидав України, 1988. – С.133-134.

Повість присвячена Герою Радянського Союзу С.С.Мартиросяну, колишньому командиру 50-го стрілецького корпусу, 340-а стрілецька дивізія якого визволяла м. Суми.

Сапухіна Л.П. Суми: Путівник. – Х .: Прапор, 1978. – С.72-73.

В сражениях за Победу: Боевой путь 38-й армии в годы Великой Отечественной Войны 1941-1945. – М.: Наука, 1974. – С.239-243.

Грязновський П. А., Вдовін П. Е. Дивізії йшли на Захід: До 30-річчя визволення м. Суми від німецько-фашистських загарбників / Сумський міський комітет ветеранів війни; міська організація Укр. т-ва охорони пам’ятників історії та культури . – Суми: Обл. друкарня, 1973. – 1л., склад. в 12 с. Є фото, карта «Хід бойових дій за м. Суми».

Сумщина в історії України: Навч. посібник. – Суми: Мак Ден, 2005. – С.370-372.

Книга Скорботи України. Сумська область. Т.1. – Суми: «Мрія-1» ЛТД, 2003. – С.27-30.

Місто Суми в період окупації з 10 жовтня 1941р. по 2 вересня 1943 р.

Гончаров О. І. Суми. Меморіал Вічної Слави: Путівник . – Х.: Прапор, 1985. – С.16-18.

Близнюк А., Подоляка Н. Почесні громадяни міста Суми . – Суми: Мак Ден, 2005. – 108 с.

Про почесних громадян м. Суми:

С.С. Мартиросяна – Героя Радянського Союзу, генерал-майора, командира 50-го стрілецького корпусу – С.45-46;

І. І.Мельникова – генерал-майора, командира 167-ї Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії – С.47;

Л.М.Протопопова – заступника командира 1140-го стрілецького полку 340-ї стрілецької дивізії, який встановив прапор над визволеним містом – С.59.


Періодика

Хвостенко Г. Ім’я на обеліску // Сумщина . – 2006. – 2 верес. – С.2.

Про визволення та визволителів міста Суми.

Визволителі живуть у Сумах // Сумщина. – 2004. – 1 верес. – С.2.

І.Г. Фоменко та А.І. Серпокрилов брали участь за визволення м. Суми.

Пам’ятаємо // Суми і сумчани . – 2004. – 6 трав. – С.7.

Про П.Ф.Єременка, який визволяв м. Суми і область в 1943 р.

Марченко В. Батько і син Сербиновські визволяли наше місто і всю Правобережну Україну в 43-му // Суми і сумчани. – 2003. – 23 жовт. – С.5.

Марченко В. Життєві висоти В’ячеслава Рибця // Суми і сумчани . – 2003. – 23 жовт. – С.5.

Про учасника бойових дій за визволення Сум, області і України в цілому В.Г. Рибця.

Крутько Л. Визволителі: живі легенди буремних днів // Суми і сумчани. – 2003. – 11 верес. – С.2.

Веснич А. Кто освобождал Сумы? // Панорама. – 2003. – 3-10 сент. – С.А6.

Нестеренко П. Тричі опалені війною. 2 вересня 1943 року м. Суми визволено від німецько-фашистських загарбників // Уряд. кур’єр. – 2003. – 30 серп. – С.7.

Лобко Н. Наші воїни принесли сумчанам волю // Суми і сумчани. – 2003. – 28 серп. – С.3.

Звитяжні дні і ночі // Суми і сумчани. – 2003. – 28 серп. – С.2.

Спогади старшини у відставці, ветерана 167-ї стрілецької дивізії, яка брала участь у визволенні м. Суми у 1943р. П.Ф. Єременка.

Герої, яких не забути ! // Площа Незалежності, 2. – 2003. - № 8 (серп.). – С.9-10.

Хроніка визволення Сум. Є карта бойових дій за м. Суми.

Васельковський О. Наші соколи, соколята // Суми і сумчани. – 2003. – 24 лип. – С.5.

Про Героїв Радянського Союзу Омеляна і Григорія Соколів, що брали участь у визволенні Сум і області.

Почесний громадянин … зарубіжних країн // Суми і сумчани. – 2002. – 11 лип. – С.5.

Про І.Г. Лукашенка, Почесного громадянина шести міст Чехії та Словакії, визволителя міста Суми.

Визволителі Сум // Суми і сумчани. – 2002. – 29 серп. – С.2.

Коротка інформація і фото Героїв Рад. Союзу:

О.Т. Нікітіна, А.Є. Чепелєва, С.П. Красія.

Сорокін В. Для пам’яті зроблено багато // Суми і сумчани. – 2005. – 9 верес. – С.11.

Про увічнення Перемоги в м. Суми (меморіальні дошки, пам’ятні знаки, книги).

Орлова В. Вечный огонь памяти // Данкор . – 2005. – 4  мая. – С.А13.

Про увічнення пам’яті воїнів Великої Вітчизняної війни в Сумах.

Карбовська О. Вшанували Пам’ять невідомих героїв // Суми і сумчани. – 2003. – 18 верес. – С.6.

Про відкриття пам’ятника безіменним воїнам, які загинули в боях при обороні міста Суми (Зарічний р-н, Василівка).

Голуб Т. Алея Слави // Суми і сумчани. – 2001. – 6 верес. – С.1.

Про спорудження меморіального комплексу – Алеї Слави на вулиці Героїв Сталінграда.


270 років від дня заснування

Глухівської музичної школи (1738)


Глухівська музична школа – перший на Україні та в Росії музичний навчальний заклад.

Загальновизнаною датою відкриття школи вважається – за царським указом № 7656 – 14 вересня 1738 року. Цей заклад був названий як «Школа співу та інструментальної музики». Проте є цілий ряд історичних повідомлень, що дають

Півчі”. Картина невідомого підстави вважати, що школа фактично існувала і плідно

художника. Кінець XVIII ст. працювала й раніше, до набуття нею офіційного статусу.

Створена з метою цілеспрямованої підготовки професіоналів-музикантів (в т. ч. півчих) для Придворної співацької капели у Петербурзі, яка на той час формувалася майже виключно з українців. Згідно з указом до співацької школи передбачалося набрати 20 учнів «з хорошими голосами» для навчання їх «київського також і партесного співу», нотній грамоті, грі на скрипці, цимбалах і бандурі, та щороку направляти до Петербурга 10 чоловік. Штат викладачів мав складатися з регента, досвідченого у співі «четверогласному і партесному», і двох музичних педагогів з числа українців та іноземців; указом також було передбачено спорудження для школи спеціального будинку. Фактично, 1738-го року було набрано 33 чоловіка: 29 – для навчання співу, 4 – грі на музичних інструментах.

До школи брали як малолітніх, так і дорослих учнів. Термін навчання (залежно від попередньої підготовки і здібностей вихованців) складав один-два роки. В обов’язки учнів, поряд з вивченням згаданих предметів, входили: спів у шкільному чотириголосному хорі, а також в хорі Миколаївської церкви, відвідування опер, балетів і драматичних вистав, хорових та симфонічних концертів, що відбувалися при гетьманській резиденції. Високопрофесійний рівень навчання дозволяв більшості випускників вступати до Придворної співочої капели.

Відомості про навчання у школі Г.Г. Сковороди та українських композиторів М.С. Березовського і Д.С. Бортнянського, подані у багатьох джерелах, не мають достатніх документальних підтверджень.

Школа випустила понад 300 хористів для Придворної співочої капели. Частина з них повернулася додому, на Україну. Її випускники продовжували свою діяльність як регенти, хористи, впливаючи на розвиток хорової культури, закладаючи основи музичного професіоналізму. Цей заклад зробив великий вплив на становлення вітчизняної професійної музичної освіти.

Глухівська школа існувала майже 40 років, остання відома згадка про неї відноситься до 1758 року. Є припущення, що її переведено до Петербурга, де школа продовжувала діяти безпосередньо при Придворній співочій капелі.


Література

Феномен Глухівської музичної школи // Макарова В., Макарова Л. І слово в пісні відгукнеться . – Суми, 2003. – С. 127-135.

Глухівська співацька школа // Сірополко С. Історія освіти в Україні, - К., 2001. – С. 199-200.

Макарова В.А., Макарова Л.А. Перша вітчизняна музична школа // Матеріали четвертої Сумської обласної наукової історико-краезнавчої конференції. Ч.1. – Суми, 2001. – С. 92-95.

Макарова В.А., Макарова Л.А. Феномен Глухівської співочої школи – першого вітчизняного музичного учбового закладу // Педагогічні науки: Збірник наукових праць. – Суми: Ред. – вид. відділ СДПУ ім. А.С. Макаренка, 1999. – C.101-108.

Заїка В.В. Глухівська співацька школа в контексті боротьби за українську культуру в ХVІІІ столітті // Матеріли науково-практичної конференції на тему «Розвиток освіти і культури України в ХVІІ – ХІХ ст.» 22-23 листоп. 1999 р. – Глухів, 1999. – С.60-61.

Протас П.П. З історії створення Глухівської співацької школи // Історико-культурна спадщина Глухівщіни: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції, присвяченої 1000-літтю м. Глухів. – Глухів, 1992. – С.77-78.

Скільський Д.М., Щербанюк С.Д. До історії Глухівської школи співу та інструментальної музики // Там само. – С.75-77.

Глухівська співацька школа // Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. – К., 1990. – С.169-170.

Майбурова К. Глухівська школа півчих ХVІІІ ст. та її роль у розвитку музичного професіоналізму на Україні та в Росії // Українське музикознавство. Вип. 6: Наук.-метод. міжвід. щорічник / Упоряд. О.Шреєр-Ткаченко. – К.: Муз. Україна, 1971. – С.126-136.


Періодика

Белашов В. Гетьманська столиця (Глухів як центр Музичної культури) // Музика. – 1996. – № 1. – С.4-5.

Дуда М. Співучий українець – це не міф, а менталітет плюс традиція // Україна молода, – 1995. – 5 верес. – С.6.

Про роль Глухівської співацької школи у розвитку музичної культури.

Колпакова Н. У Глухов – за голосами // Глухівщіна. – 1994. – 5 трав. – С.4.

Локощенко Г. Глухівській школі – 250 // Музика. – 1988. – №3. – С.26-28.

Іванов В. Нове про Глухівську школу // Музика. – 1988. – №6. – С.21-23.

Гордійчук Я. Хто відродить втрачене?: До 250-річчя Глухівської музичної школи // Музика. – 1988. – №3. – С.28-29.

Майбурова К. Перша музична школа на Україні: До 250-річчя заснування Глухівської музичної школи // Культура і життя. – 1988. – 10 лип. – С.6.


18 вересня

125 років від дня народження

Р.С. Арраго (1883-1949)


Роман Семенович Арраго (Левітін) – артист оригінального жанру, математик, майстер усного рахунку.

Р. Арраго на естраді з блискавичною швидкістю перемножував, складав, ділив багатозначні числа, вилучав квадратні корені, а коли йому називали рік, місяць, число, він миттєво і безпомилково визначав день тижня, на котре це число припадало.

Народився в м. Конотоп в багатодітній сім’ї дрібного ремісника. З дитячих років його відзначала любов до чисел, до підрахунків. Арифметиці малий Роман віддавав перевагу і в школі і вдома.

Після восьми років навчання в Роменському реальному училищі, котре закінчив на п’ятірки, він не зміг піти нікуди вчитись, бо з «поведінки», через свій характер, мав трійку. І сімнадцятирічний Арраго пішов до контори оптового продавця мануфактурою на посаду контролера фактур, обов’язки якого полягали в перевірці документів на товар, котрий продавали. Роман від ранку до вечора перемножував цифри і рахував набагато швидше і ретельніше, ніж інші. Для самого Арраго це була єдина можливість потрапити до вищого закладу вивчати математику. Омріяний час настав влітку 1901 року, коли він поїхав до Парижа, де в 1902 р. став студентом математичного факультету Сорбонни.

За чотири роки навчання в Університеті Арраго довелося показувати свої здібності не тільки перед студентами, але й перед професурою.

Вони знайомились з Романом Семеновичем і дивувались, як цей студент з царської Росії, без олівця і паперу, в умі перевертає такі величезні числа.

Слава Арраго вийшла за межі університету. Ним зацікавились в салонах Російської колонії. Відвідувачі салонів, висловлюючи захоплення дивовижному студенту, вважали його, перш за все, спритним фокусником.

З цих кіл слава Арраго перекинулась в більш широке середовище – ним зацікавились французькі літератори, журналісти тощо. Але це не принесло йому грошей, Роман Семенович повинен був, як і раніше, бігати по уроках. І навіть після отримання диплому наш земляк не зміг знайти роботу. Після цього він вирішив вступити на третій курс біологічного відділення природничого факультету інституту Монтефіоре в Льєжі (Бельгія). Але отримавши й другий диплом, не зміг вийти з бідняцького становища.

Роман Семенович, не знайшовши роботи в галузі математики й біології, вирішує стати інженером-механіком, з цією метою вчиться у вищій політехнічній школі в Генті. Професор порадив Роману Семеновичу зі своїми феноменальними математичними здібностями йти на сцену, що вплинуло на подальшу долю нашого земляка.

Перший виступ Арраго відбувся 23 листопада 1908 р. в модному естрадному театрі «Скаля» в Брюсселі, де він виконував складні усні підрахунки.

З цього часу, бо був шалений успіх, і багато років вів кочове життя Р.С.Арраго із країни в країну: Південна Америка, Німеччина, Угорщина, Голландія тощо.

Починаючи з 1912 р. він гастролює по Росії, часто заїжджаючи до Конотопа. Після Жовтневої революції він об’їздив усю країну, неодноразово бував за кордоном. Виступав Арраго на англійській мові. Крім зорової пам’яті, у нього була навдивовиж добре розвинена і слухова пам’ять, завдяки якій він володів багатьма мовами: німецькою, польською, французькою, англійською, іспанською, італійською, португальською, голландською тощо.

Під час виступів Арраго ставав маленькою обчислювальною машиною. В 1929 р., виступаючи в Берліні, він повинен був змагатися з найвидатнішим арифмометром на той час. Свого супротивника він перевершив на 18 секунд.

«Людина-загадка», «Чудо природи», «Недосяжний феномен», наш земляк Роман Семенович Арраго помер у віці 66 років у Ленінграді 29 листопада 1949 року.


Про нього

Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – 2-е вид., перероб. і доп. – Суми: РВО «АС-Медіа», 2004. – С.15.

Вадимов А. 846382 х 45687 = ? // Сов. цирк. – 1958. – №9.

Громов А. Артист-математик // Наука и жизнь. – 1958. – №5.

Леонович А. Гениальность или метод ? //  Наука и жизнь. – 1979. – №4.

Глушко В. Феномен з Конотопа // Педагогічна Сумщина. – 1994. – №2. – С.13-14.

Левин Э. Роман Арраго, человек-загадка // Невское время (СПб). – 1999. – 29 июля. – №140.


6 листопада

300-річчя проголошення

Глухова столицею Лівобережної України (1708)


Рік 1708 став переломним в історичній долі України і в розвитку Глухова. Під час драматичних подій Північної війни на території України, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ, війська Петра І захопили й знищили дощенту тодішню столицю гетьманщини – Батурин. 6 листопада 1708 року м. Глухів стає столицею гетьманської і лівобережної України. З цього часу воно стає резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708-1722 рр.), Д. Апостола (1727-1734 рр.), К. Розумовського (1750-1764 рр.); місцем розташування першої Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), правління «Гетьманського уряду» (1734-1750 рр.) і другої Малоросійської колегії (1764-1782 рр.). У Глухові працювали вищі органи законодавчої, виконавчої і судової влади: з’їзди козацької старшини, Генеральна військова канцелярія, Генеральний суд та інші органи управління Гетьманщиною.

З 1708 року у Глухові регулярно відбувалися з’їзди козацької старшини. Рада старшин за своїм призначенням відповідала подібним політичним інститутам Західної Європи: «Генеральним штатам» Франції, «сеймам» Польщі, «снемам» Чехії та іншим.

Гетьманська, або Генеральна військова, канцелярія з 8 генеральними старшинами стала вищим урядовим органом. Вона складалася з двох частин: колегіальної та розпорядчої. До першої належала генеральна старшина, яка під головуванням гетьмана вирішувала всі найважливіші державні й дипломатичні справи. Другу частину складав державний апарат із військових канцеляристів.

Генеральний суд із двома генеральними суддями чинив справи кримінальні і приймав скарги у справах цивільних.

Гетьмана, генеральну старшину, полковників, сотників, курінних обирали на радах відповідних територій.

На час виконання своїх обов’язків обрана старшина одержувала рангові маєтності (власність), котрими могла користуватися тільки до переобирання. Лише у другій половині ХVІІІ ст. подібні елементи демократії зароджуються у США, в Європі вони поширюються ще пізніше. Таким чином, протягом періоду 1708-1782 років Глухів був центром політичного життя Гетьманщини і Лівобережної України.

Управління і соціально-економічна політика здійснювались українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Український історик О. Субтельний особливо підкреслює, що гетьманська Україна «давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства».

Український республіканський лад того часу за своїм змістом різко відрізнявся від російського самодержавницького абсолютизму. Відмінність між українською і російською політичними системами зумовлювала суперечність між українським і російським урядами. Існує думка, що гетьмани «Глухівського періоду» історії України слабо протидіяли наступові царизму на автономні права українського народу. Але вивчення об’єктивних умов того часу показує, що, відмовившись від прямих конфронтаційних форм боротьби, гетьмани і старшина використовували мирні засоби збереження автономії, зокрема шляхом створення власної системи законодавства, відмінної від російської.

Автономний устрій Лівобережної України значною мірою захищав розвиток національної культури. На думку відомого українського історика Д. Дорошенка, українська культура в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. наблизилася до тієї вершини, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими державами тодішньої Європи.

Українська столиця Глухів перетворилася в інтелектуальний центр, котрий конкурував із самим Києвом. У Глухові працював перекладачем Генеральної військової канцелярії український письменник і поет Семен Дівович. З Глуховом ХVІІІ ст. тісно пов’язане ім’я українського письменника й історика, представника історіографії української державності Ф.О.Туманського, який був членом-кореспондентом Російської Академії наук, редагував журнал «Російський магазин», де публікувались статті з історії України. Із французької «Енциклопедії» робив переклади службовець Малоросійської колегії, український просвітитель І.Г.Туманський.

Своєрідним етапом у розвитку української державної ментальності стала філософія українського просвітителя-демократа Я.М.Козельского, який з 1770 до 1778 року працював членом другої Малоросійської колегії.

У Глухівському пансіоні навчався український історик Я.М. Маркович, автор єдиної книги – «Записки о Малоросии, её жителях и произведениях» (СПб, 1798), яку високо оцінили історики О. Лазаревський і Д. Дорошенко.

Глухів у ХVІІІ ст. стає центром музичної і театральної культури України і Росії, одним з провідних музичних центрів Європи. Стараннями гетьмана Д. Апостола з 1730 року у місті почала діяти музично-хорова школа.

За гетьмана К. Розумовського у столиці з’являється перший в Україні професійний театр західного зразка.

Скасування гетьманства у 1764 році не позначилося на житті міста. Замість К. Розумовського приїхав інший правитель – П. Румянцев, генерал-губернатор Малоросії і президент другої Малоросійської колегії. Автономія України поки ще зберігалась, Глухів лишався адміністративним центром і з 1750 по 1784 рік набув найбільшого розквіту.

Посилення колонізаторської політики царизму призвело до остаточного знищення залишків політичної автономії української шляхти і козацтва. Указом Сенату від 16 вересня 1781 року у січні 1782 року на Лівобережну Україну поширювався адміністративно-територіальний устрій Росії. Тут були створені три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Глухів перестав бути столицею Лівобережної України і на правах звичайного повітового міста ввійшов до складу Новгород-Сіверського намісництва.

Історія майже не знає випадків, коли з пам’яті народів надовго зникали назви столиць їх держав. На превеликий жаль, до однієї з таких забутих столиць України належала гетьманська резиденція Глухів.

Література

Белашов В.І. Глухів – столиця Гетьманщини (До Глухівського періоду історії України (1708-1782 рр.)). – Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. – 220 с.

Глухів і Глухівщина в історії українського національного відродження (Творча спадщина родини Марковичів): Матеріали наукової конференції (28-29 травня 1998 р. м. Глухів Сумської області) / За заг. Ред. Академіка НАН України Ю.С. Шемшученка. – К.; Ін Юре, 1999. – 234 с.

Белашов В.И. Глухов – забытая столица гетманской Украины. – К.: Украина, 1992. – 132 с.

Коваленко О.Б., Гринь О.В. Невідомий опис Глухова 1782 р. // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України: Матеріали п’ятої науково-практичної конференції / Держ. Іст.-культ. Заповідник у м. Глухові, – Глухів: РВВ ГДПУ, 2006. – С.111-118.

Ткаченко В.Ю. Столиця гетьманської держави // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). – Глухів, 2005. – С.74-79.

Белашов В.І. Неопубліковані літописи «Глухівського періоду» історії України // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали 3-ої наук.-практ. конференції. – Глухів, 2004. – С.60-63.

Мошик І.В. Політична, державна і громадська діяльність П.О. Румянцева-Задунайського у Глухові // Там само. – С.80-84.

Шемшученко Ю.С. Глухівські пам’ятки права козацької доби // Там само. – С.58-59.

Вечерський В. Глухів – столиця Гетьманщини // Слобожанщина: Альманах літераторів Сумщини. Вип. 3. – Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1997. – С.88-91.

Белашов В.І. Глухів – столиця гетьманської і Лівобережної України // Історико-культурна спадщина Глухівщини: Матеріали міжвузівської наук.-практ. конференції, присвяченої 1000-літтю м. Глухів (27-28 жовтня 1992 р.) / Глухів. держ. пед. ін-т та ін. – Глухів, 1992. – С.10-12.

Періодика

Белашов В. Глухів – столиця Гетьманщини // Глухівщіна. – 2005. – 12 жовт. – С.2.

Ткаченко В. Столиця гетьманської держави // Глухівщіна. – 2005. – 29 січ. – С.4.

Сарбей В.Г. Праця Я. Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» // Укр. Істор. Журнал. – 1999. – № 1. – С.56-57.

Також йдеться про м. Глухів як всеукраїнський культурний центр за часів Гетьманщини.

Ткаченко В. Глухівська особлива єпархія // Глухівщіна. – 1997. – 1, 8, 15, 22, 29 жовт. – С.3.

Лякіна Р. Як Глухів столицею був … // Час / Time. – 1997. – 14-20 серп. – С.12.

Стожок М. Трагедія гетьманської столиці // Народна трибуна. – 1997. – 30 лип. – С.3.

Коваленко А. Подорож імператриці Єлизавети // Народна трибуна. – 1996. – 15 трав. – С.2.

Белашов В. Гетьманська столиця // Музика. – 1996. - № 1. – С.4-5.

Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Народна трибуна. – 1994. – 16, 23 лист.

Вечерський В. Столичний Глухів // Старожитності. – 1992. - №12 (28). – С.6-7.

Садовський О. Граф Розумовський – у Глухові // Народна трибуна. – 1992. – 7 жовт.

Про відвідини Глухова нащадком гетьмана України К. Розумовського, справжнім графом К. Розумовським.

Петров Г. Всі дороги вели в Глухів // Панорама Сумщини. – 1991. – 25 квіт. – С.6.