Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1
| Вид материала | Урок |
- Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
- Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
- Вступ, 791.66kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
- План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
- Вступ, 344.9kb.
- Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
- Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
- Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.
Енциклопедія українознавства, т.2, с.88
Подібною різнорідністю відзначається і рослинність, рельєф, тваринний світ, кількість і характер корисних копалин, а відтак — специфіка побуту, виробництва, способу життя в певних регіонах.
А тим самим, наголосимо ще раз, — і чинників, які впливають на життєдіяльність та характери людей, їхні як фізичні, так і духовні особливості. А в підсумку — на їхні долі.
Автори і «Літопису Аскольда», і «Літопису Руського» та «Велесової книги» давали яскраву картину не лише буття русичів, а й характерів, культури племен. З особливою симпатією розповіли вони про полян — плем'я, яке жило на Подніпров'ї, в Києві, і відзначалося м'якістю, ніжністю вдачі, вірністю заповітам батьків своїх, землі і мові, високою як побутово-сімейною, так і загальною (духовною) культурою. Саме тому воно стало осердям цілої держави: могутньої і висококультурної, дружньої до інших, але й сповненої гідності та самоповаги — Київської Русі. Не менш важливо, що однією з причин цього літописці називали й природно-геополітичні умови: могутня ріка, що і дає блага життя, й зв'язує Київ з усією державою, Візантією, Грецією та (через Чорне море) Болгарією, Туреччиною й іншими державами; благодатний клімат; щедротна земля; широкі зв'язки з іншими племенами та їх культурами; доленосний шлях «із Варяг у Греки». Як носіїв гідної наслідування спадщини прапредків малював співвітчизників і Тарас Шевченко. З цієї причини він навіть матір Христа — Марію — в однойменній поемі змалював як жінку, надзвичайно близьку характером (духом) українським матерям.
Поет Є. Маланюк понад усе любив свої таврійські степи та темпераментних, мудро-лукавих його представників. Може, як ніхто, він показав роль сонця, простору, буйного шумування хлібів і трав, легітних чи всезнищуючих вітрів. Але водночас він саме природу показав як один із чинників, що формує людей, спроможних не тільки збудувати омріювану степову Елладу-Україну, а й зруйнувати її, дати свою державу на посміховище і поталу. Таврія — жінка, сонячно-темпераментна і підступно-жорстока — ось образ «малої Вітчизни» Маланюка. Звідси і його гнівно-картаючі інвективи:
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
...А може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
... Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
...Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів... —
...Коли ж, коли ж
знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?
(«Варязька балада»).
Тут знову образи жінки-степу-Вітчизни стають синонімами України, а її доля пов'язується з усім комплексом природно-історичних факторів.
Незмірно багата, щедра, таємничо-чарівна природа Волині відображає всю універсальність буття й свідомості персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки.
Через образи Марічки й Іванка змалював безсмертний образ неповторних українців західного регіону в «Тінях забутих предків» М. Коцюбинський. Але якщо в цій повісті вони переважно душевно красиві, ніжні і романтично піднесені в своїй закоханості та ідеальній вірності, то герой оповідання Г. Хоткевича «Гуцул» — це типовий леґінь Карпат з усіма рисами характеру, що зумовлює їхню етнічно-природну особовість.
«Дивися на нього, як він рубає! Яка сила і краса розмаху, яка безліч рухів, завше зручних, завше потрібних, віками обрахованих, що від батька до сина переходять».
Нагадаємо: для Ноя його домівкою був не ковчег, а цілий світ: небо, води, земля. Уся Київська Русь була домом Володимиру Мономаху. Уся Україна — від Підляшшя до Чорного моря — Богдану Хмельницькому, Тарасу Шевченкові, Івану Франку й Михайлу Грушевському.
Цілий край бачиться й волелюбному гуцулові, бо «любить простір гуцул. Його горде село Жаб'є «на п'ятдесят миль». А пам'ять його — на віки, бо його предки утримують у душі все од найдавніших епох до сучасності. І тому коли гуцул працює, то вже працює; коли кохає, то вже кохає. «А вже найвостріше то б'ється гуцул. Ой і дико, ой і не по-людськи, а по-гуцульськи б'ється. Гримить топірцем в груди — в груди, в голову — в голову, вже не дивиться і не хоче дивитися.
— Мій креминар, а твоя смерть! — от тобі й уся філософія».
І все зумовлено як його індивідуальною особовістю, соціальними умовами та традиціями, так і впливами гуцульської природи.
При цьому ще раз нагадаємо про два споріднені феномени: природу первозданну (матір всесвіту), й природу, створену людиною (сферу духу). Їх не можна розглядати розрізнено, бо до певної міри вони є суверенними, але великою мірою й органічно спорідненими.
На думку М. Грушевського, «найдавніші сліди людського життя в Україні, які маємо досі, викрито в Києві на Кирилівській вулиці... Сим знахідкам рахують 30 тисяч літ і більше.
Трохи новійша оселя людська знайшлася над Десною коло с. Мізина (в Чернігівщині)... Ще молодша знахідка з-над Удаю, коло с. Гонців (в Полтавщині)... І з отсих наших і... находок з Західної Європи знаємо, то тодішній чоловік уже багато поступив у своїм життю і високо піднявся над звірами. Він умів добувати огонь». («Історія України»).
То ж, очевидно, закономірно, що саме на терені сучасних Київщини, Чернігівщини, Полтавщини упродовж віків сформувалося ядро майбутньої держави та культури. А з часом вони поширилися й на інші регіони етнічної цілісності, в ході еволюції витворивши стійкі і до наших епох елементи трипільської, зарубинецької, черняхівської культур. І так само цілком закономірно, що П. Тичина та О. Довженко в геніальних творіннях «Сонячні кларнети», «Золотий гомін» та «Земля» і «Зачарована Десна» дали образи багатотисячолітнього життя не лише сіверян, а й всього українського народу, що органічно відбивало розвиток організацій уселюдства у всій цілісності часопростору, постало синтезом лірики, епіки, драми й трагедії цивілізаційно-культурного простору*. А ХХ–ХХІ століття, як засвідчує «Велесова книга», органічно перегукуються з духовним світом прапредків давноминулих епох.
Достатньо зауважити, що найновіші розкопки на місцях трипільської культури засвідчують, що ще в той період наші прапредки будували міста з двоповерховими будинками, а ті будови були прообразами типової української «хати»; що ще тисячоліття тому на Закарпатті діяли залізорудні печі, а в Херсонесі (Севастополь) не тільки хрестилися Аскольд і Володимир Великий, а й був центр воєнно-морського флоту.
А все означає як те, що природа визначає зміст життєдіяльності народів, так і те, що ще в найдавніші епохи прапредки теперішньої України мали найширші міжнародні контакти, а тим самим — і культурний взаємообмін.
Той взаємообмін охоплював культури не тільки тих народів, що жили по шляху «із Варяг в Греки», а й Індії, арабського регіону, Туреччини, Адріатики, магістралей, що вели до центральної і Західної Європи (тому не випадково в мові Київської Русі було чимало не тільки турецьких, болгарських, татарських, латинських, індійських елементів, а й германських). І так само різнорідну культуру землеробства, скотарства, лісництва, рибного і морського промислу тощо. Формували і найдавніші племена скіфів та сарматів, кельтів, готів і гунів, як пізніше хозар та половців, варягів і південно-західних слов'ян (білих хорватів).
Все те впливало й на психіку наших прапредків, у якій концентрувалися як миротворчі, так і войовничі тенденції, і як державно-унітарні, так і демократично-вічеві з перевагою особово-волелюбних (від дружинників Київської Русі до козаків Запорозької Січі). А в культурі тривку основу здобула універсалістська тенденція: і щодо світосприйняття та світорозуміння, і щодо синкретизму у її змісті та формах; як ідейного (зокрема: язичництва з християнством і брахманізму з ісламом), так і художнього (слова, мелодики, танцю, театралізованого дійства); зрештою — у формах праці, ритуальних обрядів, мистецтва.
Універсальність — цю якість українського характеру формували й суспільно-політичні обставини розвитку, але не підлягає сумніву, що її першоосновою була ще праукраїнська універсальна природа. І універсальна не тільки в конкретних рамках часу й простору, отже, зумовлена збігом обставин, а за самою своєю суттю, що знайшла ідеальну форму реалізації в українській природі.
На доказ лише коротко зауважимо: універсальність природи не лише в її багатстві та різноманітності, а й у цілісності, до якої одвічно прагнуть усі її частини; і не тільки в її матеріальності, а і в її духовності, що неминуче визначає й універсальність характеру українців.
Чи не найкращий і найпереконливіший приклад — структура і доля українського етносу (нації): вона стала багатогранним синтезом споріднених, але часом і віддалених етнічних компонентів. З цієї причини впродовж віків українська цілісність зазнавала й відцентрових тенденцій. Це використовували в політичних цілях сусіди. Здавалося: розпад неминучий. Та й за найнесприятливіших обставин могутньо проявлялася воля до цілісності, і навіть всупереч значно потужнішим зовнішнім чинникам Україна повертала свою суверенну субстанціальність.
Повертала згідно з законами вічної й цілісної природи.
Важко об'єктувати увесь той багатогранний та таємничий процес. Тому лише пунктирно окреслимо джерела, шляхи й характер взаємодії природи й людини, що зумовлюються феноменом універсалізму як синтезу цілісності — з одного боку і багатоманітності — з іншого. Того, що зумовлювало і монізм української ментальності, і її відкритість.
Щойно народившись, людина постає віч-на-віч з природою: спочатку з її елементами (які сприймаються органами чуття: дотиком, нюхом, зором, слухом), а далі й з усім її огромом.
Зароджується не тільки страх, а й благоговіння, і не тільки спроба використати (підкорити) її, а й пізнати.
З цього моменту й починається поділ цілісного буття на Я і не-Я, на Людину і Бога, а тим самим пізнання й самопізнання, що є початком величезного процесу духовного життя індивіда. Міра (масштаби) та наслідки цього процесу в кінцевому рахунку й визначають як масштаби самої особистості (бо універсальність матерії та духу потребує й універсальності методу їх пізнання), так і її долю.
Переконливий доказ — зафіксовані в слові як іноземні (Біблія, Одіссея), так і вітчизняні пам'ятки.
І найперше вони засвідчать, що зустріч з природою зачепить не тільки сферу утилітарно-виробничу, фізично-конкретну; а й сфери духовності, внаслідок чого й забрунькують гілки духу — релігія, філософія, поезія (мистецтво), метою яких для людини стане пізнання не лише природи, а й себе. Практично всі образи, мотиви, притчі, історіософські й філософські концепції, міфологізм і буттєвість в Біблії мали місце в реальності. Інша справа, чи були вони ідентичними описаним у ній, але незаперечно засвідчують, що практичні кроки на шляху пізнання першоприроди неминуче вели до творення природи другої — духовної, ставлячи тим самим людину на рівень з Богом.
Не менш красномовне свідчення духовного впливу природи на людину є українські пам'ятки — від фольклору, літописів Київської Русі та Гетьманщини, релігійних текстів до найзначніших творінь науки й мистецтва.
«Не шукай правди в інших, коли в тебе її нема... Одна бджола меду не наносить... Життя не має ціни, а воля дорожча за життя... Або будемо на Русі, або пропадемо усі... Війна людей їсть, а кров'ю запиває... Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти... Хто багато робить, той багато й знає...»* — ці та тисячі інших перлин досвіду народного і дохристиянської й християнської епох виявляють, що ще в праісторії наші предки уміли бачити як матеріальну, так і духовну сфери буття. І не тільки на рівні елементарних проявів існування («Одна бджола меду не наносить»). Ще людина Київської Русі не лише бачила прямий зв'язок між матеріальними та духовними екзистенціями, а й таємничий, прихований. І оскільки ще не володіла науковим інструментарієм, то виражала своє розуміння метафорично, системою символів. Так, вона бачила, що «війна людей їсть, а кров'ю запиває», і тому в світлі цього розуміння змалювала й битву Ігоря з половцями. А водночас вона бачила й глибший, потаємніший, нагадаємо — універсальний зв'язок між собою й природою, між життям і смертю, й також зуміла виразити його десятками синтезуючих метафор. Як зазначає у праці «Поэтические воззрения на природу» (1865) А. Афанасьєв, «за самим характером первинного буття пастухо-землеробського людина цілковито віддавалася матері-природі, від котрої залежав увесь її добробут, всі засоби її життя». З цієї причини її героями й стали: і сама земля та природа, і її піклувальники й захисники — Ілля Муромець, Олеша Попович та Микула Селянинович. А Антей володів силою тільки тоді, коли доторкався до Матері-Землі. І з цієї причини, як показують М. Максимович, М. Драгоманов, П. Куліш, русичі бачили органічний зв'язок між орачем і воїном, між Землею і жінкою-матір'ю, вважаючи: як хлібороб проникає плугом в тіло землі, щоб засіяти ниву й зібрати урожай для збереження життя, так і чоловік проникає в тіло жінки своїм єством задля продовження роду. (Герої М. Стельмаха і в XX ст. порівнюють жінку з землею, вбачаючи в цьому найвищу поетизацію.)
Передусім природа постає у всій своїй таємничості, могутності та духовності і в «Літописі Руському» та «Слові о полку Ігоревім»: там вона і почуває, як людина, і мислить, і застерігає, і пророкує; і — найсуттєвіше! — поєднує в цілісність князя, дружину і землю, родину, суспільство й Вітчизну, доля яких прямо залежить від долі зображуваних персонажів. Так само часточка природи — євшан-зілля — стає найчарівнішим символом людської сутності, долі та нездоланної сили і в «Галицько-Волинському літописі», розкриваючи джерела та духовну сутність патріотизму.
Закономірно, що в «Ізборнику Святослава», у «Повісті временних літ», у «Поученні дітям» Володимира Мономаха природа бачиться як учитель, її знаки — як літери книги знання, що сповнює читача мудрістю й доброчинністю, відкриває завісу до таємниці і Бога, і життя та смерті, і добра та зла (а тим самим — краси й потворності), і, зрештою, себе самої.
«Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужій слави натягти». Подібно говорять і кияни Святославові, докоряючи, що він, завойовуючи чужі землі, мало дбає про свою; а згодом і сам Святослав, який закликає дружину краще вмерти за рідну Вітчизну, ніж втратити свободу, бо «мертві сорому не мають».
Дуже важливий момент! Він засвідчує, що природа зумовлювала не лише інтереси, зміст і форми діяльності, жадобу пізнання, а й морально-етичні та духовно-естетичні ціннісні орієнтири.
І тут знову повернемося до універсалізму природи, що зумовлює й тип ментальності етносу (нації).
Далекий прапредок, що жив на Подніпров'ї, бачив ліси, поля і могутню, вічно мінливу річку: ліси схиляли до роздумів, до занурення в себе самого та постійного очікування зустрічі зі звіром; поля викликали своєю барвистістю й широтою почуття замилування, спокою, рівноваги, свободи; а річка — могутній Борисфен — Дніпро чи Дунай — глибинну силу, відчуття вічного духу і змін, таке єднання з небом і сонцем, таку музику безсмертя, що й вся світобудова поставала як могутній дзвін у безмежній жовто-блакитній вежі.
Це й визначало ядро генотипу українця.
Та природа не терпить застиглості і одномірності. Вона сама підводить людину до розуміння: щоб розпізнати й усвідомити свою сутність, одержати відповіді на питання Буття, — людині необхідне й усамітнення, диференціація з іншими; але так само їй необхідно і виходити з свого «сховку»; при цьому як тяжіти до колективу, так і абстрагуватись від нього, бо сутність світу — у його цілісності, однак цілісність — це не уніфікація й стандартизація, а безмежна різноманітність, яку тримають у стані рівноваги та гармонії постійно діючі відцентрові та інтеграційні потоки.
Поляни «мусили» вийти за племінні межі, а тим самим неминуче мали зустрітися з іншими племенами та побачити інші частини світу (природи). Як пише у «Варязькій баладі» Є. Маланюк, скандинави приносять на Русь суворість народу, північну стриманість і вояцьку наполегливість та безкомпромісність. Новгородці — незвичайну для того часу демократичність, колективізм та волелюбність. Візантійці — цивілізаційні інституції та одержавлене християнство. Рим — державницьку ідеологію з її ідеєю світового панування, що раніше існувала як єврейський, а пізніше — як російський месіанізм. З греками прийшов гуманізм і поетизація боголюдини, колективізм полісів. А з іранською культурою — мусульманський аскетизм та войовничий фанатизм.
На ґрунті схрещення виник конгломерат племен, що підлягали як доцентровим, так і відцентровим орієнтаціям. Могутність Київської Русі зумовила єдність на засадах світорозуміння й державотворення полян, сіверян і галичан. Диференційовані потоки спричинили послаблення й розпад Русі під натиском татаро-монгольських орд.
Почалася кристалізація національно-державних структур на основі етнічних єдностей, унаслідок чого Україна й окреслилася в її етнічних межах.
Татарська, турецька, польська, угорська, а потім російська держави робили все, що могли, для знищення національно-культурно-державної єдності, і їм на якийсь час вдавалося Україну як державу перетворювати, за визначенням Т. Шевченка, на Велику Руїну. Та вона не була знищена сусідніми варварами, бо й на цьому етапі її фундаментом були етнос, природа, культура і мова.
При цьому коли перша природа забезпечувала українцям фізичне існування, то друга — духовне.
Повчально: і в час національно-визвольної боротьби та творення другої держави — Гетьманщини особливу роль відіграють літописи: живий голос історичних поколінь. А новітні літописці також буття України пов'язують головним чином з природою та духовністю минулого (релігія, філософія свободи).
Майбутнього не буває без знання минулого. Природа стає і книгою, й дзеркалом знання та самопізнання.
А досвід віків засвідчує: природа змусить людину відкрити не тільки дерев'яні, кам'яні, металеві знаряддя, а й вогонь; і не тільки зброю вояцьку, а й зброю духовну: знання хліборобства, скотарства і мореплавства, а в цьому зв'язку — з природознавства, астрономії, торговельних, соціальних, культурних взаємин. Отже, природа стала матір'ю освіти й науки, культури та мистецтва, а головне — інспіратором самопізнання людини.
«Що єсть чоловік, що ти пам'ятаєш його?» (Літопис Руський, с. 456) — ставив питання Володимир Мономах. І частково відповідав на основі власного досвіду, частково — звертаючись до свідчень Біблії та інших священних книг, а також праць з педагогіки візантійських і болгарських державців та вчених, свідчень вітчизняних істориків.
Що є людина, а в цьому зв'язку, що є добро і зло, благо та істина, ставив питання й митрополит Іларіон в «Слові про закон, благодать та істину». І знову, полемізуючи навіть з біблійними пророками, він наголошує: в основі усього сущого — воля Бога, а це означає — воля всесвітнього розвитку. У Біблії ж нерідко підноситься постулат (догмат) безвідмовної рабської покірності. І не тільки Богові, а й царям та владникам. Тому-то маємо визнавати не єврейський закон, сформульований пророками і за характером своїм догматичний, освячуючий рабство, а той, що йде від Бога і визнає: до закону можна прийти тільки шляхом пізнання та відкриття істини, а вищою формою блага є свобода.
«Закон — чи благодать?» — ставив питання і Ярослав Мудрий. І коли в ім'я держави підносив закон, то в ім'я людини — її благодать. Тому й висновував свої закони з найдавнішого сімейно-родового права та з принципів, зумовлюваних досвідом (природними факторами) Вітчизни («Руська правда»).
Цілком закономірно, що і літописці, і великі князі та митрополити, подібно до найширших верств суспільства, органічно пов'язували закон з благодаттю, мораль, етику — з користю, а благо й свободу — з красою: істина може бути лише там, де є краса, а прекрасно лише там, де правда і благо (на цій підставі прекрасним мало бути обличчя не лише людини, а й Бога і навпаки).
Саме з цієї причини Володимир Мономах проспівав гімн книзі та жадобі знань, невтомному самопізнанню, а Ярослав Мудрий створив не тільки «академію» літописців, надзвичайно багату бібліотеку, відкрив солідні освітні заклади, а й збудував храм Духові — Софію Київську. А його донька — королева Франції — створила чи не найперший в Європі посібник з медицини.
Які прекрасні формами рослини й тварини, якою гармонійністю та величчю відзначаються річки і моря! — нерідко вигукували літописці, письменники, зодчі і київсько-руської та інших епох. Тому не випадково на основі вивчення досконалості природних форм спочатку будувалися кораблі, а згодом літаки; більше: творилися сім'ї й суспільності, конфесійні об'єднання та державно-правові інституції. Панувало правило: найдосконаліше — те, що є найприроднішим.
Закономірно, що на закони природи посилається, вимагаючи дотримуватися законів моралі і етики, не тільки в «Посланнях...» Іван Вишенський, у філософських працях Григорій Сковорода, а й у «Конституції» Пилип Орлик, допоминаючись прав і вольностей Україні, сплюндрованих Росією.
Ось як відобразив взаємоєдність природного і божественного Лазар Баранович у «Третьому слові на Різдво Пресвятої Богородиці». «Різдво Твоє, Богородице Діво, що радість возвістило всій вселенній, Церква Божественна співає в тропарі.
Радість Землі, бо народжується Та, яка породить Свого, що прокляту землю походом своїм освятить, терня, породжене проклятою, на вінець собі візьме.
Радість вод, бо породить Свого, що буде ходити по водах і освятить води, що вищі за небеса, покаже нам путь водою до Царства: той, що не відродиться від води і Духа, не ввійде в Царство Небесне, як дощ з небес на руно зійде.
Радість повітрю, бо походом своїм очистить повітря...
Радість вогню...
Радість Небу...», і янголам, і мученикам, і пророкам та «апостолам, і пустельникам та цнотливим, удовам і проповідникам, дорогам і горам, бо все причаститься сили та енергії духовної, краси і справедливості життя».
«Дух — суть, природа — форма!» — таким було переконання людини. І не лише освіченої чи причетної до церковної ієрархії. Особливо за більшовицького режиму вважалося, що найконсервативнішою масою є селянство. Та історичний досвід* засвідчує: і люди хліборобського стану (а нерідко, то й інакше: передусім люди хліборобського стану) найтонше відчувають і сутність, і таємничість, і велич та красу природи. Не випадково статистика засвідчує, що вихідців із селянського середовища найбільше не тільки поміж художниками, письменниками, музикантами, а й вченими, політичними діячами, воєначальниками.
Найперше впливає природа (формами) на емоції. А багатство форм породжує не тільки різноманітність уявлень, а й інтенсивність світовідчуття, енергії душі, різнорідність інтересів та життєдіяльності. А також — витонченість, глибину і шляхетність духу. Тому в людей з чорними від землі (чи вугілля) руками може бути особливо світла душа, і навпаки. Бо масштаби інтелігентності залежать від інтенсивності і масштабності почуттів, а тим самим і роздумів, інтересів та мети, а в кінцевому рахунку — і рис характеру.
Тож логічно, що Г. Сковорода був великим філософом і поетом, його мудрість базувалася як на освіченості (в Києво-Могилянській академії вивчали спадщину як Греції та Риму, так і найновіших авторів відкриттів у сферах природничих та гуманітарних наук), так і на багатовіковому досвіді народу, і він органічно поєднав гуманізм греків з просвітництвом європейців XVIII ст., а концепцію природної людини (до речі, хлібороба!) — з ідеалом свободи. І передовсім — свободи внутрішньої. Найпоказовішою в цьому плані є пропаганда Г. Сковородою трьох тріад: першої — про те, що єдність космосу складають земля, небо і сонце; другої — що єдність Буття — це три світи: макросвіт (природа), мікросвіт (людина) і Біблія (Слово, що синтезує в собі все); і третьої, що цілісність людини складають три визначальні чинники: тіло, розум і серце. При цьому якщо у першій тріаді головним є Сонце, бо воно дає життя і небу, й землі, то в другій — Слово, бо воно виражає сутність у категоріях часу і Простору (Вічності), а в третій — Серце. Серце — це сонце і слово, тому й домінувати має Людина Серця. Має домінувати ще й тому, що розум — це сила обмеження, нормування, примусу; а серце — це свобода. Отже, найбільша природність.
Отже: Всесвіт — це Природа й Духовність. Вони перебувають і в доцентрових, і в відцентрових взаємодіях. А залежить все від людини: або вона спроможна духовно (інтелектуально-естетично) сприймати світ, або ні.
Головне — це пізнати себе самого, наголошував Г. Сковорода. Бо пізнавши себе, ти пізнаєш і душу природи, а тим самим не тільки свої справжні якості (талант), а й справжнє покликання. Немає людей не обдарованих, є такі, що не пізнали себе й тому ведуть неприродний спосіб життя.
Отже, треба і хотіти, і вміти бачити природу, інакше вона може стати ареною і для щасливої повісті, і для жорстокої драми. Та й загалом: духовна сутність речей існує не так у речах предметного світу, як у самій людині.
Практично тільки людина може помітити й оцінити сутність гармонії у природі. Але — людина духовна! Нерозвинутий індивід не побачить величі навіть в небі. Як зауважував О. Довженко: ідуть двоє; один і через калюжу бачить зоряне небо, а другий і в небі бачить тільки калюжу; кожному своє. І цілком логічно, що однією з найгостріших проблем сучасності стала проблема екології як проблема духовності: уміння людини бути й господарем, але і сином природи. Бо саме нерозуміння ролі природничого середовища поставило на грань катастрофи не тільки природу, а й саму цивілізацію та людину (як Чорнобиль — навіть генофонд української нації).
Отже, необхідно учити сприймати і розуміти природу: її цілісність і гармонійність різновидів; її фундаментальну викінченість та «схильність» до закономірностей і суворої доцільності; її вічну оновлюваність, але на ґрунті непорушної спадкоємності; її синтезуючу сутнісну силу щодо мудрості (істини), добра і краси.
А особливо — щодо формування та вираження себе в Слові — найуніверсальнішій формі природи, створеної людиною.
«Сонячні кларнети» Павла Тичини, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Циклон» Олеся Гончара — це образи-метафори, що відобразили як могутність та універсалізм духу українського народу, що і в трагічному XX віці геніально відчув і відобразив гармонійність людини, природи, космосу, — так і його часом апокаліпсичну долю, зумовлену деградацією людської свідомості, що відобразилася й на долі природи.
І є історична закономірність у тому, що саме український учений — перший президент першої дійсно Української Академії наук В. Вернадський став автором концепції ноосфери, згідно з якою рушієм розвитку не лише цивілізації, культури, а й природи є розум, духовність людей.
І такою ж мірою несподіваним, але не випадковим є те, що саме Україна зазнала найжорстокішої трагедії, пов'язаної з природою, — трагедії Чорнобиля.
Однак і в цьому випадку необхідно бачити як жорстоку дію природи, так і причину її: спрямовану (й сплановану!) не тільки проти природи, а й проти себе самої дію людини, «помста» за яку з боку природи була вимушеною.
Дійсно: зарубіжні дослідники були одностайні у тому, що праукраїнські племена відзначалися не лише мужністю, силою характеру, а й досконалістю та красою. І не тільки спадкоємці кіммерійців, скіфів, антів, вікінгів, київсько-руських богатирів — запорозькі козаки черпали силу (як і Микула Селянинович, козак Мамай) з джерел рідної природи та землі (і тому жили за умов, максимально наближених до природних), а й воістину український філософ Г. Сковорода бачив основу життя та прогресу в єдності людини з матір'ю-природою, у «сродності» їхнього буття.
Однак із часом егоїзм людини почав забивати досвід і мудрість. У своєму прагненні до комфорту й могутності вона не спинилася перед суворим застереженням природи й вирішила брати до уваги лише свої вимоги та інтереси.
Як не прикро, але почалося це напередодні славетної доби Просвітництва, коли розгорнулася перша всесвітня науково-технічна революція і коли сп'яніла від численних відкриттів та перемог людина увірувала в свою всемогутність й стала жертвою власного все осліплюючого егоїзму. Ще в час пізнього Відродження на зміну шекспірівським Аріелям та Просперо («Буря») прийшли кровожерні Шейлоки («Венеційський купець»), для яких понад усе стали бариш та кар'єра. Дослідники типу Фауста явили світові незвичайні можливості розуму, досвіду й волі людини. Але не всі обмежилися пошуком гуманістичних вершин інтелекту. Друга частина єства людини — Мефістофелі — перестала брати до уваги совість і честь, готовність жертвувати власними бажаннями в ім'я загальних інтересів. В ім'я комфорту людей почалася експлуатація надр природи, хижацька деформація космічно-людської гармонії.
Ще тоді до неба підносився крик і стогін Землі. Та людина не тільки сліпла, а й глухла. Усе рідше приходили роздуми про грядуще. Нові відкриття в галузях фізики, хімії, біології, геології, математики ще посилили уявлення, що людина оволоділа секретами Буття, і тепер усе залежатиме тільки від неї. Запанувала психоідеологія вульгарного матеріалізму. Гуманістів, що підносили сфери Духу, почали сприймати як диваків та безнадійних ідеалістів. Це було тим підставовіше, чим більших успіхів досягала цивілізація у сфері матеріального виробництва.
На межі XIX і XX століть наука сягнула вершини. Та саме тоді вибухнула і її найгостріша криза: вона не могла відповісти ні на питання «камо грядеші?», ні на питання, у чому сенс людського життя та прогресу, чи спроможна сама наука змінити на краще внутрішню сутність людини та чим завершиться змагання гуманізму з матеріалізмом?
Печально, але й наука та найрозвиненіше виробництво не вивільняли дух, не підносили високі помисли людини, а робили останню жертвою технократичних ілюзій.
Чорнобиль став яблуком, що впало в кінці XX ст. (1986), але почало зріти ще на його початку. Бо ще тоді Україну шалено експлуатували колонізатори всіх регіонів: російські, німецькі, польські, румунські, австрійські. Ще тоді стало зрозумілим: без власної держави Україна загине, бо вона полігон, на якому, вичерпуючи надра землі, випробовують найновішу техніку, не дбаючи про інтереси народу. І українська нація відчула не тільки поклик віків, а й поклик природи: створила УНР, а потім Гетьманат, Директорію. Національна Академія наук, керована В. Вернадським, закономірно витворила два феномени вселюдського значення: українознавство як універсальну систему і теорію ноосфери: про роль духу в універсальному розвитку природи.
Ще тоді в Україні було здійснене чи підготовлене відкриття епохального значення, у тому числі й теорії космосу (Кибальчич — Кондратюка — Корольов) та атомного ядра. Могла розпочатися ера гуманізму в науці, отже — й стосовно природи.
Та більшовицький режим знищив українську державу. УРСР стала адміністративною територією колоніального типу. Це зумовило катастрофічні явища як в етнодемографії, так і в природі: розпочалося волюнтаристське ставлення і до неї як цілісності, і до її частин: висушування величезних просторів — з одного боку, і творення штучних водоймищ (аж до морів) — з іншого; насичення і перенасичення атомними станціями, підприємствами військово-промислового комплексу й знищення і сотень річок, лісових масивів, інших природних чинників «зеленого світу», необхідних і для фізичного, і для духовного здоров'я людини. Перепрофілювання структури землі, вторгнення у сфери повітря, деструктуралізація міст і сіл зумовили й кардинальні зміни в соціально-національній структурі: будувалися нові промислові об'єкти й знищувалися тисячі «неперспективних» сіл, «новобудови» заселялись масами людей, у кращому разі безсторонніх і до природи, і до української культури. Торжествували «реформатори» й нищився, як те переконливо показав у «Соборі» та «Чорному ярі» О. Гончар, дух нації. А це неминуче призвело й до тотальної кризи навіть фізичного існування, генофонду нації. Природа почала мстити людині за її варварство.
Ось показники, оголені Чорнобильською катастрофою: зростає смертність населення України (коли в 1990 р. на 100 тис. було 453 випадки, то в 1993 р. — 556; і загалом в Україні смертність переважає народжуваність), відбувається депопуляція; зростає захворюваність злоякісними утвореннями (у 1989 р. — 651,7 тис., у 1993 — 708,3 тис.); смертність від психічних розладів (росла з 1232 випадків у 1989 р. до 2577 випадків у 1993 р. Так, порівняно з 80-ми роками, захворювання туберкульозом зросло на 20, а смертність — на 19,3% (при цьому серед померлих найбільше — 40,8% — людей 20–49 років). Майже на 10% зросла і смертність від легеневих захворювань. Особливо тривожно, що прогресує деформація на генному рівні: коли в 1969 р. спонтанний рівень аномалій хромосом становив 0,5–0,9%, 1982 р. в Києві — 0,9%, то в 1993 р. він зріс до 3%. Обстеження покликаних до армії показали, що серед хлопців молодого віку здорових лише 7–8%. При цьому ущербний фізичний стан спостерігається у мешканців як міста, так і села. Природа сама перебуває в стані захворювання.
Загальновизнано: популяція, вражена на 30% генетично, приречена. Україна рухається до тієї межі...
У цьому, до речі, і наслідки голодомору 1933 р., а подальший вплив Чорнобиля страшить навіть прогнозом. Бо зниження фізичного здоров'я неминуче веде до пригасання емоційної сфери, те — до зниження інтелектуальної і вольової потужності та активності, а в підсумку — і до морально-етичного та духовного колапсу.
А все це вчить: природа — мати, вона — це і фізичні явища (від Землі до Сонця), але вона — це й біосоціальна система, отже — це людське суспільство у всіх його проявах та взаємодіях (від індивіда до популяції), причинах і наслідках; вона — це цілісність землі і Космосу, людини і вселюдства; тому вона визначає міру багатства (матеріального й духовного) людини й народу, вона — пророк грядущого, тому дбати про природу — це дбати про власну будучину. І все тому, що природа поєднує взаємодію всіх чинників буття кожної людини і нації, вселюдства: біопсихічних, соціально-економічних, політичних, виробничих, побутових, освітньо-наукових, культурно-мистецьких. На підтвердження достатньо нагадати: стан природи (у тому числі кліматичні, географічні та економічні умови), як засвідчують спогади С. Величка, С. Самовидця, Г. Грабянки, а також Г. Боплан, П. Шевальє, М. Йоган-Йоахім, суттєво впливав на хід і наслідки національно-визвольної боротьби 1648–1654 рр. Природні умови були однією з причин масового переселення українців до Сибіру, Австралії, Бразилії, Канади, США, отже — великих етнодемографічних змін міжнародних масштабів.
Трагедії голодоморів, Чорнобильська катастрофа і були зумовлені державною політикою щодо природи та етносу й стали причиною нових екологічних катаклізмів, а тому змусили світову громадськість повернутися обличчям до українських справ, почати усвідомлювати: по-перше, що все в Космосі — матерії та духу — взаємозв'язане, цілісне, взаємозалежне. Як непомітний неозброєному оку вірус раку може руйнувати і наймогутніший організм людини, так екологічні лакуни («дірки» в атмосфері, зумовлені космічними дослідами) можуть призвести до незворотних катаклізмів у природі всесвіту. А по-друге, що маємо всі осягнути грандіозність обов'язків кожного, просвітлену відкриттям В. Вернадського: «Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності та рівності усіх людей». А це означає необхідність відповідного типу міжлюдських і міжнаціональних відносин на всій планеті, торжества політики і ідеології, базованих на визнанні: «Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас — усіх і кожного — та вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість».
Ще один з прикладів органічного зв'язку проблеми природи з проблемами суспільства — еколого-економічно-державний розвиток та сучасний міжнародний статус України.
Століттями багата і щедра на хліб, цукор, залізо, нафту, газ, ліс, водні, різного роду енергоресурси та кольорові метали Україна, позбавлена державності, була нещадно пограбована й поставлена на край всеосяжної катастрофи. Їй би надати всебічну допомогу, віддячити добром на добро, — та замість цього після розпаду СРСР Україні почали пред'являти безкінечні вимоги свої як до боржника. Недосвідченість чи й недалекоглядність політиків ще погіршили ситуацію: шантаж економічний постійно доповнюється політичним, військовим і демографічним, інспірованою ситуацією і «російськомовним населенням». Матеріальне зубожіння все поглиблює кризу виробництва, ідейно-психічної поляризації і суспільства, місництва й регіонізму, а все те провокує кризові явища і в процесі державотворення. Реально окреслилась загроза втрати суверенітету, непереборної залежності від зовнішніх сил: чи то Росії, чи економічно-фінансованих сил Заходу.
Як повітря і сонце, стали необхідними власні ресурси. Але з'ясувалося, що ми або не вивчали свої землі (тому й не можемо бути її добрими господарями), або коли наука й відкривала шлях розв'язання завдань — до неї не прислухалися. Важили тільки перспективи «центру» (московської влади).
Приклад — проблема добування й створення золотого фонду як гаранта власного багатства та суверенітету. Ще 1966 р. ТАРС повідомило світ про відкриття на річці Мокра Сура (Придніпров'я) родовищ золота, кількісно переважаючих знамениті поклади Юкона (Канада). Світова преса робила висновок: ХІХ ст. — Клондайк, а «українське золото можна вважати найвизначнішим здобутком нашого віку». Наслідки могли бути надзвичайно важливими. Але тоді скоріше для СРСР, а не України. До того ж політики «заморозили» промислову розробку. Як і знахідки на Кіровоградщині, Закарпатті. То ж на час проголошення незалежності Україна виявилася абсолютно не забезпеченою власними коштовностями. Більше того: не існувало ні необхідної політики, ні законодавчої бази, виробничих потужностей, кадрів, зокрема української орієнтації, державницької психіки.
Та науковий пошук не припинявся, і в травні 1991р. президія Академії наук України приймає концепцію розвитку золотодобувної промисловості. А в грудні 1991 р. президія Верховної Ради приймає ухвалу «Про створення запасу дорогоцінних металів та каменів в Україні». Планується розробка родовищ у багатьох областях. Створюється думка, що до жаданого наслідку — подати рукою. Однак виявляється, що навіть за наявності родовищ та підприємств (у Кіровограді, Дніпродзержинську, Кривбасі) досягнути мети нелегко. І не тільки з фінансово-технічних, кадрових причин, а й з огляду на чинники природи. Виявляється, що можна йти або шляхом перепрофілювання підприємств (шахт) іншого призначення, або, як пропонують вчені, — шляхом реалізації програми «Біоселект» (коли використовується здатність деяких фото- і гетеротрофних бактерій з високою ефективністю акумулювати золото з промислових розчинів, пульп і навіть стічних вод, на базі технології колоїдного біозбагачення). Але він і мало ефективний, і, що основне, — загрожує внесенням у природу великих деструктивних змін, а тим самим — появою нових Чорнобилів.
Другий, ще у світі промислово не апробований, є відкриттям українських вчених. Але біоселектна система пройшла належні випробування. Вона ефективніша й водночас — екологічно надійна, дає сподівання на збереження чистої природи, а тим самим і людини, суспільства, світової цивілізації: їхнього фізичного й духовного здоров'я, збереження й розвитку гармонійної взаємодії.
Перед вибором політики, економісти, промисловці, педагоги, агрономи, лікарі, владні структури, населення золотоносних масивів: який шлях обрати? Отже: яку долю? яке майбутнє?
Як мовиться, історія вчить того, що вона нічому не вчить. Та насправді історія — великий Учитель. Вона вчить. Є лише люди, не здатні засвоювати уроки історії. Так само великим Учителем є Природа. Потрібно тільки хотіти і вміти учитися в неї.
Станьмо і будьмо природними людьми! А це означає, що в напрямі гуманізації має розвиватися вся біосоціальна сфера: родинний добробут, виробництво, виховання; система освіти й науки; державна політика.
Схема 4
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Адміністративно-територіальний поділ України — поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці з метою раціональної організації державного та громадського управління регіонами, народним господарством, політичним і культурним життям. Станом на 1.01.2000 року Україна поділяється на автономну республіку Крим, 24 області (Вінницьку, Волинську, Дніпропетровську, Донецьку, Житомирську, Закарпатську, Запорізьку, Івано-Франківську, Київську, Кіровоградську, Луганську, Львівську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Рівненську, Сумську, Тернопільську, Харківську, Херсонську, Хмельницьку, Черкаську, Чернівецьку, Чернігівську), має два міста державного підпорядкування (Київ, Севастополь), 490 районів, 165 міст обласного і 279 районного підпорядкування, 903 селища міського типу та 28 833 сільські населені пункти.
Водні ресурси — поверхневі й підземні води певної території, придатні для використання в народному господарстві.
Водний фонд України — всі водні об'єкти на території України. За Водним кодексом України до водного фонду України належать поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води і територіальне море.
Екологія — 1) інтегрована наука, що досліджує середовище існування живих істот, включаючи людину, та всю сукупність взаємин організмів з їх середовищем, взаємозв'язки біологічних систем різного рівня (особин, популяцій, видів, біоценозів) з навколишнім середовищем, а також вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня та їх роль у біосфері планети; 2) взаємозв'язок людини з навколишнім природним середовищем.
Екологічна безпека — особливий стан системи «природа — техніка — людина», за якого забезпечується збалансована взаємодія природних, технічних і соціальних систем.
Моніторинг навколишнього середовища — спеціальні цілеспрямовані спостереження за станом та параметрами навколишнього природного середовища впродовж певних періодів часу.
Пам'ятка природи — територія або окремий природний об'єкт, що є унікальним природним утворенням, має особливу природоохоронну цінність і охороняється державою з метою збереження у природному стані з науковою, культурно-освітньою, рекреаційною та естетичною метою.
Природа — 1) весь світ у різноманітності його форм; вживається в одному ряду з поняттями: матерія, універсум; 2) об'єкт природознавства; 3) сукупність природних умов існування людського суспільства; 4) створені людиною матеріальні умови її існування.
Природні ресурси — елементи природи, що використовуються як джерело засобів існування людського суспільства.
Природокористування — сфера господарсько-виробничої та наукової діяльності, спрямованої на комплексне вивчення, освоєння, використання, відновлення, поліпшення й охорону природного середовища та природних ресурсів із метою забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини.
ЛIТЕРАТУРА
Борейко В., Андрiєнко Т. Екологiчна освiта й заповiднi територiї // Ойкумена. — 1991. — № 5. — С. 19–23.
Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях. — К., 1992.
Бурдiян Б.Г. та iн. Навколишнє середовище та його охорона. — К.: Вища школа, 1993.
Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.
Горський В.С. Iсторiя української фiлософiї. — К., 1996.
Грожин А.С. Фiлософськi погляди вчених-природознавцiв Києва (друга пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) // Фiлософська думка. — 1982. — № 2. — С. 73–84.
Генсiрук С.А. Лiси України. — К., 1992.
Етнос i соцiум / Вiдп. ред. Б.В. Попов. — К., 1993.
Забужко О. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст. — К., 1992.
Заставний Ф.Д. Географiя України. — Львiв, 1994.
Знойко О.П. Мiфи Київської землi i подiї старовиннi. — К., 1989.
Iсторiя фiлософiї України: Хрестоматiя. — К., 1993.
Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. — К., 1996.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. — К., 2001.
Крисаченко В.С. Еколого-етнiчна цiлiснiсть України: генеза, сутнiсть, руйнування // Ойкумена. — 1992. — № 1. — С. 4-14.
Крисаченко В.С. Екологiчна культура. — К., 1996.
Людина i довкiлля: Антологiя. У 2-х кн. — К., 1995.
Нацiональна доповiдь про стан навколишнього природного середовища в Українi. — К., 1993.
Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. — К., 1992.
Опалинська М.В. Людина i навколишнє середовище. — Малин, 1995.
Павленко Ю. Екологiчнi аспекти iндоєвропейської проблеми // Ойкумена. — 1993. — №1. — С. 28–35.
Природа i етнос / Вiдп. ред. В. С. Крисаченко. — К., 1994.
Природокористування: методологiчнi та соцiальнi проблеми оптимiзацiї. — К., 1992.
Розвиток фiлософської думки в Українi: Курс лекцiй. — К., 1994.
Секуляризацiя духовного життя в Українi в епоху гуманiзму. — К., 1991.
Сніжко В. Ідеологія Терену. — К., 2004.
Соцiологiчна думка України: Навчальний посiбник. — К., 1996.
Стратiй Я.М. I. Гiзель про спiввiдношення природи i мистецтва // Фiлософська думка. — 1976. — № 2. — С.96–106.
Українознавство: Хрестоматiя у 2 кн. — К., 1996.
Українська душа. — К., 1992.
Українцi: народнi вiрування, повiр'я, демонологiя. — К., 1991.
Хижняк З. I. Києво-Могилянська Академiя. — К., 1970.
Чижевський Д. Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi. — К., 1992.
Яришева Н. Ф. Основи природознавства. Природа України. — К., 1995.