Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1
| Вид материала | Урок |
СодержаниеОльга запропонувала синові Святославу Лев Силенко. Тараса Шевченка Леся Українка Аскольд, і Володимир |
- Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
- Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
- Вступ, 791.66kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
- План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
- Вступ, 344.9kb.
- Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
- Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
- Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.
Так і визріла як внутрішня, так і міжнародна місія спочатку Орія, Кия й Аттіли, а далі — Аскольда і Діра, Ольги, Святослава, Володимира Великого: вони мали і об'єднати раніше розрізнені племена, і піднести державу на рівень міжнародного розвитку. І все те — на грунті як родових традицій, так і звичаєвого права.
Нагадаємо: коли княгиня Ольга запропонувала синові Святославу прийняти християнство (оскільки коли прийняла його вона сама, то в її душу влилося почуття благодаті), Святослав відповів відмовою, зіславшись на те, що «дружина (військо) сміятиметься». Це пояснює й одну із причин загибелі Аскольда: його вбив Олег за підтримки київської «партії» язичників.
А водночас підводить і до причини зарубіжних походів Кия, Аскольда, Володимира та впровадження християнства: останнє приходило на зміну язичництву скрізь — у Греції й Римі, в центральній Європі та в Скандинавії, і не тому, що язичництво було по природі гіршим, а тому, що на його основі розвивався відповідний поліетнічному світові політеїзм, а політичний розвиток народів стимулював інтегруючі ідеологічні процеси.
Не варто забувати, що вершинні здобутки еллінської, арабської, індійської, китайської, інших культур розвинулись на язичництві. І християнству не легко було завоювати панівне становище не лише на початку нової ери, а й у пізніші часи.
І тому є логічне пояснення: численні племена силою обставин змушені були приймати християнство, але при цьому не поривали з основами та джерелами свого світогляду не лише в минулому, а й в ХХ–ХХІ століттях.
Приклад — і вся наша історія.
Ще у «Велесовій книзі» зазначалося не лише воєнно-державне протиборство русів упродовж 15 віків підлеглості, а й те, що «греки нав'язували нам свою мову, щоб ми забули свою віру». А це означало: своє первородство, своїх богів і героїв, свою історію, філософію, релігію, традиції і культуру, зрештою — свою історичну місію. Зречення самих себе як суб'єктів історії.
Це суперечило сутності й закономірностям Природи.
І укри-руси-українці повстали!
Повстали й відчули себе справжніми, «лише ставши собою», а стали собою лише завдяки відвойованій волі і суверенності, вірності своїм Небу і Землі, Мові і Вірі, бо за своєю Вірою стояли віки й покоління, свої Нава, Ява і Права, своя Матір-Слава й свої батьки, «котрі з Ірію зрять на нас» і кличуть до гідного життя.
Харизматичні етноси в ім'я Будучини витворили свої етно-національні міфи: як «Рамаяна» і «Магабгарата», «Шах-Наме», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і «Пісня про Сіда», «Калевала», «Витязь у тигровій шкурі», «Авеста», «Сказання про Гільгамеша».
Аналогічним етнонаціональним міфом постає й «Велесова книга».
Є маестро, які, як Г. Грабович, не лише автентичність цього архітвору ставлять під сумнів, а й нас грішних, заявляючи, що ми не маємо тяглості ні історичної пам'яті, ні державності, релігії, права, мови, художньої словесності. Є чинником, виходить, екзистенціальним: у якийсь момент існуємо — в інший є фантомом невидимим.
Отже… Не враховується, що, по-перше, невидимість не є тотожністю відсутнього існування; а по-друге, що моє незнання не є тотожним об'єктивній реальності. Ми погано, а то й архипогано знаємо свою історію, та це не означає як того, що її не існувало, так і того, що істину (історію минувшини народу) і не потрібно шукати.
Сусіди та їхні клеврети з числа українських псевдовчених істориків зробили все, щоб поле нашого знання заросло бур'янами, а то й блекотою антипатріотизму. Пора чистити авгієві конюшні. Тим більше, що нині маємо доступ до численних джерел історичних знань, і не лише про Росію і Польщу, а й про Хозарію та Скандинавію, Туреччину і Румунію (Візантію та Дакію), справжні Рим і Європу, доказом чого є тяглість знання і зарубіжних істориків, географів, політиків, державців, і нашої орієнталістики від А. Кримського до О. Пріцака.
У руслі того процесу пізнання світу та самопізнання й необхідно розглядати як історичні твори типу «Літописа Аскольда», так і праці синкретичного характеру — типу «Велесової книги». При цьому брати до уваги як зміст: і суто історичний, можливий для документування; так і форму: споріднену і з історіософськими, і з етнофольклорними, релігійно-міфотворчими, казково-фантастичними елементами. Бо таким було мислення наших архепредків з їх культом Землі і Сонця та Місяця, архетипів батьків, Матері — Слави та героїв, філософії антеїзму й інтегруючого свідомість і біологічну волю серця.
А коли все те візьмемо як сакральні для творців «Велесової книги» релігії, то побачимо: творець книги і не прагнув виділитися, зафіксувати себе на скрижалях історичної пам'яті, бо він — виразник буття і свідомості Роду: отже, формації, для якої визначальним було не «я», а «ми»; особа ще не виділилася з маси. Вона світосприймає, думає, почуває, оцінює, мріє і діє, як Рід — та зернина, що стане генотипом племені, а згодом і нації, забезпечуючи спадкоємність буттєвих та тяглість світопізнавальних джерел і енергій, потужних і самих по собі, але непереборних та всесильних, коли помножених на енергію Природи й свідомої життєдіяльності, синтезованих в універсальній взаємодії всіх чинників матеріального та духовного Космосу, енергетик життєвої етно-біологічної волі та Слова. А тим самим — етно-філософії, релігії та держави*.
Кий, син Орія, — глава роду й держави. Він бачить тенденції розвитку цілого світу. Але київський родоначальник-князь бачив той світ по-київськи, тому і його держава віддзеркалює київську домінанту в розумінні сутності як світобудови, так і людини, життя і смерті, добра і зла, правди і кривди, красивого і потворного, — і це все співвідносно з вітчизняною концепцією богів і людей, земного і горішнього світів, посмертного життя. Тому й бачимо, як органічно у «Велесовій книзі» розглядаються питання віри і влади, минулого, сучасного і майбутнього, рабства й свободи, — внаслідок чого звільнені завдяки багатостраждальній боротьбі праукраїнці вирішують відпустити рабів на волю (так вони вирішують усім віче), а прихід Кия до Константинополя сприяє еволюції рабовласницької системи у феодальну. Язичницький триптих «свобода, справедливість і демократія!» рельєфно протистоїть новорелігійному: справжнє життя — після смерті, та й то внаслідок суду божого, з урахуванням, що всі люди — рівні, але всі є рабами Його.
Непоступливі поборники РУН чи Мага віри і на цій підставі домагаються не просто повернути основоположну етновіру (див.: Лев Силенко. Мага Віра. — Співвідношення віри, науки, філософії, історії. — (979 рік Дажбожий), а повністю замінити нею християнство та інші релігії. Цілком правомірно при цьому вимагається мати в українській державі українську церкву.
І все ж маємо справу з багатьма натяжками, і особливо — в плані механічно-фізичної, силової заміни.
Як і в поетичному фольклорі, в казках про тварин, людей і рослин, у «Велесовій книзі», як ми бачили, є своя космологічна система буття і світогляду як хліборобських, так і кочових родів та племен. У ній приваблює людяно-природна взаємозалежність та поетичність, надзвичайної сили символіка, пов'язана з рідним довкіллям, а тому особливо суголосна стану душі людини (роду, племені).
То ж не випадково на тій гео- та космогонічній системі світорозуміння народилися такі художні шедеври, як поезія Тараса Шевченка, казки і притчі Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «язичницькі» поетичні картини Олександра Олеся, Павла Тичини й Богдана-Ігоря Антонича, кіноепопеї Олександра Довженка й Івана Миколайчука, Івана Драча, Івана Ільєнка, картини Катерини Білокур та Емми Андрієвської, «Страж-гора» Степана Пушика…
Ті шедеври досі воскрешають душі сучасників від цивілізаційної «забетонованості» та одномірності, збагачують і напоюють енергією єдності з Природою й Вічністю, з поколіннями померлих та з Вітчизною, а тим самим і з поколіннями живих та з вселюдством, бо воно також знаходиться в системі всеземного тяжіння.
Так відкривається інтегральна енергія Буття і Свідомості, формулу якої дала геніальна Леся Українка: «Я маю в серці те, що не вмирає». Бо коли вмирає, то в людину вливається «найстрашніша із порожнеч — порожнеча душі» (Павло Тичина).
Нагадаємо: Природа — це не тільки матеріал (фізичні явища), а й Дух (див.: Україна-природа*). І якщо спочатку весь спосіб взаємовідносин визначає природа (житло, виробництво, обряди, архітектуру), то з часом, як переконливо показав великий кристалограф за освітою і мислитель за характером дослідження Природи В. Вернадський, усе більшої влади набуває людина. Її інтелект, її думка. Вона може творити навіть нові форми (елементи) природи. Однак: якщо спочатку не є лише об'єктом впливу людина, так не є лише матеріалом метафізичний світ. Він і сприяє, а то й чинить опір людині, і передусім завдяки Природі людина гармоніює емоції й інтелект, мрії і дії, чим формує свою істинну сутність: або і як мислителя, діяча, творця, або лише як біологічного споживача, раціоналіста. Маргінали — це люди, котрі не розвинули в собі чи втратили те, «що не вмирає». Чорнобилі, Гулаги будували й ті, які мали найвищу освіту. Але чи мали гуманістичне світорозуміння?
І Природа формує критерії життя — не тільки тимчасовості, прагматизму, а й вічності, романтизму; не тільки доцільності, а й довершеності, етичності, естетичності, людяності. Природа — мати Мови, отже — найуніверсальнішої форми буття і свідомості народу.
Воїни і Кия, й Аскольда, Святослава, Володимира, герої київських билин, автор «Слова о полку Ікоревім» не могли зректися формотворчої сили природи, тому сприймали елементи і пишного християнства (візантійщини), однак не зрікалися і язичництва, голосу дитинства. Більше того: в глибині душ нерідко були насамперед язичниками.
Так започаткувався синтез двовірності: космополітизуючу роль у ньому відігравала нова релігія, а охоронну щодо власної сутності й місії — своя віра та держава.
Свідомо диференціюємо віру і релігію, до яких маємо доточити і церкву.
І Кий, і Аскольд, і Володимир при зіткненні з іншим світом спочатку стикалися в ньому з церквою, потім — з релігією, і лише згодом із вірою: бо віра — константа сакрально-індивідуальна; релігія — колективно-ідеологічна; церква — інститут політичний. Усі вони можуть як гармоніювати, так і різко протистояти.
Як в Україні: своя віра мала як спільне, так і помітні відмінності від інших релігій; а християнська церква із самого початку була опонентом. І не лише язичницьких капищ, а й багато в чому — Київської держави.
Найгостріший конфлікт з юдейством зафіксовано літописцем: 1113 року кияни звернулися до Ради києворуських князів з проханням захистити їх від місіонерів Хозарії, котрі не тільки захоплювали промисли та угіддя, а й вели наступальну пропаганду іудаїзму, схиляли до зречення своєї віри. Князі винесли вердикт: виселити все юдейство з держави. Чужа релігія несла неспокій і розбрат, підточувала міцність держави.
Піком протистояння язичництва з християнством виявляється хрещення киян Аскольдом і Діром: язичницька партія налагоджує контакт із варязькими ватажками, по змові з Олегом Аскольда і Діра позбавляють життя, і на Київський трон всідається варязька династія.
Варто нагадати: легенда про київський заклик: «ідіть і правте, бо земля наша багата, однак немає в ній ладу», — є неісторичною. Вирішувалось питання не скільки державне, як релігійно-політичне. Прийшли чужі князі, але не творити державу (як те буде на угро-фінських і татарських землях, колонізованих київськими князями та місіонерами в ХІІ ст.), а правити нею. Був повновладний народ, були всі гілки влади: князівська, віче, боярська дума; була своя релігійна система. Але вже змінювалася загальноєвропейська ситуація: зі сходу напливало християнство, а з півночі — хвиля войовничих вікінгів, що правили фактично всією Європою (династичними тронами).
Є рація нагадати: українсько-скандинавські контакти мають давню історію. Свідчення — і розкопки мезенської стоянки та археологічні розкопки Шестовицького комплекса на Чернігівщині. Як показують Л. Яновська і В. Коваленко та Ю. Ситий*, ще М. Грушевський зазначав: Мезенська стоянка — це «наш український скарб, не менш важний, а може навіть важніший, ніж, скажем, Ольвія. І важніший, бо Ольвія розкриває реальність римської колонії, а Мезин та Шестовиця праукраїнської давнини».
А саме: мезин — стоянка 20 тисячної давності, площею 1200 м2; стоянка, на якій знайдено залишки п'яти жител та п'яти господарсько-побутових комплексів. Вони засвідчують: будинки стоянки споруджувались з дерева. Кісток та шкур тварин. Увінчували й прикрашали будівлю роги північного оленя та бивні мамонта, а на стрісі розміщувався череп вовка — тотем насельників. Навколо будинка зараховано майже 8 тис. фрагментів кременя. А загальна кількість кремінних виробів сягає 113 тисяч. Окремо було приміщення як ритуальна зала. Скрізь знаходились предмети, розписані червоною охрою, своєрідні ударно-шумові інструменти для ритмічної музики (у тому числі — типу кастаньєт), ромбічні фігурки, зокрема жінок; прикраси підвіски з морських молюсків, жіночі «громади» — господині та берегині дому, — а все було оформлено орнаментом, визнаним хрестоматійним для людини-кроманьйонця. Тут панували свої Буття і Віра.
Не дивно, що розкопки біля села Шеставиці засвідчили як продовження традицій, так і модернізацію життя епохи становлення давньоруської народності і держави.
Найперше, що залежні від Києва сіверяни повністю відбивали суспільну ситуацію внутрішнього життя, але водночас — і найширших міжнародних зв'язків: на їхніх землях перебували представники не лише слов'янських, а й балтських та фінно-угорських племен, а з ІХ століття помітною силою стають скандинави. Саме вони здійснюють інтереси імперії Рюриковичів, а тому ведуть зносини з країнами арабського Сходу та з Візантією, з Хазарським каганатом та країнами Європи. Шлях із Варяг у Греки стимулює інтеграційні процеси. З Чернігова простягаються шляхи через Десну і Дніпро до Волги й Оки, Дону, Прип'яті, Німана.
Заселена територія мису ще в VІІ–ІV тис. до н. е. стає однією з міжнародних артерій не лише торгово-економічних зв'язків, а й культурно-релігійних. Скандинави мають свої традиції, писемність на основі рунічного алфавіту, сильну військово-управлінську еліту. Є підстави вважати, що їм було відомим християнство, однак вони жили за своїми вірування.
І все ж уже «в третьому–четвертому поколіннях вони (скандинави) практично нівелюються: північний елемент повністю розчинився у слов'янському середовищі» (Чернігівщина — incognito). Наші прапредки не були підлеглою масою, а суспільством високої самосвідомості, віри та волі. Взаємодіючи із світом, вони залишалися собою, бо мали свою державну організацію, мову, релігійну систему.
У ІХ ст. Візантійсько-скандинавський прес накотився й на пра-Україну.
І це мало далекосяжні наслідки. І позитивні, і вкрай негативні.
Найперше — в системах «держава й релігія», «народ і влада та інтелігенція».
Позитивним було те, що Київська держава із занепадом першорядної ролі шляху із Варяг у Греки не зменшила своєї присутності у міжнародному світі, а ще розширила її, у тому числі й на церковному та династичному рівнях.
Негативне найбільше виявилося в послабленні власної релігійно-ідеологічної енергії, що спровокувало відчутне послаблення й загальнодержавної етно-політичної ідеї.
Мається на увазі, що доти різні племена мали часом навіть чималі відмінності: в способі життя (осідло-хліборобського і номадно-кочового),
а разом з тим і сімейних та родових, виробничо-власницьких відносин, обрядів і вірувань, правових норм, у мовній практиці.
Язичництво і держава сприяли інтенсифікації їхнього зближення. Сформувалася суспільно-народна ідентичність, важлива як для внутрішнього, так і міжнародного спілкування та розвитку.
Християнство сприяло або розколу клітин державного організма, або солідаризації на значно відмінній ідеологічній основі.
Іудейські Каїн і Авель стали братами-ворогами через ставлення бога до їхніх жертвоприношень: дари землероба були відхилені, а скотаря — прийняті. Каїн підняв брата на вила, вважаючи волю бога несправедливою,
і немилосердний, не схильний до правдошукацтва бог-самодержець прирік Каїна на довічні муки, а тим самим — на жорстоке безсмертя. «Життя — рай» і «життя — пекло» втратили первісні смислові характеристики.
І на етапі поширення христової етики в Київській державі попередній поділ не втратив своєї актуальності, оскільки в ній були роди як землеробські, так і номадні, й боротьба між ними не припинялася ще цілі століття. А це суттєво впливало й на характер розв'язання проблеми родо-державної цілісності: поляни й, до прикладу, половці як ріднилися династично, так і безкінечно ворогували.
Прийняття християнства ще загострило напругу та протистояння.
І найперше — на вищих щаблях суспільної ієрархії, де, зрозуміло, головним чином формувалися ідеологічні засади.
Спочатку окреслилося протистояння на рівні гілок влади: світської і церковної. Причина зрозуміла: світська влада відстоювала пріоритети та інтереси своєї — Київської держави, а церковна — візантійської імперії. Остання пробувала підпорядкувати своїй владі навіть великих князів та боярство. Київські державці стояли на ґрунті вітчизняних прерогатив та стратегічних планів. Тому не випадково, що Ярослав Мудрий властиво волею, без погодження з Константинополем, встановив День Держави та День мови й призначив (уперше в історії!) митрополитом свого — київського Іларіона. А той створив «Слово про закон і благодать» з позицій не канонічно-юдейських чи візантійських, а новочасних — києворуських. У світлі його філософії релігія (віра і церква), як і всі громадяни, найперше мали керуватися інтересами своєї держави й сповідувати свій, а не чужий канон. Аналогічну позицію відстоював і другий митрополит з руських — Клим Смолятич. Закономірно, що за них церква сприяла консолідації суспільства та піднесенню могутності держави, утвердженню кредо Ярослава Мудрого: спочатку закон, а потім — на його основі! — благодать. Що означає: фундамент — право і воля всього народу, а в руслі цього, як похідне, — віра окремих громадян чи верств суспільства.
Нині відомо: ідея єдності суспільства, держави, віри сприяла найповнішому розквіту Київської русі.
Інші наслідки зумовила ідея підлеглості візантійському (чи римському) канону.
Нагадаємо: християнську митрополію було засновано в Києві ще за Аскольда. З точки зору престижу держави це було прогресивною акцією. Однак одразу ж об'єктивувався інший бік справи: візантійські місіонери заходилися ревно проповідувати свою віру й корчувати вітчизняно-київську. І не тільки словесно (що відбражено у «Повісті минулих літ», у якій показано як прийшлі філософи люто шельмують язичництво за «поганство» через призму «істинності» й «неістинності» різних вір), а й силою адміністративного переслідування.
Силове впровадження християнства насторожило, а далі й налаштувало проти нього не лише лідерів язичництва («шаманів»), а й широкі маси віруючих.
Політично-світській еліті довелося вибирати між двома ідеологіями, тим більше, що одна — вітчизняна — була кореспондована на консолідацію суспільства, на об'єднання й різноетнічних племен в цілісній державі, а її антагоніст вносить енергію протистояння, дисгармонії, конкурентності на грунті боротьби за першість і вищість в суспільній ієрархії. І це за умови, що Київська держава була різноетнічною й проходила етап кристалізації як державницької, так і ідеологічної. І тут ідея відігравала особливу роль.
Справді: не просто формувалися в цілісність і поляни, деревляни, сіверяни та інші племена «тризуба» — Київщини, Сіверянщини (Чернігівщини), Переяславщини, які нерідко воювали не лише з племенами Галицької династії, половцями, хазарами, торками, печенігами, ляхами, а й між собою. А ще ж існували й племена хоч і сусідні, тому пов'язані долею, однак віддалені і способом життя, і етнічними орієнтаціями. Люди Степу ніяк не хотіли визнавати влади Києва.
При цьому «багатовікове сусідство із Степом аж ніяк не можна зводити лише до кривавих конфліктів, — слушно зауважують автори праці «Чернігівщина incognito» В. Коваленко та Юрій Ситий. — У перервах між ними були й привалі періоди стабілізації, коли шаблі ховалися у піхви, і поля вчорашніх бойових перетворювалися на торжища, де йшов жвавий взаємовигідний обмін. Нерідкими були і змішані міжетнічні шлюби при чому не лише між рядовими общинниками, а й на рівні вищих кіл тогочасного суспільства (як князя Ігоря з донькою половецького хана): шляхом подібних династичних союзів князів намагалися зміцнити мир зі своїми сусідами.
Але не можемо не враховувати й іншої правди історії: «скотарі-мігранти, — наголошують згадані дослідники, — котрі час від часу накачувались із Азії на степи Східної Європи, розпочинали облаштування на нових місцях з тотального винищення чи підкорення своїх попередників».
Так скіфи витіснили кіммерійців, скіфів — сармати, сарматів — гунни, останніх — хозари, а тих приборкали київські дружини Святослава. Чималий період панували в степах Причорномор'я торки, але і їх усунули з життєвої арени орди кипчаків (куманів), відомих нам як половці, а головне — інтегрували їх (як і печенігів) у київсько-чернігівсько-переяславське суспільство Мстислав Володимирович (чернігівський) та інші князі Києва. Од Київщини до Тмутарані, Передзакавказзя і Причорномор'я знаходимо назви міст, сіл і урочищ, з назвами Торчеськ («Чорні клобуки»), Ковуї, Берендеї, Печеніги, Біла Вежа, Бахмач, що свідчить про поступову інтеграцію й асиміляцію різних племен у Київській державі. Деякі з них (принаймні гунни та еліта частини інших) були близькими по вірі, але якщо були християни, то були (як Бохміти — насельники Бахмача) й магометани (мусульмани), навіть у християнстві прихильники різних «єресей».
Природно, що у їхньому зближенні особливу роль мала відіграти релігійна ідеологія. І християнство певною мірою відіграло таку роль.
Проте сталося й інше: коли на Київську державу посунули монголо-татарські орди, наша прабатьківщина виявилася у релігійному аспекті більше диференційованою, ніж єдиною. І не випадково «Слово о полку Ігоревім» найгустішій пафос спрямовувало на ідею об'єднання всіх князівств і верств, але відцентрові тенденції виявлялися все очевидніше і різкіше.
Ми битву з ординцями програли, бо дисонансно розвивалися християнство і язичництво, християнство і мусульманство, православ'я й католицизм, а до всього прийшов час розпаду імперії (як візантійської, Карла Великого) на етнічній основі.
Найвагомішим чинником ставала ідея етно-політичної державності, і тут з'ясувалося: монголо-татари робили все, щоб не допустити здійснення намірів і планів Данила Галицького, всієї еліти Київської держави з кристалізації ідеї та створення державної структури, а християнство також про українську державність належним чином не дбало. І особливо ганебним стало те, що першопрестольний Київ почали полишати найвищі церковні сановники; церковний клір виявився антипатріотичним, чужим, чи й ворожим українській етно-державній ідеї. Не доводиться дивуватися, що через певний час з волі продажного константинопольського патріарха канонічну українську церкву було віддано на поталу церкві московської держави.
І в Україні церкву стали безцеремонно підпорядковувати владі самодержавства. Чесніші боролися з абсолютизмом; переважна більшість навіть єпископів та митрополитів, як показував Іван Вишенський у гнівних посланнях, стала на стежку або Іуди, або Пілата. Поміж «пастухами» і паствою постала тінь зради. А яка віра без довір'я? Як писав Т. Шевченко, «у кому немає віри, в тому немає надії!»
На жаль, проблема еліти, і не тільки церковно-релігійної, а й світської, постала для України після монгольського ордизму найголовнішою і найдраматичнішою. Бо як бджола творить мед, так еліта (інтелігенція) має творити ідеї, філософію життя і поступу народу (етнонації) та держави.
З ХV століття українське суспільство постає враженим неповнотою: належних функцій ідеєстворення не виконує його голова. І не лише через монголо-татарське іго.
Драматичною, а то й трагічною постає для української еліти доба Русько-Литовської держави: в її середовищі настає спокій. Спокій душі, інтелекту й совісті, мудрої самосвідомості та далекоглядності.
На початковому етапі, коли Литва визнавала цивілізаційно-культурну вищість України-Русі, вона зважала на суверенітетні тенденції української політичної еліти, і наша прадержава була самодостатньою навіть за найнесприятливіших обставин. Та в ході оволодіння владними прерогативами Литва відчула обтяжливість рівності, а далі нехіть до неї, навіть — бажання позбутись чужої опіки.
Історія фіксує цілком усвідомлюване знищення цілих українсько-шляхетних родів. У свою чергу, усвідомлюючи кінцеві наслідки такої політики, Михайло Глинський пробує повернути колишні державницькі привілеї, та повстання Чернігівського, як напише в романі Д. Міщенко, «бунтівного князя» зазнає поразки. Його належним чином не підтримають ні «верхи», ні «низи» напівпаралізованого «благополуччям», а тому подрібненого суспільства. Стає очевидним: носіями національної ідеї можуть бути мільйони (тулуб), але творцем — інтелігенція (голова).
Тому в помонголо-татарський період особливого значення для торжества національної ідеї й набуває проблема інтелігенції (еліти), об'єднуючих символів, вождів і святинь.
І тут з надзвичайною виразністю й набуває гостроти проблема