Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

Вид материала

Урок

Содержание Термінологічний словник Мовна політика Мовна ситуація Пам'ятки української мови

Подобный материал:

• Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
• Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
• Вступ, 791.66kb.
• Зміст вступ, 1122.5kb.
• Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Вступ, 344.9kb.
• Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
• Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
• Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.

державною мовою в Україні є українська мова.

Здавалося б, воля поколінь і віків нарешті увінчалася повним тріумфом: в Україні стало, як у всіх високоцивілізованих державах.

Одначе співати осанну зарано. Змінився статус України: з колонії вона перетворюється на суверенну республіку, та мало що змінилося в кадровій системі. І на нових місцях сидять старі чиновники, отже, залишаються чіткими й орієнтири ідеологія старої системи. І нині Росія докладає всіх сил для збереження своїх інтересів в Україні, — адже без України їй бути імперією неможливо.

Початок руйнуванню суверенітету поклав Л. Кучма, який в день інаугурації в приміщенні Верховної Ради повідомив, що має намір надати статус державної і російській мові.

І він, і всі знали: навіть Президент своєю владою не має права цього зробити, 10 Стаття є Конституційною нормою. Але сигнал антидержавника було подано. Покотилася нова хвиля русофільських домагань. І якщо одні лицемірно-підступно глаголять, що вони вимагають особливого статусу російській мові лише в регіонах переважаючої маси російськомовних, то інші вимагають панування іноземної мови, якою є нині російська.

Конституційний Суд виніс чіткий вердикт: українська мова повинна функціонувати як державна на всьому просторі України! Однак стало нормою торгувати українською мовою, а тим самим і Конституцією, особливо в часи виборів, як товаром. Цинічно і безсоромно, аморально.

Нині не бракує змістовних і достатньо аргументованих праць про феномен мови та її роль у будь-якому суспільстві, а української мови в українських ареалах. Зокрема, праці Ю. Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941)», його ж англомовне видання про українську мову; «Українська інтелігенція під судом КГБ» («Сучасність», 1970), «Історія української школи і педагогіки» (Хрестоматія / Упор. О.О. Любар), С. Сірополка «Історія освіти в Україні», С. Єрмоленко «Нариси з української словесності», А. Погрібного «Розмови про наболіле», або «Коли б ми вчились так, як треба», «Поклик дужого чину»; В. Русанівського «Історія української літературної мови», П. Кононенка, Т. Кононенка «Феномен української мови», «Мова в системі українознавства» (Укл. А.Ю. Пономаренко та ін.), В. Іванишина, Я. Радевича-Винницького «Мова і нація», публікації П. Мовчана, Д. Павличка, Ю. Мушкетика, А. Мокренка дають достатньо переконливу і картину, і перспективу української мови як «Явища космічного» (П. Мовчан). Вагомим доказом і актуальності мовної проблеми у світі і вагомості ролі української мови на міжконтинентальній мапі стала Міжнародна конференція лінгвістів у Нью-Йорку, на якій доповідь П. Кононенка й І. Головінського (США) про стан, проблеми, перспективи розвитку української мови розглядалися в контексті доповідей про мовні проблеми США і Китаю, Німеччини і Великої Британії, Іспанії та Італії, Японії, Індії, Канади.

Чітку Конституційну позицію зайняла Верховна Рада України, присвячена мовній проблемі та перспективі. Однак не випадково і за цих умов журнал «Українознавство» розпочав рубрику «Мова і майбутнє народу».

Маємо всі ознаки нової кризи. Депутати Верховної Ради Л. Танюк, С. Гавриш, Г. Удовенко здійснили аналіз культурологічного, правового, міжнародного аспектів функціонування державної мови й показали: є народ і мова, є бюрократично-клановий апарат і мова. Народ прагне надати мові нових сил і енергії, але він ущімлюється у його правах. Держава не здійснює контролю за втіленням Конституційного закону в життя. Кинута в «ринкову» стихію, мова опинилася витісненою з вищої школи й середньої освіти у східних й південних областях республіки, із системи Інтернету, з преси і телебачення. І ніхто з відповідальних за цю антидержавну діяльність не зазнав навіть морального покарання.

Більше того, заохочені безкарністю «губернатори» та інші чиновники замахнулися й на цілісність та суверенітет держави, домагаючись то федералізації, то автономії «регіонів» України. Знову стало очевидним: доля України, мови й українознавства є взаємозалежними.

Одним із прийомів захисту політики неорусифікації стало посилання на ефемерний зарубіжний досвід: там, мовляв, двомовність є нормою. Але саме зарубіжний досвід свідчить про цілком протилежне: Німеччина, Іспанія, Велика Британія, Росія є країнами поліетнічними, а в Росії існують і окремі нації. На терені Німеччини колись були незалежні королівства. І в тих країнах існує різноманітність діалектів.

Але скрізь панує примат державної мови. І це природно: державні мови об'єднують суспільство, є гарантом стабільності і єдності устремлінь та сил народу.

В Україні навіть державну мову пробують використати як чинник дестабілізації й розпалювання міжетнічної ворожнечі, намагаються замінити мовою іншої держави, добре розуміючи: чия мова — того і держава. Українофоби усе ще сподіваються знищити і Україну як суверенну державу, і її культуру та міжконтинентальний український світ.

Та помаранчево-сонячна революція 2004 — 2005 років ще раз підтвердила: «Ще не вмерла Україна!», народ не здолати! Бо на його сторожі — і українська сонячна мова, феномен трансцендентний, од Бога і для безсмертя.

Говорячи про вимоги до сучасного держслужбовця, Президент України В.А. Ющенко зазначив три непримітні риси: патріотизм, професіоналізм, моральність.

Без володіння всенародною мовою не буде ні першого, ні другого, ні третього.

Тому новий національно-визвольний рух та прийняття Конституції України (1996), згідно з якою українська мова набуває статусу державної, і стали на кінець XX століття найголовнішим викликом Часу.

Проблема мови знову постала як проблема збереження та розвитку не тільки окремих націй і культур, а й цілісності вселюдства та духовного космосу, гуманістичної сутності світу.

А вирішення проблеми стало справою честі кожного сучасника, який розуміє: міра володіння рідною мовою є міра духовності людини та суспільства, отже — мірою загального поступу.

Як зазначає С.Я. Єрмоленко, одне з чільних завдань українознавства ( показати історію української мови не стільки як історію фонетичних змін, переходів звуків, зміну граматичних норм, стільки як долю мови, що віддзеркалює долю української культури, літератури, писемних пам'яток, долю рідномовної школи.

Мова в системі освіти вивчається як предмет в усіх лінгвістичних категоріях. Мова як українознавство мислиться як категорія вираження історії, долі, покликання українського народу. На жаль, для декого навіть з педагогів рідна мова — лише навчальний предмет. І це при тому, що весь світ знає: мова — явище всеоб'ємного суспільного єднання, і має вона не лише буттєво-досвідну основу, а й трансцендентну. Закономірно, що колись творцями та лицарями-захисниками національних мов були Данте й Шекспір, Гете і Пушкін, Міцкевич і Петефі. А останніми роками англійська королева видала закон про захист англійської мови в Англії; французький президент — про захист французької мови у Франції; а російський — російської мови навіть у вищих ешелонах влади Росії.

Мова — наймогутніша енергія єднання поколінь і віків, міра культури як окремої людини, так і цілого народу, гарант його політично-державного й культурно-духовного суверенітету, найголовніший пріоритет національно-державної безпеки. Закономірно, що ще в ХVІІ ст. світ одностайно визнав: мова — душа народу. Вона — це синтез серця та інтелекту, «воля» якого поширюється на весь організм суспільства: на сім'ю і рід, на соціальні верстви і цілі нації, на партії і конфесії, на державу і весь універсум зв'язків із міжнародним світом. При тому — на всі сфери його буття — виробничу і побутову, особисту й громадську, освітню, наукову, культурну й технологічну, на сфери психіки й волі, свідомого і навіть підсвідомого, бо енергетика волі залягає в найтовщих шарах людської пам'яті, реально скеровує творчий процес.

Отже, концентр «Україна — мова» в системі українознавства передбачає висвітлення всіх питань, що стосуються універсального характеру мови: як державно-політичної проблеми, як феномена етнокультурного, суспільно-історичного, психологічного, комунікативно-прагматичного тощо. Синтез цих складників забезпечує зв'язок феномена мови з іншими концентрами українознавства.

ссылка скрыта

Схема 5 — Діалекти української мови (ссылка скрыта)

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Літературна мова — унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, художньої культури та літератури. Літературна мова протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно від суспільного використання літературної мови формуються її функціональні стилі.

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Мовна ситуація — сукупність умов, що характеризують визначені законом і насправді реалізовані правила мовної поведінки громадян; використання державної мови у сфері державного управління, освіти та виховання (від дитячих освітньо-виховних закладів до вищих навчальних закладів), у силових структурах, у сфері науки, культури, засобів масової інформації та ін.

Мовознавство — наука про мову, її сутність, будову, функціонування та розвиток.

Пам'ятки української мови — писемні тексти, що використовуються для вивчення історії системи мови (у т. ч. її говорів) та дослідження історії української літературної мови.

Словник — 1) словниковий склад мови, лексика; 2) довідкове зібрання у формі книги (або в комп'ютерному варіанті) слів, а також інших мовних одиниць з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо чи з перекладом їх на іншу мову або про поняття чи предмети, що ними позначаються.

Суржик — метафоричне називання суміші мов, коли виникає плутанина українських і російських, українських і польських мовних одиниць тощо, викликаючи ефект неграмотності з огляду на загальнолітературну норму.

ЛIТЕРАТУРА

Єрмоленко С.Я. Мова й етнос // Українознавство в системі освіти. Міжнар. наук.-практ. конф. 28-30 березня 1996. — К.: Освіта, 1996. — С. 54–65.

Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності. — К.: Довіра, 1999. — 400 с.

Єрмоленко С. Українська мова в системi українознавства // Вiсник Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка: Українознавство, вип. I, 1994.

Житецький П. Нарис лiтературної iсторiї української мови в XVII в. — Львiв, 1941.

Iванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова i нацiя. — Дрогобич, 1994.

Iсторiя української мови. Хрестоматiя / Упор. С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсiєнко. — К., 1996.

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. — К., 1996.

Кононенко П.П. «Свою Україну любіть...» — К., 1996.

Кононенко П.П. Мова і майбутнє України // Українознавство. — 2003. — Ч. 6, 7-8.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. — К., 2000.

Мова державна — мова офiцiйна. — К., 1995.

Мова в системі українознавства / Укл. А.Ю. Пономаренко та ін. — К., 2005.

Огієнко I. Iсторiя української лiтературної мови. — К., 1995.

Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. — Львів: Бібльос, 2001. — 60 с.

Пiвторак Г. Українцi: звiдки ми i наша мова? — К., 1993.

Погрібний А. Світовий мовний досвід та українські реалії. — К.: Медобори, 2003. — 72 с.

Потебня А.А. Мысль и язык. — К., 1993.

Русанівський В.М. Історія української літературної мови. — К., 2001.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К.: Наукова думка, 2001.

Філологія як українознавство: Навч. посібник / Упор. П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. — К., 2003.

Шевельов Ю. Українська лiтературна мова в першiй половинi двадцятого столiття // Сучаснiсть, 1987.



§ 4. УКРАЇНА — НАЦІЯ, ДЕРЖАВА

§ 4.1. Національна ідея, нація, націоналізм

Ключові слова:

нація, національна ідея, націоналізм, етнонаціональна держава, національна свідомість, нація і світова культура, нація в міжнародному процесі розвитку, цивілізація, патріотизм, державницька ідеологія, українська нація і Європа, етнонаціональна психологія, світова місія українства.

§ 4.1.1. ПРОБЛЕМА ІСТОРИЗМУ У ВИСВІТЛЕННІ ПИТАННЯ

На межі ХХ і ХХІ століть стало цілком очевидним, що серед найзначніших проблем загальноцивілізаційного розвитку є національна ідея, нація, націоналізм, до того ж — і в автономному існуванні кожного з цих понять та феноменів, і в багатоступеневій взаємозалежності їх.

А водночас, що ті феномени — національна ідея, нація, націоналізм — існують сотні років, однак досі викликають нестихаючі суперечки та полеміки як щодо змісту історично зафіксованих реальностей, так і щодо перспектив тих феноменів.

На доказ достатньо процитувати хоча б кількох дослідників: націоналізм є політичною силою, яка визначила особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму, — переконливо заявляє Петер Альтер*. «Починаючи з часів Французької революції, історія Європи являє собою історію піднесення і розвитку політичного націоналізму», — резонує йому Юджин Каменка (с. 216). Іншої точки зору дотримується Елія Кедурі: «націоналізм, — наголошує він, — це одна із найшкідливіших доктрин, насланих на багатостраждальне людство, згубний винахід німецьких філософів ХVІІ ст., котрий є логічно абсурдним. Тому і нації, і націоналізм та національну ідею чекає крах.

Ні, заперечує ту думку Роджерс Брубейкер, «громадянство та нація є питаннями, які інтенсивно обговорюються в європейській політиці, східній та західній. І такими вони, очевидно, залишаться в осяжному майбутньому», а ті, хто проголошує «настання постнаціонального віку, занадто поспішають відправляти національну державу на звалище історії. Вони недооцінюють той запас живучості (resilience), а також багатство і складність інституційної і нормативної традиції, що, як виявляється, все ще містить у собі життєву силу, незалежно від того, добре це чи зле» (с. 803). І в наступного покоління, твердо переконаний Ентоні Сміт, нації, національна ідея, націоналізм будуть на чільних позиціях в історії людства, оскільки, допоки найголовніших потреб людей і народів не задовольнятимуть інші форми життя та ідентифікації, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені — причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті епохи і священні краєвиди, — і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності»*.

Не менш вагомими є свідчення з діалогу О. Рожена та проф. І. Яковенка на сторінках «Дзеркала тижня» (9–15.10.2004): «Судячи з недавніх ескапад прем'єра України на адресу «націоналізма», це слово, як і в совітські часи, ним сприймається як образа. Очевидна спроба погріти руки на хворобливій темі».

І це — не випадковість, не примха окремої людини, «ні, слова «національний» досі змушують деяких наших співгромадян кривити губи. Настороженість в цьому питанні легко пояснити — позиція держави, в якій старше покоління прожило більшу частину свого життя, ставлення до націоналізму кардинально змінювалося. На початку створення Совіцької держави за ідеєю Леніна була проголошена політика «коренізації», тобто всілякої підтримки в розвитку національного. Десять років здійснення цієї політики призвели до бурхливого розквіту національних культур. Особливо вражаючих наслідків домоглися діячі української культури в період т. зв. «українського ренесансу».

Але союз вільних республік був замінений реанімованою імперією — спадкоємицею царської «тюрми народів». Відродження було розстріляне. 1933 р. пленум ЦК прийняв постанову про припинення коренізації. «З тих пір навіть займатися дослідженням проблем національного розвитку було заборонено в Академії наук. А те, що в республіках національні питання дозволяли «вивчати» призначеним партією «вченим», розуміння складних процесів у розвитку народів не додавало. Образливо, що про це нагадують сьогодні висловлювання навіть окремих державних чинів».

Тим більше, «що в останні десятиліття інтерес до цих питань у Східній Європі зростає шквалоподібно» (с. 1). І не тільки в Східній Європі.

Достатньо ознайомитися з підготованою О. Проценком та В. Лісовим антологією «Націоналізм» (К.: Смолоскип, 2000), як стане очевидним: проблемами націй, націоналізму, національної ідеї щонайпізніше з ХVІІ ст. займалися сотні найавторитетніших мислителів, політиків, митців Європи та інших континентів, вони відповіли на багато найпосутніших питань їх еволюції та майбутнього, і все ж вважається, що ні в одному з аспектів останнього слова не сказано. Полеміки не стихають як у зарубіжних країнах, так і особливо в Україні. І їх актуальність та гострота мають об'єктивний характер та зміст. І життєвий, і науковий, адже вони пов'язані з питанням питань: куди і як іти? До того ж — як Україні, так і вселюдству.

Одна із причин зазначеного в Україні — стан, наслідки і характер вивчення окреслених проблем.

Маємо на увазі, що пов'язані з еволюцією нації феномени націоналізму й національної ідеї закорінені, як побачимо далі, щонайпізніше в дійсності ХVІІ ст. і вже в науковій теорії та практиці ХІХ ст. дістають об'єктивоване вираження. Однак з часу Переяславської ради 1654 р. і українська дійсність, і політика та наука, зокрема ідеологія, зазнають кардинальних деформацій. Приєднана до московського царства, Україна тратить свою державність, а з цим і фіксовану національну ідентичність, інтелігенцію, ідеологію та реальну самодостатню орієнтацію. Це породжує глобальні протиріччя, що принципово впливає і на характер суспільної свідомості. Розвивається дихотомія: ще народжується «Історія русів» з її ідеєю відродження національно-державної України, на весь світ підносять національно-державну ідею в усіх її різновидах Т. Шевченко і кирило-мефодіївці М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, — але в реальній дійсності вже витає дух Великої Руїни, як бур'яни, заполонюють освіту, науку, публіцистику ідейки бездержавності і безнаціональності українства, його психічної вторинності та ущербності, приреченості вічно бути додатком до чужих імперій та націй. Декому здається, як писав М. Костомаров, що «лежить в могилі Україна». Царизм і офіційно здійснює тотальну денаціоналізацію, готує для вмираючої України похоронні реквієми.

Україна й справді виявляє ознаки національного занепаду, оскільки з національно-демократичної суверенної республіки перетворюється на мозаїку колонізованих частин, обернених у рабство сусідніми імперіями.

Однак похорон був передчасним: «Ще не вмерла Україна!» — проголосили Чубинський та Вербицький. «І не вмерла, і не вмре!» — рішуче резюмував І. Франко, наголошуючи: необхідно «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!» — адже ще Т. Шевченко заповідав: «Борітеся — поборете!»

Далі зупинимося на реальних підставах тієї впевненості, поки що ж зазначимо, що в другій половині ХІХ ст. Україна буквально вибухає й вирує ідеєю національно-державницького відродження.

Ю. Бачинський у статті «Україна iredenta», М. Міхновський у працях «Самостійна Україна», «Націоналізм і космополітизм», «Націоналізм — всесвітня сила», І. Франко в статтях «Поза межами можливого» та в «Одвертому листі до галицької молодежі», М. Грушевський в «Історії України-Руси» та в «Галичині і Україні», Д. Донцов в «Ідеології чинного націоналізму», автори «Української хати» розкривають як генеалогію національного становлення українства, так і філософсько-політичні підвалини невідворотного руху України до національної ідеї, держави та перспективи.

І Україна в 1917–1920 рр. втілює національну ідею у відродження самостійної держави.

Це був фундаментальний напрям розвитку всіх європейських держав. Як і пророкував один з ідеологів просвітницько-демократичного націоналізму Й.Г. Гердер, Україна ставала на шлях розквіту як новочасна Еллада, та комуно-більшовицький режим московської неоімперії підтяв злет молодого Фенікса.

Не тільки на практичний, а й історико-теоретичний націоналізм було накинуто зашморг шибениці. Реальному націоналізму імперія протиставила псевдоінтернаціоналізм.

Достатньо ознайомитися з виданими в СРСР словниками, довідниками, енциклопедіями, як постане картина абсурду: національну проблему трактували як неіснуючу або й ворожу, бо чи то вже розв'язану в дусі створення «єдиної спільності людей — радянського народу», отже, на ґрунті асиміляції, злиття і знищення численних націй, що веде, мовляв, до торжества справедливості та блага знищуваних народів; чи то небажану самим уярмленим народам, у світлі чого практично заборонялося й дослідження нації, не кажучи вже — теорії й практики націоналізму та розвитку національної ідеї. Нав'язувалася методологія класовості і комуністичної партійності, в дусі якої аксіомою видавалася формула Сталіна: нація — це історична спільність людей, що складається в процесі формування спільності її території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей психічного складу, культури, характеру. Начебто — нормально. Та далі говорилося: у кожній нації, гласили ленінці, є дві нації, а відповідно до цього є й дві (?!) національні культури: експлуататорів і демократична, народна. У світлі цього, як резюмував «Советский энциклопедический словарь», «національне питання — це сукупність політичних, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і культурних відносин між націями, національними групами і народностями в різноманітних суспільно-економічних формаціях» (С. 870). Але головне, що в СРСР створено єдиний економічний простір, а тим самим — і фундамент єдиної нації.

У жодному подібного роду виданні гасла «націоналізм» і «національна ідея» не існували. Зате було категорично заявлено: є «два основні світогляди в Н.п. — буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм… Комуністи ведуть рішучу боротьбу з націоналізмом…, за торжество принципів інтернаціоналізму». І неважко помітити, що при такого роду класово-партійному підході до проблеми радянські люди мали увірувати в те, що коли є дві культури у кожній нації, то мають чи можуть бути і дві мови, навіть — дві нації, а також — окремо нація і окремо народ, у який, за цією логікою, не входили ні інтелігенція, ні заможне селянство. Творцями інтернаціональної спільності мали бути лише пролетарські шари країн, оскільки вони «не мають вітчизни» й покликані «весь старый мир разрушить до основанья…», бо той національний світ немовби творили лише буржуазні верстви.

Усе те видавалось як аксіоми. Істину шукати заборонялось. А без істини не поставали правдивими ні минуле та сучасне, ні майбутнє.

Ось чому на межі і 80 — 90-х років ХХ ст., і ХХ та ХХІ століть постало особливої ваги завдання пошуку істини. А той, хто прагнув пізнати правду, мав звернутися до анналів історії, і тоді, навіть коли б удався хоч би до фрагментів досліджень, побачив би:

«Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати в зв'язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, котра стала його символом» (Ю. Каменка, «Націоналізм», С. 217).

Чи означає це, що націоналізм, котрий виник як дитя революції (до речі, пролетарської!), явився, мов deux maschine, без глибинних передумов? Аж ніяк! Націоналістичні гени виявляють себе, наголошує дослідник, ще до монархічних імперій, в глибинах перших держав. А далі національно забарвлена «племінна свідомість, такий, якщо бажаєте, протонаціоналізм, продовжив до певної міри своє існування і в часи імперій, династичних монархій та міст-держав, виступав в історії людства як місцевий патріотизм і в певних народів міг стати формою національної свідомості. Євреї вибрали символом своєї політичної єдності і свого національного призначення ідею Єгови, свого власного Бога, і таким чином підійшли до сучасного націоналізму набагато ближче, ніж більшість народів Стародавнього світу. Певна річ, вони пишалися тим, що витворили типовий націоналістичний маніфест — сполучення народних переказів, етичних настанов, і націоналістичної політичної пропаганди, який ми називаємо Біблією. В'єтнамці і корейці у давній період своєї історії під тиском китайців також виробили надзвичайно сильне національне почуття. Греки, яким була властива дещо слабша форма національної свідомості, ближча до трайбалізму, створили ідею Еллади і розділили відомий їм світ — ойкумену — на греків та варварів. Китайці відрізняли Середнє Царство, Центр Світу (населений китайцями) від зовнішнього світу, населеного варварами. Ця племінна або національна свідомість, це прагнення розрізняти «своїх» і «чужих» простежується протягом усієї історії людства. Середньовічні університети і середньовічні церкви, які стали вживати слово «нація» (важлива історична фіксація! — П.К.) в його спеціальному значенні, — як організаційна одиниця, — також використовували цю тенденцію» (і не лише у віддалених етнічних групах — греків, китайців, корейців, а й у слов'ян).

«У Празькому університеті, заснованому в 1348 році, студенти були поділені на німецьку, чеську і польську нації; в університеті міста Абердин (Шотландія) вони були поділені на чотири нації — Мар, Бачен, Морей і Егнус…; у Парижі університет визнавав «нації» Франції, Пікардії, Нормандії і Німеччини. В Італії часів Данте були у вжитку вирази nazione fiorentina та nazione milanese… Подібні випадки бували в історії стародавніх Єгиптян, греків, вірмен і персів» («Націоналізм», с. 218).

Отже, поняття націоналізму було зафіксоване принаймні в добу середньовіччя. І хай воно виявилося не в усьому ідентичним сучасному, однак фіксувало не лише розрізнення на «своїх» і «чужих», а й появу спільноти нового типу, порівняно з родом і плем'ям. А та спільнота не лише виокремлювала себе з-посеред інших, а й відчувала як суверенна окремішність, яку в'язала як із майбутнім, так і з минулим, ядром яких було плем'я, а ще раніше етнос і рід, — суттєва домінанта. Раціонально-абстрактне осягнення й формулювання прийдуть пізніше.