Geum.ru

Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

Вид материалаУрок

Содержание


Дмитра Бортнянського
Лесі Українки
Володимир Великий
Михайло Максимович
Нестор, Ярослав Мудрий
Богдан Хмельницький
М. Максимович
Леся Українка
Подобный материал:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35
національна ідея, ґрунтована на ідеалі та практиці державотворення.

Один з доказів — позиція конфесійної еліти. Відома її роль у створенні Берестейської (1596) унії: коли одні шматували і без того не надто однодумну християнську церкву (підтверджуючи істину: «Русь нищить Русь»), то інші прагнули служити духовності та єдності народу. І все те зумовлювалося драмою, коріння якої — ще в надрах Київської Русі, коли одна частіша князів і духовенства орієнтувалася на католицький Рим (Ольга, Данило), а інша — на християнську Візантію та Болгарію (Володимир). Усі спочатку спиралися на чужоземних первосвящеників, винятком серед яких були Іларіон та Смолятич. Ще тоді постала дилема: яким обрядам поклонятися? І ще тоді домінувала реальність, коли пастирі не знали і не вважали потрібним знати мови (отже, й душі) народу. Боротьба між орієнтаціями досягла апогею в час Берестейського собору, коли одні орієнтувалися на римський католицизм (Петро Скарга), інші — на російське православ'я, ще інші — на з'єднання католицизму і православ'я (Іпатій Потій). І лише ті, хто йшов за князем К. Острозьким, відстоювали примат своєї віри.

Але важливо, що вирішальною, найбільш значущою виявлялася роль саме цієї «меншості». І не тільки у плані розвитку власне церковної справи (Рутський готовий був зректися митрополії, тільки б з'єдналися «Русь і Русь», очолив же патріархат П. Могила), а й в розвитку загальної культури: українська церква вступає в співпрацю з гетьманами; як зауважував І. Огієнко, справді гуманістичні твори (до того ж: релігійні, художні, наукові) XVI–XIX ст. були написані особами духовного стану — Ф. Прокоповичем, Г. Кониським, М. Козачинським, С. Полоцьким, А. Радивиловським, Л. Барановичем, М. Смотрицьким — до речі, людьми, що мали і вітчизняну, і зарубіжну освіту, були активними учасниками реформаційного й ренесансного та просвітницького всеєвропейського процесу).

На цьому етапі особливо інтенсивно розвивався український національний світогляд, чому сприяли й полемічні дискусії в духовенстві. І цілком природно, що релігія постійно взаємодіяла з філософією, а продовжувачами справи Г. Сковороди стали й українські філософи Д. Веланський та П. Юркевич, які «філософію серця» привели в цілісну наукову систему й стали в ряду таких найзначніших філософів Європи, як І. Фіхте і Г. Гегель, І. Кант і А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг і Ф. Шлегель.

Логічно, що й «Історія Русів» написана людиною духовної сфери діяльності, а в ній домінуючою прозирає ідея державності та історичної місії українців. Ці ж ідеї-концепції визначають і зміст «Книг Битія українського народу», натхнених духом Т. Шевченка й М. Костомарова та підтриманих П. Кулішем і М. Гулаком, іншими світочами освіти, науки, культури України.

Знову виявилася найвища культура національно-державного мислення інтелігенції, співзвучна з духом шукання європейської суспільно-політичної думки, а то й випереджаюча її.

Закономірно, що в Україні розвивається опозиційна щодо царизму соціологічна, економічна, етнографічна, правова науки (С. Подолинський, М. Зібер, В. Хвойка, X. Вовк), історіософія й філософія. Виникають політичні партії, очолювані І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, І. Гриневецьким, К. Левицьким, славнозвісне «Братство Тарасівців» (1893). Оформлюється політична еміграція (спочатку М. Драгоманов, згодом М. Грушевський), яка ставить державно-національні питання й визначає шлях розв'язання їх у взаємодії з всеєвропейською інтелігенцією. Особливо важливо при цьому, що однодумною з батьками була патріотична молодь: коли Ю. Бачинський у своїй декларації (1895) категорично заявив: політична самостійність України — чи не єдина можливість її існування, друге віче української академічної молоді (1900) також відповіло однозначно: «Ідея самостійної України записана в наших серцях огненими буквами: вона лежить на дні наших душ... «Бути чи не бути»— от сей ділемат міститься в питанні самостійної України. І ми віримо, що нам бути! І ми віримо, що встане Україна як не на наших очах, то на наших кістках! Ми віримо в воскресіння, а коли б не мали в се вірити, так ліпше б нам і не жити! Бо без України нема нам життя!.. непохитна ся наша віра! Як сонця блиск всемогучий і вседвижучий, так сильна й могутня наша ідея, ідея перемоги!» Ідея, наголосимо, яка надихатиме й ідеологів ОУН та героїв УПА.

Україна знову стає проблемою не лише самої України, Росії, а й всього континенту.

І знову чільну позицію посідає в цьому процесі українська інтелігенція: Т. Шевченко розпочинає його національно-державницькою історіософією, філософією, педагогікою, літературно-мистецькою творчістю, відзначаючись універсальністю обдарування й інтересів, якостями не лише аналітика, а й реформатора, пророка. І. Франко, Леся Українка, М. Лисенко, їхні соратники виражають теоретичні основи національно-державного відродження. А.М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра здійснюють програму державного будівництва.

Символічно: усі вони — люди універсальних інтересів та обдарувань. І політика для них була творчістю, як і творчість мала політичні грані.

Природно, що ідея статті І. Франка «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» така: митець повинен бути подібним до могутнього дуба, коріння якого сягають глибин національного ґрунту й живляться його соками, а стовбур і корона — верховіть загальнолюдських помислів, ідеалів, змагань — була реалізована з найвищою ефективністю.

Ще в середині XIX ст. Т. Шевченко здобуває всеєвропейське визнання. Його духовні спадкоємці також і прагнуть, і стають в русло та на рівень міжнародних шукань: істини, правди, краси, справедливості і свободи.

У літературі — це Г. Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський, М. Коцюбинський, М. Шашкевич, В. Стефаник, О. Кобилянська, Леся Українка, В. Винниченко, автор «Мойсея» І. Франко, який геніально виразив жагу всіх: Україна вичавить із себе дух рабства, скине ярмо, відродиться, і тоді «огнистим видом» засяє у колі суверенних народів, гідно виконуватиме свою історичну місію.

XIX ст. породило «театр корифеїв», у якому немеркнучими зірками постали письменники, режисери, актори І. Карпенко-Карий і М. Старицький, М. Садовський і П. Саксаганський, безсмертна Марія Заньковецька.

Продовжуючи традиції камерної музики минулих століть — Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, — що була суголосною музиці Баха, Моцарта, Шуберта, — gulakartemovskyssС. Гулак-Артемовський, П. Ніщинський, М. Лисенко, М. Леонтович, Д. Січинський, Ф. Колесса, як і всесвітньо відомі співаки С. Крушельницька, І. Мишуга, на європейський рівень підносять українську музику, вокальне та хорове мистецтво.

Творчість І. Барського, В. Растреллі, С. Ковніра, Б. Меретина, Я. Погребняка, С. Шалманова, Осінського, Пінзеля, І. Оброцького, І. Равича, П. Забіли, Л. Позена збагатила мистецтво архітектури й скульптури, ще тоді високо шановане і в Європі, і в Америці.

Розквітає український живопис: Т. Шевченко геніальним альбомом «Мальовнича Україна», Д. Левицький, С. Строїнський, А. Грушецький, І. Руткович, В. Боровиковський, І. Крамський, І. Рєпін, М. Ярошенко, М. Пимоненко, С. Васильківський, М. Самокиш, М. Каразин збагатили мистецтво історичної, батальної, краєзнавчої тематики, портрета, іконопису, гравюри не лише України, а й Росії, Угорщини, Австрії, Польщі.

Нагадаємо: національна ідея та повага до внутрішнього життя людини (психологізм) зумовили велике мистецтво романтизму.

Українське мистецтво XIX ст. органічно поєднує романтичні й реалістичні начала, як великі традиції майстрів ще Київської Русі, бароко, так і новаторські пошуки. Тому не випадково в Україні зароджувалися або діставали широкого розвитку модерні течії та відкриття XX ст.: школа «абстрактного» живопису (Малевич), театр Л. Курбаса «Березіль», живописна школа Бойчука.

Цілком закономірно й те, що і в XX ст. в мистецтві пануючим є дух єдності тисячоліть, історизм як філософія, синтез язичництва й християнства у вірі. І не тільки у творах фольклору, як і не тільки в митців фольклорної орієнтації, обмежених народницькою ідеологією.

«Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, драматичні твори О. Олеся, прозові Г. Хоткевича і М. Яцківа, трилогія Б. Лепкого «Мазепа» — це твори письменників періоду модернізму, отже — найсучаснішого мислення. Але вони не меншою мірою історичні почуттями, «ладом української душі».

Особливо яскравий доказ тому — шедеври XX ст.: «античні» драми, «Бояриня», драма-феєрія «Лісова пісня». Симптоматичною є вже поява такого типу твору такої «модерністки», якою була Леся Українка: геніальна поетеса, глибокий психолог, філософ, політик, універсальної освіченості інтелігент. Та ще й на початку XX ст.! Однак усе виправдано історично: це час, коли вибухає криза не лише цивілізації, а й науки (позитивізму). Вражає криза свідомості та культури: релігійної, гуманістичної, філософської, мистецької. Запановує думка, що настала ера не просто кризи свідомості людини, а й самої людини. Вихід же шукається або в формуванні «надлюдини» (Ніцше), або в конструюванні «людини» механічної, відповідної урбаністично-механізованій цивілізації (пролеткулькультівство, футуризм, псевдокомунізм).

Гамлетівським було питання: камо грядеші?

У статті «Що таке поступ» (1903) І. Франко проаналізував усі доти існуючі відповіді-програми й показав можливі наслідки їх реалізації, зробивши наголос: досі людство шукало й шукає правдивої відповіді. Жодна модель не стала універсальною. Не дають підстав для оптимізму й комуністична та соціалістична доктрини: вона призведе до казармового способу життя та диктатури партій і окремих осіб. Поокремо безперспективні як інтуїтивістські, провіденційні підходи, так і раціоналістичні; як ізольовано гуманітарні, так і науково-технократичні.

Мета — універсалізм людини, буття, культури.

Універсалізм (як гармонія людської сутності) постає ідеалом і для Лесі Українки. А шукає вона її в глибинних надрах народного світогляду. Ось уривок з «Лісової пісні».

«З очеретів чути голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так і розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки. З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить Мавка в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленім полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка: Ох, як я довго спала!

Лісовик: Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні

черевички убереться і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавають

на чистім плесі каченята дикі.

М.: А хто мене збудив?

Л.: Либонь, весна.

М.: Весна ще так ніколи не співала,

як тепер. Чи то мені так снилось?

(Лукаш грає)

Ні... стій... Ба! Чуєш? То весна співає?

Л.: Та ні, то хлопець на сопілці грає.

М.: Який? Невже це Той, що греблі рве?

От я не сподівалася від нього!

Л.: Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,

Лукаш на ймення.

М.: Я його не знаю.

Л.: Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів,

а з тих борів соснових, де наша баба любить

зимувати: осиротів він з матір'ю-вдовою,

то дядько Лев прийняв обох до себе...

М.: Хотіла б я побачити його.

Л.: Та нащо він тобі?

М.: Він, певне, гарний!

Л.: Не задивляйсь на хлопців людських.

Се лісовим дівчатам небезпечно...

М.: Який-бо ти, дідусю, став суворий!

Се ти мене отак держати будеш,

як Водяник Русалку?

Л.: Ні, дитино,

я не держу тебе. То Водяник

в драговині цупкій привик од віка

усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вітром,

жартуй із Перелесником, як хочеш,

всю силу лісову і водяну,

гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш, і — пропала воля!

М.: (Сміється).

Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

(Лісовик хоче щось відмовити, але виходить

Лукаш з сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються.

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб

сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку).

М.: Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш: Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку із берези.

М.: Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лук.: Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

М.: Я — Мавка лісова.

Лук.: (Не так здивовано, як уважно придивляється до неї).

А, от ти хто! Я від старих людей

про Мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

М.: А бачити хотів?

Лук.: Чому ж би ні? Що ж, ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи...

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені... а були

як небо, сині... О! Тепер вже сиві,

як тая хмара... ні, здається, чорні,

чи може карі... Ти така дивна!

М.: (Усміхаючись). Чи гарна я тобі?

Лук.: (Соромлячись). Хіба я знаю?

М.: (Сміючись). А хто ж це знає?

Лук.: (Зовсім засоромлений). Ет, і таке питаєш...

М.: (Щиро дивуючись).

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Лук.: А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав — дерево німе та й годі.

М.: Німого в лісі в нас нема нічого.

Лук.: Чи то ти все отак сидиш у лісі?

М.: Я зроду не виходила ще з нього.

Лук.: А ти давно живеш у лісі?

М.: Справді,

ніколи я не думала про те... (Задумується).

Мені здається, що жила я завжди...

Лук.: І все така була, як от тепер?

М.: Здається, все така...

Лук.: А хто ж твій рід?

Чи ти його зовсім не маєш?

М.: Маю.

Є лісовик, я зву його «дідусю»,

а він мене: «дитинко» або «доню».

Лук.: То хто ж він — дід чи батько?

М.: Я не знаю.

Хіба не все одно?

Лук.: (Сміється). Ну, та й чудні ви

отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

М.: Мені здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то — матуся.

Вона мене на зиму прийняла

і порохном м'якеньким устелила

для мене ложе.

Лук.: Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

М.: Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «засни, засни»...

І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі

спадали з неба — білі, непрозорі —

і клалися в намети... Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди...

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, ще такі, як літні...

Лук.: (Заслухавшись). Як ти говориш...

М.: Чи тобі так добре?

(Лукаш потакує головою).

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

(Мавка сплітає довге віття на березі, сідає

в нього і гойдається тихо, мов у колисці.

Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не

зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки.

Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько

на той самий голос).

М.: Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає!

(На голос веснянки відкликається зозуля, потім

соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт

калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста

тернина появляє ніжні квіти.

Мавка зачарована, тихо колишеться, усміхається,

а в очах туга аж до сліз;

Лукаш, завваживши те, перестає грати).

Лук.: Ти плачеш, дівчино?

М.: Хіба я плачу?

(Проводить рукою по очах).

А справді... Ні-бо! то роса вечірня.

Заходить сонце... Бач, уже встає

на озері туман...

Лук.: Та ні, ще рано!»

Цей уривок вражав і вражає дивовижною гармонією настрою й думки, почуттів і волі, філософічності й психологізму, зв'язку буття і свідомості, барв, кольорів, ритму, а тим самим природи й людини, віків і поколінь, лірики, епіки, драми, самозаглиблення і карнавальності. Така гармонія була притаманною не тільки універсально багатій, гармонійній сутності самої Лесі Українки, а й українській художній словесності як системі, культурі загалом.

Доказ — і шлях розвитку театру, живопису, музики, хорового мистецтва (Л. Степового, М. Леонтовича, О. Кошиця, К. Стеценка), кіно з їхнім ідейно-мистецьким синкретизмом.

І, звичайно, мистецтво слова.

На грані XIX–XX ст. для мистецтва слова «Камо грядеші?» як ідея фікс постало з різних причин: і тому, що завершили певний етап еволюції реалізм і романтизм; і тому, що сама суспільна свідомість підштовхнула до прийняття модерністських течій; і криза буржуазно-імперіалістичної цивілізації; і, нарешті, криза взаємодії мистецтва й науки, коли гостро було поставлено питання не лише про кризу попередніх форм мистецтва, а й людського пізнання загалом та можливостей науки і мистецтва кожного зокрема; у тому числі й питання: до пізнання сутності речей (людей, природи, процесів життя) може привести наука чи мистецтво?!

Одні заперечували можливості обох форм духовно-пізнавальної діяльності, інші — традиційно-мистецької, відмовляючи їй в інтелектуальних спроможностях загалом; натомість французький філософ А. Бергсон висловив категоричну тезу, згідно з якою пізнання сутності можливе лише формами мистецтва, бо наука через специфічні методи пізнання доторкається хіба що до поверхні фізичних екзистенцій, а мистецтво завдяки інтуїції може доторкатися й до сутностей.

Криза вибухнула на грані століть, але вона мала як глибоке коріння, так далекосяжні наслідки.

Істина — суб'єктивна, і лише Бог–постулат, без якого життя є неможливе («Мить»), — так висловився ще на початку XIX ст. духовний батько екзистенціалізму С. Кіркегорд. На цій підставі він вважав: «Життя — гіркий напій»; «час іде, життя, мов текуча річка, говорять люди і т. д. Я цього не помічаю, час стоїть на місці і я також!»; «найкраще я почуваю себе вечорами тої миті, коли гашу свічку і закриваю голову ковдрою» («Або-Або»). З цієї причини й митець (поет) — це «нещасна істота, яка ховає в серці глибокі муки, але губи якої влаштовані так, що зітхання і крики, породжувані грудьми, звучать прекрасною музикою...» А мистецтво може фіксувати лише екзистенціальні моменти буття не проникаючи в їхній дух (отже, в сутність).

Зневір'я не тільки в можливості добра та краси, а ще більше в реальність їхнього існування зумовило декадентство в мистецтві («Квіти зла» Ш. Бодлера), а філософа Ф. Ніцше спонукало оголосити несправжніми, протилежними сподіваному ідеалові не тільки існуючий тип культури, а й релігії, більше — існуючий тип людини («досі людством керували дурість і божевілля»; «людина — це брудний потік, і треба бути морем, щоб увібравши його в себе, не забруднитися»).

Ця тенденція не обірвалася, а все набувала поширення в ХХ ст., щеплячи переконання: ніщо (ні еволюція, ні революції) не може змінити існуючий стан речей, усунути зла, бо завжди незмінною є людська сутність («філософія свободи» Бердяєва, 1914); «є науковий, технічний прогрес, безперервно розширюються наші можливості, але немає прогресу людської сутності» (К. Ясперс); «людина — хижа тварина і такою вона й залишиться», ось тому-то вважати світ абсурдним стало модою. Це, у свою чергу, визначило й ставлення до людини. Під машкарою «людина для людини» приховується «людина проти людини» (Хейдеггер); на основі такого погляду цей філософ спочатку заявив: «Смерть — найхарактерніша можливість існування». А згодом про це ж сказав і представник філософського роману У. Голдінг: «Я зрозумів, що людина хвора... природа її гріховна, вона завжди на межі загибелі... людина творить зло, як бджола мед...» Тому у неї є лише один вихід: «спокутувальна смерть Христа» (В. Емріх).

З урахуванням такого погляду на світ та людину утверджується й погляд на мистецтво: від символістського («таковы три элемента нового искусства,— писав 1901 р. Мережковський, — мистическое содержание, символы и расширение художественной впечатлительности») до екзистенціалістського:

«1. Мистецтво необхідно звільнити від людського змісту.

2. Необхідно уникати живих форм.

3. Твір мистецтва є твір мистецтва.

4. Мистецтво є гра і більше нічого» (Ортега і Гасет).

А тому, логічно, воно не має звертатися до універсально-глибинних сутностей та форм буття, а найперше — гуманістичних, соціально-економічних, національно-державних проблем та перспектив розвитку. Отже, тих, які для України початку XIX ст. набули вирішального значення й визначили розвиток як науки, так і мистецтва, літератури. А їх об'єднуючим началом стали історіософія, філософія, релігія, втілені в форму національної ідеї-концепції.

Зауважимо: ще з часу Київської Русі однією з великих традицій було піклування про розвиток природничих, технічних, прикладних наук. Закономірно, що їхні здобутки використовували не лише будівничі, хлібороби, ремісники, зодчі, а й князі, воєводи, воїни: щоб захищати землю, будувати фортеці насипати вали, кувати зброю та здійснювати морські походи, «прибивати щити» до брам столиць інших держав, — необхідно було мати промислові майстерні й науку лиття мечів і орал — знаряддя «трудів і днів хлібороба», а також знати географію, астрономію, кораблебудування й навігаційну, морську справи, науку ведення сухопутних і річково-морських походів та битв, торговельної справи (шляхи: до Римської імперії, «із Варяг у Греки»).

Природно, що й пізніше українські вчені і в Україні, і за її межами, як Ю. Дрогобич, П. Русин, знали і розвивали найголовніші напрямки природничо-технічних наук. Логічно, і у братських та козацьких школах та академіях вивчалися арифметика, геометрія, астрономія, математика, природознавство, фізика, медицина. Ще в XVII–XVIII ст. формуються цілі наукові школи та напрямки, виявляють себе вчені, праця та відкриття яких стоять на рівні світових здобутків. У подальшому вони дістають і світове визнання, та, на жаль, не як українські вчені, а як російські, інших держав, підданими або мешканцями яких вони були. На доказ назвемо окремих із них: ще 1699 р. Ілько Копієвський на замовлення Петра І підготував астрономічну карту «Обертання небесних тіл». Для потреб царизму розвивалися геолого-географічні, хімічні напрямки наук. Ще за життя математика Михайла Остроградського визнавали генієм. Світове визнання мали підручники з механіки академіка Степана Тимошенка. Ще на початку XIX ст. розпочинається бурхливий розвиток досліджень, пов'язаних з іменами Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, Констянтина Ціолковського (з роду Северина Наливайка), Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Архипа Люльки, які зумовили найвищий рівень розвитку світової космонавтики. Нині кожній освіченій людині відомо, як багато зробили вчені українського походження для розквіту: етнографії — Микола Міклухо-Маклай (мандрівник із славного роду запорізьких лицарів, котрий сприяв пізнанню Меланезії, Філіппін, Нової Гвінеї, Мікронезії і з подіями життя роду якого пов'язана історія «Тараса Бульби» М. Гоголя); повітро-плавальних апаратів й авіації — Федір Терещенко, Дмитро Григорович та Олександр Кованько; теоретичних основ диференційних й інтегральних рівнянь — Михайло Кравчук; телебачення — Борис Грабовський (син поета); геології, географії, ботаніки, біохімії, математики — Степан Рудницький, Павло Тутковський, Іван Горбачевський, Георгій Вороний, Микола Чайковський, Мирон Зарицький, Роман Залозецький, Юліан Медведецький, фізик Микола Пильчиков, кібернетик В.М. Глушков. Нині відомо, що чільні позиції у відкритті променів Рентгена посідає Іван Пулюй. Рід Вернадських дав цілу плеяду вчених різних напрямків наук, а Володимир Вернадський став творцем теорії ноосфери (про взаємодію природи — інтелекту — духовності людей), діставши визнання вченого XXI ст. людини, що явила геніальний синтез багатовікового досвіду науки з передбаченням перспектив, органічного поєднання методів і висновків наук природничих, соціально-економічних, гуманітарних. Знаменно, що провідною в СРСР була харківська школа фізиків, а перша «Енциклопедія кібернетики» вийшла українською мовою (тим самим засвідчивши світовий рівень української науки і мови).

А це заслуговує спеціального наголосу, бо за цим — ментальність української науки, її багатовікового синтезу з освітою, культурою, мистецтвом.

Ще Володимир Великий ставив за мету поєднувати віру, освіту, вітчизняну і зарубіжну культури; Ярослав Мудрий надавав освіті інтегруючого значення у сферах і державного будівництва, і духовності поколінь. Володимир Мономах сам став творцем освітньо-педагогічної системи, ґрунтованої на єдності особистого (великого князя, батька, людини) й рідного, церковного і державного досвіду («Поучення дітям»), а також — знань різних галузей наук. Саме ця система поучення (на власному досвіді, прикладі, ідеалі), освіти і виховання стала прологом педагогічних поглядів тих, що стояли на ґрунті державно-національних інтересів (К. Острозького, І. Вишенського, Г. Сковороди, П. Конашевича-Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, П. Могили, Т. Шевченка, М. Максимовича, І. Франка, Б. Грінченка, С. Русової, П. Юркевича, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Довженка, І. Огієнка, інших видатних педагогів-українознавців), і викликала, та й викликає повагу, бажання наслідувати з боку одних та удаваний «нейтралітет» або й пряму протидію з боку інших — ідеологів імперсько-казармової, денаціоналізуючої, деморалізуючої й дегуманізуючої орієнтації та педагогіки (ядром якої фактично став російський «Домострой»).

Гуманістична спрямованість насичувала праці Ю. Дрогобич а, П. Русина, визначних учених Острозької та Києво-Могилянської академій, навіть, Кременецького, Ніжинського, Одеського ліцеїв, коли вони розробляли природознавчі аспекти науки; до того ж ті вчені нерідко були письменниками, творцями різних родів мистецтва.

Символічно й те, що домінантною формою науки стає історіософія, ядром якої виявляється історіографія (літописи: від «Велесової книги» до «Повісті временних літ», «Галицько-Волинського літопису», і від них до Густинського, козацьких літописів та до «Історії Русів» Див.: Калакура Я. Українська історіографія.— К., 2004.). А інтегруючою формою культури стає художня словесність. Творцями ж реформаторської науки, літератури, мистецтва стають особистості універсальних інтересів та системних підходів і методів.

Характерна постать XIX ст. — Михайло Максимович. Біолог за освітою, він ще в Москві виступав з доповідями натурфілософського змісту. Його праці з природознавства були визнані як підручники у Франції, Польщі, Німеччині і за високий професійний рівень, і за висвітлення біологічних проблем з позицій натурфілософії, інтересів людини. З часу роботи в Київському університеті М. Максимович несподівано для багатьох, але цілком закономірно видає збірки українських народних пісень, здійснює дослідження «Слова о полку Ігоревім», пише працю про «труди і дні», обряди, культуру, психіку хліборобів часу Київської Русі («Книга Наума про великий божий світ»), завдяки чому висвітлює органічну єдність віків і поколінь, праукраїнських етно- і національних традицій.

Цілком закономірно й те, що працями «Нарис Києва», «Дещо про землю Київську», «Про участь і значення Києва в загальному житті Росії», «Записки про перший період Київського богоявленського братства», «Про Лаврську могилянську школу», «Волинь до XI віку», «Про вигадане запустіння України в нашестя Батиєве й заселення її новоприйшлим народом (лист М.П. Погодіну)», «Сказання» про козаків придніпровських про Коліївщину, про гетьманів Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького, «Про малоросійські народні пісні», «Що таке «думи», «До історії малоруської мови» Михайло Максимович створив концепційні основи та фундамент української наукової історіософії й лінгвістики, фольклористики й літературознавства, іднології й психології. А працями «Про десять міст і деякі села стародавньої України (лист М.П. Погодіну)», про історію української мови великий учений і педагог ґрунтовно, всебічно, переконливо розвінчав фальсифікаторську версію російського академіка М. Погодіна щодо історії Києва, української мови, культури, а тим самим і держави та нації. Заслуговує бути визначеним і характер М. Максимовича: витончений, шляхетний, максимально делікатний інтелігент, він, коли розгорнулася дискусія з Погодіним (котрий афішував себе другом), виявив воістину козацьку мужність (заперечував же офіціозну урядову доктрину), твердість і наукову непоступливість та етику, заявивши: битимуся з тобою до останнього подиху, доки ти не визнаєш своєї неправоти! Всесвітньо відомий вчений, справжній друг Т. Шевченка М. Максимович бував на грані старцювання; колишній ректор Київського університету, він випрохував у московських «друзів» посади «хоч би... доглядача богодільні»; часом опинявся в полоні відчаю, однак, подібно Шевченкові, говорив: «Кожному своя доля! І моя, якою б важкою не була інколи, та незрівнянно вища і краща багатьох інших».

«Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!» долі, — молив Т. IIIевченко. Зла доля переслідувала його повсякчас і нещадно. Та він, маючи змогу домогтися ситого, безтурботного чи й, одружившися з княжною Репніною, що пропонувала поетові свою руку і серце, зовсім благополучного життя, пішов шляхом незрадливого сина Вітчизни; народно-національного виразника духу, характеру й долі; вождя, що виборов право написати: «…ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Наголосимо: Т. Шевченко дав народові не лише «Кобзаря», а й «Букваря», змістовного, багатогранного «Щоденника», поставши тим самим не лише поетом, драматургом, прозаїком, живописцем, академіком-гравером, а й творцем нового типу педагогіки, історіософії, філософії, етики, естетики, ораторсько-футурологічного мистецтва, великим пророком. Саме завдяки універсальності таланту, інтересів, характеру, життєдіяльності, етики побратимства, національного подвижництва Тарас Шевченко осягнув космічно-планетарну душу народу й став ідеальним втіленням феноменів українця, українства, українознавця.

Повчально: автор «Велесової книги» через історію формування держави осягнув ядро етносу — його еволюції, психіки, долі, історичного місця і місії.

Никін, Нестор, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Митрополит Іларіон, автор «Слова о полку Ігоревім» осягнули синтез народного і вселюдського, духовного і тілесного, віри, досвіду й творчості, серця й інтелекту, закону, благодаті та істини.

Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Григорій Сковорода, автори козацьких літописів, Петро Могила осягнули ядро нації і завдяки цьому вивели її на міжнародні обшири.

М. Максимович пішов від природи до історії, культури, духовності, мистецтва.

Т. Шевченко синтезував «філософію серця» з державо , націє , людино , мово- й культуротворчим процесом. Як Антей, увібравши у серце вогонь (Сонце) рідної землі, він Україною міряв світ, а загальнолюдським досвідом — Україну, завдяки чому синтезував світло Сонця — Серця — і Слова, покоління у часі й просторі, мертвих, живих і ненарожденних, свою долю з народною й дав синтез універсального українознавства.

До українознавства як універсальної системи знання, будь-якої життєдіяльності на благо України пішли й О. Потебня, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Вернадський, найталановитіші митці слова, а С. Єфремов дав синтез сукупного досвіду — мікроенциклопедію «Українознавство» (1920).

«Мова і думка» — так озаглавлює свою працю О. Потебня. Здавалося б, досліджуються хоч і важливі, а все ж локальні питання українознавства як цілісної системи. Та це, коли підходити формально. Бо Потебня одразу ж включає поняття «Людина», а від цього підходить до понять народ, нація, вселюдство, культура і поступ, філософія і етика, рівність і свобода, покликання людини й науки. І тоді його висновки набувають фундаментальної глибини й категоріальності. Зокрема, що: мова і думка невіддільні не тільки від еволюції людини, а й власної внутрішньої еволюції, і як люди творять мову (вкладаючи в неї і свій суб'єктивний зміст), так і мова творить людей; саме міра володіння мовою є мірою духовності інтелектуальності, культури індивіда. Мова є найголовнішими виразником долі й характеру народу, «не тільки краща, але й точна, єдина прикмета, за якою ми пізнаємо народ, незамінна нічим і неодмінна умова існування народу є єдність мови». При цьому вона є не лише формою вираження його буття, а й самим Буттям, що робить народ незнищенним. Буття ж народу включає в себе і родинне, виробниче, державотворне діяння, і розумово-інтелектуальну творчість, і психіку: як єдність душевного стану, мислення й переживання, настрою й волі. Без мови неможлива самоідентифікація народу. Тому формування духовно-народної особистості може здійснюватися лише на ґрунті рідної мови, бо вона — це синтез почуттів, мислення, життєвої практики, досвіду й творчості поколінь та епох; бо мова, з цієї причини, є найголовнішим виразником та охоронцем сутності світу — його цілісності як універсальної багатоманітності, єдності матеріальних і духовних начал.

Без національної мови неможлива національна література, отже — дійсна краса.

100 томів творів практично з усіх галузей суспільно-політичних, гуманітарних наук — це адекватно енциклопедії і здійснено титаном Іваном Франком. Історичні, соціально-економічні, релігійно-філософські, фольклорно-літературознавчі, етико-естетичні, психологічні студії по-своєму завершує стаття «Що таке поступ» (1903), у якій обсервується досвід віків і поколінь всієї планети, а Україна, як і Шевченком, бачиться в потоці всесвітньої історії, матеріальної й духовної (зокрема мистецької) культури. А головне — у якій дається відповідь на питання: що виявляє досвід епох? Куди йде людство на грані ХІХ і XX ст.? До яких наслідків прийде, коли піде шляхом буржуазним чи соціалістичним? Якою буде доля й України, коли вона покладе в основу комуністичну доктрину? Зокрема, було показано, як культ ідеології однієї партії призведе до культу сект і вождів, а суспільство стане на шлях тотальної несвободи, індивідуальної, соціальної, національної, мовно-культурної асиміляції та деперсоналізації.

Знаменно, що на стикові століть починає виходити «Історія України-Руси» багаторічного керівника НТШ — практично української Академії наук та редактора «ЛНВ», що був прихильником системного методу досліджень та оцінок, Михайла Грушевського. А на початку XX ст. розгортається дискусія: відроджувати Україну необхідно з реформування й кристалізації нації (Д. Донцов) чи створення держави (М. Міхновський, В. Липинський).

Від мезенської культури (останки якої були знайдені на Чернігівщині) до трипільської, зарубинецької, черняхівської, а далі — цивілізації Княжої доби, гетьманської Хмельниччини, не полишаючи, як заповідав Т. Шевченко, жодної титли чи коми, досліджує великий вчений, бо він бачить і розуміє вагу та роль практично всіх головніших чинників поступу; його знання, інтереси — універсальні, завдяки чому в 2500 працях М. Грушевського постає повноводний потік світової історії, Україна бачиться на всіх етапах формування етносу, держави, нації, мови, культури, а його принципового значення висновки постають незаперечними. Зокрема, що події, племена ще доісторичної доби, як і події, історичні постаті Київської Русі (і, природно, пізніших століть) — то є чинники не чиєїсь, а праукраїнської історії, законна спадщина українців.

Закономірно, що саме М. Грушевський завершить еру правління Рад і започаткує тип президентської держави та стане першим всеукраїнським президентом (1918): саме він прийде і підведе суспільство до висновку, що Україна може відродитися, розквітнути, стати, як пророкував великий Й.Г. Гердер, новочасною Елладою лише на шляху повного суверенітету (а не автономії), соборності, демократії, торжества права (кожної людини, соціальної верстви, нації, культури, мови) та гуманізму, здійснення визначеної природою історичної місії інтегратора духовно-цивілізаційних надбань людства.

Так завершиться процес формування правової української культури, до того ж — і в теорії, і на практиці.

Символічно й те, що саме І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський (що починав творчість як прозаїк), В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, І. Огієнко очолювали і державний, і культурно-естетичний розвиток: вони були й політиками, істориками-українознавцями, і письменниками, які найповніше акумулювали естетичний досвід віків, дали концепцію й структуру українознавства як освітньої й наукової систем («Українознавство» С. Єфремова 1920 р.) та відповіли на питання, куди і як іти. Зокрема й у сфері соціально-економічної теорії (праці В. Туган-Барановського).

Саме І. Франко витворив найґрунтовнішу в Європі концепцію «новітнього (наукового) реалізму», Леся Українка — неоромантизму, а В. Винниченко синтезував їхній досвід з модернізмом.

Головне в їхньому досвіді — доля, характер, історична місія людини, України, культури, а ядро концепційних програм — Людина.

Це — найголовніше. Не тільки І. Франко, Леся Українка, М. Вороний, «молодомузівці» та «хатяни» відчули кризу культури XIX ст., що найповніше виразилася у втечі від гуманізму. Це — явище всеєвропейської свідомості. Його засвідчив ще С. Кіркегорд, зафіксувавши спроби підмінити багатомірний підхід до сутності і світу одномірним. А де одномірність, як у марксизмі, там панує й однозначність. Щодо людини, то це відома «істина»: людина — це сукупність усіх суспільних відносин, тому й пізнається лише раціональними методами. У Леніна — це принципи матеріалізму, партійності й класовості. У його послідовників — ще жорсткіше: оскільки людина — це продукт лише суспільних відносин, то в ній не заслуговує на увагу індивідуальне, дух, а тільки «тілесне», загальне. На практиці: в житті — лише виробнича діяльність, у свідомості — тільки ідеологія. Усе багатство духовного життя, єдність Буття і Свідомості