Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

Вид материала

Урок

Содержание Христос єврейський сприймався як Христос Володимирові Великому Володимир Великий Ярослав Мудрий

Подобный материал:

• Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
• Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
• Вступ, 791.66kb.
• Зміст вступ, 1122.5kb.
• Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Вступ, 344.9kb.
• Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
• Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
• Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.

витіснення однієї та впровадження іншої культури, а головними виконавцями та засобами стали церква і влада?

Діалог-зустріч могла відбутися. Бо ж християнство було відоме ще династії києвичів: князь Аскольд, здійснивши кілька переможних походів на Візантію, 860 р. запровадив у державі християнство. Константинопольський патріарх Фотій благословив створення в Києві митрополії. Розпочинає діяльність архієпископ Михайло Сірин.

Однак здійснюється переворот, місце вбитого Аскольда посідає малолітній Ігор з династії Рюриковичів. Християнство ще не посідає панівного становища. Запанує воно лише після об'єднання Куявії і Славії (Новгородщини) в Київську Русь та освячення киян Володимиром Великим, до того ж шляхом, далеким від «діалогу культур».

І цілком логічно.

Наші пращури йшли, нагадуємо, від обожнення Лади й Леді (матері і дочки), що були ідентичними богиням грецького язичництва Леті (Латоні) та Артеміді (пізніше — Деметри й Персефони). Далі — богів-героїв, які водночас і очищували, й впорядковували світ, стаючи визначальними персонажами і релігії, і філософії, і мистецтва (Персей, Тезей, Геракл, герої «Іліади» й «Одісеї» — у греків, сини Таргітая у скіфів-борисфенітів, герої-боги у «Велесовій книзі»). Релігійно-філософські погляди двох народів містили немало подібного, бо породжувалися співзвучними — демократично-волелюбного спрямування — орієнтаціями й умовами буття. Закономірно, що міфологія «землеробської» основи русичів зумовила й билинний епос Х–XI ст. (Київський і Новгородський), якому панують «антеїзм» і демократизм (характер стосунків між князями й героями), бо на тій основі розвивалися суспільство й держава.

Візантія втілювала інший тип держави й людини. Наголошуємо: свідомо не говоримо, кращий чи гірший (тип), а — інший: візантійство також включало і джерела антично-грецької культури, однак не як фундамент, а лише як елементи. Тому відкинуло і грецьке язичництво з його культом віри: «в світі безліч сил могутніх (прекрасних), та вінцем природи є людина».

Візантія культ людини замінила культом Бога. Більше того, сам Бог став іншим: не ідеальним втіленням людського, а його суворим суддею.

І в Київській Русі християнство щонайперше постало як суддя над глибинними основами віри русичів.

Нагадаємо: язичництво було життєрадісним, сонячним і оптимістичним. Воно бачило можливість залежності від волі Богів. Але смерть не була не тільки предметом бажань, а й підвищеної уваги.

Християнство ж, як зазначав М. Бердяєв, навпаки: зачарувало світ «красою» смерті. Життя стало вважатися дрібним епізодом у безкінечному плині часу.

З цієї причини візантійські місіонери й почали з винищення язичницької енергії життєлюбства.

Їхній фанатизм діставав іронічну реакцію ще в ті давні часи. Лукіан, наприклад, писав: «Ці нещасні упевнили себе, що вони зробляться безсмертними й будуть жити вічно; внаслідок цього християни зневажають смерть, а багато хто навіть шукає її». Інший критик раннього християнства, враховуючи аскетизм і пуризм нововірців, виносив їм нищівний вирок: «Ви, отже, не відмовляєтесь від наших богів і водночас боїтеся їх... Нещасні, ви й тут не живете, і там не воскреснете».

І все ж християнство перемогло. Причин було кілька:

1) всебічна підтримка влади;

2) добре продумані обнадіюючі обіцянки: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне... блаженні голодні та спраглі, бо вони нагодовані будуть...» А за рабство покірні сподобляться раю;

3) новизна поглядів, наголос на співчутті та захисті прав і честі принижених, рівності всіх перед Богом, — що завжди приваблювало й компенсувало земні страждання;

4) те, що в Христовому християнстві й насправді було немало гуманістичного, етично піднесеного й ідеалістично прекрасного.

Інша справа — практика: вона була заснована на фанатизмі віри, сліпій слухняності, задоволенні найменшими потребами та благами, страхові й одномірності почуттів та бажань, що неминуче вело до тупої приреченості і конформізму.

Які там Людина, Суспільство (нація), Держава? Усе — початок і кінець — це Бог!

Склавіни, поляни-руси-українці хотіли бути гордими й незалежними, жити за законами свободи і демократії, понад усе ставити внутрішній і зовнішній суверенітет. Але це різко розходилося як з політичними планами князів угро-фінської групи (які, починаючи з Всеволода — Великого Гнізда і продовжуючи Долгоруким та Боголюбським, понад усе запосяглися знищити вплив Києва та повалити Русь), так і з планами та імперськими державницькими устремліннями Візантії. Тому й починається боротьба з автохтонною релігією-філософією русів — язичництвом засобами не лише урядового терору, а й церковної ідеологічної дискредитації.

Першими розгорнули його місіонери християнства, котрі прийшлі до Русі з чужих земель. І не дивно: руське було для них чужим. Хотіли ж вони утвердити своє, бо зайняті фортеці можна відвоювати, заполонені ж душі — не завжди. При цьому важливо, що, як те довідуємося з «Повісті временних літ», чужинців-філософів непокоїло не стільки те, що русичі були язичниками раніше, скільки те, що й за умов християнізації, «й нині те роблять»: шанують природу, Рода і породіль та «потайки моляться... проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Виду» («Слово святого Григорія»),

«Потайки моляться...» — ось наша давня драма! Але, можливо, і наше спасіння: поступаючись вигодами життя перед силою зла, зовнішніх обставин, пращури залишалися непоступливими у своїй вірі, зберігали власний внутрішній світ.

І не тільки на рівні «мас», а й на рівні еліти: так, закликаючи співвітчизників «мати душу чисту і непорочну, тіло худе... очі тримати долу, а душу вгору», Володимир Мономах не схвалював не тільки втечі від бур і радощів життя, а й від всеосяжного (філософського) пізнання світу, зазначаючи: щастя матиме лише той, хто пізнає: «що єсть чоловік, що ти пам'ятаєш його?!». «Як небо створено, або сонце як, або місяць»... Бо великий князь прагнув діяти в дусі кращих заповідей Христа, але не забував і того, «що я людина є», і жити треба за законами добра: чистоти серця і помислів, традицій батьків, братолюбства, свободи плекання духовності, бо «ми що єсьмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам'яті...»

Хіба не відчуваємо тут тяглості духу: автора «Велесової книги», з одного боку, й І. Вишенського, авторів мистецтва бароко — з другого?!

Логічно, що ще княгиня Ольга сподівалася мати єпископів, які служили б не Візантії, а Русі, й не тільки вона, а й інші державні мужі дбали про запровадження культу своїх святих: руське християнство, по-перше, мало кількасотлітню традицію, отже, було спорідненим з язичництвом; а по-друге, воно мало розвиватися не на чужинському, а на рідному ґрунті.

Саме з цієї причини вершиною християнської думки в Русі стає свій митрополит — Іларіон, який в «Слові про закон, благодать та істину» підноситься до висот не лише традиційного релігійного знання, а й оригінального мислення, — що й дозволяє йому піднестися і до висот мистецтва (філософсько-ораторської прози).

Важливо: Іларіон розпочинає Слово з уславлення не християнства загалом, а Христа. Не менш важливо — за що. А саме, що «він, споглядаючи, зглянувся на людей своїх, і не через заступника чи посланця, а сам спас нас. Не сповидно зійшов на землю, а в дійсності. Потерпів за нас і своїм тілом аж до гробу і з собою нас воскресив. До людей же на землі прийшов, прийнявши тіло, а до тих, що в пеклі, зійшов розп'яттям і похованням у гробі, щоб ті й ті, живі і мертві, розпізнали ці Його відвідини й Божий прихід і зрозуміли, що не кріпкий і сильний Бог живих і мертвих».

Такий Бог був зрозумілим і близьким, бо спорідненим духом і діянням богам русів. Імпонував він і тим, що «положив Закон для того, щоб приготувати прихід істини і благодаті», а з його волі Сара породила не раба, а «вільна вільного». І тому, «коли навістив Господь людську природу, розкрилося те, що було невідоме й утаєне, і прийшла на світ Благодать — Правда, а не Закон, син, а не раб».

У цьому суть: Христос єврейський сприймався як Христос український. І це відкривало можливість утвердження свого й добродійного, гуманістичного християнства. Тим більше, що коли Христос віщав: «Закон від мене вийде й суд мій — світло країнам. Наближається моя справедливість і вийде, як світло, спасіння моє», — він поставав особливо близьким русам-українцям, які над усе ставили Сонце, справедливість, свободу.

На жаль, Іларіона змінили первосвященники — чужинці, які дбали про дух, розквіт не української, а чужої держави та віри. Християнство, як і закордонні князівські династії, виявилося законовладним, але не рідним. У майбутньому зарадити справі могло лише принципове реформування церкви, зрощення її зі свідомістю, досвідом, ідеалами народу,— але до розуміння цього підносилися лише поодинокі первосвященники (як П. Могила), а влада: то П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, то в особі держав-колонізаторів, — спонукала церкву діяти в протилежних напрямках. І це поглиблювало кризу, особливо згубно відбилося в руслах державо , націє , культуротворчого процесу. І зокрема — у виборі шляху та долі духовних пастирів: вірні народові ставали жертвами імперських режимів; а чужі чи й ворожі — плавали в каламутних потоках добробуту та підтримки.

Уроки історії неспростовні: завдяки самоусвідомленню себе як етносу та своєї історичної ролі праукраїнці ще з початку І тис. нашої ери створили високу культуру: державотворення, права, віросповідання, філософії, мистецтва, сім'ї, побуту, виробництва. Цим було закладено фундамент високо-розвинутої держави, сприяло розквітові освіти, науки, мистецтва, а ті, в свою чергу, справили відповідний вплив на характер розвитку як внутрі-суспільних, так і міжнародних відносин: і на Близькому та Середньому Сході, і в Центральній Європі та Скандинавії. З Руссю шукали найрізноманітніших зв'язків: економічних, військових, освітньо-наукових, династичних. Стало загальновизнаним: Київська Русь створила найвищого типу міську і землеробську цивілізацію, оригінальну вітчизняну історіософію і філософію, педагогіку, освіту, військову систему, право і медицину.

Синтезом загальнолюдських здобутків та багатовікової творчості народу стало мистецтво, особливо у сферах архітектури й скульптури, живопису та, передовсім, художньої словесності: фольклору (билини київського й новгородського циклів; обрядова, календарна, інтимна, дружинна поезія), героїчного епосу («Слово о полку Ігоревім»), філософсько-педагогічної («Поучення дітям»), релігійно-ораторської («Слово про закон, благодать, істину»), агіографічної, мандрівничої прози.

Шедеври Київської Русі віками вражають світ високістю духу й оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом.

Занепад держави поставив народ на грань апокаліпсису, а культуру — на межу прірви.

Та її коріння виявилося настільки глибоким й розлогим, а принципи та здобутки — універсальними, що саме культура, хоч була переслідуваною й тероризованою, перебрала на себе роль і продовжувача традицій, і охоронця, гаранта самодостатності, незнищеності народу, і, як підсумок, всемогутнього стимулятора його енергії, самосвідомості, державо- і націєтворчості та історіософією, і філософією, і релігією українців.

Новий етап: від XIV до XVII ст., коли спочатку втрачається, а потім відроджується держава — Гетьманат, і позначений охоронно-месійною роллю культури, яка водночас постає і носієм традицій, і реформатором, і пророком.

Перший вияв життєтворчої традиції — плекання еліти, типу української людини: подібно Володимирові Великому, княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Данилу Галицькому, Митрополитам Іларіону і Смолятичу, єпископу Туровському, ігумену Данилові, літописцям Никону і Нестору, світські й патріотичні церковні керманичі і за умов бездержавності прагнули виховувати в собі і в інших характери цілісні, гуманістичні і вольові, віддані найвищим суспільним ідеалам, а тому універсальні інтересами та знаннями, сповнені почуття справедливості та свободи. Михайло Глинський, Байда — Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський, як і славетні Трясило, Морозенко, Богун, Нечай, Войнаровський, — були людьми не лише щонайвищої військової доблесті, державної мудрості й далекоглядності, крицевості натур та патріотичності переконань, а й найвищої на той час освіти (закінчували і європейські університети, володіли багатьма мовами); не лише безкорисливими покровителями, а й творцями мистецтва.

Відомо: ще Володимир Великий розпочав освітній процес. І хоча батьки плакали за взятими до навчання дітьми «як за померлими», суспільство не могло не відчути загальної користі від ініціативи глави держави.

«Заложив Ярослав город — Великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, — записує автор «Повісті временних літ». — ...І до книг він мав нахил, читаючи часто вдень і вночі. І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову... Велика бо користь буває людині од учення книжного... бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина» і знаходимо в них не лише знання, а й «велику користь душі своїй».

Думаючи про мудрість і душу поколінь, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і створили свою — вітчизняну — систему освіти, педагогіки, науки, а в школах змусили (та дали змогу) вчитися дітям як вищих, так і середніх станів. На середину XIII ст. в Київській Русі було 400 осіб, що знали грецьку мову.

Освіта, наука, мистецтво, виховання, державотворення — таку цілісність явила Київська Русь.

Через освіту, науку, мистецтво, віру як складників культури йдуть до ідеалів націє- та державотворення й елітні сили XV–XVIII ст., вважаючи: хто мудрий, а не знає книг, той подібен до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде». Закономірно, що у Великому князівстві Литовському на статусі державних лишаються звід законів «Руська правда» (як Литовський статут) і українсько-білоруська мова. Подолавши київсько-руський простір адміністративно, Литва опинилася під владою культури розкладеної держави.

І так само закономірно, що на терені України не тільки не припиняється, а ще глибшає й ширшає потік освіти та науки: ще 1439 р. створюється братство при Успенській церкві у Львові, а згодом засновуються освітньо-науково-релігійні братства по всій Україні, їхніми школярами стають представники усіх станів, а вивчалися в них і гуманітарні, і природознавчі предмети. І це було як продовження великої традиції (онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила школу, в якій учили грамоти й велися практичні заняття; а онука Володимира Мономаха княжна Євпраксія — Зоя, що навчалася і в Греції, стала автором першого наукового медичного трактату «Аліма», котрий і досі зберігається у Флоренції; українці-руси користувалися працями з фізіології, космографії, астрономії, математики),— так і відповіддю на потреби нового часу. З одного боку, братства стали захисниками своєї віри (і символічно, що до Київського братства записався з усім своїм військом гетьман П. Конашевич-Сагайдачний), а паралельно — інституціями, в яких формувалася національна інтелігенція та державницької орієнтації еліта. Як писав 1581 р. пастор Обертон, в Україні при всіх церквах були школи. Були вони і в усіх містах, при всіх полках та на Запорозькій Січі. Природно, що в Україні, як в небагатьох європейських державах, ще в середньовіччя створюються то школи-академії (як в Ракові, Дубні, Хмельнику), то академії типу Острозької (1576–1580), Києво-Могилянської, в яких на європейському рівні і велося навчання — трирічне («трівіюм») та чотирирічне («квадрівіюм»), зокрема викладалися граматика, риторика, музика, поетика, синтакса, діалектика, філософія, геометрія, астрономія, слов'янська, грецька, латинська мови; і розвивалися різного роду науки. Як наслідок — ще в XVII ст. в Гейдельберзькому, Болонському, Сорбонському, Празькому, ін. університетах вчилося 1946 офіційно записаних студентів з України, Білорусі, Литви (зокрема — Мелетій Смотрицький; учитель Г. Сковороди Симон Тодоський; Варлаам Ясинський), а українські вчені, як Юрій Дрогобич (Катермак), Павло Русин, працювали ректорами чи деканами факультетів зарубіжних університетів.

Укрнїна була однією з найосвіченіших, науково розвинутіших, культурних націй (держав).

І особливо важливо, що культура носила державо , суспільство , націє , людинотворчий характер.

Чи не найпереконливіший доказ — розвиток історіософії, філософії, філології, релігієзнавства, багатогалузевого мистецтва.

Київська Русь і Україна — це часові назви одного етнодержавного організму, — така суть змісту і пафосу «Густинського литопису», що охоплює події Х–XVI ст., враховує події загальної світової історії й чітко розрізняє історію Київської Русі та московського князівства.

І тут не можна не наголосити: тільки в Україні літописна традиція не переривається з Х до XIX ст. А літописи — це ж не просто історіографія (джерельна база освіти й науки). Українські літописи — пам'ять епох і поколінь, що виявляє як негаснучу самосвідомість народу, так і його ідеали, державно-політичну, соціально-економічну, національну і релігійну орієнтацію та волю, як і мораль, етику, естетику, психіку. Закономірно, що літописи Самовидця, Грабянки, Величка, «Історія Русів», як і літописи Київської Русі, в XVII ст. стали могутньою силою відродження української ідентичності, а згодом державницької волі («Книги Битія...»), жадання здійснення власної історичної місії. А нині знову стають основою дійсно наукової історіософії, отже — знань, культури почуттів, мислення, життєдіяльності, національного державотворення.

Неоціненну культуро- й суспільнотворчу роль відіграють і патріотична релігія та мистецтво.

Наголошуємо: патріотична релігія й церква, бо для інших народів — це норма свідомості та совісті. Для України ж — велика і не менш актуальна проблема.

Ще в час татарщини київські митрополити, єпископи вважали за можливе залишити свою паству й шукати більш спокійних і затишніших місць. Зміна території (Володимиро-Суздальське, Московське, Ростовське князівства) зумовлювала зміну чи суттєві корективи і в конфесійно-державній орієнтації. Вони або самі залишали напризволяще поруйнований Київ, або зрадити історичній столиці їх змушувала Москва (навіть засобами морального й фізичного терору). За час литовсько-польського панування українцям нав'язували то пряме зречення батьківської віри, то різного роду унії. За російської колонізації українська церква позбавляється і найменшої самостійності, а її навіть високообдаровані лідери (як Л. Баранович, інші 15 єпископів, рекрутованих Петром І до Росії) стають знаряддям не лише релігійно-церковної, а й національно-духовної, мовно-психологічної уніфікації та асиміляції. Здавалося б, протиприродно з'єднувати релігію свободи з релігією офіційного самодержавства, імперіалізму, тоталітаризму й месіанізму, та коли священики могли «повірити» інсинуаціям і проклинати І. Мазепу, оголошеного Петром І зрадником і ворогом народу та віри, в збудованих гетьманом церквах і храмах, то чого вони не могли?! Ганебнішого за зраду своєї совісті й честі, отже — порожнечі душі не існує.

Та не на зрадниках тримається культура. Тисячі пастирів-подвижників поєднали свою долю з народом і в час біди виявилися не лише порадниками, проповідниками, а й лицарями на полях боїв. Як і Києво-Печерська Лавра, Софія, храми, церкви, монастирі Чернігова, Львова, тисяч інших міст і сіл стали не лише фортецями воістину народної віри, а й академіями, університетами, школами національної освіти, педагогіки, державності. Такі ж первосвященики, як І. Гізель, П. Могила, у час діяльності в Києві й Чернігові Л. Баранович стали великими діячами й на ниві народної культури, організаторами освіти, науки, мистецтва.

Природно, що і в час Гетьманщини мистецтво стає мірою культури націєдержавного будівництва, а чільне місце у тому процесі посідає мистецтво Слова: скарбниця, генератор, реформатор народної свідомості, найбільш універсальний вираз і носій національної ідеї.

Так, ще один особливо красномовний доказ неперервності духовно-політичної етнопсихологічної еволюції українства — билини київського циклу. Абсурдно, але їх (як і билини новгородські) офіціозні не лише історики, а й філологи відносили до культури... російської. Мотив відомий: Київська Русь — «колиска» трьох народів. Насправді — це твори і змістом, і образами, і пафосом, а не лише місцем подій, — повністю праукраїнські: вони є продовженням мотивів «Велесової книги», уславлюють навіть прізвищами (Селянинович Микула, Попович Олеша), до того ж — реальних українських людей. Нагадаємо: навіть поняття Україна вже зустрічається в літописі про події 1187 р. І, що не менш важливо, вони присвячені добі християнській, а є язичницькими і духом, і героями та конфліктами (між великим князем, його захисниками з народу і Зміями — персонажами ще міфологічними).

Закономірно, що в одному потоці появляється «Сказання про Мамаєве побоїще», історичні пісні і народні думи, драми загалом і драма Ф. Прокоповича «Володимир» (1703) зокрема: вона хоч і переадресована пізніше Петрові І, насправді присвячена Київській Русі та великому українському реформаторові письменнику, покровителеві мистецтв І. Мазепі.

Злет культури доби бароко виявляв:

1) органічну еволюцію ідейно-художніх шукань Київської Русі з мистецтвом наступних епох;

2) був позначений традиційно-органічною спорідненістю з мистецтвом (культурою) Греції, Риму, знаменному контамінацією українського фольклору з писемною літературою (як і живописом, архітектурою, театром, музикою) на духовній основі української історіософії, ідеології, релігії, державотворчої діяльності.

Державотворча діяльність є вирішальним: велич Києво-Руської держави — з одного боку та ідеал свободи — з іншого, стають і причиною, й наслідком того, що появляються воістину українські феномени не лише державно-політичного (як козацтво, Запорозька Січ, Гетьманська держава), а й культурно-мистецького змісту та значення.

Народ поетизує носіїв своєї моралі та віри й підноситься до ідеалізації гетьманів, полковників, кошових, які стали борцями за національні інтереси (Козак Байда, Сагайдачний, Дорошенко, Хмельницький, Богун, Кривоніс, Нечай, Морозенко, Маруся Богуславка) й понад усе шанували свободу, рівність, справедливість, вірність честі і вірі, презирство до зрадництва й навіть смерті. Особливо поетизуються демократизм і побратимство — як вищі прояви українського патріотизму та гуманізму, правди та краси. І цей волевияв настільки сильний, що обличчям до реальних подій, конфліктів, героїв повертаються ті, що раніше, заполонені греко-латинською традицією, бачили переважно чужоземних (античних) богів та героїв, дивилися на свій народ лише як на населення, доля якого — ревно й слухняно (по-християнськи) виконувати волю інших.

Народ повернув інтелігенцію до історичного самоусвідомлення своєї ролі. Його воля і визначила зміст та характер розвитку культури загалом, мистецтва зокрема.

Найперше — у сфері державно-правового мислення, почуттів, життєдіяльності: про розвиток України як суверенної держави дбають П. Конашевич-Сагайдачний і М. Дорошенко. Б. Хмельницький не обмежується автономією від Туреччини, Польщі чи Росії, а прагне: по-перше, створити самодержавну (іменуючи себе самодержцем всієї України-Руси) демократичну державу (з успадкуванням гетьманської влади, бо за тодішніми міжнародними нормами лише така країна не могла бути інкорпорованою іншими); по-друге, створити об'єднання держав (Швеції, Німеччини, Мадярщини, Польщі, Молдови), завдяки якому Україна була б не тільки рівною та незалежною, а й інтегруючою частиною, впливовою силою Європи.

Завдяки широті мислення та поглядів, засвоєнню міжнародного досвіду в плані здійснення цієї програми виступають й І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, згодом П. Полуботок, К. Розумовський, а наслідком їхньої патріотично-державницької діяльності стає правове оформлення політики, філософії, ідеології — Конституція Пилипа Орлика — переконливе свідчення як новаторства, так і традиційності мислення спадкоємців Київської Русі.

Культура державної політики (поєднання волі народу Вічової Ради — з волею уряду Гетьмана, старшинської ради або Кошового і козацької ради) визначила й основи культур соціальної (прав різних станів), економічної (розвиток сільського господарства, основ буржуазних відносин, внутрішньої і міжнародної торгівлі), національної (рівність усіх перед законом) та конфесійної (свобода віросповідання з підтримкою націїональної церкви) політики.

Чи не вперше в Європі було чітко зафіксовані права людини в суспільстві як пріоритетні. Конституції й віче визнавалися підзвітними як хлібороб, купець, старшина, так і гетьман.

Україна ставала однією з найосвіченіших та розвинутіших економічно буржуазних держав і націй. А її керманичі виступали в уже традиційній іпостасі людей універсального типу: політиків і законотворців, адміністраторів і воїнів, не лише меценатів, а й творців та організаторів освіти, науки (К. Розумовський 52 роки був президентом російської академії наук), мистецтва.

Природно, що нового розквіту набувають Києво-Печерська Лавра й Софія, розбудовуються й з'являються нові храми, церкви, монастирі в Чернігові, Батурині, Козельці, містах правобережної України.

Розквітає оригінальний, велично-духовний, вражаючий естетично стиль бароко. І його величність не тільки у нестандартності форм, а й у специфічності та глибині змісту: як і в європейському мистецтві Реформації, Відродження, автори ставлять одвічні питання життя і смерті, добра і зла, справжнього і фальшивого, тимчасового і вічного в людині. Нерідко панують традиційно-вічні сюжети, мотиви, образи. Живе пам'ять віків і поколінь. Та водночас це вже твори і новочасної філософії, етики, естетики: вони породжені умовами вирішальної боротьби за саме існування українства. Тож природно, що українські історичні пісні та думи виявляють і велич, і драми, трагедії боротьби з турками-яничарами (і турецько-татарськими, і своїми), польськими і російськими колонізаторами. Це мистецтво найглибшої лірики й масштабної епіки, настояне на драматично-трагедійному світорозумінні, але оптимістичне й гуманістичне. До реальних «трудів і днів» українства звертається й писемна література.

Символічне зізнання поета І. Величковського: «Я ж, справжній син малоросійської вітчизни нашої, вболіваючи серцем... намислив з горливості моєї милої батьківщини... поетичні штуки створити руською мовою», бо ж чужоземною не виразити глибин задуму, народної думи, совісті, долі, душі. Не тільки до дійсності, а й до вітчизняної мови звертаються й інші патріотично мислячі поети, прозаїки, драматурги, і це дістає логічне завершення ще в XVIII та XIX ст. у вершинних здобутках: поезії та філософії Г. Сковороди та творчості І. Котляревського.

Наголосимо: їхня творчість стала не лише початком нового, а й завершенням попередніх етапів розвитку словесності. Творчість і Г. Сковороди, й І. Котляревського стала синтезом фольклору та писемної творчості, вітчизняної і зарубіжної літератури, а головне — українсько-народної філософії, етики, естетики.

І знову доказ — історичні джерела. Найперше — козацькі літописи, що були, до всього, не лише глибоко історіософськими, а й яскраво художніми творами. Вони поєднали традиційний з новим типом мислення.

Вичерпно переконує й сама художня словесність. Г. Сковорода не випадково робив наголос на шуканні в собі «справжньої людини», поетизував «людину природи» як людину «серця», «сродної праці», а найвище підніс «отця вольності Богдана» (Хмельницького).

Ще у книзі 1483 р. «Прогностична оцінка» Ю. Дрогобич співзвучно з Я. Мудрим, В. Мономахом зазначав: «Будь же прихильним до книги: вона допоможе пізнати те, що невдовзі гряде». А паралельно, як і його великі предтечі, ставив філософські пиття типу: «Що ж бо є тривке на зрадливім світі?» та висловлював «похвалу поезії» П. Русин. Так само закономірно, що поряд з гімном рідній землі, природі у «Пісні про зубра» М. Гусовський склав героїко-патріотичний твір «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року»; С. Пекалід творив поему «Про острозьку війну»; А. Чагровський уже й заголовком засвідчував, що писав не просто синівські послання землякам, а «Думу українну».

Показово: Ф. Прокопович ще в полоні античних образів — Титана, Люцифера, Гіменея, — але вже складає «Похвалу Борисфену», уславлює простоту життя (байка про сільську і міську мишу), стає в полеміку з тими, хто переслідує думку, науку, дух («На папу Урбана VIII з приводу суду над Галілео Галілеєм»), зазначаючи при цьому: «Так наші предки... нас навчили».

Ще Київська Русь знала шедеври античної — грецької, римської, інших народів і епох класики. У XVII–XVIII ст. традиція не переривається. Тому не переривається й культура почуттів, мислення, ідейно-художніх шукань у словесності.

При цьому, як і раніше, розробляються й міфологічні, біблійні сюжети; активізуються видання агіографічних творів; багато робиться для визнання пріоритету християнства.

Однак очевидно: і у фольклорі, і в писемній літературі стилістика панує новочасно-релігійна, а дух — язичницький, контамінований з ідеями гуманістично-демократичного християнства. Одна із причин — безкінечні полеміки, що підривали авторитет і католицизму, і православія; друга — менталітет українців: вони не схильні до містики, а тому не прихильні й до церковної догматики, а ідеал свободи, схильність до індивідуалізму й необмеженої волі не сприяє поневоленню страхом, апокаліпсичності світосприйняття.

І це — не лише у звичайних мирян, а й у церковного кліру українського походження. «Коли козацьку мужність королі пізнали», «Сенека правду мовить», «Печалиться даремно живий чоловік», «На безсмертну славу ти заслужив, гетьмане» — ось теми й мотиви поезії чернеця, ректора Києво-братської школи К. Саковича. Світський, патріотичний погляд визначає і зміст: найвища заслуга П. Сагайдачного як християнина — у захисті вітчизни, у гідному виконанні лицарських обов'язків («Хто б здоров'я не бажав такому гетьману? Адже вірно він служив отчизні і Пану»).

Не менш характеристична поезія й інших ректорів тієї школи X. Євлевича та С. Почаського: у збірках, поемах «Лабіринт...», «Євхаристіон» вони звертаються до проблем мудрості, риторики, діалектики, навіть арифметики, геометрії, астрономії, театру, історії як категорій простору й часу, науки й мистецтва, мислення й почуттів, підносячи при цьому не божественні, а добрі людські якості (жага вчитися, пізнавати світ добра і зла; чесність і чистота, природність, простота). Відповідне й тлумачення сутності, можливостей, ролі бога: «Як бажаєш пізнати науку про бога, Геометра послухай, його остороги: Бог не є фігуральний, а є круглість світу», він — закономірність розвитку сил природи, і є не так персоніфікованою особовістю, як ідеєю; не активною, а провіденційною силою. Отже, він не окремо, а в самій людині, і може як бути, так і не бути. Як писав Г. Сковорода Іванові Григоровичу, «надія моя — Господь мій — всередині мене є; його крилами я осіняюсь».

Звідси й надання переваг не теології, а філософії, не містиці а етиці гуманізму; єдності пізнання й самопізнання людини як найефективнішого шляху і досягнення щастя (Благодаті) та свободи, і повної самореалізації.

«Справжня людина» як людина природна — ось ідеал Г. Сковороди, сформований і грецькою філософією, працями німецьких містиків, але головним чином — духовним досвідом рідного народу. Та філософія серця, яка, як ми бачили, випливає з глибин ще до Києво-Руської доби, а зміст і форма якої — етичне правило: говорити як жити, а жити відповідно совісті, вірі.

Цей же ідеал стане домінантою й творчості С. Полоцького («Вуста мене хвалять, а серце їхнє далеко від мене», «Чому світ славі погано сприяє»), Л. Барановича («Про місяць та зорі», «Усім весна бува красна», «Лисому мудрецеві», «Світ стрясають грози — на людськії сльози»), А. Гарасимовича («Плач Малої Росії»), І. Величковського («Чоловік — немов трава», «Земля, немов таємниця»), І. Неруновича («Плач Богдана Хмельницького над козацькою долею», «Плач України»), драматургів Я. Гаватовича («Слово о збуреню пекла»), Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), С. Дівовича («Розмова Великоросії з Малоросією»), поезій гетьмана І. Мазепи. Особливо вагомою й впливовою стає полемічна література (від І. Вишенського до М. Смотрицького, К. Саковича, П. Могили), яка надзвичайно стимулює пошук істини й ідеалу, сприяє кристалізації світогляду. Логічно, що, як і в історичних піснях та народних думах, героями художньої писемності є борці за незалежність, віру і щастя України, найвищим ідеалом — свобода людини, розквіт нації, суверенітет держави. Це вже і змістом, і формами — національно-народне мистецтво. Закономірно, що І. Котляревський навіть сюжетами, образами («Енеіда») прямо співвідноситься з світовою класикою, але філософія, психологія, етика, естетика його творів і героїв («Наталка Полтавка») принципово українська, національно-народна. Світового рівня досягають й українська архітектура, живопис, музика, театр, граверне, ювелірне, різьбярське мистецтво. Достатньо нагадати, що українці ще у XVI ст. володіли партесним співом, нотною грамотою, їхні хори й співаки славилися в усій Росії, а композитори Ведель, Бортнянський, Березовський реально впливали на рівень розвитку і європейської (зокрема італійської) музики. І царсько-російські посланці буквально виловлювали українські таланти й використовували, привласнювали не лише їх самих, а і їхню посмертну славу.

Закономірно й те, що доба Гетьманщини підготувала «Історію русів», «Книги Битія українського народу», Т. Шевченка.

ХІХ ст. успадковує досвід і практику та ще вияскравлює проблеми й конфлікти минулого, особливо державно-національної, конфесійної сфери.

Знищення Гетьманату й Запорозької Січі і dejure, і defakto перетворює частину України на російську колонію. Друга частина опиняється під кормигою інших держав (Австро-Угорщини, Польщі, Румунії). Навіть частині української патріотичної шляхти, світської та конфесійної інтелігенції здається, що національне державне відродження України неможливе. Тим більше, що катастрофічною силою навалюється антиукраїнська ідеологія — концепція єдності «самодержавства, православія, народності» узаконює версію про єдиний східнослов'янський етнос, отже єдину — російську! — державу, мову, культуру, а тим самим про Переяславську угоду як про акт історичного волевияву всього народу до «воссоединения» в рамках «єдиного природного організму». Засобом державного ідеологічного тероризму, тотальної денаціоналізації стають навіть освіта, наука, церква (за умов російського абсолютизму — слухняний інструмент влади): ліквідовуються українські школи й видання, навіть Києво-Могилянська академія перетворюється лише на церковний заклад; Харківський і Київський університети, Ніжинський, Одеський, Кременецький ліцеї засновувались як форпости русифікації, підготовки кастрованої української інтелігенції. Забороняється українська мова «височайшими» указами царя (і так — упродовж століть — понад 170 років…)

Антиукраїнським духом наповнюється гуманітарна сфера наук. Ще після полтавської трагедії Петро І наймає журнали в містах Західної Європи й щедро винагороджує їх за висвітлення «малоросійських» подій з точки зору Росії (отже, її інтересів). Навіть 1869 р. К. Делямар (Франція) писав: «У кінці минулого століття всі у Франції та Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії». Тому природно, що не Петро І, а Іван Мазепа і для політиків, і для зарубіжних поетів (як Байрон), драматургів, композиторів, художників став втіленням національного героя, ідеалом наслідування. Так само ідеалом людини-патріота стає для Рилєєва (жертви царизму) полковник Войнаровський. Чи не всі європейські двори визнавали й підтримували як гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика (що з І. Мазепою фактично започаткував патріотичну українську еміграцію) — видатного політика і письменника. Україна ще тоді усвідомлювалась як політично духовний бар'єр між Росією і Європою, від неї чекали активної міжнародної ролі та гуманістично-духовної, культурної місії.

Царизм не хотів змиритися з цим. Ще Петро І, за оцінкою І. Франка, «прорубавши вікно в Європу» Росії через Прибалтику, позабивав вікна, через які світло культури проникало в Україну і навпаки. Катерина II забивала цвяхи у віко домовини, куди вона ховала, як гадалося імператриці, задушену українську державність. В руслі цієї політики Погодін обнародував версію, згідно з якою Київська Русь (отже, і та держава, мова, культура) була... великоросійською. При цьому академік «приватизував» не лише праукраїнську державну спадщину, а й історичну пам'ять, зазіхаючи тим самим на вирішальне: національно-державну самосвідомість українців. Більше того, на їхню інтелігенцію. Той же Погодін, інші науковці-політики Росії після революції 1847 р. в Мадярщині (яка не виправдала надій українців на задоволення їхніх прав) не тільки переманюють до себе українських педагогів, учених, митців, а й розгортають процес їх денаціоналізації. Так ще тоді зароджується політичний русинізм, інших мастей антиукраїнський клерикалізм в Закарпатті, Буковині, Галичині, відгомони якого чуються (і підживлюються ззовні!) й досі.

Україна ще з часу хмельниччини стала на шлях розвитку буржуазної цивілізації. На грані XIX–XX ст. вона стає житницею не лише Росії, а й Європи; структурно її промисловість сягає світового рівня. Але й це обертається проти неї: прибутки йдуть в імперську казну, а українські простори, особливо міста, густо насичуються російським чиновництвом, інженерно-технічними, а далі й робітничими кадрами. Катастрофічно денаціоналізуються міста; здійснюється демографічна експансія. Українська нація стає тулубом без голови — без своєї державно-політичної, виробничої еліти та освітньо-наукової інтелігенції як соціальних верств, отже — неповною. Нищаться коріння її самосвідомості, реальні джерела і сили відродження. Панівною стає російська церква. А з тим — на верхах суспільства! — і мова та культура. Постає загроза внутрішнього переродження, а тим самим, природно, і самознищення.

Досі є модою в усьому винуватити передовсім українську інтелігенцію, накидаючи їй зрадництво. Було й це. Та насправді саме українська інтелігенція стала ферментом, генератором, мозком і серцем відродження України завдяки відродженню її культури і природничої, і політичної, і виробничої, і освітньо-наукової, конфесійної та мистецької). При цьому вирішальну відіграла