Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1
| Вид материала | Урок |
- Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
- Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
- Вступ, 791.66kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
- План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
- Вступ, 344.9kb.
- Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
- Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
- Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.
Завершенням цього і водночас початком нового етапу стає період, відображеній у «Велесовій книзі».
Тут ще поєднані, але вже частково й усвідомлюючі себе «Я» (індивід) та «ми» (маса). Вони ще «рід», але вже й будівники держави. Вони — сонцепоклонники, але творення держави зумовлює й примат соціальних інтересів та трагічних поворотів долі; вони ще — представники конгломерату племен, але вже й носії етнодержавюї самосвідомості та психіки, а це впливає як на зміст життя, характери людей, так і на принципи зображення їх: одномірний ідеалізуюче-героїчний, гіперболізаційний — пафос поступається аналітичному, багатомірнішому зображенню богів і героїв. Вони стають соціальнішими, яскравішими «плоттю», але й переконливішими в мотивуванні їхніх роздумів, рішень, дій, психічно індивідуалізованішими. Набуває все більшої ваги етично оціночний підхід не тільки щодо окремих персонажів, а й щодо «маси» (ментальнсті етносу).
...Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.
...А кров наша про те каже, що ми русичі всі.
Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті
...І будемо простими, ставши собою.
...І билися ми проти рабства нашого.
...Бо ми стали гордими й не уникали ворогів.
...Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення.
...Тако смерті не маємо..., але життя вічне,
І завжди брат за брата стоїть.
...Маємо битися за своє, а не говорити, які у нас батьки.
...Бо всякому люду належить захищатися самому!
...самі повинні були померти, а русь визволяти.
Розказують, що якщо хтось не хотів іти до бою,
а йшов до дому свого і його ловили там,
то, піймавши, давали грекам, щоб там, як віл, працював
Кара буде його тяжка і рід викине його,
і в жалю не оплаче його, ім'я його забуде.
...Життя наше в степах є до кінця нашим;
а й потребуємо свого.
Там не повинні нам говорити про інше життя.
Се бо слова наші істинні, а їхні брехливі.
...«Се русич і залишиться ним,
бо взяв землю до рани своєї
і несе її до Нави...» —
ось один аспект самопізнання й самоусвідомлення праукраїнців, зафіксованих «Велесовою книгою». Він розкриває високу духовність, етичність, естетичність, культуру мислення, почуттів пращурів.
Але та ж книга розкриває уроки й протилежного змісту:
...Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас
і там з жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву і Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.
...За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою
І злочини творилися.
І князь тоді немічний був.
І услав синів своїх до брані.
А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча.
...поки боруси билися,
на нас наповзли вороги численні.
А внук троян був самотен при багатьох друзях
і був (у полон) уведений...
...За десяток віків забули своє родство,
І так роди жили окремими племенами.
Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни:
Тут бо всі руські, з руськолунян походячи.
Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти
прийшла на Русь усобиця.
За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності,
і почали на чужих у неволі працювати.
...Іллірійці сказали, що ми нерозумні,
і прийдуть нам помагати...
...То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі,
в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
...І руси пустили готів до землі своєї,
бо ці обіцяли бути з нами.
Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю,
греки з півдня, а готи з півночі і півдня.
... А в ті давні часи у нас не було єдності,
і лишались ми без Велеса, як віск.
...Довго тривали літа рабства.
...Не були ми тими, що йшли на чолі раті.
...Наші жерці знання збагачувати закликають, а вкрали їх від нас.
...боїмося,
що так і лишимося невігласами до кінця,
не знаючи, звідки ми.
...Питають народи, хто ми.
А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю.
...На те ще згадаємо Дарія Перського, який
на нас прийшов
і побив нас через наші роз 'єднаність і усобиці.
...А зараз ми не маємо молілень і молимось
біля криниць і джерел.
...Та греки сіли там знову і заснували міста
Й озлобилися на нас.
...Вони ж творять інше, аби нас од стародавностей одвернути.
...Се Руса града каміння волають до нас.
І се ми маємо йти і дивитись у вічі смерті.
...храми суренські побиті ворогами,
і боги наші, зневажені, в поросі валяються.
Мають храми русичі, та не мають сили здобути над ворогами перемогу.
...І те елани знали, що руси п'ють багато;
і якщо (тоді) напасти на них, то можна подолати.
...І та велика свар одоліла русів і привела
до розладу і розторгнення...
І співаємо, писав автор «Велесової книги», адже ми руси — про славні дні, і маємо співи ті од отців наших, про красне життя в степах і про славу отців.
Але та слава бачиться й через призму гірких уроків. Автор нещадний до всього потворного й антиморального, тим більше, що підстав, як бачимо, антипатріотичного, антиморального, антиестетичного, зрештою — антикультурного плану більше, ніж того хотілося б і нам. І, до всього, автор тільки силу приписує богам. За безсилля і рабство, відсутність волі та гідності він звинувачує самих людей.
Зауважимо: нині також стало звичним писати найдошкульніші інвективи на адресу українства. Але з яких позицій?
Коли для одних, як для творця «Велесової книги», рани і біль, ганьба України — це їхня печаль, і вони бачать їх у комплексному співвідношенні з явищами позитивного плану (які й визначають шану до України та її славу
у всепланетарному масштабі), то інші бачать лише негатив, на основі чого й проголошують вирок: Україна не може бути суверенною нацією-державою, бо українці за самою своєю суттю є народом бездержавної ментальності (психіки, мови, культури) та історії.
Безпідставне і неблагородне, безперспективне заняття! Облудні антиісторичні твердження.
Бо є підстави, до того ж — обґрунтовані та серйозні, і для докорів, печалі та звинувачень. І їх, наголосимо, першими, у чому мали змогу переконатися, висловили наші пращури, підтвердивши: вони — мислячі й самокритичні, отже, спроможні дивитися на себе збоку, «з прищуром очей», високо-вимогливо й, отже, державно (про державницькі критерії насамперед свідчать ще «Велесова Книга», а згодом «Слово о полку Ігоревім», літописи, твори І. Вишенського і Г. Сковорода, Т. Шевченка й П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки). А продовжують роздум про свою сутність і творці держави 90-х років XX ст.
Але з яких позицій?
Не станемо говорити про недругів закордонних, які, як «режисери» «Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною — самих українців: там промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаро-монгольського штибу ідеологія безособовості, дрімучої дикості, антидемократизму. Для них ми — чужі, раби, що захотіли бути вільними. І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують людське невдоволення), щоб приховати свої, аж до розстрілу власного парламенту, геноциду в Ічкерії-Чечні...
Але не можемо обминути увагою тих, хто зробив своїм ремеслом, садистською втіхою обпльовування, дискредитацію, глум своєї, здавалося б, Землі, своєї нації, мови, культури, бо ж вони народилися в їх лоні і послуговуються усіма їхніми багатствами, славою, честю. Жити в материній Хаті, користуватися її благами й плювати в обличчя — не просто неморально, а злочинно-підло, відвороти й безчесно. Особливо коли врахувати:
1) усі, що так палко люблять Росію, покивують на неї як на ідеал,— сидять не в Росії, а в Україні (інших державах) і хоч можуть виїхати до свого «раю», але несамовито тримаються за «пекло»; тож говоримо про варварство у минулому, але саме теперішні хулителі усього українського є взірцевими варварами в царині вселюдської культури, бо здійснюють злочинну практику нищення екології як природи, так і душі (духовності);
2) стало нормою посилатися на жорстокості українців у процесі державотворення; та й це — укус підколодних гадюк, хамелеонство, бо один Іван Грозний, один Петро І, один Ульянов-Ленін винищив українського (та й російського) люду більше, ніж усі українські державотворці разом узяті. І треба подумати, чи дорікати українству за фантастично гіперболізовані утиски та кари, чи погодитися з слушністю розмірковувань Д. Павличка в його поемі «Ностальгія»:
...В нас попелом посипані гетьмани.
Шкода, що нас не виховав тиран,
Що не переженились ми ордою,
Що засівали тільки власний лан,
Світ не лякали збройною ходою,
Й тепер демократичний свій талан
Охрещуєм не кров'ю, а водою, —
Та ні, не жаль, бо ж будуть нагорі
Не мечоносці, а плугатарі
Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців — демократизм і свобода; в ментальності сусідів,— татарсько-монгольського типу автократичність і знеособлення. А це й породжує головний конфлікт доби, бо:
Ваша мати — Азія, а наша — Європа…
Добре знаючи це, О. Блок писав:
Попробуйте сразиться с нами!
... Да, азиаты — мы, —
С раскосыми и жадными очами!
(«Скифы»)
Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії. Скоріше навпаки: класичні азіати — тут, і не з чужих етносів, а «свої» — ті, що виховані як «хахли» — жахне страшидло,
Людина видом, але духом бидло, —
оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність, точніше — бездушність, порожнеча, через що:
Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо...
Отож, мусимо визнати, що і в українстві, як і усіх народів, немало (і в характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.
Але не можемо обмежитися констатацією, що в нашій історії були Окаянні і Пушкарі, Кочубеї і Вишневецькі, Брюховецькі і «вірні ленінці», з волі чи згоди яких нищилася наша державність, національна самосвідомість, віра, мова, філософія, культура, хліборобська, освітньо-наукова, мистецька, інтелігентська, військова еліта. Бо де їх не було?..
В ім'я правди й грядущого маємо поставити питання: чому? Які були причини і наслідки добра чи зла? А також, яка в тому роль культури.
Перша відповідь очевидна: і характер, і доля українства — явища історичні, сформовані тривалим, багатогранним процесом, в якому особливу роль відігравали специфічні умови і форми еволюції етносу, релігії, філософії, мистецтва, освіти, науки, педагогіки, права, а тим самим і нації та держави.
Не випадково ставимо на перший план етнос. Він — і першопочаток, і вершина еволюції суспільства — нації: її долі, характеру, перспектив (місії).
Ми вже бачили, як непросто еволюціонував український етнос: упродовж тисячоліть; в надрах різнорідної природи; на перехресті доріг інших етносів, отже, мов, звичаїв, релігій, культур. Зазначалося й те, що ядро характеру українського етносу формувалося в процесі взаємодії чотирьох расових типів: східно-європейського (слов'янського), ядранського, арменоїдного, нордичного. Природно, що усе те накладало відбиток і на почуття й волю людей, їх темперамент і фізичні властивості, на мету й засоби досягнення її, на ідеал і психіку, релігію й філософію, зміст і форми життєдіяльності.
Важливо: усі расові типи поширені по всій території України і становлять єдиний сплав. Однак українська нація досі в процесі кристалізації: і тому, що вона «різноелементна», і тому, що вона мала тривалі періоди недержавності, коли підтримувався (зовнішніми силами) процес не об'єднання, а деструктуралізації.
Та сказане не означає, що, як твердять окремі дослідники (чи політики), українська нація ще не сформувалася. То — нонсенс, наслідок однолінійного підходу, формальної логіки, отже — одномірності та однозначності висновків. Українська нація цілком сформованим феноменом є ще з часу Хмельниччини. «Помаранчева революція» 2004 — 2005 рр. засвідчила всьому світові найвищий рівень і політичної нації, і громадянського суспільства в Україні.
Інша річ, що нація — це спільнота етнічно-політична. І багатошаровість етнічних елементів в українстві позначалася, позначається і ще буде даватися взнаки, особливо за умов соціально-політичної нестабільності та зовнішніх стимулювань внутрішнього антагонізму. Але це свідчить не так про її слабкість, як про перспективу розвитку й розквіту. Бо ж цю націю розкладають і нищать, а вона живе й бореться, перемагає!
Говорять: а все ж українська нація після Хмельниччини стала недержавною, отже — виявила недостатню внутрішню життєстійкість. Та й то — доказ слабкості навіть формальної логіки. Бо насправді Україна багато століть переживала перманентний процес то творення, то втрати держави. Але ніколи нація не тратила внутрішньої енергії, волі, жаги державності. І саме могутня сила націоналістичної ідеї зумовила створення таких державних структур, як УНР, Гетьманат (1918), Директорія, навіть — УРСР з її неповноцінною, а все ж — державністю! А в 90-х роках XX ст. вона знову стала на шлях здійснення своєї історичної волі та місії і домоглася свого.
Коріння цієї волі (політичної, соціальної, релігійної, духовно-правової) та психіки в праглибинах історії. І особливу — часто суперечливу, неоднозначну, однак — активну роль у тому процесі відігравала культура, зокрема одна з гілок її — віра.
Знову повернемося до етнічного чинника: він впливав і на характер людей, держави та нації (мету, принципи й засоби її досягнення), і на процес та наслідки культуротворення, чільну позицію в якій займала релігія, а згодом — церква.
Можна подивувати такій градації, однак вона обов'язкова: українці пережили й переживають процеси як одно- (язичництво) дво- (язичництво й християнство), так і багатовір'я (політеїзм), а також як відсутності, так і наявності, а то й непомірної розгалуженості конфесійних інституцій, зокрема: при вірі в єдиного Бога, як у християнстві, існують не тільки православ'я й католицизм, а й численні протиборствуючі церкви в православ'ї.
Це — наслідок надто складного історичного розвитку з надзвичайно суперечливими, аж до трагічних наслідками.
Перше важке випробування почалося з часу впровадження християнства як офіційної релігії: тоді розгорнувся процес знищення кореневої системи світовідчуття й світорозуміння праукраїнців, а тим самим — згубного роздвоєння не тільки в свідомості, моралі (коли поклонялися одним богам, а славили інших), психіці (непевність у своїх ідеалах, страх за наслідки віри у своїх богів), а й у шарах суспільства: маси лишалися язичниками, а «верхи», особливо церковна еліта,— християнами. Окреслився процес розщеплення етнічної цілості, трагічної роздвоєності в орієнтації: мас — на вітчизняні святині, урядовців — на закордонні стандарти. І не тільки релігійні, а й, логічно, державно-культурні.
То була неймовірної сили драма, бо з того часу відчуження між масами й елітою усе зростало; і не тільки в питаннях віри. Народ прагнув демократії і свободи, а «верхи» — візантійсько-варязької самодержавності. Благодать була в синтезі обох тенденцій, та його досягти часто не вдавалося. Завершення виявилося трагічним: еліта втратила духовно-культурний зв'язок з народом і стала мігрувати в чужі державні (а далі й культурні) структури. Наслідки виявилися плачевними передусім для неї: втрата державницьких позицій та ролей, а далі розмивання і волі та психіки. Могутні державці Київської Русі стали молодшими партнерами литовської, згодом польської та російської знаті.
А народ — «молодшим братом», що стало початком багатовікового присмерку культури, внутрішнього розриву єдності традицій, поколінь і епох. За визначенням М. Грушевського, нація ставала все більше неповною. Особливо непослідовною, чи й непатріотичною виявилася еліта церковна: вона то перебиралася в чужі землі (навіть на рівні патріархів, єпископів), то вступала в унії, які бували й одверто антиукраїнськими. І не випадково: чи не більшість сановників була не національного походження. Їхні інтереси не збігалися з державно-етнічними, з народними ідеалами.
Так оголилася проблема: релігія й церква. Українська церква досі в переважній більшості керівного кліру орієнтується на... чужі держави (Константинополь, Москву чи Варшаву й Рим): і мовою, і обрядами, і політично, демонструючи культурну ущербність. А точніше — безкультурність.
Інша справа — релігія як частина культури. Слушно зауважують автори збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному етапі необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як і врахування того, що «складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилось у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму, антиклерикалізму, пантеїзму, антиатеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов'ї... Крім того, треба долати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на ґрунт національного».
Неважко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до багатогранних, а їхнє коріння — в глибинах праісторії.
Суперечливий вже сам початок: вірування зароджується як процес складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й нещадною. Тому її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва, загалом — духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися і релігійні форми (обрядовість), і духовні чинники: віра в упирів і берегинь (як «філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода (рожаниць), а паралельно — творення ідолів, що символізували природно-життєві сили (від Землі до Космосу).
Найчастіше божества уособлювали образи-сили, пов'язані з хліборобською (скотарською) культурою, сім'єю і родом (Лель, Лада). Синкретизм виявився і в поєднанні елементів релігій різних племен та континентів. На цій підставі, а також враховуючи роль християнства, І. Огієнко твердив, що в язичництві не завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте має цілковиту рацію О. Домбровський, твердячи: крім спільних вселюдських «проявів релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у понятті розуміння й персоніфікування Добра і Зла, Світла й Темряви, територія України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».
Друга проблема раннього періоду — суворість чи й жорстокість традицій, зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил).
Маємо на увазі жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям і рікам, а потім, як зазначається в «Повісті временних літ», диявол, за визначенням філософа, «у ще більші спокуси ввергнув людей»: вони почали «кумирів творить: одні дерев'яні і мідні, а другі — мармурові, золоті і срібні. І кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед ними…».
Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне — незрівнянно жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало офіційною релігією і, на відміну від забобонності язичників, здійснювало людиножерство й з «ідейних» міркувань. Язичники приносили в жертву одиниць, і не з помсти чи озлобленості, а віри в доброчинність також і стосовно жертв. На підтвердження достатньо нагадати свідчення арабського мандрівника Ібн-Фадлана: староруський князь, ідучи з життя, одну частину набутого добра залишав спадкоємцям, іншу йому клали в могилу; «померлого обряджали в дорогий парчевий одяг із золотими ґудзиками, соболину шапку й садовили на корабель (пізніше — «на сани».— П.К.), спорядивши особистою зброєю, їжею, жертовними тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася супроводити небіжчика у «сад красивий і зелений».
Християнство як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ, хрестів, аутодафе.
При цьому спочатку той криваво-хресний шлях міг сприйматися як помста за нечувані гоніння, яким піддавалися ранні християни, коли в основу клали принципи людяності: турботу про ближніх, співчуття, доброчесність, рівність, братолюбство.
Але з часу легалізації римськими імператорами християнство стає ідейно нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «єресей» у своїй системі, і, зрештою, навіть щодо людини загалом («єретиків»).
Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію, навіть, ще численнішими легіонами, зброєю, — неможливо. Потрібна охоронна духовна сила.
З цієї причини на християнство й покладалася державно-охоронна місія. І лідери християнства взяли на себе цю роль (бажаючи, до речі, підпорядкувати собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську еліту). Логічно, що віра і церква стали не тільки аналогами, а й різнорідними частинами. Церква, як не дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не тільки щодо людей — відступників, особливо — язичників, а й у ставленні до науки загалом та філософії зокрема; до мистецтва, особливо — сповненого життя, гуманістично-волелюбних ідеалів, за що пізніше не без успіху розвінчував християнство Ніцше.
За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині вершителем всіх помислів і справ став один Бог.
Людина перетворювалася на знаряддя, об'єкт божої волі, а оскільки Бог був далеко, його іменем діяли церковники. Їх уже менше цікавили інтереси, а тим більше особистість віруючих. Зайвими стали розум і самосвідомість. Бог став символом сили, гніву і кари, людина ж — втіленням духовного рабства. Рабства як символу добровільного вибору стану несвободи; приреченості на землі й сподівань ціною самозречення та покори удостоїтися щастя «на небі».
Прийняття християнства русами-полянами не лишало можливості вибору (християнство було нещадним до інакомислячих). Але чи могли укри-руси-поляни, виплекавши ідеал благодаті — свободи, легко (не кажемо вже — добровільно!) докорінно змінити свою ментальність?
Розгорнулася нещадна боротьба: і фізичним побиттям язичницьких богів та язичників; і дискредитацією основ — релігії — філософії — «поганства». Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту, життєдіяльності з чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей, держави і церкви. Вибір мали робити всі: народ, інтелігенція, урядуючі кола.
Існує думка, що в Київській Русі тоді зіткнулися не так релігії, як епохи, а «двовір'я» треба сприймати як наслідок не стільки протистояння двох релігій, скільки як «творчий діалог-зустріч двох культур...».
Необхідно рахуватися й із зазначеною парадигмою; відбулася і зустріч двох культур. Але про який діалог могла йти мова, коли здійснювалося