Проаналізуйте причини поразки українських військ у війнах унр із радянською Росією наприкінці 1917 початку 1918 р

1   2   3   4

Проте, з кожним місяцем опір радянських військ підсилювався, удосконалювалося мистецтво організації оборонних боїв. Це позбавляло ворога можливості вести наступ в запланованих їм темпах.

11.3. Проаналізуйте зміст радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. і секретного додаткового протоколу до нього. Визначите вплив угоди на подальший розвиток події у світі.

Агресивні плани Гітлера вимагали забезпечення позиції нейтралітету з боку СРСР. Радянський уряд який прагнув запобігти створення антирадянської коаліції в Європі, наприкінці 1938 р. узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною.

З призначенням на посаду наркома іноземних справ у СРСР В. Молотова радянсько-німецькі переговори придбали офіційний характер, хоча і продовжували проводитися в обстановці таємності.

А в серпні 1939 р. у Москві проходили офіційні радянсько-німецькі переговори, на яких німецька сторона заявила, що будь-які політичні, економічні, територіальні інтереси СРСР будуть задоволені. Представники Німеччини також проінформували радянську сторону про плани почати бойові дії проти Польщі після 25 серпня 1939 р.

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний пакт про ненапад і секретні протоколи до нього.

Пакт-договір, угода, одне з найменувань міжнародного договору.

Пакт передбачав наступні зобов'язання сторін:

 не воювати один з одним;

 не брати участь в угрупованнях держав, спрямованих проти іншої сторони;

 усі суперечки один з одним вирішувати винятково мирним шляхом;

підтримувати постійні контакти між собою й інформувати друг друга в питаннях, що торкаються загальних інтересів. Москва не ховала свого наміру взяти під контроль Східну Європу. Це цілком вписувалося в стратегічну концепцію Кремля про «світову соціалістичну революцію».

Секретні протоколи розмежовували сфери впливу сторін:

СРСР	Німеччина
Фінляндія, Естонія, Латвія, Східна Польща, (Західна Україна і Західна Білорусія), Бессарабія	Західна і Центральна Польща, Литва

Довгий час факт існування секретного протоколу замовчувався, мова йшла тільки про наявність його копій. Вперше оригінали секретних протоколів були виявлені в архівах політбюро ЦК КПРС у 1992 р. і були опубліковані в журналі «Нова і новітня історія» (№1, 1993). Отже, радянський уряд і особисто М.С. Горбачов, як і його попередники, знали про їхню наявність.

На думку деяких істориків, договір від 23 серпня 1939 р. віддалив на 10 років можливість виникнення війни між СРСР і Німеччиною. З іншого боку, пакт фактично означав 4-й роздягнув Польщі й активну участь СРСР у ньому. Багато істориків вважають, що підписання пакту означав домовленість між двома агресорами - Німеччиною і СРСР - про розділ Європи.

Договір вніс розкол у світовий комуністичний рух, тому що з Кремля надходили вказівки про заборону на критику фашизму й антифашистську діяльність.

Після підписання договору почалося відкрите співробітництво НКВД і гестапо, СРСР здійснював постачання в Німеччину стратегічної сировини (продовольство, нафта, чорні і кольорові метали й ін.) у період, коли Німеччина воювала з Великобританією і Францією.

З юридичної точки зору договір був укладений в обхід законів СРСР і в порушення його договірних зобов'язань перед третіми країнами: він не був ратифікований і затверджений вищими законодавчими і виконавчими органами країни. Тому пакт був юридично незаконним, що і констатував З'їзд народних депутатів СРСР у 1989 р., скасувавши його.

Білет № 12

12.1. Розкроїте обставини й історичне значення проголошення Об'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР.

Для поляків, що очікували проголошення Східної Галичини частиною Польщі, виступ українців проти польської влади виявилося несподіваним, але вони швидко зуміли організувати опір українським військам. В Львові діяли три польські військові організації, сама впливова з який була Польська організація військова (ПОВ) - місцеве відділення загальнонаціонального об'єднання, очолюваного Ю. Пілсудським.

Збройні зіткнення між українськими і польськими військами у Львові почалися 1 листопада 1918 р., а 5 листопада по вулицях міста вже проходила лінія фронту. Одночасно розгорнулася боротьба за Перемишль, розташований на границі між Східною Галичиною і Польщею. Використовуючи кращу підготовку своїх солдатів і чисельну перевагу, польські війська зайняли Перемишль, а 22 листопада 1918р. окупували Львів. Уряд ЗУНР змушений було переїхати в Тернопіль, а з 2 січня 1919 р. - у Станіслав.

Протягом листопада - грудня 1918 р. польські війська опанували 1/6 частиною повітів, у яких була проголошена ЗУНР. У свою чергу Румунія окупувала частину Буковини, Угорщина зміцнила свій контроль над Закарпаттям.

У цих складних умовах ще більш актуальна представлялася ідея об'єднання ЗУНР з УНР, що підтримувало переважна більшість населення західноукраїнських земель.

22 січня 1919 а. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР одержала назву Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію.

Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, що так і не були скликані.

Значення об'єднання УНР і ЗУНР.

1. Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши бажання українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

Ця подія, за словами канадського історика О. Субтельного, свідчило про те, що вперше західно- і східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах.

2. Велике значення для наступних подій мало взаємодія Української Галицької Армії й армії Директорії.

Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорій зробили галицькі службовці.

Ці й інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державного будівництва як на сході, так і на заході України був дуже коштовний для українських політиків, для державного будівництва сучасної незалежної України.

Починаючи з 2000 р., день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

12.2. Охарактеризуйте сучасну релігійну і між конфесійну ситуацію в Україні.

Одною з прикмет відновлення громадського життя стали нові взаємини між державою і церквою. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняв Закон «Про волю совісті і релігійних організацій».

Віруючим стали повертати храми й інші культові спорудження. В Україні діють понад 10 тисяч релігійних громад, 20 монастирів, близько 10 духовних семінарій і училищ.

Напередодні проголошення незалежності України активізувався релігійний рух.

1. Українська греко-католицька церква (УГКЦ). У 1987-1989 р. греко-католики провели ряд масових акцій з вимогою легалізації Української греко-католицької церкви. УГКЦ виникла в результаті Брестської унії (1596), коли Українська церква об'єдналася з Римської на умовах збереження східного обряду. У 1946р. Львівський собор скасував Унію й об'єднав УГКЦ із Російською православною церквою. Фактично УГКЦ була заборонена.

У 1990р. Львівська міська рада народних депутатів передав греко-католикам собор Святого Юра.

2. Створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Православна церква в Україні прагнула до відділення від Московського патріархату і до відтворення автокефальної (самостійної) церкви (УАПЦ). ліквідованої на рубежі 30-х рр.

У серпні 1989 р. у Львові священнослужителі церкви Петра і Павла першими в Україні проголосили свою приналежність до автокефальної церкви. 5 червня 1990р. відбувся перший Всеукраїнський собор автокефальної православної церкви, що створив нову структуру і прийняв Статут. Патріархом Київським і всія України був проголошений митрополит Мстислав (у світу - Степан Скрипник).

Він приходився племінником С. Петлюрі, був його ад'ютантом. Після закінчення громадянської війни С. Скрипник емігрував у Польщу. У 1942 р. був призначений помічником глави УАПЦ архієпископа Полікарпа (Сікорського) і зведений у сан архієпископа. Після Другої світової війни жив у США, де з 1972 р. очолив УАПЦ.

Патріарх Московський Алексій II і патріарх Константинопольський Дмитро 1 засудили «розкольницьку діяльність» УАПЦ. Більшість православних приходів залишилося під контролем Московського патріархату і стало називатися Українською православною церквою (УПЦ). На чолі УПЦ став митрополит Філарет (Денисенко).

3. Спроби об'єднання. Утворення УПЦ-КП і УПЦ-МП. Частина духівництва УПЦ і УАПЦ прагнула до об'єднання. У червні 1992р. у Києві проходив Всеукраїнський православний собор, що прийняв рішення про об'єднання Української православної й Української автокефальної православної церкви в єдину Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Главою її обрали патріарха Мстислава, а його заступником - митрополита Філарета.

Але об'єднання православ'я в Україні не відбулося. Духівництво і віруючі, що є прихильниками Московського патріархату, об'єдналися в Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП).

Об'єднання не визнала і частина автокифалістів. Після смерті Мстислава в 1993р. патріархом УАПЦ став В. Димитрій (Ярема), а патріархом УПЦ-КП - митрополит Володимир (В. Романюк).

Таким чином, конфлікт виник між трьома православними церквами:

УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ.

4. Релігійна і між конфесійна ситуація в другій половині 1990-х рр.

На початку 1995 р. УПЦ-МП нараховувала 6132 об'єднань, УПЦ-КП - 1753, УАПЦ-616.

б липні 1995 р. умер патріарх Володимир. Під час похорону в Києві почалися криваві зіткнення, а тіло померлого було поховано прямо на вулиці, перед входом у Софійський собор. Після смерті Володимира УПЦ-КП очолив Філарет.

Сьогодні українське православ'я розколоте на три церкви - дві незалежні й одну в складі РПЦ. Їхній шлях до єдиної помісної автокефальної української Церкви тільки починається.

Ще з 80-90-х рр., крім традиційних, в Україні утворилися центри римсько-католицької, адвентиської, пятидесятницької церковних організацій, був зареєстрований Статут свідків Ієгови.

В Україні зареєстровані і діють релігійні громади мусульман, іудеїв, у яких є всі необхідні умови для діяльності. Відповідно до законодавства, релігійним громадам повертаються будинки, що належали їм до антирелігійних акцій радянської влади в 1920-30-х рр.

Таким чином, відповідно до Конституції незалежної України, воля совісті стала важливим елементом життя країни. Однак факт роз'єднання православної церкви не сприяє консолідації не тільки віруючих, але і суспільства в цілому.

12.3. Зробіть порівняльний аналіз руху Опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни.

Рух Опору - це визвольний рух проти зовнішнього і внутрішнього фашизму і встановлених їм порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш справедливий і демократичний пристрій після звільнення. Форми його були різними. В одних випадках це був збір і передача союзникам ціною інформації. В інші - саботаж, зриви військових постачань, порушення ритму військового виробництва. У ці ж роки стали створюватися перші партизанські загони в Польщі, Югославії, Албанії. Греції.

Рух Опору виник у західноєвропейських країнах, що підверглися фашистській агресії. У 1940 р. соціальна база руху Опору постійно розширювався. У його організації вступали робітники, селяни, службовці, представники інтелігенції і буржуазії. Супротивники фашизму все частіше переходили до збройної боротьби.

В Франції в 1942-1943 р. всі основні організації Опору, у тому числі компартія, соціалістична партія, профспілки, буржуазно-патріотичні угруповання, об'єдналися в єдину Національну Раду Опору і визнали загальне керівництво генерала Ш. де Голля. Самовіддано боролися проти фашистів французькі партизани - маки. Партійна приналежність не була перешкодою для об'єднання і консолідації антифашистських сил. І соціалісти, і комуністи, і республіканці, і радикали за мету ставили звільнення Франції від нацизму, хоча це не означало відсутність розбіжностей і протиріч між ними.

Італія. У Північній і Центральній Італії після її окупації Німеччиною учасники Опору приступили до формування бойових загонів - гарібальдиських бригад, що восени 1943 р. уперше вступили в бій з окупантами. Діяльність гарібальдиських бригад координувалися Комітетами національного звільнення, що складаються з представників шести антифашистських партій. Деякі гірські райони Італії були очищені від окупантів і перетворилися у своєрідні «партизанські республіки».

У Югославії рух Опору придбав характер національно-визвольної війни, що очолила компартія Югославії. У листопаду 1942 р. партизанські загони об'єдналися в Народно-визвольну армію під командуванням И. Броз Тіто.

Проти фашистів активно боролися четники («чету» - загін) - збройні формування, керовані лондонським емігрантським урядом. Особливістю руху Опору в Югославії було протиборство між партизанами Тіто і четниками, що приймало масштабні форми.

У Польщі, на відміну від інших країн, не було колабораціонізму (співробітництва) з німецько-фашистськими окупантами - ні як політичного, ні як економічного явища. Терор, геноцид, найжорстокіший окупаційний режим не розташовували до співробітництва.

Колабораціонізм - співробітництво з окупаційною владою. Геноцид - один з найтяжчих злочинів проти людства, фізичне винищування окремих груп населення по расових, національних, релігійних чи інших ознаках, а також створення таких життєвих умов, що розраховані на знищення цих груп населення. Одною з цілей гітлерівської расистської доктрини було знищення польської державності і польської нації.

Головну роль у польському русі Опору грали загони Армії Крайової, що направлялися з Лондона емігрантським урядом, і формування Армії Людової, створені польськими комуністами. Обидві армії вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього пристрою Польщі, що переростали у відкрито ворожі відносини.

Одним із самих великих антифашистських виступів було повстання в 1943 р. у Варшавському гетто, куди окупанти зігнали єврейське населення. Два місяці погано озброєні повстанці боролися з фашистськими військами. У ході боїв загинуло 76 тис. чоловік.

Греція. Своєрідно розвивався рух Опору в Греції. У. Черчілль не визнавав тут домінуючого впливу СРСР, на відміну від країн Східної Європи. Народно-визвольна армія проводила операції на всій території країни, створювала звільнені райони, де владу зосередили народно-демократичні ради і комітети.

Серйозну силу представляло рух Опору в Норвегії, Бельгії, Голландії. Норвезькі робітники робили диверсії на судноверфях, де ремонтувалися судна фашистського флоту. Бельгійські і голландські патріоти перешкоджали відправленню стратегічних товарів у Німеччину, підривали транспортні комунікації, розвивали могутню підпільну мережу боротьби проти нацистів.

Патріотичний і антифашистський рух Опору зіграв видатну роль у перемозі над фашизмом. Його учасники обирали різні форми і методи боротьби з коричневою чумою, за волю і незалежність своїх країн. У русі Опору брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів: радикали і соціалісти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні; люди різних рас і національностей, різних соціальних кіл. Багатьом їм були призначено покласти своє життя на загальний вівтар Перемоги над ненависним ворогом.